Продовження.
Розумію, що нині в шановного панства настрій «гуляй, дитино, покіль твоя година» впереміж з «напиймося, куме, тут, бо на небі не дадуть». А мені-от не празникується. Ні, не від бідності: коли на душі вмиротворіння, то злидні свято не затьмарять. Чує моє серце, що з цією правдомовністю ще матиму клопоти. Така вже, видать, планида, що мушу брести храпистою, вузькою стежиною між двома прірвами – мовчанням ягняти і лукавством, з ризиком як не скрутити в’язи, то поламати ноги. Незатьмарена совість того варта, утішаєте ? Згода, товар рідкісний, безцінний, на ринку не трапляється. До того ж, раз козі смерть.
Про «маємо те, що маємо»
Не знаю, чи то вже так на роду написано, чи ми справді такі сумирні, але схоже, що зі своїми життєвими негараздами змирилися як з чимось неуникненним, невідворотним. Отак ніби знехотя лайнемо владу вкупі з глитаями-олігархами, а щоби показати зуби... Як не протестуємо проти поганої погоди із-за безглуздості таких дій, так само змиряємося з державним ідіотизмом, чиновницьким свавіллям, правовою анархією і т.і.
Позаяк ми все ж не в тім’я биті, то й знайшли свисток, у який і випускаємо протестну пару: політика ! Політичні перипетії на Печерських пагорбах сприймаємо майже як сімейні клопоти, принаймні, як дурнуваті «страданія» в дебільних москальських серіалах. Можливо, маємо рацію, оскільки життя вчить, що наші негаразди є наш добровільний внесок у самі знаєте чиє благополуччя. Можна й інакше: наші злидні – це ті крихти, які перепадають нам з їх панського столу. Зрештою, народна мудрість не бреше, коли стверджує: яка паніматка, така й хатка. Про це і порозмірковуємо.
Для початку проведемо тест на здогадливість. Відгадайте, про кого сказані ці слова: «Він рішучий у проявах своєї нерішучості, незворушний у своїй звичці вагатися, твердий у своїй постійній м’якотілості, надійний у своїй безнадійній необов’язковості, всесильний у своєму безсиллі». Що ж це ви, українці, так неласкаво відноситеся до свого президента ? Уже забули як три роки тому щиро молилися за його перемогу на президентських виборах, як гнівно обурювалися на супостатів ? Нагадуєте, що і надії на нього покладали неабиякі ? Було діло, але ж кажуть, що надія помирає останньою. От тільки не знаю, чи три роки – достатній строк для справдження надій, чи і далі будемо думками багатіти ?
(Між іншим, тестове завдання – це слова Уїнстона Черчілля, сказані 80 років тому про тодішнього прем’єр-міністра Великобританії Стенлі Болдуїна).
Про професіоналізм і відповідальність
У спрощеному вигляді державу можна розглядати як велике підприємство, а президента як керівника цього підприємства. У реальному житті новопризначеному керівнику дається півроку на детальне ознайомлення з підприємством, другі півроку - на оволодіння системою управління, внесення кадрових та структурних змін, розробку та започаткування необхідних реформ, ще рік – на впровадження реформ і отримання позитивних результатів. У підсумку – два роки для підтвердження професійної придатності керівника. Якщо після двох років підприємство лихоманить, виробничі показники не задовільняють ні власника, ні працівників цього підприємства, а керівник узамін персональної відповідальності за стан справ перекладає вину на будь-кого чи будь-що, такого нездару з посади женуть утришия.
Я ні на що не натякаю, а всього-лиш нагадую, що через лічені дні ми врочисто відпразникуємо треті роковини інавгурації Віктора Ющенка. Оцінку стану справ в Україні полишаю на розсуд кожного, хто сам ходить на ринки, сплачує за житлово-комунальні послуги, має щастя безпосередньо спілкуватися з чиновниками чи, убережи, Боже, з судами.
Що стосується мене, то, делікатно кажучи, тріщина в моєму взаємопорозумінні з президентом дедалі поглиблюється. Я розумію, що те, що так гучно називається політикою, у переважній більшості насправді є вульгарним інтриганством. (Для загального розвитку: інтрига – приховані зловмисні дії, до яких удаються для досягнення якої-небудь мети). У політиці ми з шановним панством зуби з’їли, а от перед інтриганством пасуємо. Запорядні, одначе, задоброчесні. Тому й не розуміємо усієї глибинної мудрості кадрових вибриків В.Ю. чи, приміром, його, м’яко кажучи, миротворчо-, вірніше, примиренсько-об’єднавчих потуг. До речі, не тільки неефективних, а завідомо ялових.
Ох, чує моє серце, що розпочинається новий виток меморандумиків-універсаликів-круглих столиків. А ми все очікуємо клятвенно обіцяних «Бандитам – тюрми !» та «Закон один для всіх !» Нібито і незручно вимагати тюрми для орденоносного бандита. З іншого боку, а ордени-то за що знеславлювати. Агов, рухівці, де ви з вашим найактуальнішим нині гаслом «Потрібні зміни !» ?
Оскільки велике, як відомо, бачиться на відстані, то цілком можливо, що в себе під носом оце велике ми не помічаємо. Отож, не будемо брати гріха на душу і репетувати, що в нашому домі господар до гужа кволенький.
Невже в когось повернеться язик звинуватити нас у вередливості, якщо від господаря ми так мало очікуємо: бути більш рішучим і послідовним у досягненні політичної мети; менше вдаватися до компромісів з політичними шахраями і просто бандюганами тільки тому, що він уважає їх політичними опонентами; виявляти більше наполегливості у відстоюванні власної позиції, по-простому, бути справжнім мужиком; проявляти менше схильності до політичної зради своїх союзників; врешті-решт навчитися розбиратися в людях і перестати бути королем, якого «роблять» як не «любі друзі», то Секретаріат; зібрати нарешті навколо себе дієздатну та ефективну команду. Одне слово, ми все ще очікуємо провідника нації, котрий без веломудрого просторікування не тільки чітко бачить велику мету, але й знає що, як, коли і з ким треба робити, щоб її досягти.
Про гідність і публічних дам
З глибоким сумом маємо визнати, що не так щоби багато чим можемо гоноритися. Особливо перед світовою громадськістю. У них, знаєте, життєві стандарти на рівні людської гідності, а в нас – прожитковий мінімум для злидарів. Але то пусте, як співчуття одруженій з нелюбом: «Помучишся-настраждаєшся, мила, а потім звикнеш». Зате і в нас є щось як і в людей: парламент, а в ньому коаліція, опозиція і щось-таке дуже принципове, на кшалт «і вдома мене не лишай, і в поле не бери». Хіба не привід побундючитися ? Тим більше, що в опозиції не хто-небудь, а самі «регіонали». От уже й опозиційний уряд створили, а там, глядь, «братків» у кадрову армію перепрофілюють, благо, «ракетний» Кузьмук є на підхваті. А як з вирію Цушко вернеться, то й міліцію зварганять. Одне слово, чим би дитина не бавилася, аби не капостила. Не вийде. Капоститимуть. Натура капосна.
І з такими пранцями треба жити, рахуватися та ще й, як мріє президент, обніматися ще й взасос цмокатися. Заради об’єднання, звісно. Хоча, як на мене, об’єднанню найкраще сприяло б, якби принаймні три чверті з них передати під батьківську опіку Департаменту з відбування покарань.
З порога відкидаю будь-які звинувачення в агресивності, непримиренності, чи, тим паче, у дурнуватій зверхності над тими, хто має нахабство сповідувати відмінні від моїх погляди. Я мирний чоловік і як кожна нормальна людина маю свій вразливий «пунктик»: дорожу своєю людською гідністю, не віддільною від національної. Будь-яке посягання на неї сприймаю як зазіхання на найвищу, дану Дажбогом, цінність – свободу. Власне, уже багато років, незалежно від теми роздумів, навколо цієї значущої моральної чесноти і веду розмову з шановним панством.
Приміром, я вважаю образою національної гідності, постійні, ніби приклеєні пиндючно-глумливі посмішечки трьох відомих «регіональних» дам, яких просто-таки возлюбили тележурналісти. Мені вони один до одного нагадують зневажливо-глузливу осмішку валютної повії при розмові зі скромною, добропорядною вчителькою. Мовляв, і що тобі дала твоя доброчесність, окрім якоїсь-там щирої поваги людей ? А я от, хоч і продаюся, зате глянь як шикую.
Між іншим, відразу ж після шокуючого кульбіту Ганни Герман від «Радіо «Свобода» під «донецьких» на здивоване питання щодо причин приголомшливої зміни політичної орієнтації, ця дама не поскупилася на відвертість: «Я працюю за великі гроші». Це прозвучало як «я продаюся дорого». Усе вірно, звичайне життєве кредо повії: «Ляжу під того, хто більше заплатить». Валютні повії, як і альфонси, не така вже й рідкість в українському політикумі.
Інформація до роздумів. У кінці 80-их років «західнячка» Ганна Стеців-Герман несподівано стала членом Правління Союзу журналістів СРСР. Ключове слово «західнячка». Запитання: «Яка, скажімо, специфічна служба санкціонувала членство представниці найбільш ідеологічно ненадійного регіону в найбільш ідеологізованій і контрольованій «совковській» організації і з якою метою (завданням) ?»
Ось таких маємо публічних... політиків ?... дам ?... шльондр ? Та яке то має значення ?
Головне, що публічні, бодай їм увесь час сонце в очі світило.
26.12.2007
Богдан Гринчук
Розумію, що нині в шановного панства настрій «гуляй, дитино, покіль твоя година» впереміж з «напиймося, куме, тут, бо на небі не дадуть». А мені-от не празникується. Ні, не від бідності: коли на душі вмиротворіння, то злидні свято не затьмарять. Чує моє серце, що з цією правдомовністю ще матиму клопоти. Така вже, видать, планида, що мушу брести храпистою, вузькою стежиною між двома прірвами – мовчанням ягняти і лукавством, з ризиком як не скрутити в’язи, то поламати ноги. Незатьмарена совість того варта, утішаєте ? Згода, товар рідкісний, безцінний, на ринку не трапляється. До того ж, раз козі смерть.
Про «маємо те, що маємо»
Не знаю, чи то вже так на роду написано, чи ми справді такі сумирні, але схоже, що зі своїми життєвими негараздами змирилися як з чимось неуникненним, невідворотним. Отак ніби знехотя лайнемо владу вкупі з глитаями-олігархами, а щоби показати зуби... Як не протестуємо проти поганої погоди із-за безглуздості таких дій, так само змиряємося з державним ідіотизмом, чиновницьким свавіллям, правовою анархією і т.і.
Позаяк ми все ж не в тім’я биті, то й знайшли свисток, у який і випускаємо протестну пару: політика ! Політичні перипетії на Печерських пагорбах сприймаємо майже як сімейні клопоти, принаймні, як дурнуваті «страданія» в дебільних москальських серіалах. Можливо, маємо рацію, оскільки життя вчить, що наші негаразди є наш добровільний внесок у самі знаєте чиє благополуччя. Можна й інакше: наші злидні – це ті крихти, які перепадають нам з їх панського столу. Зрештою, народна мудрість не бреше, коли стверджує: яка паніматка, така й хатка. Про це і порозмірковуємо.
Для початку проведемо тест на здогадливість. Відгадайте, про кого сказані ці слова: «Він рішучий у проявах своєї нерішучості, незворушний у своїй звичці вагатися, твердий у своїй постійній м’якотілості, надійний у своїй безнадійній необов’язковості, всесильний у своєму безсиллі». Що ж це ви, українці, так неласкаво відноситеся до свого президента ? Уже забули як три роки тому щиро молилися за його перемогу на президентських виборах, як гнівно обурювалися на супостатів ? Нагадуєте, що і надії на нього покладали неабиякі ? Було діло, але ж кажуть, що надія помирає останньою. От тільки не знаю, чи три роки – достатній строк для справдження надій, чи і далі будемо думками багатіти ?
(Між іншим, тестове завдання – це слова Уїнстона Черчілля, сказані 80 років тому про тодішнього прем’єр-міністра Великобританії Стенлі Болдуїна).
Про професіоналізм і відповідальність
У спрощеному вигляді державу можна розглядати як велике підприємство, а президента як керівника цього підприємства. У реальному житті новопризначеному керівнику дається півроку на детальне ознайомлення з підприємством, другі півроку - на оволодіння системою управління, внесення кадрових та структурних змін, розробку та започаткування необхідних реформ, ще рік – на впровадження реформ і отримання позитивних результатів. У підсумку – два роки для підтвердження професійної придатності керівника. Якщо після двох років підприємство лихоманить, виробничі показники не задовільняють ні власника, ні працівників цього підприємства, а керівник узамін персональної відповідальності за стан справ перекладає вину на будь-кого чи будь-що, такого нездару з посади женуть утришия.
Я ні на що не натякаю, а всього-лиш нагадую, що через лічені дні ми врочисто відпразникуємо треті роковини інавгурації Віктора Ющенка. Оцінку стану справ в Україні полишаю на розсуд кожного, хто сам ходить на ринки, сплачує за житлово-комунальні послуги, має щастя безпосередньо спілкуватися з чиновниками чи, убережи, Боже, з судами.
Що стосується мене, то, делікатно кажучи, тріщина в моєму взаємопорозумінні з президентом дедалі поглиблюється. Я розумію, що те, що так гучно називається політикою, у переважній більшості насправді є вульгарним інтриганством. (Для загального розвитку: інтрига – приховані зловмисні дії, до яких удаються для досягнення якої-небудь мети). У політиці ми з шановним панством зуби з’їли, а от перед інтриганством пасуємо. Запорядні, одначе, задоброчесні. Тому й не розуміємо усієї глибинної мудрості кадрових вибриків В.Ю. чи, приміром, його, м’яко кажучи, миротворчо-, вірніше, примиренсько-об’єднавчих потуг. До речі, не тільки неефективних, а завідомо ялових.
Ох, чує моє серце, що розпочинається новий виток меморандумиків-універсаликів-круглих столиків. А ми все очікуємо клятвенно обіцяних «Бандитам – тюрми !» та «Закон один для всіх !» Нібито і незручно вимагати тюрми для орденоносного бандита. З іншого боку, а ордени-то за що знеславлювати. Агов, рухівці, де ви з вашим найактуальнішим нині гаслом «Потрібні зміни !» ?
Оскільки велике, як відомо, бачиться на відстані, то цілком можливо, що в себе під носом оце велике ми не помічаємо. Отож, не будемо брати гріха на душу і репетувати, що в нашому домі господар до гужа кволенький.
Невже в когось повернеться язик звинуватити нас у вередливості, якщо від господаря ми так мало очікуємо: бути більш рішучим і послідовним у досягненні політичної мети; менше вдаватися до компромісів з політичними шахраями і просто бандюганами тільки тому, що він уважає їх політичними опонентами; виявляти більше наполегливості у відстоюванні власної позиції, по-простому, бути справжнім мужиком; проявляти менше схильності до політичної зради своїх союзників; врешті-решт навчитися розбиратися в людях і перестати бути королем, якого «роблять» як не «любі друзі», то Секретаріат; зібрати нарешті навколо себе дієздатну та ефективну команду. Одне слово, ми все ще очікуємо провідника нації, котрий без веломудрого просторікування не тільки чітко бачить велику мету, але й знає що, як, коли і з ким треба робити, щоб її досягти.
Про гідність і публічних дам
З глибоким сумом маємо визнати, що не так щоби багато чим можемо гоноритися. Особливо перед світовою громадськістю. У них, знаєте, життєві стандарти на рівні людської гідності, а в нас – прожитковий мінімум для злидарів. Але то пусте, як співчуття одруженій з нелюбом: «Помучишся-настраждаєшся, мила, а потім звикнеш». Зате і в нас є щось як і в людей: парламент, а в ньому коаліція, опозиція і щось-таке дуже принципове, на кшалт «і вдома мене не лишай, і в поле не бери». Хіба не привід побундючитися ? Тим більше, що в опозиції не хто-небудь, а самі «регіонали». От уже й опозиційний уряд створили, а там, глядь, «братків» у кадрову армію перепрофілюють, благо, «ракетний» Кузьмук є на підхваті. А як з вирію Цушко вернеться, то й міліцію зварганять. Одне слово, чим би дитина не бавилася, аби не капостила. Не вийде. Капоститимуть. Натура капосна.
І з такими пранцями треба жити, рахуватися та ще й, як мріє президент, обніматися ще й взасос цмокатися. Заради об’єднання, звісно. Хоча, як на мене, об’єднанню найкраще сприяло б, якби принаймні три чверті з них передати під батьківську опіку Департаменту з відбування покарань.
З порога відкидаю будь-які звинувачення в агресивності, непримиренності, чи, тим паче, у дурнуватій зверхності над тими, хто має нахабство сповідувати відмінні від моїх погляди. Я мирний чоловік і як кожна нормальна людина маю свій вразливий «пунктик»: дорожу своєю людською гідністю, не віддільною від національної. Будь-яке посягання на неї сприймаю як зазіхання на найвищу, дану Дажбогом, цінність – свободу. Власне, уже багато років, незалежно від теми роздумів, навколо цієї значущої моральної чесноти і веду розмову з шановним панством.
Приміром, я вважаю образою національної гідності, постійні, ніби приклеєні пиндючно-глумливі посмішечки трьох відомих «регіональних» дам, яких просто-таки возлюбили тележурналісти. Мені вони один до одного нагадують зневажливо-глузливу осмішку валютної повії при розмові зі скромною, добропорядною вчителькою. Мовляв, і що тобі дала твоя доброчесність, окрім якоїсь-там щирої поваги людей ? А я от, хоч і продаюся, зате глянь як шикую.
Між іншим, відразу ж після шокуючого кульбіту Ганни Герман від «Радіо «Свобода» під «донецьких» на здивоване питання щодо причин приголомшливої зміни політичної орієнтації, ця дама не поскупилася на відвертість: «Я працюю за великі гроші». Це прозвучало як «я продаюся дорого». Усе вірно, звичайне життєве кредо повії: «Ляжу під того, хто більше заплатить». Валютні повії, як і альфонси, не така вже й рідкість в українському політикумі.
Інформація до роздумів. У кінці 80-их років «західнячка» Ганна Стеців-Герман несподівано стала членом Правління Союзу журналістів СРСР. Ключове слово «західнячка». Запитання: «Яка, скажімо, специфічна служба санкціонувала членство представниці найбільш ідеологічно ненадійного регіону в найбільш ідеологізованій і контрольованій «совковській» організації і з якою метою (завданням) ?»
Ось таких маємо публічних... політиків ?... дам ?... шльондр ? Та яке то має значення ?
Головне, що публічні, бодай їм увесь час сонце в очі світило.
26.12.2007
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар