Продовження.
Правдомовність передбачає не тільки правдивість, а й об’єктивність – оту саму справедливість, про яку ми знаємо хіба що з чуток. Пояснюю гранично популярно. Приміром, аж до омерзіння не подобається мені якась парсуна, але ніс на цій пиці – аж завидки беруть: класично-грецький, як з під різця Праксітеля. От цей факт я маю визнати і довести до шановного панства. Що я і роблю , до речі, зі значними збитками для власного душевного спокою.
Про вовків у псарні замість кошари
Маю визнати в «регіоналів» одну безперечно позитивну рису – їх послідовність у відношенні до суперників. Слава і вічна пам’ять донецькій елітній шпані, що і в радості, і в горі вони завжди залишаються самі собою. Ставши коаліціянтами з допомогою закуплених оптом і вроздріб ренегатів і підім’явши під себе всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову, вони тупо-агресивно не сприймали опозицію, демонстративно ігнорували будь-які її ініціативи, пропозиції, навіть в ущерб своїм інтересам. (Про державні, тим паче національні інтереси згадувати просто недоречно). Одне слово, діяли за принципом: хапай, Петре, поки тепле.
Нині, гепнувшись з владної печі на опозиційний припічок, вони так само тупо і агресивно демонструють своє несприйняття тих же суперників, котрі волею народу стали владою.
Вальяжні донецькі пацани враз опинилися в положенні хижої щуки, викинутої хвилею на берег: зубами ще клацає, хвостом куряву здіймає, а ні вкусити, ні навіть налякати вже не може. Оті дріб’язково-підленькі, у стилі комунальної кухні, спроби накапостити переможцям і ще хоч трішки втриматися при владі викликають просто відразу.
Гадалося б, чого простішого: програв, сприйняв як неприємний, але доконаний факт, най і з зсудомленими сківицями, крізь зуби, але привітав фортуннішого суперника, пішов в опозицію – і працюй собі далі. Хочеш – в ім’я та на благо народу, хочеш – грудьми кидайся за ахметових, хочеш – своєю шкурою переймайся. Якщо серед регіональної отари знайдеться хтось хоч трішки мудріший від кісєльових, мірошниченків, лук’янових і всяких інших шуфричів, дай йому завдання проаналізувати прорахунки, напрацювати плани реваншу. Одне слово, ставай скалкою в оці клятій «помаранчевой чуме», викривай злодіяння кліки Ющенка-Тимошенко. Так ні, появився новий сенс життя: допекти супернику, зробити назло, принизити його, обгидити, продемонструвати, що ми, мовляв, достатньо сильні, щоби завадити, не дати йому працювати. Післявиборча «регіональна» тягомотина направлена на одне-єдине: максимально відтягнути момент передачі влади, себто формування нового уряду. Недокрали, бач, хочеться ще трішки хапанути-грабонути.
Спостерігаючи за поведінкою різних, родимих і принагідно на політичному розпродажу прикуплених, «болич» Партії регіонів, аж очі ріже їх подібність: усі вони до самих кісток просякнуті зловорожістю, злостивістю, ненавистю до своїх політичних опонентів. І питання не в розбіжності поглядів, підходів до вирішення проблем чи ідеологій (якщо хапальний інстинкт також вважати ідеологією). Це все дурниці, якими бандюковичі ніколи не забивали собі голови. Хто хоч раз у житті спостерігав поведінку собаки, у якої пробують відібрати кістку, той відразу вловить разючу подібність з манерою «регіоналів». Додайте до цього ще основний закон хижої зграї «Чужих загризати !» - і все стане зрозумілим.
Настобіса ятрю ще свіжу рану, докоряєте ? А це такі найефективніші ліки від забудькуватості. Ми ж добренькі, нам же вбили в голову, мовляв, хто старе поминає, той щастя не має. Забули, правда, навчити, що можна і забути, і простити, а що ні забуттю, ні прощенню не підлягає. Чим, до речі, частенько грішить наш добряк-президент, нагороджуючи, приміром, державними нагородами державних злочинців. Видать, ми ще не доросли до розуміння великої мудрості його благоглупостей.
Про жмикрутство і обережний оптимізм
Як би там не було, а й на нашу вулицю завітало свято. Ну добре, най не престольне, але погодьтеся, що присвятку таки сподобилися. Так що, гаркнемо «Слава нашим мудрим демократам-коаліціянтам !» ? А як наврочимо. Кажуть, хто на окропі опарився, той і на зимну воду дує. Тим більше, що опарене місце ще свербить.
Гоноритеся, мовляв, коаліцію та ще й страх яку демократичну, про яку національно-свідома громадськість мріяла всі 16 років Незалежності, усе ж створено ? І я радію. Напів, з осторогою. Шлюб з розрахунку і десь-навіть з примусу телячим оптимізмом якось не надихає. Залишається побожно вірити, що шлюб без кохання заради дітей, себто нас, простодушних і довірливих триватиме довго-довго. Звісно, якщо станеться диво і «нунсівська» вольниця перестане викидати колінця і пам’ятатиме, навіщо ми їм вручили мандати народної довіри.
А от скептичного хмикання я не сприймаю. Якщо ви вірите в наївну байку про п’ять буханок хліба і дві рибини, якими досита було нагодовано п’ятитисячну юрбу та ще й після трапези залишилося дванадцять кошиків недогризків, то тим легше повірити в добропорядність, безкорисливість і, ех, де наше не пропадало, у жертовність наших обранців. Зрештою, не будемо їх ображати нехорошими підозрами: видно пана по халяві, а народних депутатів – по голосуванні.
А знаєте, навіть приємно визнати, що НАШІ обранці вже першими голосуваннями втерли носа не тільки бандюковичам со холуями, але й родимим хомам невірним. Визнаймо чесно: попри наше виборче жмикрутство. Придумали, бач, тест на доброчесність наших обранців: милостиво вручили прожитково-коаліційний мінімум з 228 (мінус один Іван, котрий ходить сам по собі) мандатів – і з нездоровою цікавістю спостерігаємо як хворий депутат замалим не з-під крапельниці змушений, ледь човгаючи, з’являтися у ВР, щоби проголосувати для нашого ж блага. Ніяково спостерігати за ТАКИМИ наслідками нашого, скажімо, скупердяйства, а насправді політичної недоумкуватості.
От і мусимо позиркувати в сторону хитроп’ятого Литвина: коли ж то він зі своєю міні-фракцією перестане бовтатися як самі знаєте що в ополонці і пристане до якогось берега ? Поки що він як та дівка на виданні: і заміж хочеться, і невинність боязко втрачати. Узагалі-то, усі, і якнайкраще сам Литвин, усвідомлюють, що вибору як такого в нього немає. Будь-яке зажиле «злягання» з «регіоналами» однозначно сприйметься його електоратом як «морозівщина» по-литвинівськи і політичний крах на наступних виборах. Гонорова ж позиція «сам п’ю, сам гуляю» зведе їх до положення шавки на узбіччі: гавкай хоч до хрипоти, а коаліційний караван ітиме своїм шляхом. Окремо стоїть варіант: Литвин – кандидатура в президенти від бандюковичів. Термін використання Януковича як лідера добігає кінця, а заміни серед своїх... Не клюєвими, колєсніковими, азаровами со шуфричами і лєбєдєвими хизуватися ?
Про марення, мрії і віру
Гадаю, шановному панству як і мені часами хочеться відволіктися від всеохоплюючого бардаку, душевної необлаштованості, боротьби за виживання з непевною перспективою на гідне життя. З ким і з чим та за кого і за що тільки не боролися, а маємо оте пророче Тарасове: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.» Хочеться помарити. Та що ви, не в сенсі казна-що верзти в гарячці, а в смислі мріяти, снити наяву. Приміром, про світле майбутнє юні, про впевнене сьогодення українців дітородного віку, про достойну старість, про українську владу, про шану і довіру до наших провідників...
Мріяти – це добре, але все ж краще вірити. Вірити не сліпою, фанатичною вірою єзуїтів, котрі свято вірили, що їм будуть відпущені всі гріхи, якщо вони засудять до спалення 100 невинних, але не буде прощення, коли помилують хоч одного єретика. Ні, вірити треба в себе і людей. Вірити, що наша людська і національна гідність є найвищою цінністю, отже, богоугодною. Вірити, що час шпани скороминущий. А поруч з нами вже підростає покоління розумних, шляхетних юнаків і юнок, котрі люблять Україну не згірш від нас.
12.12.2007
Богдан Гринчук
Правдомовність передбачає не тільки правдивість, а й об’єктивність – оту саму справедливість, про яку ми знаємо хіба що з чуток. Пояснюю гранично популярно. Приміром, аж до омерзіння не подобається мені якась парсуна, але ніс на цій пиці – аж завидки беруть: класично-грецький, як з під різця Праксітеля. От цей факт я маю визнати і довести до шановного панства. Що я і роблю , до речі, зі значними збитками для власного душевного спокою.
Про вовків у псарні замість кошари
Маю визнати в «регіоналів» одну безперечно позитивну рису – їх послідовність у відношенні до суперників. Слава і вічна пам’ять донецькій елітній шпані, що і в радості, і в горі вони завжди залишаються самі собою. Ставши коаліціянтами з допомогою закуплених оптом і вроздріб ренегатів і підім’явши під себе всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову, вони тупо-агресивно не сприймали опозицію, демонстративно ігнорували будь-які її ініціативи, пропозиції, навіть в ущерб своїм інтересам. (Про державні, тим паче національні інтереси згадувати просто недоречно). Одне слово, діяли за принципом: хапай, Петре, поки тепле.
Нині, гепнувшись з владної печі на опозиційний припічок, вони так само тупо і агресивно демонструють своє несприйняття тих же суперників, котрі волею народу стали владою.
Вальяжні донецькі пацани враз опинилися в положенні хижої щуки, викинутої хвилею на берег: зубами ще клацає, хвостом куряву здіймає, а ні вкусити, ні навіть налякати вже не може. Оті дріб’язково-підленькі, у стилі комунальної кухні, спроби накапостити переможцям і ще хоч трішки втриматися при владі викликають просто відразу.
Гадалося б, чого простішого: програв, сприйняв як неприємний, але доконаний факт, най і з зсудомленими сківицями, крізь зуби, але привітав фортуннішого суперника, пішов в опозицію – і працюй собі далі. Хочеш – в ім’я та на благо народу, хочеш – грудьми кидайся за ахметових, хочеш – своєю шкурою переймайся. Якщо серед регіональної отари знайдеться хтось хоч трішки мудріший від кісєльових, мірошниченків, лук’янових і всяких інших шуфричів, дай йому завдання проаналізувати прорахунки, напрацювати плани реваншу. Одне слово, ставай скалкою в оці клятій «помаранчевой чуме», викривай злодіяння кліки Ющенка-Тимошенко. Так ні, появився новий сенс життя: допекти супернику, зробити назло, принизити його, обгидити, продемонструвати, що ми, мовляв, достатньо сильні, щоби завадити, не дати йому працювати. Післявиборча «регіональна» тягомотина направлена на одне-єдине: максимально відтягнути момент передачі влади, себто формування нового уряду. Недокрали, бач, хочеться ще трішки хапанути-грабонути.
Спостерігаючи за поведінкою різних, родимих і принагідно на політичному розпродажу прикуплених, «болич» Партії регіонів, аж очі ріже їх подібність: усі вони до самих кісток просякнуті зловорожістю, злостивістю, ненавистю до своїх політичних опонентів. І питання не в розбіжності поглядів, підходів до вирішення проблем чи ідеологій (якщо хапальний інстинкт також вважати ідеологією). Це все дурниці, якими бандюковичі ніколи не забивали собі голови. Хто хоч раз у житті спостерігав поведінку собаки, у якої пробують відібрати кістку, той відразу вловить разючу подібність з манерою «регіоналів». Додайте до цього ще основний закон хижої зграї «Чужих загризати !» - і все стане зрозумілим.
Настобіса ятрю ще свіжу рану, докоряєте ? А це такі найефективніші ліки від забудькуватості. Ми ж добренькі, нам же вбили в голову, мовляв, хто старе поминає, той щастя не має. Забули, правда, навчити, що можна і забути, і простити, а що ні забуттю, ні прощенню не підлягає. Чим, до речі, частенько грішить наш добряк-президент, нагороджуючи, приміром, державними нагородами державних злочинців. Видать, ми ще не доросли до розуміння великої мудрості його благоглупостей.
Про жмикрутство і обережний оптимізм
Як би там не було, а й на нашу вулицю завітало свято. Ну добре, най не престольне, але погодьтеся, що присвятку таки сподобилися. Так що, гаркнемо «Слава нашим мудрим демократам-коаліціянтам !» ? А як наврочимо. Кажуть, хто на окропі опарився, той і на зимну воду дує. Тим більше, що опарене місце ще свербить.
Гоноритеся, мовляв, коаліцію та ще й страх яку демократичну, про яку національно-свідома громадськість мріяла всі 16 років Незалежності, усе ж створено ? І я радію. Напів, з осторогою. Шлюб з розрахунку і десь-навіть з примусу телячим оптимізмом якось не надихає. Залишається побожно вірити, що шлюб без кохання заради дітей, себто нас, простодушних і довірливих триватиме довго-довго. Звісно, якщо станеться диво і «нунсівська» вольниця перестане викидати колінця і пам’ятатиме, навіщо ми їм вручили мандати народної довіри.
А от скептичного хмикання я не сприймаю. Якщо ви вірите в наївну байку про п’ять буханок хліба і дві рибини, якими досита було нагодовано п’ятитисячну юрбу та ще й після трапези залишилося дванадцять кошиків недогризків, то тим легше повірити в добропорядність, безкорисливість і, ех, де наше не пропадало, у жертовність наших обранців. Зрештою, не будемо їх ображати нехорошими підозрами: видно пана по халяві, а народних депутатів – по голосуванні.
А знаєте, навіть приємно визнати, що НАШІ обранці вже першими голосуваннями втерли носа не тільки бандюковичам со холуями, але й родимим хомам невірним. Визнаймо чесно: попри наше виборче жмикрутство. Придумали, бач, тест на доброчесність наших обранців: милостиво вручили прожитково-коаліційний мінімум з 228 (мінус один Іван, котрий ходить сам по собі) мандатів – і з нездоровою цікавістю спостерігаємо як хворий депутат замалим не з-під крапельниці змушений, ледь човгаючи, з’являтися у ВР, щоби проголосувати для нашого ж блага. Ніяково спостерігати за ТАКИМИ наслідками нашого, скажімо, скупердяйства, а насправді політичної недоумкуватості.
От і мусимо позиркувати в сторону хитроп’ятого Литвина: коли ж то він зі своєю міні-фракцією перестане бовтатися як самі знаєте що в ополонці і пристане до якогось берега ? Поки що він як та дівка на виданні: і заміж хочеться, і невинність боязко втрачати. Узагалі-то, усі, і якнайкраще сам Литвин, усвідомлюють, що вибору як такого в нього немає. Будь-яке зажиле «злягання» з «регіоналами» однозначно сприйметься його електоратом як «морозівщина» по-литвинівськи і політичний крах на наступних виборах. Гонорова ж позиція «сам п’ю, сам гуляю» зведе їх до положення шавки на узбіччі: гавкай хоч до хрипоти, а коаліційний караван ітиме своїм шляхом. Окремо стоїть варіант: Литвин – кандидатура в президенти від бандюковичів. Термін використання Януковича як лідера добігає кінця, а заміни серед своїх... Не клюєвими, колєсніковими, азаровами со шуфричами і лєбєдєвими хизуватися ?
Про марення, мрії і віру
Гадаю, шановному панству як і мені часами хочеться відволіктися від всеохоплюючого бардаку, душевної необлаштованості, боротьби за виживання з непевною перспективою на гідне життя. З ким і з чим та за кого і за що тільки не боролися, а маємо оте пророче Тарасове: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.» Хочеться помарити. Та що ви, не в сенсі казна-що верзти в гарячці, а в смислі мріяти, снити наяву. Приміром, про світле майбутнє юні, про впевнене сьогодення українців дітородного віку, про достойну старість, про українську владу, про шану і довіру до наших провідників...
Мріяти – це добре, але все ж краще вірити. Вірити не сліпою, фанатичною вірою єзуїтів, котрі свято вірили, що їм будуть відпущені всі гріхи, якщо вони засудять до спалення 100 невинних, але не буде прощення, коли помилують хоч одного єретика. Ні, вірити треба в себе і людей. Вірити, що наша людська і національна гідність є найвищою цінністю, отже, богоугодною. Вірити, що час шпани скороминущий. А поруч з нами вже підростає покоління розумних, шляхетних юнаків і юнок, котрі люблять Україну не згірш від нас.
12.12.2007
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар