Великі казна-хто

Чим вище вгору залізе мавпа,
тим видніше її зад.

Східна мудрість.

І як вам, українці, цей сеанс публічного... самоприниження ? самозречення ? самоїдства?... одне слово, тріумфуючого хохляцтва під назвою гучно розрекламованої програми «Великі українці» ? Мені – соромно. Це головне відчуття. Поруч з ним мирно сусідують гнів, образа, злість і десь-навіть бридливість до тих також українців, котрі в інтернаціональному екстазі злилися з іванами безрідними.

Уся ця багатогодинна соромотина заслуговує на ще одне визначення: блюзнірство. Над українством. Себто зневага чогось святого, високого. Приміром, духу нації. Уже один підбір 18 «моральних авторитетів» викликав підозру, що хтось дуже єхидний вирішив вочевидь продемонструвати, т.б.м., зріз нинішньої культурної і політичної еліти. Видовище, скажу я вам, гнітюче. За винятком пари-трійки заслужено шанованих людей усі інші... А от носа вернути не варто, бо то плоть від плоті і кров від крові нашої. Для повної картини не вистачало єнакієвського «Хама», Тарасика з «глюками», «надзвичайного» Несторика, брехливої Інночки, злодійкуватої Ганнусі та недоумкуватого Василя. Видать, організатори вирішили, що всіх їх гідно представлятимуть Симоненко з Табачником.

І от ця компанія в міру своєї мудрості, дурості чи зіпсутості жваво обговорювала і рекомендувала основні загальні критерії відбору кандидатур на звання Великого українця.
Двісті ж представників (точний соціологічний зріз) українського суспільства остаточно встановлювали, хто може претендувати на всенародне визнання. Якраз той випадок, коли слушна мудра, народна засторога: лучче з розумним два рази загубити, як з дурнем один раз знайти.

Питання перше: чи повинен Великий українець родитися в Україні чи принаймні довший час проживати на її благословенній землі ? Глибокодумні теревені завершилися однозначним висновком: не обов’язково. Мовляв, нашого цвіту по всьому світу, то чому б якомусь Майклу, Мішелю, Мойше, Міхаілу – емігранту в енному поколінні не претендувати на звання Великого ? Аби, значить, зробив щось величне, вікопомне для своєї історичної Батьківщини. Ну-ну, де вже нам, свинопасам, на своїй землі знайти щось путнє ? Уся надія на діаспору ! Отже, Великого українця позбавили Батьківщини.

Питання друге: чи повинен претендент у Великі українці знати українську мову та користуватися нею ? Отут уже канонічні україноненависники Петро Симоненко, Дмитро Табачник і дрібніші «одноязычные» відтягнулися по повній програмі. Мовляв, та на кий ляд потрібна ця «мова», коли для «общения» цілком достатньо «общепонятнаво». Отак-от, панове українці, за 150 років з часів великого московитського україножера Віссаріона Бєлінського для манкуртів усіх поколінь нічого не змінилося: українська мова так і залишилася «малороссийским наречием», а український народ – «племенем». Так уже, бач склалося, що комфортно було жити і без «наречия», а що мова – це душа народу і зі зникненням рідної мови нації гинуть, так подібним націоналістичним завихренням просто немає місця в їх куценьких змоскалених душах. Отож, Великого українця позбавили рідної мови.

Питання третє: чи повинен кандидат у Великі українці бути, власне, українцем ? За підсумками ну дуже змістовного і десь-навіть наукового обговорення високодостойні авторитети і такаж веломудра публіка двома третинами голосів прийшли до скорботного висновку. З глибоким сумом сповіщаю поважне українство, що такої нації як українці за визначенням не може існувати. Кров, знаєте, у нас каламутна від усіляких домішок. Мовляв, у всьому винувате географічне розташування України: по українських теренах швендялося стільки різних варягів, монголів, ляхів, москалів та всіляких шведів, що расово чистого українця нині і днем з каганцем не відшукаєш.

Гранично спрощу висновок нікчемних «авторитетів»: оскільки наші пра-праматусі суціль були покритками, то й ніякої української нації бути не може, а є нація байстрюків. Отака-от бідонька: угро-фінсько-слав’янсько-татаро-монгольська помісь має право називатися (до речі, украденою назвою) «русской нацией», болгарам, чехам, полякам, хорватам і всім іншим французам-австріякам попри історичні перипетії наші «моральні» мудрагелі надають право на національну самоідентифікацію, а українцям у цьому відмовлено. У такому разі дозвольте відрекомендуватися: «Моголи ! Золотого Тамерлана онучата голі. Чого зволите ?»

Проект «Великі» було започатковано в Англії і проведено ще у Франції та Німеччині. Великим англійцем визнано Уїнстона Черчілля, Великим французом – Шарля де Голя, Великим німцем – Конрада Аденауера. Англійця, француза, німця. Теоретично в нас Великим українцем може стати кандидатура, з дурнувато-глумливим посміхом запропонована Симоненком: Лєнін. І чого матюкатися ? Усі критерії дотримані: в Україні не народився і не жив, українською мовою не володів, також байстрюк калмицько-жидівсько-слав’янської крові, і слід в історії України залишив глибокий. То дрібниця, що цей слід прорили ріки української крові, пролитої з наказу цього нелюда: критерії-то підходять як улиті.

Попри назву проекту «Великі українці» усім зрозуміло, що ми визначатимемо Найбільшого, ні, точніше буде Найвеличнішого українця. Виходячи з цього, проект мав би сенс, якби за його рамки винести позаконкурентну постать Великого Кобзаря Тараса Шевченка. Хто може суперничати з Генієм, котрий в заціпеніле народне тіло вдихнув дух українства, дух нації ?

А далі – хто на що здатний: від лукавого мудрування і аж до злостивого насміху. Тільки це вже буде визначення не Най-, а просто Великого українця, видатного, шанованого, любимого, але трішки дрібнішого калібру. Таких справжніх українців, з великим і щедрим українським серцем, з великою любов’ю до України в душі, як же щедро народжувала наша земля ! Є з-поміж кого вибирати.

Отут і прошу шановне панство на хвильку пригальмувати і замислитися: а чи є взагалі потреба затрачати наш дорогоцінний час на обговорення кандидатур, уся заслуга яких перед Україною полягає в тому, що вони чи народилися, чи проживали або проживають на українських теренах ? Це раз. Уже сама назва проекту «Великі УКРАЇНЦІ» задає чіткі національні обмеження, у противному разі логічна була б назва «Великі громадяни України» чи «Великі українські історичні постаті». Це два. І три: та до яких пір ми вважатимемо українство якоюсь не то напівлегальною організацією у власній країні, не то язичницькою сектою ? Та ж на наших, українських теренах зародилася і розповсюдилася індо-європейська цивілізація. А ми все спантеличено допитуємося: хто ми ? якого роду-племені ? Та українці ми ! І своїм родоводом повинні гордитися, і своєю історією, і культурою, і традиціями, і своєю духовністю, і навіть своєю загалом оптимістичною і благородною вдачею. От тільки з вірою, видать, вийшов промах: для вогнем і мечем нав’язаного нам Бога Ізраїлю Єгови ми так і залишилися пасинками.

І наостанок. Мені, як і вам, українці, до чортиків остогидли усі ці зденаціоналізовані духовні євнухи, котрі вчать нас любові до України. Не звертайте уваги на їх інтернаціональну папланину. Це ж всього-то шумовиння на поверхні, а ми – глибинний і вічний потік. Ми – українці, і дороговкази наші мають бути українськими.

21.11.2007
Богдан Гринчук