І звідкіля ця незрозуміла нехіть вголос розмірковувати про свободу слова ? Нібито маємо підстави навіть гоноритися своїми здобутками. Ще б пак, за даними американської неурядової організації «Фріден хаус» (Дім свободи») з-поміж постсовіцьких республік ми вже третій рік живемо у ВІЛЬНІЙ країні. Таке щастя привалило ще тільки прибалтам. А от, приміром, Грузія віднесена до категорії «частково вільна», Росія ж узагалі нам в підметки не годиться: «не вільна», хоч гопки скачи. Тоді звідки відчуття якоїсь недомовленості, половинчастості ?
Можливо тому, що свобода слова передбачає правдомовність, а з цим у нас якось не завжди складається. Вона в нас, бач, із застереженнями, персоніфікована: про оцього ріж правду-матіньку ще й зверху від себе приперч, а для цього правда має бути вибірковою, з єлейними епітетами. От і виходить, що нам не так правда важлива, як сприйняття цієї правди тими, про кого вона мовлена. Ану ж вона їм очі вколе ? І вдаємося до лукавства: користуємося фільтрованою правдою, по суті, напівправдою. Самі собі не признаємося, що напівправда – це та ж брехня, присмачена нашим лицемірством.
Можна зрозуміти дипломатів: для них за словами маскувати думки, цілі, дозувати правду, послуговуватися напівправдою – то їх професійний обов’язок. Можна махнути рукою на наших політиків: вони і правда – це речі несумісні. А нам-то, простим смертним, не обтяженим ні важливими державними турботами, ні кар’єрними спокусами, що нам заважає відверто називати чорне чорним, ворога – супостатом, дурня – недоумком, підступність – віроломством, а фальшиві ікони – лубками ? Страх, високоповажні достойники, примітивний ляк за власну шкуру. За витіюватим словоблудством на оправдання свого недоношеного правдомовства ховається гиденька думка: а як мовлена мною правда відіб’ється на мені, любимому ? а який зиск чи збитки від цієї правди матиму я, неоціненний ?
Сказати правду – це пів благої справи. Друга половина – це щоб тебе почули. Якраз з другим і великі проблеми. Сказати, що в нашому суспільстві правда не в фаворі, те ж саме, що стверджувати «земля кругла !» і вважати це своїм відкриттям. Гірше, що лукавство ми вже сприймаємо як щось звичне, нормальне, як укорінену традицію. Зверніть увагу на свою реакцію на виступи абсолютної більшості відомих політиків: ви заздалегідь очікуєте від них або брехні, або напівправди, або чогось такого перекрученого шиворіт-навиворіт, що ніби і на брехню не схоже, але й з правдою і близько не ночувало.
А вірити хочеться, правда ж ? Хочеться ідола, щоб було кому поклонятися, у кого клянчити для себе милості, перед ким позірно каятися в надії на винагороду, на кого покласти свою відповідальність. Творимо. Сотворяємо бовванів, тельців, ікони, статуї, на лиху біду, портрети. От тільки не задумуємося, що на жертовники перед ідолами на заклання кладемо і свою свободу, і правду, і гідність – усе те, що і робить людину Людиною.
Нелегко бути Людиною: постійно вибирати між добром і злом, правдою і олжею, гідністю і ницістю, свободою і холопством – і постійно обирати добро, правду, гідність, свободу. Треба розплачуватися власним спокоєм, здивовано-осуджуючими докорами ближніх – «тобі що, більше всіх треба ?», пихатою зневагою успішних пристосуванців – «жити не вмієш !», полохливою турботою рідних – «а про нас подумав?!»
І все це із-за правди, яка і робить людину вільною. Можна вибрати і легкий шлях, гладенький як мозок без звивин – шлях сліпої віри. Віри бездумної, затятої, фанатичної. Віри, через яку не пробивається ні промінь роздумів, ні, тим паче, паросток сумнівів. Віри не Людини – раба, котрий уповає тільки на свого повелителя-божество і з омерзінням відкидає світ, котрий вірить інакше. Якщо ви від когось почуєте, що тільки його віра гарантує спасіння у якихось там позасвітах, не сумнівайтеся: з вами розмовляє раб, холоп, людська подоба без власної волі, із закріпаченою душею, зашореним розумом і осудом світу, непідневільного його ідолу
Є інший шлях, швидше – тупик. Веде до нього байдужість – оте наше і традиційне, і боягузливе, і себелюбне, і жорсткосердне «моя хата скраю – нічого не знаю». Це шлях, на якому не подають руку порятунку, відмовляють у милосерді страждущим, стороняться чужої біди, осуджують великодушних. Душа, замурована в шкаралупу байдужості, не здатна на співчуття, їй чужа шляхетність, ворожа волелюбність та неприйнятне правдомовство. Чи ж не тому маємо таке духовно необлаштоване життя, що правила гри в ньому визначаються рабською бездумністю одних та байдужістю, мовчазною згодою інших ?
Гадалося б, кому як не «сторожовим псам» демократії в умовах вільного суспільства вволю користатися свободою слова, щоби затаврувати, засудити, зганьбити, по маківку ввігнати в землю клятих-осоружних і т.і. та жертовним вогнем власного серця і правдивим словом освітити, запалити, надихнути... Так тавруємо ж, надихаємо, щоправда частенько млявенько, з обачливістю. Цензура, співчутливо зітхаєте ? Не повторюйте зловорожі наклепи. Як при совітах не було сексу, так при демократії не може бути цензури. Зрідка трапляється, що думка того, хто дає «добро» на публікацію, не зовсім співпадає з думкою того, хто пише, але то вже непереборна стихія: начальник завжди правий не тому, що він правий, а через те, що він начальник.
Не варто нарікати на чиюсь цензуру. І це відноситься не тільки до пишучої братії. Визнаймо, що серед нас у великій пошані самоцензура. Це ж власний хробачок обачливості, полохливості точить і вільнодумство, і свободу слова, і правдомовність. Навіть оправдання самі для себе придумали: не чіпай лихо, поки тихо.
Не знаю, чи трудно бути богом, зате переконаний, що бути людиною – важче.
Як у Василя Симоненка: «Бо ти на землі – людина...»
11.02.2007
Богдан Гринчук
Можливо тому, що свобода слова передбачає правдомовність, а з цим у нас якось не завжди складається. Вона в нас, бач, із застереженнями, персоніфікована: про оцього ріж правду-матіньку ще й зверху від себе приперч, а для цього правда має бути вибірковою, з єлейними епітетами. От і виходить, що нам не так правда важлива, як сприйняття цієї правди тими, про кого вона мовлена. Ану ж вона їм очі вколе ? І вдаємося до лукавства: користуємося фільтрованою правдою, по суті, напівправдою. Самі собі не признаємося, що напівправда – це та ж брехня, присмачена нашим лицемірством.
Можна зрозуміти дипломатів: для них за словами маскувати думки, цілі, дозувати правду, послуговуватися напівправдою – то їх професійний обов’язок. Можна махнути рукою на наших політиків: вони і правда – це речі несумісні. А нам-то, простим смертним, не обтяженим ні важливими державними турботами, ні кар’єрними спокусами, що нам заважає відверто називати чорне чорним, ворога – супостатом, дурня – недоумком, підступність – віроломством, а фальшиві ікони – лубками ? Страх, високоповажні достойники, примітивний ляк за власну шкуру. За витіюватим словоблудством на оправдання свого недоношеного правдомовства ховається гиденька думка: а як мовлена мною правда відіб’ється на мені, любимому ? а який зиск чи збитки від цієї правди матиму я, неоціненний ?
Сказати правду – це пів благої справи. Друга половина – це щоб тебе почули. Якраз з другим і великі проблеми. Сказати, що в нашому суспільстві правда не в фаворі, те ж саме, що стверджувати «земля кругла !» і вважати це своїм відкриттям. Гірше, що лукавство ми вже сприймаємо як щось звичне, нормальне, як укорінену традицію. Зверніть увагу на свою реакцію на виступи абсолютної більшості відомих політиків: ви заздалегідь очікуєте від них або брехні, або напівправди, або чогось такого перекрученого шиворіт-навиворіт, що ніби і на брехню не схоже, але й з правдою і близько не ночувало.
А вірити хочеться, правда ж ? Хочеться ідола, щоб було кому поклонятися, у кого клянчити для себе милості, перед ким позірно каятися в надії на винагороду, на кого покласти свою відповідальність. Творимо. Сотворяємо бовванів, тельців, ікони, статуї, на лиху біду, портрети. От тільки не задумуємося, що на жертовники перед ідолами на заклання кладемо і свою свободу, і правду, і гідність – усе те, що і робить людину Людиною.
Нелегко бути Людиною: постійно вибирати між добром і злом, правдою і олжею, гідністю і ницістю, свободою і холопством – і постійно обирати добро, правду, гідність, свободу. Треба розплачуватися власним спокоєм, здивовано-осуджуючими докорами ближніх – «тобі що, більше всіх треба ?», пихатою зневагою успішних пристосуванців – «жити не вмієш !», полохливою турботою рідних – «а про нас подумав?!»
І все це із-за правди, яка і робить людину вільною. Можна вибрати і легкий шлях, гладенький як мозок без звивин – шлях сліпої віри. Віри бездумної, затятої, фанатичної. Віри, через яку не пробивається ні промінь роздумів, ні, тим паче, паросток сумнівів. Віри не Людини – раба, котрий уповає тільки на свого повелителя-божество і з омерзінням відкидає світ, котрий вірить інакше. Якщо ви від когось почуєте, що тільки його віра гарантує спасіння у якихось там позасвітах, не сумнівайтеся: з вами розмовляє раб, холоп, людська подоба без власної волі, із закріпаченою душею, зашореним розумом і осудом світу, непідневільного його ідолу
Є інший шлях, швидше – тупик. Веде до нього байдужість – оте наше і традиційне, і боягузливе, і себелюбне, і жорсткосердне «моя хата скраю – нічого не знаю». Це шлях, на якому не подають руку порятунку, відмовляють у милосерді страждущим, стороняться чужої біди, осуджують великодушних. Душа, замурована в шкаралупу байдужості, не здатна на співчуття, їй чужа шляхетність, ворожа волелюбність та неприйнятне правдомовство. Чи ж не тому маємо таке духовно необлаштоване життя, що правила гри в ньому визначаються рабською бездумністю одних та байдужістю, мовчазною згодою інших ?
Гадалося б, кому як не «сторожовим псам» демократії в умовах вільного суспільства вволю користатися свободою слова, щоби затаврувати, засудити, зганьбити, по маківку ввігнати в землю клятих-осоружних і т.і. та жертовним вогнем власного серця і правдивим словом освітити, запалити, надихнути... Так тавруємо ж, надихаємо, щоправда частенько млявенько, з обачливістю. Цензура, співчутливо зітхаєте ? Не повторюйте зловорожі наклепи. Як при совітах не було сексу, так при демократії не може бути цензури. Зрідка трапляється, що думка того, хто дає «добро» на публікацію, не зовсім співпадає з думкою того, хто пише, але то вже непереборна стихія: начальник завжди правий не тому, що він правий, а через те, що він начальник.
Не варто нарікати на чиюсь цензуру. І це відноситься не тільки до пишучої братії. Визнаймо, що серед нас у великій пошані самоцензура. Це ж власний хробачок обачливості, полохливості точить і вільнодумство, і свободу слова, і правдомовність. Навіть оправдання самі для себе придумали: не чіпай лихо, поки тихо.
Не знаю, чи трудно бути богом, зате переконаний, що бути людиною – важче.
Як у Василя Симоненка: «Бо ти на землі – людина...»
11.02.2007
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар