То як шановне панство відноситься до нахабства ? Зрозуміло: з глибоким «фе». А до нахабства в особливо цинічній формі ? І я також: з огидою і категоричним осудом. А як щодо нахабства і цинізму, публічно продемонстрованих одним із «помаранчевих» вождів? Погоджуюся: аморальність, у т.ч. і політична, партійного забарвлення не має. Просто прикріше, коли нею заражені «наші». Ніби наші.
У політиці ми з вами горобці стріляні-полохані, на партійній полові нас не проведеш: за чотири президентські та шість парламентських виборчі кампанії і дівувати навчилися, і розчаровувалися, і зневірялися, і не без надії сподівалися. Одне слово, каралися, мучилися, але не каялися. Що поробиш, коли від партій як від мух у літню спеку ніде дітися. Така вже планида, що принаймні на виборах якусь (чи гурт якихось) партію та мусимо возлюбити. Ясна річ, у нашому партійному гармидері розібрати щось путнє важкувато, тому й звертаємо більше уваги на вождів: хто з них переконливіше достукається до наших сердець. Саме до сердець, бо мізками користуватися не полюбляємо. Клопітливо, одначе.
Тепер-от пішла мода на хоровий партійний галас: партії, делікатно кажучи, несправедливо-недооцінені вередливою громадськістю, пристають у прийми до завідомо прохідної і під її патронатом долають поріг у парламентський рай. А вже як зараювалися, то кожен жучок своєю доріжкою тягне: тому подавай від бика молока, цьому – від жука меду. Вожді, знаєте: не царське, мовляв, діло підкорятися дисципліні, та й не всі закони для них писані.
Часи міняються і, схоже, невдовзі на дурничку в рай не проскочиш. Змавпуємо московитський виборчий закон про одноосібно-партійні перепустки в народно-депутатський комунізм і закінчиться час партійних прилипал. Настане пора статечних мегапартій. На часі пора змагань не дурнувато-звабливих гасел, брудних, але великих, грошей, «чорних» політтехнологій, а ідеологій і партійних програм. (Даруйте, а куди це мене занесло ? Вибори без словоблудства, «чорного» налу» і дурисвітства ? Зробімо вигляд, що це для нас звично і навіть приїлося.) Щодо ідеологій, то до сих пір партії/блоки обходилися примітивною схемою: наобіцяли-повірили-«кинули». Варіант: почали виконувати обіцяне – знаменита українська жаба зачавила соратників – «з’їли». «Намалювати» ж програму «супер-пальчики оближеш» - як собаці муху проковтнути.
Маємо пікантну ситуацію: наш політичний вигін настільки перенасичений партіями, що для нової партії не те що ніші, навіть щілини не знайдеться. Вихід один: будувати мегапартію методом купкування всілякого партійного дріб’язку. Отут і закавика: це ми знаємо, що то є дрібнота і вождь насправді ніякий не вождь, а так-собі, надуте жабеня на маленькій купині. Він же переконаний, що як Ісус Навін у будь яку мить може зупинити сонце.
Робимо висновок: основним каменем спотикання при творенні мегапартії є організаційний. Візьмімо для прикладу типовий, я б сказав, класично-український варіант створення єдиної партії на основі блоку «НУНС». Як годиться, починалося все з клятвенної передвиборчої обітниці дев’яти вождів: мовляв, відразу ж після виборів... усі як один... навприсядки... навколо президента... створимо... щоби ворогів репнуло, підняло і гепнуло... Одне слово, мало що в ражі парубок наобіцяє дівці, щоби добитися свого. Як дівка дурна, то вірить. Ющенко повірив. Не врахував, сердега, що в кожного з дев’яти вождів одна і та ж думонька: «Про мене, Семене, хай усі коло мене, аби я зверху».
Балога зі своїми «шістками» зрештою втямив, що з цими гонористими хлопцями єдинопартійної каші не зварить навіть той, що в болоті, і грюкнув дверима. За ним вервечкою, як годиться, подалися страх як незалежні в своїх партійних уподобаннях голови облдержадміністрацій. (Вітаю шановного Віктора Матчука з прийняттям такого мужнього і самостійного рішення). А там своє високодостойне «фе» висловив і САМ. А що таке НУНС без президентського омофору ? Так собі, 6 % з похибкою +/- 2,5 %.
Одне слово, запахло смаленим. Хто б сумнівався, що з «Нашої України» відразу ж залунали відчайдушні запевняння у вірнопідданості та обітниці ось-ось об’єднатися, злитися, створити і взагалі втерти носа всім недоброзичливцям та Хомам невіруючим. От тільки кляті закони під ногами путаються. Вони, бач, не дають партіям об’єднатися чинно-благородно, на рівних умовах. Принаймні так стверджує один із вождів «чудової дев’ятки» Анатолій Матвієнко. Мовляв, де ж тут рівність, коли чинне законодавство передбачає всього-навсього два варіанти об’єднання партій: 1) злиття, коли одна або більше партій самоліквідовуються і вливаються в якусь партію; 2) дві або більше партій самоліквідовуються і з чистого листа створюють нову. І в першому і в другому випадку пишуться заяви про вступ у партію. «Проблема саме в цьому – у принизливості процедури ліквідації наявних партій і повторного вступу членів у нову» - обурюється вождь Анатолій. Як на мене, ніякої нерівності в добровільній самоліквідації партій і в помині немає, але я ж не вождь і де вже мені, необлампасеному, зрозуміти ранимість вождівської душі.
А тепер настійливо раджу поставити під руку пляшку чогось міцного: знадобиться, коли захочете збагнути незбагненну мудрість наших вождів. Здоровий глузд прошу не турбувати.
У ВР подано законопроект «під НУНС», який «прискорить процес гуртування цих сил в єдину партію». Завдяки йому, переконаний А.Матвієнко, «ми зможемо ПРАВИЛЬНО об’єднатися». А й справді, на кий ляд об’єднуватися неправильно ? Переповідаю рецепт правильного об’єднання у, відповідно, правильну партію.
Перше. При створенні нової партії членство в ній рахуватиметься з моменту вступу до будь-якої з партій, які вирішили об’єднатися. Не второпали ? Буває. Знать, не доросли. Пояснюю для не геніїв. Нова партія, назвімо її, приміром, «Ющенківська», створена, скажімо, 1 квітня 2008 р., а я, делегат Установчих Зборів Народного Руху України, є членом НРУ з 1989 р. Отже, якщо в когось підніметься зловорожа рука ліквідувати Рух і всіх рухівців гамузом загнати в «Ющенківку», то теоретично я стану членом «Ющенківки» за 19 р. до її створеня. Абсурд ? Та що ви, звичайний ідіотизм.
Друге. Реєстраційний номер новоствореної партії буде такий самий, як у найстарішої партії-учасниці процесу злиття. А тепер прошу перечитати перший абзац цього матеріалу. Дякую. Даю пояснення. Ще одна цитата з Матвієнка: «Серед дев’яти партій блоку «НУНС» партією номер 1 є УРП «Собор». Її зареєстровано ще 1990 р.» Що таке Українська Республіканська партія – знаю. Хто такий Левко Лук’яненко – також знаю і з пошаною схиляю голову. А от що воно за «Собор» і яке відношення має до 1990 р. – збагнути не можу. І де та ким того року був вождь Анатолій Матвієнко ? Для того й існують довідники, щоби не гадати, а знати. Довідник «Хто є хто в Україні». Матвієнко Анатолій Сергієвич (фрагменти біографії): «1977 р. – перший секретар Бершадського РК ЛКСМУ; 1980 р. – другий; 1983 р. – перший секретар Вінницького обкому ЛКСМУ; 1985 р. – секретар ЦК ЛКСМУ; 1988-1989 р.р. – аспірант Вищої партійної школи при ЦК КПУ; 1989–1991 р.р. – перший секретар ЦК ВЛКСМУ; 1989-1991 р.р. – член ЦК КПУ; 1996 р. – голова Народно-демократичної партії».
І оцей канонічний комсомольський функціонер, котрий обвів навколо пальця простодушного дідуся Левка, присмоктався до шанованої партії і фактично знищив її, тепер пнеться в патріархи УРП ? І це нас, рухівців, він буде повчати як любити Україну ? І це я маю горлати «Слава вождю Толіку !» ? Ех, якби ж то своєчасно спромоглися на закон про люстрації. Повернувся б Анатолій Сергієвич до завідування гаражем в районному шляховому управлінні, глядь, і повагу людей заслужив би.
А так того й дивися опинимося гамузом у новій матвієнківській партії під назвою «Лєнінський Народний Рух за Радянську Україну». А чого, з такими вождями-провідниками-месіями все можливо. Чим чорт не жартує, як бог спить.
03.03.2008
Богдан Гринчук
У політиці ми з вами горобці стріляні-полохані, на партійній полові нас не проведеш: за чотири президентські та шість парламентських виборчі кампанії і дівувати навчилися, і розчаровувалися, і зневірялися, і не без надії сподівалися. Одне слово, каралися, мучилися, але не каялися. Що поробиш, коли від партій як від мух у літню спеку ніде дітися. Така вже планида, що принаймні на виборах якусь (чи гурт якихось) партію та мусимо возлюбити. Ясна річ, у нашому партійному гармидері розібрати щось путнє важкувато, тому й звертаємо більше уваги на вождів: хто з них переконливіше достукається до наших сердець. Саме до сердець, бо мізками користуватися не полюбляємо. Клопітливо, одначе.
Тепер-от пішла мода на хоровий партійний галас: партії, делікатно кажучи, несправедливо-недооцінені вередливою громадськістю, пристають у прийми до завідомо прохідної і під її патронатом долають поріг у парламентський рай. А вже як зараювалися, то кожен жучок своєю доріжкою тягне: тому подавай від бика молока, цьому – від жука меду. Вожді, знаєте: не царське, мовляв, діло підкорятися дисципліні, та й не всі закони для них писані.
Часи міняються і, схоже, невдовзі на дурничку в рай не проскочиш. Змавпуємо московитський виборчий закон про одноосібно-партійні перепустки в народно-депутатський комунізм і закінчиться час партійних прилипал. Настане пора статечних мегапартій. На часі пора змагань не дурнувато-звабливих гасел, брудних, але великих, грошей, «чорних» політтехнологій, а ідеологій і партійних програм. (Даруйте, а куди це мене занесло ? Вибори без словоблудства, «чорного» налу» і дурисвітства ? Зробімо вигляд, що це для нас звично і навіть приїлося.) Щодо ідеологій, то до сих пір партії/блоки обходилися примітивною схемою: наобіцяли-повірили-«кинули». Варіант: почали виконувати обіцяне – знаменита українська жаба зачавила соратників – «з’їли». «Намалювати» ж програму «супер-пальчики оближеш» - як собаці муху проковтнути.
Маємо пікантну ситуацію: наш політичний вигін настільки перенасичений партіями, що для нової партії не те що ніші, навіть щілини не знайдеться. Вихід один: будувати мегапартію методом купкування всілякого партійного дріб’язку. Отут і закавика: це ми знаємо, що то є дрібнота і вождь насправді ніякий не вождь, а так-собі, надуте жабеня на маленькій купині. Він же переконаний, що як Ісус Навін у будь яку мить може зупинити сонце.
Робимо висновок: основним каменем спотикання при творенні мегапартії є організаційний. Візьмімо для прикладу типовий, я б сказав, класично-український варіант створення єдиної партії на основі блоку «НУНС». Як годиться, починалося все з клятвенної передвиборчої обітниці дев’яти вождів: мовляв, відразу ж після виборів... усі як один... навприсядки... навколо президента... створимо... щоби ворогів репнуло, підняло і гепнуло... Одне слово, мало що в ражі парубок наобіцяє дівці, щоби добитися свого. Як дівка дурна, то вірить. Ющенко повірив. Не врахував, сердега, що в кожного з дев’яти вождів одна і та ж думонька: «Про мене, Семене, хай усі коло мене, аби я зверху».
Балога зі своїми «шістками» зрештою втямив, що з цими гонористими хлопцями єдинопартійної каші не зварить навіть той, що в болоті, і грюкнув дверима. За ним вервечкою, як годиться, подалися страх як незалежні в своїх партійних уподобаннях голови облдержадміністрацій. (Вітаю шановного Віктора Матчука з прийняттям такого мужнього і самостійного рішення). А там своє високодостойне «фе» висловив і САМ. А що таке НУНС без президентського омофору ? Так собі, 6 % з похибкою +/- 2,5 %.
Одне слово, запахло смаленим. Хто б сумнівався, що з «Нашої України» відразу ж залунали відчайдушні запевняння у вірнопідданості та обітниці ось-ось об’єднатися, злитися, створити і взагалі втерти носа всім недоброзичливцям та Хомам невіруючим. От тільки кляті закони під ногами путаються. Вони, бач, не дають партіям об’єднатися чинно-благородно, на рівних умовах. Принаймні так стверджує один із вождів «чудової дев’ятки» Анатолій Матвієнко. Мовляв, де ж тут рівність, коли чинне законодавство передбачає всього-навсього два варіанти об’єднання партій: 1) злиття, коли одна або більше партій самоліквідовуються і вливаються в якусь партію; 2) дві або більше партій самоліквідовуються і з чистого листа створюють нову. І в першому і в другому випадку пишуться заяви про вступ у партію. «Проблема саме в цьому – у принизливості процедури ліквідації наявних партій і повторного вступу членів у нову» - обурюється вождь Анатолій. Як на мене, ніякої нерівності в добровільній самоліквідації партій і в помині немає, але я ж не вождь і де вже мені, необлампасеному, зрозуміти ранимість вождівської душі.
А тепер настійливо раджу поставити під руку пляшку чогось міцного: знадобиться, коли захочете збагнути незбагненну мудрість наших вождів. Здоровий глузд прошу не турбувати.
У ВР подано законопроект «під НУНС», який «прискорить процес гуртування цих сил в єдину партію». Завдяки йому, переконаний А.Матвієнко, «ми зможемо ПРАВИЛЬНО об’єднатися». А й справді, на кий ляд об’єднуватися неправильно ? Переповідаю рецепт правильного об’єднання у, відповідно, правильну партію.
Перше. При створенні нової партії членство в ній рахуватиметься з моменту вступу до будь-якої з партій, які вирішили об’єднатися. Не второпали ? Буває. Знать, не доросли. Пояснюю для не геніїв. Нова партія, назвімо її, приміром, «Ющенківська», створена, скажімо, 1 квітня 2008 р., а я, делегат Установчих Зборів Народного Руху України, є членом НРУ з 1989 р. Отже, якщо в когось підніметься зловорожа рука ліквідувати Рух і всіх рухівців гамузом загнати в «Ющенківку», то теоретично я стану членом «Ющенківки» за 19 р. до її створеня. Абсурд ? Та що ви, звичайний ідіотизм.
Друге. Реєстраційний номер новоствореної партії буде такий самий, як у найстарішої партії-учасниці процесу злиття. А тепер прошу перечитати перший абзац цього матеріалу. Дякую. Даю пояснення. Ще одна цитата з Матвієнка: «Серед дев’яти партій блоку «НУНС» партією номер 1 є УРП «Собор». Її зареєстровано ще 1990 р.» Що таке Українська Республіканська партія – знаю. Хто такий Левко Лук’яненко – також знаю і з пошаною схиляю голову. А от що воно за «Собор» і яке відношення має до 1990 р. – збагнути не можу. І де та ким того року був вождь Анатолій Матвієнко ? Для того й існують довідники, щоби не гадати, а знати. Довідник «Хто є хто в Україні». Матвієнко Анатолій Сергієвич (фрагменти біографії): «1977 р. – перший секретар Бершадського РК ЛКСМУ; 1980 р. – другий; 1983 р. – перший секретар Вінницького обкому ЛКСМУ; 1985 р. – секретар ЦК ЛКСМУ; 1988-1989 р.р. – аспірант Вищої партійної школи при ЦК КПУ; 1989–1991 р.р. – перший секретар ЦК ВЛКСМУ; 1989-1991 р.р. – член ЦК КПУ; 1996 р. – голова Народно-демократичної партії».
І оцей канонічний комсомольський функціонер, котрий обвів навколо пальця простодушного дідуся Левка, присмоктався до шанованої партії і фактично знищив її, тепер пнеться в патріархи УРП ? І це нас, рухівців, він буде повчати як любити Україну ? І це я маю горлати «Слава вождю Толіку !» ? Ех, якби ж то своєчасно спромоглися на закон про люстрації. Повернувся б Анатолій Сергієвич до завідування гаражем в районному шляховому управлінні, глядь, і повагу людей заслужив би.
А так того й дивися опинимося гамузом у новій матвієнківській партії під назвою «Лєнінський Народний Рух за Радянську Україну». А чого, з такими вождями-провідниками-месіями все можливо. Чим чорт не жартує, як бог спить.
03.03.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар