То як, вільнолюбиве українство, справимо поминки по одному із головних здобутків Помаранчевої революції – свободі слова ? Відчуваю, ошелешив такою несосвітенною нісенітницею. Так і чую обурено у відповідь, мовляв, роззуй очі і глянь на перший ліпший газетний кіоск: таж там уже не свобода, а розгул гласності – від «порнухи» до «чорнухи» на фоні суцільної «жовтизни». Воно-то ніби й так, але насправді зовсім не так: засилля «жовтої» преси – аж ніяк не ознака свободи слова. Це, знаєте, ознака збоченої аморальності. Свобода слова – це коли не існує ні недоторканих для критики осіб, ні заборонених тем. Свобода слова – це коли для журналіста існує двоєдиний, моральний і правовий цензор в одній іпостасі – НЕ НАШКОДЬ ! Не нашкодь ні людині, ні громаді, ні державі.
Теоретично в Україні просто не існує перепон для свободи слова. Ба, 34 ст.Конституції України так просто під’юджує до свободи слова. Гадалося б, бери готовеньке і запалюй серця полум’яним словом правди. А «ланцюгові пси демократії» як дівка при сватанні ніяково колупають піч: мовляв, не так воно і безпечно запалювати, того й дивися – сам обпечеся. Та й невигідно: напівправда та брехня – товар куди вигідніший і попитом неабияким користується.
На благеньке виправдання насправді не таких уже й незалежних працівників пера зазначу, що для нашого вельможного можновладного панства свобода слова є товаром, т.б.м., ситуативно-вибірковим: на суперників-супостатів спускають псів, щоби лаяли коли треба і скільки треба, а до себе дозволяють лишень лащитися, підлесливо крутити хвостами і захоплено повискувати.
У добропорядному товаристві не заведено хизуватися брудною білизною. Нікому, хоч трішки шануючому себе, і в голову не прийде привселюдно розмахувати своїми ношеними спіднями. Це – у побуті, де ми все ще зберігаємо традиційні українські чесноти – стидливість і шанобливе ставлення до особистого життя ближніх.
У політиці подібними дурницями не переймаються. Там кожен нікчема вважає справою доблесті й геройства покопирсатися в чужій брудній білизні, віднайти щось не для чужих очей, щоб мати можливість злорадно заверещати: «А дивіться-но, вони такі ж як і ми – також закаляні !» Це від дурнуватого переконання, що чим більше принизиш суперника, тим більше над ним вивищишся. Шпана, одначе, що з неї візьмеш ?
Куди гірше, коли таять правду про СВОЇХ. Правду, гіркішу від полину, болісну як докори сумління, безрадісну як втрачені надії. Правду скандальну як несподіване відкриття, що НАШ сукин син виявився ніяким не нашим, а просто сукиним сином. А правду ой як хочеться знати: це ж суцільне задоволення – перемивати кістки «скелетам у шафі» можновладців.
От на цій природній людській цікавості і грає як на струнах пишуча братія. З різних міркувань: хтось, відпрацьовуючи замовлення, згодовує довірливих витачів «чорнухою», інший правдою змушує думати, оцінювати, робити висновки. А знаєте, до речі, яка різниця між чесним журналістом і журналістом «на замовлення» ? Перший поважає читачів, а другий їх зневажає. Отак-от.
Уважається поганим тоном у домівці повішаного заводити розмову про мотузку чи, приміром, про конструкцію шибениці. Некультурно, знаєте. Щось подібне заведено і в поштивому демократичному товаристві, коли це стосується, скажімо, непростих взаємин Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. І вже зовсім непристойними вважаються навіть натяки на, делікатно кажучи, не зовсім бездоганну з конституційної точки зору діяльність очільника Секретаріату президента. Ну хіба ж канонічний український демократ може собі дозволити таке нахабство, щоби зизим оком та ще й публічно зиркнути на втикацьку манеру Віктора Балоги і його канцелярської «цимбори» публічно оцінювати діяльність уряду (звісно, негативно), висловлювати директивні судження з приводу будь-яких проблем внутрішньої і зовнішньої політики держави, давати цінні вказівки фракції НУ-НС, усупереч коаліційній угоді вести потаємні перемовини з бандюковичами щодо створення «ширки», відверто «дахувати» одіозного Леоніда Черновецького. Одне слово, перетворювати президентську канцелярію замалим не в головний орган влади з безмежними розпорядчими функціями. І такою ж безвідповідальністю.
Ніякого українського ровера ніхто не винаходив: звичайний фаворитизм. За історію людства чи ж мало було фаворитів у сильних світу ? Одні заробляли своє особливе положення важким гаруванням у будуарах своїх високих покровителів. Інші заслуговували абсолютну довіру правителів специфічними, як правило, потаємними і не завжди законними послугами. Зрідка фаворитами ставали непересічні особистості, мудрі і своєчасні поради яких були на благо правителя і держави.
За останнє десятиліття нашої української незалежної історії фаворитизм відродився в епоху «кучмізму». Несповідимими помислами наших ясновельможних правителів фаворитами ставали виключно голови президентських канцелярій – спочатку Адміністрації, потім Секретаріату президента. («Любі друзі» як колективний фаворит не виправдали своєї високої протизаконної місії і швидко були замінені класичним фаворитом.)
При великому бажанні в кожному поганому завжди можна відшукати щось добре. Фаворитизм є явищем і незаконним, і аморальним, оскільки фаворит усупереч закону наділяється владними повноваженнями. Так би мовити, має право діяти за власним розсудом ніби від імені свого покровителя. Це – погано.
Тепер маю архіскладне завдання: у геть недемократичному явищі треба ухитритися відшукати щось позитивне. Завдання для генія – і я його вирішив. Ми утерли носа всім – від німецької сучки Катерини до директора України Леоніда. Гордіться, громадяни: уперше в історії України ми маємо ОФІЦІЙНОГО фаворита. Принаймні такий висновок можна зробити зі слів В.Ю. сказаних ним у четвер 20.03 під час зустрічі з депутатами – представниками «Народної самооборони»: «... Ви повинні слухати те, що говорить Балога. Балога – це я !» От тобі, Гандзю, книш: до всіх своїх клопотів-негараздів маємо ще й не то президента-двійника, не то президентського дублера. З мукачевської «цимбори».
Насправді Віктор Балога всього-лиш чиновник, най і високого рангу, але канцелярист з обмеженими посадовими повноваженнями. У відповідь на втикацтво керівника президентської канцелярії був би цілком доречним і конституційно бездоганним коректний натяк «Кулик на місці солов’їним не буде птичим господином». Широко крокує головний канцелярист. Того й дивися порти лопнуть.
А взагалі-то здрібніли правителі: 300 років тому Людовік ХІV сказав: «Держава – це я !» Тепер-от маємо: «Балога – це я !» Відчуваєте різницю масштабів ?
24.03.2008
Богдан Гринчук
Теоретично в Україні просто не існує перепон для свободи слова. Ба, 34 ст.Конституції України так просто під’юджує до свободи слова. Гадалося б, бери готовеньке і запалюй серця полум’яним словом правди. А «ланцюгові пси демократії» як дівка при сватанні ніяково колупають піч: мовляв, не так воно і безпечно запалювати, того й дивися – сам обпечеся. Та й невигідно: напівправда та брехня – товар куди вигідніший і попитом неабияким користується.
На благеньке виправдання насправді не таких уже й незалежних працівників пера зазначу, що для нашого вельможного можновладного панства свобода слова є товаром, т.б.м., ситуативно-вибірковим: на суперників-супостатів спускають псів, щоби лаяли коли треба і скільки треба, а до себе дозволяють лишень лащитися, підлесливо крутити хвостами і захоплено повискувати.
У добропорядному товаристві не заведено хизуватися брудною білизною. Нікому, хоч трішки шануючому себе, і в голову не прийде привселюдно розмахувати своїми ношеними спіднями. Це – у побуті, де ми все ще зберігаємо традиційні українські чесноти – стидливість і шанобливе ставлення до особистого життя ближніх.
У політиці подібними дурницями не переймаються. Там кожен нікчема вважає справою доблесті й геройства покопирсатися в чужій брудній білизні, віднайти щось не для чужих очей, щоб мати можливість злорадно заверещати: «А дивіться-но, вони такі ж як і ми – також закаляні !» Це від дурнуватого переконання, що чим більше принизиш суперника, тим більше над ним вивищишся. Шпана, одначе, що з неї візьмеш ?
Куди гірше, коли таять правду про СВОЇХ. Правду, гіркішу від полину, болісну як докори сумління, безрадісну як втрачені надії. Правду скандальну як несподіване відкриття, що НАШ сукин син виявився ніяким не нашим, а просто сукиним сином. А правду ой як хочеться знати: це ж суцільне задоволення – перемивати кістки «скелетам у шафі» можновладців.
От на цій природній людській цікавості і грає як на струнах пишуча братія. З різних міркувань: хтось, відпрацьовуючи замовлення, згодовує довірливих витачів «чорнухою», інший правдою змушує думати, оцінювати, робити висновки. А знаєте, до речі, яка різниця між чесним журналістом і журналістом «на замовлення» ? Перший поважає читачів, а другий їх зневажає. Отак-от.
Уважається поганим тоном у домівці повішаного заводити розмову про мотузку чи, приміром, про конструкцію шибениці. Некультурно, знаєте. Щось подібне заведено і в поштивому демократичному товаристві, коли це стосується, скажімо, непростих взаємин Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. І вже зовсім непристойними вважаються навіть натяки на, делікатно кажучи, не зовсім бездоганну з конституційної точки зору діяльність очільника Секретаріату президента. Ну хіба ж канонічний український демократ може собі дозволити таке нахабство, щоби зизим оком та ще й публічно зиркнути на втикацьку манеру Віктора Балоги і його канцелярської «цимбори» публічно оцінювати діяльність уряду (звісно, негативно), висловлювати директивні судження з приводу будь-яких проблем внутрішньої і зовнішньої політики держави, давати цінні вказівки фракції НУ-НС, усупереч коаліційній угоді вести потаємні перемовини з бандюковичами щодо створення «ширки», відверто «дахувати» одіозного Леоніда Черновецького. Одне слово, перетворювати президентську канцелярію замалим не в головний орган влади з безмежними розпорядчими функціями. І такою ж безвідповідальністю.
Ніякого українського ровера ніхто не винаходив: звичайний фаворитизм. За історію людства чи ж мало було фаворитів у сильних світу ? Одні заробляли своє особливе положення важким гаруванням у будуарах своїх високих покровителів. Інші заслуговували абсолютну довіру правителів специфічними, як правило, потаємними і не завжди законними послугами. Зрідка фаворитами ставали непересічні особистості, мудрі і своєчасні поради яких були на благо правителя і держави.
За останнє десятиліття нашої української незалежної історії фаворитизм відродився в епоху «кучмізму». Несповідимими помислами наших ясновельможних правителів фаворитами ставали виключно голови президентських канцелярій – спочатку Адміністрації, потім Секретаріату президента. («Любі друзі» як колективний фаворит не виправдали своєї високої протизаконної місії і швидко були замінені класичним фаворитом.)
При великому бажанні в кожному поганому завжди можна відшукати щось добре. Фаворитизм є явищем і незаконним, і аморальним, оскільки фаворит усупереч закону наділяється владними повноваженнями. Так би мовити, має право діяти за власним розсудом ніби від імені свого покровителя. Це – погано.
Тепер маю архіскладне завдання: у геть недемократичному явищі треба ухитритися відшукати щось позитивне. Завдання для генія – і я його вирішив. Ми утерли носа всім – від німецької сучки Катерини до директора України Леоніда. Гордіться, громадяни: уперше в історії України ми маємо ОФІЦІЙНОГО фаворита. Принаймні такий висновок можна зробити зі слів В.Ю. сказаних ним у четвер 20.03 під час зустрічі з депутатами – представниками «Народної самооборони»: «... Ви повинні слухати те, що говорить Балога. Балога – це я !» От тобі, Гандзю, книш: до всіх своїх клопотів-негараздів маємо ще й не то президента-двійника, не то президентського дублера. З мукачевської «цимбори».
Насправді Віктор Балога всього-лиш чиновник, най і високого рангу, але канцелярист з обмеженими посадовими повноваженнями. У відповідь на втикацтво керівника президентської канцелярії був би цілком доречним і конституційно бездоганним коректний натяк «Кулик на місці солов’їним не буде птичим господином». Широко крокує головний канцелярист. Того й дивися порти лопнуть.
А взагалі-то здрібніли правителі: 300 років тому Людовік ХІV сказав: «Держава – це я !» Тепер-от маємо: «Балога – це я !» Відчуваєте різницю масштабів ?
24.03.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар