Говорити про українську політику, тим паче про родимих політиків, і сумно, і смішно, і огидно. Здебільше, звісно, гидливо. Один до одного, як в анекдоті, коли баба, щоби дохідливіше пояснити діду, яке аморальне і відразливе видовище стриптиз, узяла і роздяглася сама. Дід глянув на неї і погодився: «І справді огидно!»
Отак і ми, спостерігаючи за поступовим оголенням душ наших політиків відчуваємо омерзіння. А яке ж іще почуття має викликати видовище ясновельможного жлобства? На наших очах точиться нещадна боротьба всіх проти всіх за владу: за збереження влади, за захоплення влади, за абсолютну владу, за владу ляльководів, за владу маріонеток. І навіть за безлад. Радієте, мовляв, он скільки борються за владу «в ім’я і на благо народу». Усе жартуєте. У Народному домі на стіні «громадської приймальні» над унітазом висить дружня порада анонімного реаліста: «Не тіш себе – підійди ближче». Це я відносно явної переоцінки прагнень наших владоголіків творити благо для народу. «Не тіште себе – королі голі» - це вже щире побажання народу. От і порозмірковуємо про голих королів, т.б.м., духовних нудистів, і, звісно ж, про «капусту», себто американську «зелень».
Розпочнемо самокритично із визнання безспірного факту: ми – дальтоніки. Політичні, зрозуміло. Розрізняємо тільки два кольори: білий – у «наших», себто демократів, чорний – у «не наших», себто бандюковичів, яничарів і всіляких інших «потрібних Україні». Щоправда, за останні півроку «наші» все більше стають рябенькими-чорними в білий горошок. Це вже наша вина: явно передчасно і поспіхом із простих смертних, яким не чуже ніщо людське, самі собі понамальовували ікони, та й планку своїх сподівань на них підняли явно зависоко. Тепер-от маємо нудоту, млості, головний біль і замакітрення – типові симптоми «майданного» похмілля. Кажуть, п’яниця – проспиться, дурень – ніколи, а от до якої категорії себе віднести, тут уже всякий Веремій сам розумій.
Попри всеохоплюючий владний безлад все ж таки спробуємо визначити кінцеву мету, не побоюся нажити слави єретика, нав’язливу ідею кожного із основних гравців у цій, по суті, безглуздій грі без правил.
Віктор Ющенко – Усевідаючий, Веломудрий Месія, котрий хоч і на налигачі, але приведе український народ в європейську землю обітовану. Щоби там вдячні українці проголосили його «Королем Сонце».
Юлія Тимошенко – типова владоголічка, ідеалом якої є «залізний» Бісмарк у спідниці «від кутюр».
Верховна Рада – колективний гравець. Найбільш високооплачувані, найпривілейованіші, найнедоторканіші, найбезкарніші державні нероби, вони ж ледарі, лежні. Мета примітивна як обух – робити «бабки» в будь-якій твердій валюті. Засоби – не гребують навіть тим, чим люди встидаються.
Основний попередній наслідок боротьби всіх проти всіх – народ став заручником, делікатно кажучи, певних непорозумінь між В.Ю. і Ю.Т. Якщо просто з мосту, то від їх затятої гризні, не стільки за «шапку Мономаха», скільки за диктаторські повноваження, лихоманить усю країну. Це – безглуздя, яке стало нормою державного життя. «Геть!», «Ганьба!», «На палю!» - розворохобилися? Нічого не вийде: у нас, в Україні, щоби змінити владу, в першу чергу треба змінити виборців, себто народ, а це, зрозуміло, нереально: по-перше, сам від себе ніде не дінешся, а по-друге, можновладцям треба саме такий дурнуватий і продажний, ні, не народ, а електорат, себто виборці. Звідси висновок: занадто повільно вимираємо, вельмишановні дідусі-бабусі, тому й нав’язуємо дітям-внукам таку безтолкову владу.
Якось так стихійно складається, що всі, кого ми приводимо (чи нам кажеться, що приводимо) до влади, мають звихнене переконання, що дурити і обдирати народ можна безконечно. Мовляв, людське стадо все витерпить. Можна погодитися, але з дрібним уточненням: стадо з «совковсько»-рабською душею. А таких стає все менше. А рівень довіри громадян дітородного віку до можновладної шпани невпинно падає. А зневіра у вчорашніх кумирів поступово переходить у зневагу.
Не тішимо себе ілюзіями, ніби Україна наближається до революційної ситуації, коли верхи не можуть, а низи не хочуть. Усе значно гірше, оскільки ми потрапили в зачароване коло: вибори – коаліція – політична проституція – криза – вибори – коаліція – проституція... і далі «була в попа собака...»
Верхи це коло не розірвуть, оскільки саме вони і загнали суспільство в цей круговерть політичних домовленостей задля вирішення проблем особистої влади з необмеженими повноваженнями.
А порозмірковуємо не всерйоз, а так, навмисно, ніби нічого не знаємо ні про триста омандачених жирних котів, ні про ляльководів, родимих і «забугорних», ні про «руки які ніколи не крали», а тільки брали крадене, ні про «наших» сукиних синів, які виявилися просто сволотою... Уявімо, що ми поставлені перед уже традиційним вибором без вибору з-поміж Ющенка-Тимошенко-Януковича та, прошу не шкіриться, Ахметова. Уявімо, що брудна, гидотно-брехлива виборча повінь схлинула і в президентському кріслі ми побачили геть закаляного, зате всенароднообраного достойника із цієї четвірки.
А в країні залишилося все як сьогодні: корупція, безлад, беззаконня, свавілля, бездуховність, організовані олігархічні угрупування. Одне слово, усі ті «принади», з якими так затято ніби боролися ці достойники (на Ахметова не грішити!) і які від цієї «боротьби» тільки розросталися чортополохом.
І що ж зміниться в державі після чергових виборів? Ні-чо-го! Хіба що біля державного корита дещо поміняється розташування все тих же жирних свиней: одні займуть місце біля кінця з наваристою юшкою, а інші будуть відтіснені до краю з пісною бурдою. А тут ще появилася велика підозра, що в наших можновладних цабе просто відсутня політична воля щось змінювати.
А якщо отак усенародно до них заволати: «Дорогенькі-рідненькі! Та зійдіть же зі своїх бутафорських постаментів, поки остаточно всім не осточортіли, не заступайте дороги молодшим, поряднішим, професійнішим, патріотичнішим!»? Еге ж, кричіть заки пуп не розв’яжеться. Ніколи добровільно вони не підуть: і ментальність така, і побоювання як би не прийшлося відповідати за свої справунки. І даремно. Не було ще в історії незалежної України випадку, щоби собака собаці хвоста відкусила.
Навіть коли уявити неймовірне, що всі наші кумири, кумирчики і просто сукині діти добровільно пішли в політичне небуття і на їх місце прийшли молоді, не обтяжені «совковським» компартійно-комсомольським минулим політики... І нічого не зміниться. Це буде як камінь, кинутий у болото: кола підуть, ряска сколихнеться, бульки появляться і лопнуть – і все заспокоїться. Так працює СИСТЕМА.
То що, ударимо лихом об землю і зачнемо змінювати систему? І ще раз не тіште себе: систему можуть змінити тільки ті, хто її створив і жирує на ній. А вони хоч і жлобська шпана, але знають, за який кінець ложку тримати. Нині вони придумали майже ідеальну виборчу систему, яка гарантує їм безкарність, безвідповідальність і спадковість влади. І ви хочете в нашому верховно-олігархічному відстійнику знайти 300 дурнів, які самі відрізали б гілляку, на якій сидять?
То чи є вихід з цієї безвиході? Напевно є, тільки я його не знаю. Але про це порозмірковуємо наступного разу.
27.06.2008
Богдан Гринчук
Отак і ми, спостерігаючи за поступовим оголенням душ наших політиків відчуваємо омерзіння. А яке ж іще почуття має викликати видовище ясновельможного жлобства? На наших очах точиться нещадна боротьба всіх проти всіх за владу: за збереження влади, за захоплення влади, за абсолютну владу, за владу ляльководів, за владу маріонеток. І навіть за безлад. Радієте, мовляв, он скільки борються за владу «в ім’я і на благо народу». Усе жартуєте. У Народному домі на стіні «громадської приймальні» над унітазом висить дружня порада анонімного реаліста: «Не тіш себе – підійди ближче». Це я відносно явної переоцінки прагнень наших владоголіків творити благо для народу. «Не тіште себе – королі голі» - це вже щире побажання народу. От і порозмірковуємо про голих королів, т.б.м., духовних нудистів, і, звісно ж, про «капусту», себто американську «зелень».
Розпочнемо самокритично із визнання безспірного факту: ми – дальтоніки. Політичні, зрозуміло. Розрізняємо тільки два кольори: білий – у «наших», себто демократів, чорний – у «не наших», себто бандюковичів, яничарів і всіляких інших «потрібних Україні». Щоправда, за останні півроку «наші» все більше стають рябенькими-чорними в білий горошок. Це вже наша вина: явно передчасно і поспіхом із простих смертних, яким не чуже ніщо людське, самі собі понамальовували ікони, та й планку своїх сподівань на них підняли явно зависоко. Тепер-от маємо нудоту, млості, головний біль і замакітрення – типові симптоми «майданного» похмілля. Кажуть, п’яниця – проспиться, дурень – ніколи, а от до якої категорії себе віднести, тут уже всякий Веремій сам розумій.
Попри всеохоплюючий владний безлад все ж таки спробуємо визначити кінцеву мету, не побоюся нажити слави єретика, нав’язливу ідею кожного із основних гравців у цій, по суті, безглуздій грі без правил.
Віктор Ющенко – Усевідаючий, Веломудрий Месія, котрий хоч і на налигачі, але приведе український народ в європейську землю обітовану. Щоби там вдячні українці проголосили його «Королем Сонце».
Юлія Тимошенко – типова владоголічка, ідеалом якої є «залізний» Бісмарк у спідниці «від кутюр».
Верховна Рада – колективний гравець. Найбільш високооплачувані, найпривілейованіші, найнедоторканіші, найбезкарніші державні нероби, вони ж ледарі, лежні. Мета примітивна як обух – робити «бабки» в будь-якій твердій валюті. Засоби – не гребують навіть тим, чим люди встидаються.
Основний попередній наслідок боротьби всіх проти всіх – народ став заручником, делікатно кажучи, певних непорозумінь між В.Ю. і Ю.Т. Якщо просто з мосту, то від їх затятої гризні, не стільки за «шапку Мономаха», скільки за диктаторські повноваження, лихоманить усю країну. Це – безглуздя, яке стало нормою державного життя. «Геть!», «Ганьба!», «На палю!» - розворохобилися? Нічого не вийде: у нас, в Україні, щоби змінити владу, в першу чергу треба змінити виборців, себто народ, а це, зрозуміло, нереально: по-перше, сам від себе ніде не дінешся, а по-друге, можновладцям треба саме такий дурнуватий і продажний, ні, не народ, а електорат, себто виборці. Звідси висновок: занадто повільно вимираємо, вельмишановні дідусі-бабусі, тому й нав’язуємо дітям-внукам таку безтолкову владу.
Якось так стихійно складається, що всі, кого ми приводимо (чи нам кажеться, що приводимо) до влади, мають звихнене переконання, що дурити і обдирати народ можна безконечно. Мовляв, людське стадо все витерпить. Можна погодитися, але з дрібним уточненням: стадо з «совковсько»-рабською душею. А таких стає все менше. А рівень довіри громадян дітородного віку до можновладної шпани невпинно падає. А зневіра у вчорашніх кумирів поступово переходить у зневагу.
Не тішимо себе ілюзіями, ніби Україна наближається до революційної ситуації, коли верхи не можуть, а низи не хочуть. Усе значно гірше, оскільки ми потрапили в зачароване коло: вибори – коаліція – політична проституція – криза – вибори – коаліція – проституція... і далі «була в попа собака...»
Верхи це коло не розірвуть, оскільки саме вони і загнали суспільство в цей круговерть політичних домовленостей задля вирішення проблем особистої влади з необмеженими повноваженнями.
А порозмірковуємо не всерйоз, а так, навмисно, ніби нічого не знаємо ні про триста омандачених жирних котів, ні про ляльководів, родимих і «забугорних», ні про «руки які ніколи не крали», а тільки брали крадене, ні про «наших» сукиних синів, які виявилися просто сволотою... Уявімо, що ми поставлені перед уже традиційним вибором без вибору з-поміж Ющенка-Тимошенко-Януковича та, прошу не шкіриться, Ахметова. Уявімо, що брудна, гидотно-брехлива виборча повінь схлинула і в президентському кріслі ми побачили геть закаляного, зате всенароднообраного достойника із цієї четвірки.
А в країні залишилося все як сьогодні: корупція, безлад, беззаконня, свавілля, бездуховність, організовані олігархічні угрупування. Одне слово, усі ті «принади», з якими так затято ніби боролися ці достойники (на Ахметова не грішити!) і які від цієї «боротьби» тільки розросталися чортополохом.
І що ж зміниться в державі після чергових виборів? Ні-чо-го! Хіба що біля державного корита дещо поміняється розташування все тих же жирних свиней: одні займуть місце біля кінця з наваристою юшкою, а інші будуть відтіснені до краю з пісною бурдою. А тут ще появилася велика підозра, що в наших можновладних цабе просто відсутня політична воля щось змінювати.
А якщо отак усенародно до них заволати: «Дорогенькі-рідненькі! Та зійдіть же зі своїх бутафорських постаментів, поки остаточно всім не осточортіли, не заступайте дороги молодшим, поряднішим, професійнішим, патріотичнішим!»? Еге ж, кричіть заки пуп не розв’яжеться. Ніколи добровільно вони не підуть: і ментальність така, і побоювання як би не прийшлося відповідати за свої справунки. І даремно. Не було ще в історії незалежної України випадку, щоби собака собаці хвоста відкусила.
Навіть коли уявити неймовірне, що всі наші кумири, кумирчики і просто сукині діти добровільно пішли в політичне небуття і на їх місце прийшли молоді, не обтяжені «совковським» компартійно-комсомольським минулим політики... І нічого не зміниться. Це буде як камінь, кинутий у болото: кола підуть, ряска сколихнеться, бульки появляться і лопнуть – і все заспокоїться. Так працює СИСТЕМА.
То що, ударимо лихом об землю і зачнемо змінювати систему? І ще раз не тіште себе: систему можуть змінити тільки ті, хто її створив і жирує на ній. А вони хоч і жлобська шпана, але знають, за який кінець ложку тримати. Нині вони придумали майже ідеальну виборчу систему, яка гарантує їм безкарність, безвідповідальність і спадковість влади. І ви хочете в нашому верховно-олігархічному відстійнику знайти 300 дурнів, які самі відрізали б гілляку, на якій сидять?
То чи є вихід з цієї безвиході? Напевно є, тільки я його не знаю. Але про це порозмірковуємо наступного разу.
27.06.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар