Мудрі люди радять: хочеш менше помилятися в майбутньому - пізнай і зрозумій минуле. Пророки з нас, самі розумієте, як із собачого хвоста сито, але таким-сяким здоровим глуздом Дажбог нас наділив. Мо’ спробуємо подумки прокрутити події, скажімо, останнього півріччя, глядь, і зійде на нас просвітлення і врешті-решт ми врозуміємо, за які й чиї гріхи нас мордують і як нам позбутися цієї напасті.
Якщо вірне одне з визначень політики як мистецтва домовлятися, то політики в нас немає. Відповідно, і політиків. Те, що нам подається під виглядом політики, є звичайним інтриганством, себто прихованими зловмисними діями, до яких удаються для досягнення влади або грошей. В українських умовах це «або» недоречне, оскільки у нас влада і гроші пов’язані сильніше, ніж сіамські близнюки. У мене щось-таке мерехтить у голові на кшалт «відділимо владу від бізнесу», але то напевно старечі глюки. 70 % мільйонерів у ВР і ненабагато менший відсоток у виконавчій владі говорять самі за себе. Хто над нами, гадаю, розібралися. Можна і оглянутися назад.
Розпочнемо спогади з президентських указів про розпуск ВР і призначення дочасних виборів. Їх було аж чотири, хоча спрацював тільки останній. Себто три попередніх можна вважати холостими пострілами в білий світ. Згідно ст.106 Конституції України укази президента обов’язкові для виконання. Звідси декілька нескромних припущень.
Перше. Три перших укази президента були незаконними, що ставить під сумнів його правову компетентність і статус гаранта Конституції.
Друге. Ці три укази були блефом, сам президент всерйоз їх не сприймав, а хотів лише пополохати бандюковичів. І тільки складання 162-ма депутатами своїх повноважень змусило його видати четвертий, конституційно бездоганний указ, який і послужив підставою для дочасних виборів.
Третє. Президент настільки слабкий, що будь-який крутий пацан може безкарно ігнорувати його укази.
Далі були вибори з відомими результатами. І відразу ж розпочалася політика по-українськи: підкилимово-закулісне мишаче вовтузіння навколо коаліційної угоди. Угоди, котру лідери фракції БЮТ та НУ-НС клятвенно обіцяли підписати: на другий день після виборів / відразу ж після офіційного оголошення ЦВК результатів виборів / через тиждень / у наступний вівторок / з дня на день / після дощику в четвер. Зрештою, угода була підписана майже через три місяці після виборів. Згадаємо, що зміст коаліційної угоди був узгоджений ще в лютому місяці.
Для чого і ким псу під хвіст було викинуто ці три місяці роботи коаліції ? Якою сумою можна оцінити збитки для держави, завдані бездіяльністю коаліції та залишенням на цей термін влади бандюковичів ? Ну хіба ж можна вірити злісним наговорам знаючих людей ніби цей дорогоцінний час був потрачений на таємні перемовини щирих патріотів з канцелярії президента із непримиренним суперником В.Ю. – Партією регіонів ? Та ще й, обіясники, злорадіють, мовляв, не вийшла «ширка», позаяк жадібність фраєрів згубила: НУ-НС з 14% захотіла покерувати «донецькими» з їх 34%. Категорично заявляю: такого не могло бути, оскільки такого ніколи бути не може. Можу і помилятися.
Тиночки-перетинки, вибудувані на шляху до створення демократичної коаліції, видать, нечистою силою, дали підстави особливо підозріливим громадянам для нехороших роздумів. Мовляв, усупереч нашому волевиявленню хтось (я, приміром, і гадки не маю хто) вирішив зіграти в свою гру в своїх же інтересах. Наговір, зрозуміло. Була певна шерехатість при підписанні коаліційної угоди, покомизилися плющі-крілі-петьовки, так вони ж хотіли як краще. Звідки їм було знати, що краще – ворог хорошого ? Але ж, зрештою, усвідомили й підписали.
Одне слово, пережили і це сороміцтво: під злорадні вигуки «регіонально»-комуняцької шпани, гиденькі посмішечки ганнусь-інночок коаліцію якось склепали. Перше випробовування на міцність, т.б.м., тест на вошивість – голосування за Юлію Тимошенко на пост Прем’єр-міністра, демкоаліція не пройшла: на табло 225 голосів ! Крайнім зробили такого-собі штатного працівника Секретаріату Президента Костенка, для якого «зламати» систему «Рада» як два пальці порахувати. Оскільки взаємодовіра в коаліції аж зашкалює, було вирішено голосувати візуально-голосовим методом – підняттям руки і підтвердженням голосним «за». Сміливця порушити домовленість не знайшлося. Можливо, тільки тому, що підлість полюбляє потаємність, а на очах у всіх хизуватися своєю ницістю могли хіба що бандюковичі.
Після скромного коронування Ю.Т. на прем’єрську Голгофу настала пора призначити їй урядовий почет – сформувати Кабінет міністрів. Домовленість була – «фіфті-фіфті»: половина зарані поділених міністерських портфелів БЮТ, половина НУ-НС. І знову злі язики почали тицяти пальцем у В.Ю.: мовляв, ломає через коліно «свою» фракцію, нав’язує свої кандидатури, топчеться по демкоаліції. Диктатор, значить. Не звертайте уваги на цих злостивців. Я от тоже не второпаю, яким боком приліпити Юрія Єханурова до армії, але це тільки тому, що не доріс до розуміння незбагненної мудрості непогрішимого президента.
Потім Кабмін в екстремально- авральних умовах за тиждень навів косметичний макіяж на Держбюджет бандюковичів на 2008 р. і подав це каліцтво на затвердження у ВР. Затвердили. І все. На цьому свято закінчилося і почався двохмісячний законотворчий піст. Настала парламентська криза, викликана «регіональною» бузою та, чого там самим собі брехати, коаліційним паралічем. Маючи більшість у ВР і ні разу не стукнути коаліційним кулаком, щоби показати хто в домі господар... Дозволю собі задати нехитре питання: а на кий ляд така більшість, яка не використовує можливості більшості, щоби приймати закони, визначені як першочергові тим же президентом ?
А от грубіянити не треба: наші демократичні обранці не дурня клеїли, а важко гарували в пошуках компромісу з опозицією. Власне, оте «регіональне» стадо і опозицією назвати якось язик не повертається, бо ж поводить воно себе як знавісніле бидло, ніби несправедливо відсторонене від влади.
Ще коли коаліція була тільки в проекті, з майбутньою опозицією почали носитися як дурень з писаною торбою. Будьте людьми, мовляв, а ми вам від щедрот своїх в уряді спеціальну посаду контролюючого і ні за що не відповідаючого віце-прем’єра придумаємо, і першими заступниками «губернаторів» призначимо, і віддамо посаду першого віце-спікера, і половину комітетів з Рахунковою палатою впридачу подаруємо, і що там ще є в державі контролюючого на тарілочці піднесемо. Одне слово, годили як чиряку на причинному місці. Що з цього вийшло, бачимо вочевидь: свиню пустили за стіл.
Формально, після дочасних виборів мав би наступити мир на землі і в людях благоговіння: уперше за роки Незалежності парламентська коаліція, президент та уряд стали в одній супрязі – демократичній і проукраїнській. Щось не складається. Примара президентських виборів бродить між Банковою, 11 і Грушевського, 12 і вносить нехороший присмак у взаємини між президентом і прем’єр-міністром.
Публічну демонстрацію деякої напруженості у взаєминах між соратниками за визначенням бандюковичі розцінили як слабкість влади і спробували розвалити коаліцію, переформатувати її в «ширку», а далі справа техніки: пусти чорта в хату, то він і на піч залізе. Гадаю, ніхто не сумнівається, що парламентська криза під завідомо дурнуватим «шариковим» приводом і газовий шантаж москалів – це ланки одного і того ж антиукраїнського ланцюга. Така-собі московитська «відповідь Керзона» на пронатовські прагнення влади. Є в цьому і позитив: Партія регіонів відверто зайняла антидержавну позицію, по суті, оформилася в іще одну «п’яту колону» московитського імпер-шовінізму поряд із УПЦ МП, КПУ, різними «русскими» блоками-союзами та всілякою прогресуюче-соціалістичною наволоччю.
Можна багато-чим і заслужено дорікнути В.Ю., але одну його незаперечну заслугу перед нацією треба визнати: за три роки свого президенства Віктор Ющенко зумів незграбний державний корабель із багатовекторної бовтанини розвернути в євроінтеграційний напрямок. Оце і є єдина і основна причина «регіонально»-комуняцької істерії та газового шантажу: «Россия теряет Украину !»
І насамкінець. Демократія повинна закінчуватися там, де починається загроза національній безпеці. Далі повинен спрацьовувати державний захисний механізм: кримінальна відповідальність громадян за статтями, передбаченими в Особливій частині Карного Кодексу України «Злочини проти держави», та заборона діяльності партій / громадських організацій за антидержавну діяльність. Один раз утилізувати московитські смітники на українських теренах – і ядушний москальський сморід перестане отруювати українські душі. Залишається дрібниця: політична воля влади. За нами не заржавіє.
07.03.2008
Богдан Гринчук
Якщо вірне одне з визначень політики як мистецтва домовлятися, то політики в нас немає. Відповідно, і політиків. Те, що нам подається під виглядом політики, є звичайним інтриганством, себто прихованими зловмисними діями, до яких удаються для досягнення влади або грошей. В українських умовах це «або» недоречне, оскільки у нас влада і гроші пов’язані сильніше, ніж сіамські близнюки. У мене щось-таке мерехтить у голові на кшалт «відділимо владу від бізнесу», але то напевно старечі глюки. 70 % мільйонерів у ВР і ненабагато менший відсоток у виконавчій владі говорять самі за себе. Хто над нами, гадаю, розібралися. Можна і оглянутися назад.
Розпочнемо спогади з президентських указів про розпуск ВР і призначення дочасних виборів. Їх було аж чотири, хоча спрацював тільки останній. Себто три попередніх можна вважати холостими пострілами в білий світ. Згідно ст.106 Конституції України укази президента обов’язкові для виконання. Звідси декілька нескромних припущень.
Перше. Три перших укази президента були незаконними, що ставить під сумнів його правову компетентність і статус гаранта Конституції.
Друге. Ці три укази були блефом, сам президент всерйоз їх не сприймав, а хотів лише пополохати бандюковичів. І тільки складання 162-ма депутатами своїх повноважень змусило його видати четвертий, конституційно бездоганний указ, який і послужив підставою для дочасних виборів.
Третє. Президент настільки слабкий, що будь-який крутий пацан може безкарно ігнорувати його укази.
Далі були вибори з відомими результатами. І відразу ж розпочалася політика по-українськи: підкилимово-закулісне мишаче вовтузіння навколо коаліційної угоди. Угоди, котру лідери фракції БЮТ та НУ-НС клятвенно обіцяли підписати: на другий день після виборів / відразу ж після офіційного оголошення ЦВК результатів виборів / через тиждень / у наступний вівторок / з дня на день / після дощику в четвер. Зрештою, угода була підписана майже через три місяці після виборів. Згадаємо, що зміст коаліційної угоди був узгоджений ще в лютому місяці.
Для чого і ким псу під хвіст було викинуто ці три місяці роботи коаліції ? Якою сумою можна оцінити збитки для держави, завдані бездіяльністю коаліції та залишенням на цей термін влади бандюковичів ? Ну хіба ж можна вірити злісним наговорам знаючих людей ніби цей дорогоцінний час був потрачений на таємні перемовини щирих патріотів з канцелярії президента із непримиренним суперником В.Ю. – Партією регіонів ? Та ще й, обіясники, злорадіють, мовляв, не вийшла «ширка», позаяк жадібність фраєрів згубила: НУ-НС з 14% захотіла покерувати «донецькими» з їх 34%. Категорично заявляю: такого не могло бути, оскільки такого ніколи бути не може. Можу і помилятися.
Тиночки-перетинки, вибудувані на шляху до створення демократичної коаліції, видать, нечистою силою, дали підстави особливо підозріливим громадянам для нехороших роздумів. Мовляв, усупереч нашому волевиявленню хтось (я, приміром, і гадки не маю хто) вирішив зіграти в свою гру в своїх же інтересах. Наговір, зрозуміло. Була певна шерехатість при підписанні коаліційної угоди, покомизилися плющі-крілі-петьовки, так вони ж хотіли як краще. Звідки їм було знати, що краще – ворог хорошого ? Але ж, зрештою, усвідомили й підписали.
Одне слово, пережили і це сороміцтво: під злорадні вигуки «регіонально»-комуняцької шпани, гиденькі посмішечки ганнусь-інночок коаліцію якось склепали. Перше випробовування на міцність, т.б.м., тест на вошивість – голосування за Юлію Тимошенко на пост Прем’єр-міністра, демкоаліція не пройшла: на табло 225 голосів ! Крайнім зробили такого-собі штатного працівника Секретаріату Президента Костенка, для якого «зламати» систему «Рада» як два пальці порахувати. Оскільки взаємодовіра в коаліції аж зашкалює, було вирішено голосувати візуально-голосовим методом – підняттям руки і підтвердженням голосним «за». Сміливця порушити домовленість не знайшлося. Можливо, тільки тому, що підлість полюбляє потаємність, а на очах у всіх хизуватися своєю ницістю могли хіба що бандюковичі.
Після скромного коронування Ю.Т. на прем’єрську Голгофу настала пора призначити їй урядовий почет – сформувати Кабінет міністрів. Домовленість була – «фіфті-фіфті»: половина зарані поділених міністерських портфелів БЮТ, половина НУ-НС. І знову злі язики почали тицяти пальцем у В.Ю.: мовляв, ломає через коліно «свою» фракцію, нав’язує свої кандидатури, топчеться по демкоаліції. Диктатор, значить. Не звертайте уваги на цих злостивців. Я от тоже не второпаю, яким боком приліпити Юрія Єханурова до армії, але це тільки тому, що не доріс до розуміння незбагненної мудрості непогрішимого президента.
Потім Кабмін в екстремально- авральних умовах за тиждень навів косметичний макіяж на Держбюджет бандюковичів на 2008 р. і подав це каліцтво на затвердження у ВР. Затвердили. І все. На цьому свято закінчилося і почався двохмісячний законотворчий піст. Настала парламентська криза, викликана «регіональною» бузою та, чого там самим собі брехати, коаліційним паралічем. Маючи більшість у ВР і ні разу не стукнути коаліційним кулаком, щоби показати хто в домі господар... Дозволю собі задати нехитре питання: а на кий ляд така більшість, яка не використовує можливості більшості, щоби приймати закони, визначені як першочергові тим же президентом ?
А от грубіянити не треба: наші демократичні обранці не дурня клеїли, а важко гарували в пошуках компромісу з опозицією. Власне, оте «регіональне» стадо і опозицією назвати якось язик не повертається, бо ж поводить воно себе як знавісніле бидло, ніби несправедливо відсторонене від влади.
Ще коли коаліція була тільки в проекті, з майбутньою опозицією почали носитися як дурень з писаною торбою. Будьте людьми, мовляв, а ми вам від щедрот своїх в уряді спеціальну посаду контролюючого і ні за що не відповідаючого віце-прем’єра придумаємо, і першими заступниками «губернаторів» призначимо, і віддамо посаду першого віце-спікера, і половину комітетів з Рахунковою палатою впридачу подаруємо, і що там ще є в державі контролюючого на тарілочці піднесемо. Одне слово, годили як чиряку на причинному місці. Що з цього вийшло, бачимо вочевидь: свиню пустили за стіл.
Формально, після дочасних виборів мав би наступити мир на землі і в людях благоговіння: уперше за роки Незалежності парламентська коаліція, президент та уряд стали в одній супрязі – демократичній і проукраїнській. Щось не складається. Примара президентських виборів бродить між Банковою, 11 і Грушевського, 12 і вносить нехороший присмак у взаємини між президентом і прем’єр-міністром.
Публічну демонстрацію деякої напруженості у взаєминах між соратниками за визначенням бандюковичі розцінили як слабкість влади і спробували розвалити коаліцію, переформатувати її в «ширку», а далі справа техніки: пусти чорта в хату, то він і на піч залізе. Гадаю, ніхто не сумнівається, що парламентська криза під завідомо дурнуватим «шариковим» приводом і газовий шантаж москалів – це ланки одного і того ж антиукраїнського ланцюга. Така-собі московитська «відповідь Керзона» на пронатовські прагнення влади. Є в цьому і позитив: Партія регіонів відверто зайняла антидержавну позицію, по суті, оформилася в іще одну «п’яту колону» московитського імпер-шовінізму поряд із УПЦ МП, КПУ, різними «русскими» блоками-союзами та всілякою прогресуюче-соціалістичною наволоччю.
Можна багато-чим і заслужено дорікнути В.Ю., але одну його незаперечну заслугу перед нацією треба визнати: за три роки свого президенства Віктор Ющенко зумів незграбний державний корабель із багатовекторної бовтанини розвернути в євроінтеграційний напрямок. Оце і є єдина і основна причина «регіонально»-комуняцької істерії та газового шантажу: «Россия теряет Украину !»
І насамкінець. Демократія повинна закінчуватися там, де починається загроза національній безпеці. Далі повинен спрацьовувати державний захисний механізм: кримінальна відповідальність громадян за статтями, передбаченими в Особливій частині Карного Кодексу України «Злочини проти держави», та заборона діяльності партій / громадських організацій за антидержавну діяльність. Один раз утилізувати московитські смітники на українських теренах – і ядушний москальський сморід перестане отруювати українські душі. Залишається дрібниця: політична воля влади. За нами не заржавіє.
07.03.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар