Шановне панство вже неодноразово мало можливість переконатися в моїй правдомовності. У легендарній скромності і переконувати недоречно, настільки це очевидно. От із-за цього клятого «істина дорожче» і друзів у мене коту на сльози – одні шанувальники, і ворогів, хвала Богу, аж кишить, і супер-патріотична громадськість позиркує зизим оком як на єретика. А я попри все правду-матіньку ріжу в очі, ніби мені більше всіх треба. Хоча яко наг, яко благ, яко нема нічого, а не нарікаю: щастя-то яке – дивитися чесно синам в очі. То як, прогуляємося тернистими дорогами правди в пошуках істини ? Пора б уже стати вільними.
Про «язык» і мову
Візьмімо для прикладу те ж саме «рускоязычное население». Та якби всі ті добірні, міцні слова, якими в патріотичному запалі його шпетить щиро українська громадськість, та Богу в уші, то перетворилася б Україна для них у суцільну розжарену пательню. І мордувалися-коцюбрилися б вони на ній довічно, а патріоти безплатно, з почуттям чесно виконуваного обов’язку підкидали б у вогонь дрівця. І тішилися б, садюги.
І не по правді чинили б. Я повідаю вам істину і вона зробить вас терпимими. Не клясти-зневажати треба наших напівбез’язиких співгромадян, а десь-навіть схилитися над ними в скорботі, принаймні пожаліти їх. Жаліємо ж ми ущербних від Бога, а ці «одноязычные» такі ж калічки, тільки й різниці, що ущербність їх внутрішня, духовна. Зовні ніби люди як люди, а заговорять по-чужинськи – і відразу зрозуміло: явно неповноцінний громадянин. І ніяка це не образа, а науково доведений факт.
Судіть самі. Які можуть бути причини московитомовлення ? Перша: громадянин неспроможний оволодіти державною мовою. Це означає, що він розумово обмежений, тупоумний, себто неповноцінний, скалічений.
Другий: громадянин принципово не хоче оволодівати державною мовою. Це означає, що він зневажає і державу, і народ, який цю державу створив; що він не визнає ні незалежності держави, ні права народу на свою окремішність, самоідентичність. Так поводити себе може ущербний громадянин зі збоченою свідомістю, скаліченою чужоземними імпер-шовіністськими прибамбасами.
Третя: громадянин намагається чимось виділитися і вважає «русскоязычие» такою собі протестною акцією проти державної машини, системи чи просто проти. У основному це стосується громадян смаркатого віку і до такого підліткового нігілізму треба відноситися як до пірсінгу (ну там кільце в ніс, замок на пупа і т.і.)
Четверта: породженці змоскаленого середовища, котрі перебувають у святому невіданні про історію свого народу, його культуру, традиції, духовність. У них навіть не виникає бажання поцікавитися: хто вони ? З якого роду-племені ? Безбатьченки. Національні євнухи. Тупикова гілка української нації.
П’ята: етнічні українці, котрі знають рідну мову, але вважають, що «штокання» та «какання» вивищує їх, робить елітою. Це – звиродніла шпана, не варта навіть лихого слова. Так собі, духовні хробаки, на яких наступити і то гидко.
Зрештою, як тільки матимемо повноцінну державу з діючою 10 ст. Конституції та національно свідомою владою, ця проблема стане давноминулою історичною недоречністю.
Про державну політику
А дайте-но мені подивитися в очі тому наклепнику, котрий патякає, що в Україні відсутня державна політика ? Тільки сліпець, брехун та провокатор можуть не помічати чіткої, послідовної політики держави відносно українського народу. А звільнення України від українців, себто винищення українців – це вам що, хвіст собачий у маринаді ? Оце і є державна політика. Між іншим, дієва і ефективна: без війн, репресій, голодоморів, пошестей, природних катаклізмів, завдяки 10-ти загальнонаціональним форс-мажорам (4 президентським та 6 парламентським виборам) за 16 років населення України скоротилося на 6 мільйонів чоловік. Як завжди, жертви є, катів – катма.
То яка ж стихія чи напасть спіткала українців ? Цілих три і всі науково-обгрунтовані: прожитковий мінімум, мінімальна зарплата, мінімальна пенсія. Дивуєтеся, звідкіля ж тоді взялося стільки багатіїв при стількох жебраках ? Та ж за рахунок жебраків: хвацькі хлопці поділили між собою ті крихти, які залишилися від державного пирога після виплати «мінімалок», і стали мільярдерами-мультимільйонерами.
Тепер ви зрозуміли, що наші пошуки клятих вороженьків завершилися успішно: це – яйцеголові науковці ! Оті норми продуктів та товарів першої необхідності, які вони «малюють» зі стелі при визначенні прожиткового мінімуму, не годяться навіть для дистрофіків, хіба що для кошеняти і то, якщо його не дуже шкода.
Отож, претензій до влади не може бути, оскільки протягом 16 років українці вимирали науково обгрунтовано. А що не брикалися, то так їм і треба: сумирного і на тім світі б’ють.
Про промінь світла у мороці залежності
Ви будете сміятися, але найзалежнішими, та що там таїти, найзатурканішими державними людьми в Україні є народні депутати. Недарма ж їх так зневажливо називають «народні СЛУГИ». Обурюєтеся, мовляв, та вони ж самі себе зробили недоторканими, наглухо прикрилися від народу «під себе» придуманими законами та несосвітенними пільгами ? Пояснюю для нетямущих: усе це не що інше як захисна реакція на всенародну зневагу. Чи спочатку були захланні народні обранці, котрі самі себе зробили «священними коровами», а вже потім «за ділами їхніми» народ почав їх зневажати ? Не морочитиму собі голови: самі розберетеся, хто порося вкрав, а в кого в ушах пищить.
Уже років з 10 не минає мода на теревені про корупцію: громадськість випускає пару в свисток, насилаючи всі кари єгипетські на голови клятих корупціонерів, кляті ж корупціонери ну дуже переконливо патякають про боротьбу з корупцією. Усі задоволені: перші від того, що хоч відвели душу, другі – упевненістю, що навіть громадським криком дуба корупції не зламаєш.
В Україні офіційно надано статус найбільших корупціонерів секретарю сільської ради, учительці з подарованим букетом квітів і лікарю з презентованою пляшкою коньяку. Заразом найкорумпованішою гілкою влади вважається суддівська. І найнезалешнішою, що й не дивно, маючи на чолі Вищої ради юстиції Сєрьожу «Підрахуя».
Візьмімо пересічного продажного суддю якогось Задрипанського районного суду. Від кого він залежить ? Виключно від суми хабара. Самі розумієте, сума залежить від ступеня беззаконня, яке чинить суддя: одна справа для якогось ахметова зняти останню свитину з безробітного шахтаря і зовсім інша «іменем України» відмінити Указ Президента України, узаконити мільйонні оборудки чи благословити рейдерські атаки на чужу власність.
А тепер стисніть серце в кулаці і затамуйте ридання: мова буде про гнітючу залежність наших горепах – народних депутатів. Та вони навіть самостійно кашлянути не можуть без вказівки в яку сторону політично доцільно це зробити. Від голови фракції залежать ? Спробували б єрепенитися. Від вождя своєї партії, яка входить у фракцію, залежать? Мусять, бо хоч мале щеня, та завзяте. Від персональних «хлібодавців», з рук яких годуються, залежать ? Вибачте, дурне питання. Від політичних домовленостей ген-ген у верхах залежать ? Неволя й плаче, неволя й скаче. Від лобіювання разових замовлень на зміни-доповнення до певних законів залежать ? За красиве життя треба платити, як правило, незалежністю.
Розчулилися ? А тепер уявіть собі, яке нестерпне життя було б у цих народних слуг, якби вони залежали ще й від виборців. Та ж тоді верховнорадівський рай перетворився б у суще пекло. Ой, леленько, що ж тоді було б: ніхто не хахотів би бути народним слугою і жили б ми сиротинками без Верховної Ради.
Агов, прокиньтеся. Розмріялися, бач.
Про мега-партію, міні-вождів і національну безпеку
Як на духу зізнаюся, що донедавна я не був, м’яко кажучи, великим прихильником створення мега-партії на основі блоку НУ-НС. Причин до нехоті було достатньо, зрештою, ніде вони не ділися, але... Одне «але» переважило всі аргументи «проти» і звучить приблизно так: створювати мега-партію навіть з-під президентського батога доконче треба задля ліквідації декількох вождів, позаяк вони почали становити реальну загрозу національній безпеці. Ні, я не передав куті меду. На жаль.
Усі знають гру в орла і решку: це коли підкидають монету і загадують, якою стороною вона впаде доверху – лицьовою чи тильною. Такою грою умовно можна назвати і вибори: з однієї сторони – демократи (також умовно), з протилежної – бандюковичі (цілком реально). До цих пір усе зрозуміло, правда ж ? Ага, до того часу, поки ми не втрутилися. Нам же треба щось таке втнути, щоби потім самим з досади крекнути: це ж який хист треба мати, щоби поставити монету на ребро, та так, що найменше вовтузіння на демократичній стороні порушить рівновагу і монета ляже бандюковицькою стороною доверху. А ворохобитися є кому ?
У блоці НУ-НС маємо 9 вождів. Кожен – невизнаний геній, провідник нації й Наполеон. Кожен упевнений, що тільки він володіє монопольним правом на абсолютну істину. Кожен переконаний, що його два гроші у вирішенні будь-якої проблеми є найдорожчими. Кожен вірить у свою непогрішимість, єдиноістиність і неперевершену мудрість. Зрештою, кожен усвідомлює, що має в руках «золоту акцію» і що це той випадок, коли без Гриця вода не освятиться.
А ще ж є, т.б.м., «придворні авторитети», себто ті, хто впритул наближений до тіла САМОГО. Вони настільки довели свою вірнопідданість, що їм довіряється озвучувати нібито як свої погляди патрона, які, скажімо, не зовсім співпадають з його публічними висловлюваннями.
Оскільки я безнадійний демократ, то визнаю право кожного казитися всмак по-своєму, але тільки до того часу, коли буде прийнято колективне рішення, яке треба просто виконувати. От для цього і потрібна партія, а в наших умовах далеко непоодинокої політичної непорядності ще й імперативний мандат як вимушений виховний захід. Одне слово, партію треба створювати заради партійної дисципліни.
Ще один позитив. У мега-партії буде один вождь, себто 9 вождів мають добровільно покинути свої тронні сідала і, відповідно, трохи поскидати із себе амбіційного пір’я. Звісно, без куска хліба не залишаться, прилаштують їх у Політбюро, Провід, Президію ЦК чи як там називатиметься керівний орган, але, самі розумієте, з вождівськими вибриками прийдеться розпрощатися. Як кажуть, хоч так, куме, сядь, хоч сяк сядь, а все ж таки сядь.
Далі буде.
11.11.2007
Богдан Гринчук
Про «язык» і мову
Візьмімо для прикладу те ж саме «рускоязычное население». Та якби всі ті добірні, міцні слова, якими в патріотичному запалі його шпетить щиро українська громадськість, та Богу в уші, то перетворилася б Україна для них у суцільну розжарену пательню. І мордувалися-коцюбрилися б вони на ній довічно, а патріоти безплатно, з почуттям чесно виконуваного обов’язку підкидали б у вогонь дрівця. І тішилися б, садюги.
І не по правді чинили б. Я повідаю вам істину і вона зробить вас терпимими. Не клясти-зневажати треба наших напівбез’язиких співгромадян, а десь-навіть схилитися над ними в скорботі, принаймні пожаліти їх. Жаліємо ж ми ущербних від Бога, а ці «одноязычные» такі ж калічки, тільки й різниці, що ущербність їх внутрішня, духовна. Зовні ніби люди як люди, а заговорять по-чужинськи – і відразу зрозуміло: явно неповноцінний громадянин. І ніяка це не образа, а науково доведений факт.
Судіть самі. Які можуть бути причини московитомовлення ? Перша: громадянин неспроможний оволодіти державною мовою. Це означає, що він розумово обмежений, тупоумний, себто неповноцінний, скалічений.
Другий: громадянин принципово не хоче оволодівати державною мовою. Це означає, що він зневажає і державу, і народ, який цю державу створив; що він не визнає ні незалежності держави, ні права народу на свою окремішність, самоідентичність. Так поводити себе може ущербний громадянин зі збоченою свідомістю, скаліченою чужоземними імпер-шовіністськими прибамбасами.
Третя: громадянин намагається чимось виділитися і вважає «русскоязычие» такою собі протестною акцією проти державної машини, системи чи просто проти. У основному це стосується громадян смаркатого віку і до такого підліткового нігілізму треба відноситися як до пірсінгу (ну там кільце в ніс, замок на пупа і т.і.)
Четверта: породженці змоскаленого середовища, котрі перебувають у святому невіданні про історію свого народу, його культуру, традиції, духовність. У них навіть не виникає бажання поцікавитися: хто вони ? З якого роду-племені ? Безбатьченки. Національні євнухи. Тупикова гілка української нації.
П’ята: етнічні українці, котрі знають рідну мову, але вважають, що «штокання» та «какання» вивищує їх, робить елітою. Це – звиродніла шпана, не варта навіть лихого слова. Так собі, духовні хробаки, на яких наступити і то гидко.
Зрештою, як тільки матимемо повноцінну державу з діючою 10 ст. Конституції та національно свідомою владою, ця проблема стане давноминулою історичною недоречністю.
Про державну політику
А дайте-но мені подивитися в очі тому наклепнику, котрий патякає, що в Україні відсутня державна політика ? Тільки сліпець, брехун та провокатор можуть не помічати чіткої, послідовної політики держави відносно українського народу. А звільнення України від українців, себто винищення українців – це вам що, хвіст собачий у маринаді ? Оце і є державна політика. Між іншим, дієва і ефективна: без війн, репресій, голодоморів, пошестей, природних катаклізмів, завдяки 10-ти загальнонаціональним форс-мажорам (4 президентським та 6 парламентським виборам) за 16 років населення України скоротилося на 6 мільйонів чоловік. Як завжди, жертви є, катів – катма.
То яка ж стихія чи напасть спіткала українців ? Цілих три і всі науково-обгрунтовані: прожитковий мінімум, мінімальна зарплата, мінімальна пенсія. Дивуєтеся, звідкіля ж тоді взялося стільки багатіїв при стількох жебраках ? Та ж за рахунок жебраків: хвацькі хлопці поділили між собою ті крихти, які залишилися від державного пирога після виплати «мінімалок», і стали мільярдерами-мультимільйонерами.
Тепер ви зрозуміли, що наші пошуки клятих вороженьків завершилися успішно: це – яйцеголові науковці ! Оті норми продуктів та товарів першої необхідності, які вони «малюють» зі стелі при визначенні прожиткового мінімуму, не годяться навіть для дистрофіків, хіба що для кошеняти і то, якщо його не дуже шкода.
Отож, претензій до влади не може бути, оскільки протягом 16 років українці вимирали науково обгрунтовано. А що не брикалися, то так їм і треба: сумирного і на тім світі б’ють.
Про промінь світла у мороці залежності
Ви будете сміятися, але найзалежнішими, та що там таїти, найзатурканішими державними людьми в Україні є народні депутати. Недарма ж їх так зневажливо називають «народні СЛУГИ». Обурюєтеся, мовляв, та вони ж самі себе зробили недоторканими, наглухо прикрилися від народу «під себе» придуманими законами та несосвітенними пільгами ? Пояснюю для нетямущих: усе це не що інше як захисна реакція на всенародну зневагу. Чи спочатку були захланні народні обранці, котрі самі себе зробили «священними коровами», а вже потім «за ділами їхніми» народ почав їх зневажати ? Не морочитиму собі голови: самі розберетеся, хто порося вкрав, а в кого в ушах пищить.
Уже років з 10 не минає мода на теревені про корупцію: громадськість випускає пару в свисток, насилаючи всі кари єгипетські на голови клятих корупціонерів, кляті ж корупціонери ну дуже переконливо патякають про боротьбу з корупцією. Усі задоволені: перші від того, що хоч відвели душу, другі – упевненістю, що навіть громадським криком дуба корупції не зламаєш.
В Україні офіційно надано статус найбільших корупціонерів секретарю сільської ради, учительці з подарованим букетом квітів і лікарю з презентованою пляшкою коньяку. Заразом найкорумпованішою гілкою влади вважається суддівська. І найнезалешнішою, що й не дивно, маючи на чолі Вищої ради юстиції Сєрьожу «Підрахуя».
Візьмімо пересічного продажного суддю якогось Задрипанського районного суду. Від кого він залежить ? Виключно від суми хабара. Самі розумієте, сума залежить від ступеня беззаконня, яке чинить суддя: одна справа для якогось ахметова зняти останню свитину з безробітного шахтаря і зовсім інша «іменем України» відмінити Указ Президента України, узаконити мільйонні оборудки чи благословити рейдерські атаки на чужу власність.
А тепер стисніть серце в кулаці і затамуйте ридання: мова буде про гнітючу залежність наших горепах – народних депутатів. Та вони навіть самостійно кашлянути не можуть без вказівки в яку сторону політично доцільно це зробити. Від голови фракції залежать ? Спробували б єрепенитися. Від вождя своєї партії, яка входить у фракцію, залежать? Мусять, бо хоч мале щеня, та завзяте. Від персональних «хлібодавців», з рук яких годуються, залежать ? Вибачте, дурне питання. Від політичних домовленостей ген-ген у верхах залежать ? Неволя й плаче, неволя й скаче. Від лобіювання разових замовлень на зміни-доповнення до певних законів залежать ? За красиве життя треба платити, як правило, незалежністю.
Розчулилися ? А тепер уявіть собі, яке нестерпне життя було б у цих народних слуг, якби вони залежали ще й від виборців. Та ж тоді верховнорадівський рай перетворився б у суще пекло. Ой, леленько, що ж тоді було б: ніхто не хахотів би бути народним слугою і жили б ми сиротинками без Верховної Ради.
Агов, прокиньтеся. Розмріялися, бач.
Про мега-партію, міні-вождів і національну безпеку
Як на духу зізнаюся, що донедавна я не був, м’яко кажучи, великим прихильником створення мега-партії на основі блоку НУ-НС. Причин до нехоті було достатньо, зрештою, ніде вони не ділися, але... Одне «але» переважило всі аргументи «проти» і звучить приблизно так: створювати мега-партію навіть з-під президентського батога доконче треба задля ліквідації декількох вождів, позаяк вони почали становити реальну загрозу національній безпеці. Ні, я не передав куті меду. На жаль.
Усі знають гру в орла і решку: це коли підкидають монету і загадують, якою стороною вона впаде доверху – лицьовою чи тильною. Такою грою умовно можна назвати і вибори: з однієї сторони – демократи (також умовно), з протилежної – бандюковичі (цілком реально). До цих пір усе зрозуміло, правда ж ? Ага, до того часу, поки ми не втрутилися. Нам же треба щось таке втнути, щоби потім самим з досади крекнути: це ж який хист треба мати, щоби поставити монету на ребро, та так, що найменше вовтузіння на демократичній стороні порушить рівновагу і монета ляже бандюковицькою стороною доверху. А ворохобитися є кому ?
У блоці НУ-НС маємо 9 вождів. Кожен – невизнаний геній, провідник нації й Наполеон. Кожен упевнений, що тільки він володіє монопольним правом на абсолютну істину. Кожен переконаний, що його два гроші у вирішенні будь-якої проблеми є найдорожчими. Кожен вірить у свою непогрішимість, єдиноістиність і неперевершену мудрість. Зрештою, кожен усвідомлює, що має в руках «золоту акцію» і що це той випадок, коли без Гриця вода не освятиться.
А ще ж є, т.б.м., «придворні авторитети», себто ті, хто впритул наближений до тіла САМОГО. Вони настільки довели свою вірнопідданість, що їм довіряється озвучувати нібито як свої погляди патрона, які, скажімо, не зовсім співпадають з його публічними висловлюваннями.
Оскільки я безнадійний демократ, то визнаю право кожного казитися всмак по-своєму, але тільки до того часу, коли буде прийнято колективне рішення, яке треба просто виконувати. От для цього і потрібна партія, а в наших умовах далеко непоодинокої політичної непорядності ще й імперативний мандат як вимушений виховний захід. Одне слово, партію треба створювати заради партійної дисципліни.
Ще один позитив. У мега-партії буде один вождь, себто 9 вождів мають добровільно покинути свої тронні сідала і, відповідно, трохи поскидати із себе амбіційного пір’я. Звісно, без куска хліба не залишаться, прилаштують їх у Політбюро, Провід, Президію ЦК чи як там називатиметься керівний орган, але, самі розумієте, з вождівськими вибриками прийдеться розпрощатися. Як кажуть, хоч так, куме, сядь, хоч сяк сядь, а все ж таки сядь.
Далі буде.
11.11.2007
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар