Колись турецькопідданий громадянин Остап Бендер оптимістично заявляв: «Америка нам допоможе!» Багато води з того часу сплило: і Америка вийшла в гегемони глобалізованого світу, і більшовицька «імперія зла» канула в Лету, і наші родимі Сусаніни-провідники нації таки спромоглися потенційно найперспективнішу постсовіцьку республіку політичними манівцями завести на маргінеси світової економіки і політики. Це ж треба таке «везіння», щоби три таких неподібних між собою президенти були такими одностайними в руйнації власної держави. Попрошу без патріотичної істерики навколо «народного президента», «демократичної влади» і чогось-там національного – не то відродження, не то виродження. Можна з певністю стверджувати: за рівнем бездарності відстоювання національних інтересів нинішні можновладці наближаються до довершеності. Хто ж поважатиме та рахуватиметься з тими, хто не тільки сам себе не вміє захищати, а й не має національної гідності.
То чи ж варто ставати в позу незаслужено ображеної цнотливості, якщо політики світового рівня відносяться до нас як до пішака у великій міждержавній політичній грі ? На те вони, пішаки – фігури найнижчої цінності в шаховій грі, щоби їми жертвувати задля досягнення певних цілей. Тож одкровення одного із найавторитетніших американських державних діячів і політиків Генрі Кісінджера щодо недоцільності підтримки вступу України в НАТО, позаяк це зашкодить порозумінню між Вашингтоном і Москвою у вирішенні більш важливих питань міжнародної безпеки та вгамуванню ядерних апетитів Ірану, виглядають логічними. А й справді, що таке Україна на міжнародній політичній шахівниці ? Так собі, «бананова» республіка зі злодійкуватою, наскрізь корумпованою, безвідповідальною владою.
Можна було б здійняти вереск, навіть справедливий, про новітній «пакт Молотова – Ріббентропа», себто про намір Америки пожертвувати Україною заради ефемерної «дружби» з Московією. Можна з піною на губах доводити, що хижаки ніколи не задовільняються одним шматком здобичі. Можна апелювати до Бога, історії. І все це буде справедливо.
От тільки, вимагаючи справедливості, варто сказати правду про себе. Що, ніяково відводимо очі та пальцем колупаємо піч як дівка на виданні ? А правда така, що вся новітня історія незалежної, суверенної, соборної України вкладається в одну коротеньку фразу: «Сімнадцять бездарно змарнованих років». Можна й одним словом, але не надрукують.
Звідси неуникненне питання: «Як ми докотилися до життя такого, що нація, яка зуміла вижити в, гадалося б, невиживальних умовах, перетворилася в обслуговуючий персонал для Європи і пішаків на міжнародній шахівниці ?»
Узагальнюючу відповідь понад дві тисячі років тому дав Платон: «Коли до влади приходять люди вбогі духом і спраглі особистого благополуччя, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи як би урвати звідти ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар». Як кажуть, приткнув як вужа вилами.
Ось таких «убогих духом і спраглих особистого збагачення» правителів сподобилася мати Україна. Владу образно можна порівняти з бригадою будівельників, а президента – з прорабом, з тією різницею, що об’єктом будівництва є держава. Замість цього в різні періоди своєї куценької «незалежної» історії ми мали панування кримінальних «бригад» з «паханами» на чолі. Тотально, на всіх рівнях влади, упродовж усіх років.
За ідеєю, ведуча роля в державотворенні мала б належати національній еліті. Скрушно зітхнемо і хвилиною мовчання пом’янемо свої уповання на силу духу і готовність до самопожертви і т.і. нашої «сметанки» суспільства – вибраних, найкращих. Ті залишки національної еліти, які не інакше як якимось незбагненним дивом усе ж таки залишилися, до влади не мають ніякого відношення. Звісно, окрім тих, хто продався з тельбухами, але то вже не еліта. Замість національної еліти ми на початках мали перефарбовану «совковську» держкомпартноменклатуру, яку згодом плавно змінила кримінальна по своїй суті шпана-нувориші, скоробагатьки.
Усе розпочалося з прийняття негласного, неписаного, утаємничено-замовчуваного, але найосновнішого і найдієвішого «закону» для шпани «Про безкарність «своїх». Він чинний і донині, оскільки «цвіт» злодійської гільдії вершить долю держави у Верховній Раді, на сторожі їх інтересів, до останньої краплі народної крові, доблесні орли-правоохоронці, дама «на виклик» із зав’язаними очима на терезах зважує хабарі, а прокуратура стала могильником кримінальних справ. Як і кожне шануюче себе злочинне угрупування, живуть вони за «понятіями» і «своїх» не здають.
Одне слово, влада настільки злилася з кримінальним бізнесом, що розділити їх уже просто неможливо. Безкарність породжує вседозволеність, а та в свою чергу свавілля без меж. Був один коротенький відрізок нашої історії під назвою «Майдан», коли ця наволоч перепудилася до мокрих портків, але швидко оговталася. Дехто ще й народ підхвалює, мовляв, он який мудрий, як мирно здійснив Помаранчеву революцію, без краплини крові, толерантно. А треба було злодійсько-хабарницькі ребра ламати, та масово. Христосиками, бач, захотіли бути, злу насильством не противитися. От узамін і маєте насильство безкарної шпани над законом, правдою, справедливістю і вашою людською гідністю, хто ще її вигідно не продав.
Усе розпочалося чи не з перших днів, коли національна еліта в іпостасі Національної Ради у ВР пішла на угодовство з перепудженими комуністами. Замість того, щоби під чотири вітри розігнати «червону» ВР і піти на 100-відсотково виграшні для націонал-демократів вибори, наші патріоти задовільнилися місцями на купинах у все тому ж комуністично-номенклатурному болоті.
А далі пішло-поїхало прямісінько в «кучмізм». Леонід ІІ найбільшим здобутком свого президенства вважає «створення національної буржуазії». З цих трьох слів хіба що одне «створення» відповідає дійсності. Щодо «буржуазії», то тут він явно передав куті меду: з яких це пір злодії і грабіжники, котрі шахрайськими методами заволоділи левовою часткою народного надбання, стали добропорядними буржуа ? А про «національну», так узагалі звучить знущально: назвіть-но мені національно свідомого олігарха зпосеред жидів, москалів, татар, грузинів та інших інтернаціональних стервятників, котрі жирують в Україні.
«Заслуга» Кучми в тому, що він створив систему владарювання, панування (а не державного управління), основану на двох «китах» - уседозволеності і безкарності. У цьому злочинному лайні загрузли і борсаються всі – державні чиновники, політики, бізнесмени, органи місцевого самоврядування аж до зачуханого Задрипайлівського сільського голови. Гадаєте, разом з Кучмою пішла в небуття і система ? Не дочекаєтеся ! Маємо гідного «синка»-спадкоємця свого нечестивого «батька». Тільки й різниці, що одні професійні любителі лизати президентське нижчеспиння змінилися іншими, а система навіть не сколихнулася. Хіба що вся ця ясновельможна погань остаточно відчула себе «державою в державі» і «хазяїнами» життя і смерті плебеїв.
І ОЦЕ преться в Європу. До них не доходить, та й ніколи не дійде, що вони, з усіма їхніми крутими іномарками, шматтям «від кутюр», штиблетами із зміїної шкури, годинниками за десятки тисяч «зелених», статечним європейським товариством сприймається як дикуни з племені мумбо-юмбо з масивними золотими кільцями в носі. Я – добрий, не такий категоричний, і тому йменую їх майже доброзичливо: шпаною. Вони ж у нас за своїм паразитизмом і зажерливістю явище унікальне. Це ж треба зовсім утратити людську подобу (у моральному сенсі), щоби при всенародних злиднях узаконювати для себе позахмарні зарплати, доплати, компенсації, санаторні, оздоровчі, квартирні, відрядні, пільги на роботі, пільги без роботи, виплати для рідні – і все це в десятки, дещо і в сотню разів більше, ніж має середньостатистичний громадянин. А ще ж, як і кожен шануючий себе випанок «із грязі та в князі», вони спішать оточити себе сонмом холуїв: помічниками, радниками, референтами, секретарками для преси та секретарками для інтиму, прикупленими «ланцюговими псами демократії».
Нещодавно один пронирливий помічник народного депутата з неробства підрахував кількість робочого часу, який у середньому припадав на кожного мандатоносного дармоїда за минулу сесію. Вийшло 24 хв. (двадцять чотири хвилини) в день на кожного лежня. За цей «робочий час» він отримує біля 1000 грн. Про «коефіцієнт корисної дії» такого «гарування» взагалі смішно говорити. Між іншим, а як оцінювати позицію «кізяк в ополонці» «литвинівців» ? Якщо вони займають місце в сесійній залі, але твердо слідують курсом «не вашим – не нашим, як не буде по-нашому», себто не голосують, а тільки глибокодумно колупають пальцем в носі, то вони працюють чи все ж таки б’ють байдики?
Пригадується, з яким благородним і десь-навіть національно-свідомим остервенінням демократична преса розпинала ДУСю (Державне управління справами), Бакая, Кучму. Ще б пак, відібрано в народу на десятки мільярдів палаців, пансіонатів, готелів, баз відпочинку, Артеків, видавництв, житлових будинків, заповідних земель ! Ату його, захланного і пихатого Леоніда Даниловича! А що, хіба Віктор Андрійович якийсь задрипаний палацик під санаторій хворим діткам віддав? Чого не знаю, про те не беруся судити, а просто цікаво, чию пиху лоскотатиме відреставрований за сотні мільйонів гривень Маріїнський палац ? Видать, у державному капшуку появилися зайві гроші, а постійні телевізійні жебрання на порятунок життя хворих дітей – це так, для розваги.
Кучма заложив підвалини олігархічно-бюрократичної республіки з авторитарним президентом на чолі. При всьому свавіллі влади при ньому все ж таки існували якісь правила гри. Най нічого спільного із законом, демократією, справедливістю вони не мали, але: «На цей «бєспрєдєл» ти маєш право «за рангом», а оце – зась». Так, ви праві, компартноменклатурний «табель про ранги» часів «епохи розвинутого соціалізму».
«Влада міцна як ніколи» - пам’ятаєте ніби викарбувані на граніті слова останнього фаворита Л.Кучми «трояндового» вождя Медведчука? Через півроку грянула Помаранчева революція. (Як згодом виявилося, банальний двірцевий переворот задля перерозподілу вже награбованої і ще недокраденої народної власності). Звідки цим цивілізованим європейцям було знати про ТАКІ особливості української революції ? От і «запомаранчевіла» Європа за одну грудневу ніч 2004 року. А тут ще президент-мученик з «лицем звіра». Звісно, державу-неофіта демократії в особі президента Ющенка в сенатах, парламентах, сеймах вітали оваціями і стоячи. А Віктор Андрійович усе це сприйняв на свій особистий рахунок. Звідси і манія величі, і навіювання собі якоїсь месіанської ролі. А тут і «любі друзі» один перед одним: «Так, куме, брате, побратиме, ти провідник нації, ти найвеличніший... один ти... над тобою один Бог... ти над законами... ти сам – Закон...»
Зацитую не свої слова: «Щоб стати вільним, треба встати з колін, що українці з гідністю і зробили на Майдані. Щоб стати великим, треба стати на коліна перед тими, хто встав з колін і підняв тебе над собою. До цього Ющенко «опуститися» не здатен.»
А це вже від мене: «Велич людини визначається датами, вирізьбленими на її надмогильному камені: дата народження і через риску – безсмертя в людській пам’яті». Хто, крім спеціалістів пам’ятає московського холуя-гетьмана Лівобережної України Брюховецького, котрий підписаними ним Московськими статтями 1665 р. здав усі полкові міста під фактичне управління московським воєводам і котрий був за зраду убитий козаками?
Які сліди в історії залишать перші чотири «помаранчеві» роки «народного» президента? Таки залишать. 2005 р. Затята війна РНБО на чолі з президентовим кумом і «шоколадним королем» (а ви гадаєте звідки тоді взялися цукрова, бензинова, м’ясо-молочна, олійна кризи?) проти «несамовитої» Юлі, котра настільки знахабніла, що з кишень олігархів насмілилася «напіарити» для народу 10 млрд.гривень.
Початок 2006 р. Московський газовий шантаж. Капітуляція. РосУкрЕнерго.
2006 р. Меморандумики, універсалики, круглі столики. Капітуляція перед «донецькими». «Двічі не судимий» прем’єр-міністр.
2007 р. Політична проституція у ВР. Реальна загроза встановлення диктатури «донецьких» в обгортці соціалістичного маразму «від Мороза». Інстинкт самозбереження навколопрезидентського кагалу. Дочасні вибори після потаємних домовленостей Ющенка з Януковичем про створення «ширки». Знову непрогнозований, тепер електоральний успіх «несамовитої» Юлі. Вимушений «шлюб з розрахунку» партії президента з БЮТ. Затята, непримиренна війна Ющенка на знищення «популістки» Юлі. «Балогізація» влади. «Бронзовіння» Ющенка.
Світ від здивування очманіло крутить головами від українських політичних ноу-хау: президент, котрий маніакально бореться з власними урядами; Генеральна прокуратура, котра викликає підозрюваних в особливо важких злочинах через ЗМІ; «Кацапетівський» райсуд відмінює Укази Президента України чи забороняє стягувати податки на мільйони гривень; соціалістична товаришка, котра розбазарила держмайна на 5 млрд.гривень, заблокувала програму державної приватизації і котру «дахує» президент; оборудка з сумнівною спекулятивною компанією VANCO, якій за безцінь віддали в концесію 12 тис. кв.м. причорноморського шельфу і яку так затято відстоює президент (щоби догодити віце-президенту США Діку Чейні, який «дахує» цю компанію); Міністр внутрішніх справ, який особисто керує штурмом Генеральної прокуратури; клерки з Секретаріату Президента, котрі в Криму роздають антиурядові пасквілі політичному істеблішменту; президентський законопроект, несподівано поданий у ВР, щоби зірвати прийняття урядових змін і доповнень до держбюджету, унаслідок чого 30 млрд. Грн. продовжують пліснявіти в державному капшуку; руйнація президентської партії, щоби створити нову, також президентську, ручну...
Ось бачите, які ми унікальні. А нас в цивілізованому світі перестали поважати. З чого б це? Несправедливо! Чи все ж таки заслужено?
14.07.2008
Богдан Гринчук
То чи ж варто ставати в позу незаслужено ображеної цнотливості, якщо політики світового рівня відносяться до нас як до пішака у великій міждержавній політичній грі ? На те вони, пішаки – фігури найнижчої цінності в шаховій грі, щоби їми жертвувати задля досягнення певних цілей. Тож одкровення одного із найавторитетніших американських державних діячів і політиків Генрі Кісінджера щодо недоцільності підтримки вступу України в НАТО, позаяк це зашкодить порозумінню між Вашингтоном і Москвою у вирішенні більш важливих питань міжнародної безпеки та вгамуванню ядерних апетитів Ірану, виглядають логічними. А й справді, що таке Україна на міжнародній політичній шахівниці ? Так собі, «бананова» республіка зі злодійкуватою, наскрізь корумпованою, безвідповідальною владою.
Можна було б здійняти вереск, навіть справедливий, про новітній «пакт Молотова – Ріббентропа», себто про намір Америки пожертвувати Україною заради ефемерної «дружби» з Московією. Можна з піною на губах доводити, що хижаки ніколи не задовільняються одним шматком здобичі. Можна апелювати до Бога, історії. І все це буде справедливо.
От тільки, вимагаючи справедливості, варто сказати правду про себе. Що, ніяково відводимо очі та пальцем колупаємо піч як дівка на виданні ? А правда така, що вся новітня історія незалежної, суверенної, соборної України вкладається в одну коротеньку фразу: «Сімнадцять бездарно змарнованих років». Можна й одним словом, але не надрукують.
Звідси неуникненне питання: «Як ми докотилися до життя такого, що нація, яка зуміла вижити в, гадалося б, невиживальних умовах, перетворилася в обслуговуючий персонал для Європи і пішаків на міжнародній шахівниці ?»
Узагальнюючу відповідь понад дві тисячі років тому дав Платон: «Коли до влади приходять люди вбогі духом і спраглі особистого благополуччя, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи як би урвати звідти ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар». Як кажуть, приткнув як вужа вилами.
Ось таких «убогих духом і спраглих особистого збагачення» правителів сподобилася мати Україна. Владу образно можна порівняти з бригадою будівельників, а президента – з прорабом, з тією різницею, що об’єктом будівництва є держава. Замість цього в різні періоди своєї куценької «незалежної» історії ми мали панування кримінальних «бригад» з «паханами» на чолі. Тотально, на всіх рівнях влади, упродовж усіх років.
За ідеєю, ведуча роля в державотворенні мала б належати національній еліті. Скрушно зітхнемо і хвилиною мовчання пом’янемо свої уповання на силу духу і готовність до самопожертви і т.і. нашої «сметанки» суспільства – вибраних, найкращих. Ті залишки національної еліти, які не інакше як якимось незбагненним дивом усе ж таки залишилися, до влади не мають ніякого відношення. Звісно, окрім тих, хто продався з тельбухами, але то вже не еліта. Замість національної еліти ми на початках мали перефарбовану «совковську» держкомпартноменклатуру, яку згодом плавно змінила кримінальна по своїй суті шпана-нувориші, скоробагатьки.
Усе розпочалося з прийняття негласного, неписаного, утаємничено-замовчуваного, але найосновнішого і найдієвішого «закону» для шпани «Про безкарність «своїх». Він чинний і донині, оскільки «цвіт» злодійської гільдії вершить долю держави у Верховній Раді, на сторожі їх інтересів, до останньої краплі народної крові, доблесні орли-правоохоронці, дама «на виклик» із зав’язаними очима на терезах зважує хабарі, а прокуратура стала могильником кримінальних справ. Як і кожне шануюче себе злочинне угрупування, живуть вони за «понятіями» і «своїх» не здають.
Одне слово, влада настільки злилася з кримінальним бізнесом, що розділити їх уже просто неможливо. Безкарність породжує вседозволеність, а та в свою чергу свавілля без меж. Був один коротенький відрізок нашої історії під назвою «Майдан», коли ця наволоч перепудилася до мокрих портків, але швидко оговталася. Дехто ще й народ підхвалює, мовляв, он який мудрий, як мирно здійснив Помаранчеву революцію, без краплини крові, толерантно. А треба було злодійсько-хабарницькі ребра ламати, та масово. Христосиками, бач, захотіли бути, злу насильством не противитися. От узамін і маєте насильство безкарної шпани над законом, правдою, справедливістю і вашою людською гідністю, хто ще її вигідно не продав.
Усе розпочалося чи не з перших днів, коли національна еліта в іпостасі Національної Ради у ВР пішла на угодовство з перепудженими комуністами. Замість того, щоби під чотири вітри розігнати «червону» ВР і піти на 100-відсотково виграшні для націонал-демократів вибори, наші патріоти задовільнилися місцями на купинах у все тому ж комуністично-номенклатурному болоті.
А далі пішло-поїхало прямісінько в «кучмізм». Леонід ІІ найбільшим здобутком свого президенства вважає «створення національної буржуазії». З цих трьох слів хіба що одне «створення» відповідає дійсності. Щодо «буржуазії», то тут він явно передав куті меду: з яких це пір злодії і грабіжники, котрі шахрайськими методами заволоділи левовою часткою народного надбання, стали добропорядними буржуа ? А про «національну», так узагалі звучить знущально: назвіть-но мені національно свідомого олігарха зпосеред жидів, москалів, татар, грузинів та інших інтернаціональних стервятників, котрі жирують в Україні.
«Заслуга» Кучми в тому, що він створив систему владарювання, панування (а не державного управління), основану на двох «китах» - уседозволеності і безкарності. У цьому злочинному лайні загрузли і борсаються всі – державні чиновники, політики, бізнесмени, органи місцевого самоврядування аж до зачуханого Задрипайлівського сільського голови. Гадаєте, разом з Кучмою пішла в небуття і система ? Не дочекаєтеся ! Маємо гідного «синка»-спадкоємця свого нечестивого «батька». Тільки й різниці, що одні професійні любителі лизати президентське нижчеспиння змінилися іншими, а система навіть не сколихнулася. Хіба що вся ця ясновельможна погань остаточно відчула себе «державою в державі» і «хазяїнами» життя і смерті плебеїв.
І ОЦЕ преться в Європу. До них не доходить, та й ніколи не дійде, що вони, з усіма їхніми крутими іномарками, шматтям «від кутюр», штиблетами із зміїної шкури, годинниками за десятки тисяч «зелених», статечним європейським товариством сприймається як дикуни з племені мумбо-юмбо з масивними золотими кільцями в носі. Я – добрий, не такий категоричний, і тому йменую їх майже доброзичливо: шпаною. Вони ж у нас за своїм паразитизмом і зажерливістю явище унікальне. Це ж треба зовсім утратити людську подобу (у моральному сенсі), щоби при всенародних злиднях узаконювати для себе позахмарні зарплати, доплати, компенсації, санаторні, оздоровчі, квартирні, відрядні, пільги на роботі, пільги без роботи, виплати для рідні – і все це в десятки, дещо і в сотню разів більше, ніж має середньостатистичний громадянин. А ще ж, як і кожен шануючий себе випанок «із грязі та в князі», вони спішать оточити себе сонмом холуїв: помічниками, радниками, референтами, секретарками для преси та секретарками для інтиму, прикупленими «ланцюговими псами демократії».
Нещодавно один пронирливий помічник народного депутата з неробства підрахував кількість робочого часу, який у середньому припадав на кожного мандатоносного дармоїда за минулу сесію. Вийшло 24 хв. (двадцять чотири хвилини) в день на кожного лежня. За цей «робочий час» він отримує біля 1000 грн. Про «коефіцієнт корисної дії» такого «гарування» взагалі смішно говорити. Між іншим, а як оцінювати позицію «кізяк в ополонці» «литвинівців» ? Якщо вони займають місце в сесійній залі, але твердо слідують курсом «не вашим – не нашим, як не буде по-нашому», себто не голосують, а тільки глибокодумно колупають пальцем в носі, то вони працюють чи все ж таки б’ють байдики?
Пригадується, з яким благородним і десь-навіть національно-свідомим остервенінням демократична преса розпинала ДУСю (Державне управління справами), Бакая, Кучму. Ще б пак, відібрано в народу на десятки мільярдів палаців, пансіонатів, готелів, баз відпочинку, Артеків, видавництв, житлових будинків, заповідних земель ! Ату його, захланного і пихатого Леоніда Даниловича! А що, хіба Віктор Андрійович якийсь задрипаний палацик під санаторій хворим діткам віддав? Чого не знаю, про те не беруся судити, а просто цікаво, чию пиху лоскотатиме відреставрований за сотні мільйонів гривень Маріїнський палац ? Видать, у державному капшуку появилися зайві гроші, а постійні телевізійні жебрання на порятунок життя хворих дітей – це так, для розваги.
Кучма заложив підвалини олігархічно-бюрократичної республіки з авторитарним президентом на чолі. При всьому свавіллі влади при ньому все ж таки існували якісь правила гри. Най нічого спільного із законом, демократією, справедливістю вони не мали, але: «На цей «бєспрєдєл» ти маєш право «за рангом», а оце – зась». Так, ви праві, компартноменклатурний «табель про ранги» часів «епохи розвинутого соціалізму».
«Влада міцна як ніколи» - пам’ятаєте ніби викарбувані на граніті слова останнього фаворита Л.Кучми «трояндового» вождя Медведчука? Через півроку грянула Помаранчева революція. (Як згодом виявилося, банальний двірцевий переворот задля перерозподілу вже награбованої і ще недокраденої народної власності). Звідки цим цивілізованим європейцям було знати про ТАКІ особливості української революції ? От і «запомаранчевіла» Європа за одну грудневу ніч 2004 року. А тут ще президент-мученик з «лицем звіра». Звісно, державу-неофіта демократії в особі президента Ющенка в сенатах, парламентах, сеймах вітали оваціями і стоячи. А Віктор Андрійович усе це сприйняв на свій особистий рахунок. Звідси і манія величі, і навіювання собі якоїсь месіанської ролі. А тут і «любі друзі» один перед одним: «Так, куме, брате, побратиме, ти провідник нації, ти найвеличніший... один ти... над тобою один Бог... ти над законами... ти сам – Закон...»
Зацитую не свої слова: «Щоб стати вільним, треба встати з колін, що українці з гідністю і зробили на Майдані. Щоб стати великим, треба стати на коліна перед тими, хто встав з колін і підняв тебе над собою. До цього Ющенко «опуститися» не здатен.»
А це вже від мене: «Велич людини визначається датами, вирізьбленими на її надмогильному камені: дата народження і через риску – безсмертя в людській пам’яті». Хто, крім спеціалістів пам’ятає московського холуя-гетьмана Лівобережної України Брюховецького, котрий підписаними ним Московськими статтями 1665 р. здав усі полкові міста під фактичне управління московським воєводам і котрий був за зраду убитий козаками?
Які сліди в історії залишать перші чотири «помаранчеві» роки «народного» президента? Таки залишать. 2005 р. Затята війна РНБО на чолі з президентовим кумом і «шоколадним королем» (а ви гадаєте звідки тоді взялися цукрова, бензинова, м’ясо-молочна, олійна кризи?) проти «несамовитої» Юлі, котра настільки знахабніла, що з кишень олігархів насмілилася «напіарити» для народу 10 млрд.гривень.
Початок 2006 р. Московський газовий шантаж. Капітуляція. РосУкрЕнерго.
2006 р. Меморандумики, універсалики, круглі столики. Капітуляція перед «донецькими». «Двічі не судимий» прем’єр-міністр.
2007 р. Політична проституція у ВР. Реальна загроза встановлення диктатури «донецьких» в обгортці соціалістичного маразму «від Мороза». Інстинкт самозбереження навколопрезидентського кагалу. Дочасні вибори після потаємних домовленостей Ющенка з Януковичем про створення «ширки». Знову непрогнозований, тепер електоральний успіх «несамовитої» Юлі. Вимушений «шлюб з розрахунку» партії президента з БЮТ. Затята, непримиренна війна Ющенка на знищення «популістки» Юлі. «Балогізація» влади. «Бронзовіння» Ющенка.
Світ від здивування очманіло крутить головами від українських політичних ноу-хау: президент, котрий маніакально бореться з власними урядами; Генеральна прокуратура, котра викликає підозрюваних в особливо важких злочинах через ЗМІ; «Кацапетівський» райсуд відмінює Укази Президента України чи забороняє стягувати податки на мільйони гривень; соціалістична товаришка, котра розбазарила держмайна на 5 млрд.гривень, заблокувала програму державної приватизації і котру «дахує» президент; оборудка з сумнівною спекулятивною компанією VANCO, якій за безцінь віддали в концесію 12 тис. кв.м. причорноморського шельфу і яку так затято відстоює президент (щоби догодити віце-президенту США Діку Чейні, який «дахує» цю компанію); Міністр внутрішніх справ, який особисто керує штурмом Генеральної прокуратури; клерки з Секретаріату Президента, котрі в Криму роздають антиурядові пасквілі політичному істеблішменту; президентський законопроект, несподівано поданий у ВР, щоби зірвати прийняття урядових змін і доповнень до держбюджету, унаслідок чого 30 млрд. Грн. продовжують пліснявіти в державному капшуку; руйнація президентської партії, щоби створити нову, також президентську, ручну...
Ось бачите, які ми унікальні. А нас в цивілізованому світі перестали поважати. З чого б це? Несправедливо! Чи все ж таки заслужено?
14.07.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар