Розпочну без вступних мудрених викрутасів з питання, що називається, в лоб: «За якими правилами має співпрацювати Україна зі «стратегічним партнером», який у відносинах з нею послуговується нахабством, зверхністю та великодержавним хамством ?» Уважаю зайвим запитувати в шановного панства про кого йде мова, бо ж варіантів відповіді немає: звісно, Московія. Та, яка тільки в 1721 р. офіційно змінила назву Московське князівство на «Росія». До речі, украдену, ну най буде самовільно привласнену, від Київської Русі. Кажеться, назва, та, знову ж таки, украдена та переїначена в «дрєвнєрускую» наша історія – це найменші капості, від яких останні три з гаком століття потерпають українці.
Попрошу не здіймати перепуджено-обурливого вереску навколо нібито розпалювання міжнаціональної ворожнечі та підриву основ добросусідства. Було б непогано, хоча б ради сміху, навести бодай один приклад приязного відношення офіційного Кремля до України. А половина українців усе ніяк зі своїх мізків не може здерти совіцьку пропагандистську коросту «старшого брата», «колиски трьох братніх народів», малоросійства, безбатьківства, яничарства, холуйства. А 9/10 політичної, у тому числі й правлячої, бізнесової та культурної еліти в Україні вражені комплексом меншовартості. А українські державні мужі все ще кожен свій крок звіряють з Кремлем: не приведи, Господи, якимось своїм необережним рухом роздражнити путіних з путінятами, не говорячи вже про таку святу річ як національні інтереси Московії.
От і маємо черговий офіційний спалах московитської великодержавної істерії. Ви ж розумієте, що це така реакція Москви на наш, народний, вибір на дочасних виборах. Тільки-тільки в Україні появилася влада, не скажу, що геть українська, але з сякими-такими ознаками українськості, як з північного сходу почали лунати погрозливі окрики. Підкреслюю, що таке міждержавне хамство по відношенні до суверенної країни дозволяють собі найвищі московитські високопосадовці, починаючи з Президента РФ.
Що ж так роз’юшило нашого азійського сусіду, що московитські правителі колективно впали в істерику як розпещена панянка, якій відмовили задовільнити якусь забаганку ? Спершу «царське» незадоволення публічно, у відкритому листі до Президента незалежної (формально, і від московитів) держави В.Ю. висловив Путін. Плюнувши на всілякі дипломатичні фіглі-міглі, з чекістським нахабством він став поучати неслухняного сусіду, де зарита собака великодержавної істерики. Виявляється, «... в істотних розбіжностях... між Україною і Російською Федерацією: ... у своєрідному трактуванні українською стороною подій нашої спільної історії, героїзації військових злочинців, ... дискримінацію російської мови, що посилюється, діяльність, спрямовану на розкол української православної церкви».
По-простому, такому втикацькому сусіді гречно радять: лучче б глядів свого носа, ніж чужого проса. Якщо не зрозуміє, уточнюють: не пхайся, де тебе не треба.
Зрозуміло, царське «фе» підхопила високопоставлена челядь: заступник міністра закордонних справ Карасін розпатякався про «неправильні кроки України до героїзації УПА та про необ’єктивну оцінку українською владою голоду в СРСР 1932-1933 р.р.; посол РФ Чорномирдін вдався до відвертих погроз: «... вступаєте в НАТО – ми будемо змушені переглянути наші взаємини»; російське МЗС публічно обурилося «рішенням Конституційного Суду України про обов’язкове дублювання або субтитрування всіх фільмів українською мовою».
Загалом, істерія ніколи не сприяла взаєморозумінню між людьми, тим паче між державами. З іншого боку, Путіна можна зрозуміти: очманілий від нафто-газового коктейлю, всевладдя та імперського комплексу «царь-батюшка» забився в істериці від непослуху, гадалося, довічно покірних кріпаків. Мовляв, та як «хахли» посміли мати власний погляд на свою історію, ушановувати своїх героїв, зрештою, перестати демонструвати Московії свою васальну залежність ! Це ж ганьба для імперії, що якесь «окраинное племя» користуватиметься своєю рідною мовою, коли ще «великий русский демократ» Бєлінський категорично відрубав, що ніякої української мови не існує, а є лиш «малороссийское наречие». А значить, кожне сказане в Україні слово на «мові» є приниженням «язика». Одне слово, москалі заспокояться тільки тоді, коли в Україні «язик» буде визнаним державною мовою, а «мова» - «кухонною». У свинарниках, кошарах, стайнях, курниках, псарнях вживати тільки «язик» ! Щоби навіть худоба знала, хто «хазяін» на цій землі.
Я так гадаю, що втихомирити розістеризованого Путіна могло б тільки покаянне послання В.Ю., яке розпочиналося б обов’язковим у середньовічній Московії звертанням бояр до царя: «Я, раб и холоп твой, Витяшка, униженно прошу...».
Якось нормально, з приязним гумором нами сприймаються вимогливо-запитальні слова добряче п’яненького кума: «Ти мене уважаєш ?!» Але коли не тільки поваги до себе, а й покори, вимагає споконвіку зловорожий сусіда, погрожуючи за непокірливість газовим зашморгом, то це вже не що інше як чергове загострення вродженої московитської хвороби імпер-шовінізму.
Щодо антиросійських настроїв на теренах постсовітських республік, особливо в Україні, то їх наявність є закономірною, історично обгрунтованою і просто необхідною. Ота «спільна історія», з якою сліпицею в очі лізуть московити, вимагає цього. Століття нищення української мови, культури, духовності, національної свідомості, ціленаправлене і послідовне винищення цвіту української нації, голодомори, репресії... Які ще, окрім антимоскальських, настрої можуть виникнути у віками гнобленого двоголовим орлом-мутантом народу ? Зрештою, це нормальна захисна реакція громадян з почуттям національної гідності. Відверто кажучи, мене вже давно нудить від холуйської папланини наших можновладців про «стратегічне партнерство», «добросусідські взаємини» з Московією, від їх постійного принизливого озирання на чужі національні інтереси. Добросусідство передбачає добрі, дружні стосунки з обох сторін. У якій же мірі пихату, великодержавну істерику Путіна і К’ можна назвати дружньою ?
А тепер неприємне питання: «Що дозволяє московитам так нахабно і зверхньо відноситися до суверенної України ?» Наявність в їх руках газового зашморгу ? Ні, вони вже примінили його до таких же суверенних прибалтійських держав – і впіймали облизня. Тому що і в Литві, і в Латвії, і в Естонії народи об’єднані патріотизмом. Я б сказав більше: тому що в них функціонує державна система виховання патріотизму.
У нас цього немає. Не тому, що в нашій історії відсутні приклади проявів патріотизму, героїзму, жертовності. Було всього цього стільки, що будь-хто може позаздрити. Наша біда у відсутності політичної волі в українських правителів. Волі до утвердження українськості в Україні. Не беруся судити про присутність-відсутність патріотизму в наших можновладців, але стверджую: патріотизм, який вони насмілюються демонструвати, вишиванково-шароварний, позірний і вкрай беззубий. Справді патріотична влада не дозволила б Чорноморському Флоту РФ фактично окупувати територію України, демонстративно нехтувати законами України, нахабно відмовлятися виконувати рішення українських судів.
Століття московського ярма перервало народні традиції виховання любові до рідного краю. Як це, приміром, збереглося в нашого західного сусіди – поляків. Чи не найпершим віршиком, котрого вивчають польські діти, є наступний (підрядковий переклад):
- Хто ти є ?
- Поляк малий.
- Який твій Герб ?
- Орел білий.
- Де ти живеш ?
- На польській землі.
- З ким ти будеш ?
- Зі своїм народом.
Зрештою, безглуздо очікувати патріотизму як стану душі від інтернаціональної у своїй абсолютній більшості української політичної еліти. Та й, визнаймо, інтернаціональна віра аж ніяк не сприяє вихованню патріотизму. Дозволю собі висловити великі сумніви щодо того, що факультативний курс християнської етики так уже сприяє вихованню громадянина-патріота. З нього (курсу) ретельно вихолощено національну складову, а без духовного усвідомлення себе українцем, приналежним до окремішньої нації, про який патріотизм та національну свідомість можна говорити ?
23.01.2008
Богдан Гринчук
Попрошу не здіймати перепуджено-обурливого вереску навколо нібито розпалювання міжнаціональної ворожнечі та підриву основ добросусідства. Було б непогано, хоча б ради сміху, навести бодай один приклад приязного відношення офіційного Кремля до України. А половина українців усе ніяк зі своїх мізків не може здерти совіцьку пропагандистську коросту «старшого брата», «колиски трьох братніх народів», малоросійства, безбатьківства, яничарства, холуйства. А 9/10 політичної, у тому числі й правлячої, бізнесової та культурної еліти в Україні вражені комплексом меншовартості. А українські державні мужі все ще кожен свій крок звіряють з Кремлем: не приведи, Господи, якимось своїм необережним рухом роздражнити путіних з путінятами, не говорячи вже про таку святу річ як національні інтереси Московії.
От і маємо черговий офіційний спалах московитської великодержавної істерії. Ви ж розумієте, що це така реакція Москви на наш, народний, вибір на дочасних виборах. Тільки-тільки в Україні появилася влада, не скажу, що геть українська, але з сякими-такими ознаками українськості, як з північного сходу почали лунати погрозливі окрики. Підкреслюю, що таке міждержавне хамство по відношенні до суверенної країни дозволяють собі найвищі московитські високопосадовці, починаючи з Президента РФ.
Що ж так роз’юшило нашого азійського сусіду, що московитські правителі колективно впали в істерику як розпещена панянка, якій відмовили задовільнити якусь забаганку ? Спершу «царське» незадоволення публічно, у відкритому листі до Президента незалежної (формально, і від московитів) держави В.Ю. висловив Путін. Плюнувши на всілякі дипломатичні фіглі-міглі, з чекістським нахабством він став поучати неслухняного сусіду, де зарита собака великодержавної істерики. Виявляється, «... в істотних розбіжностях... між Україною і Російською Федерацією: ... у своєрідному трактуванні українською стороною подій нашої спільної історії, героїзації військових злочинців, ... дискримінацію російської мови, що посилюється, діяльність, спрямовану на розкол української православної церкви».
По-простому, такому втикацькому сусіді гречно радять: лучче б глядів свого носа, ніж чужого проса. Якщо не зрозуміє, уточнюють: не пхайся, де тебе не треба.
Зрозуміло, царське «фе» підхопила високопоставлена челядь: заступник міністра закордонних справ Карасін розпатякався про «неправильні кроки України до героїзації УПА та про необ’єктивну оцінку українською владою голоду в СРСР 1932-1933 р.р.; посол РФ Чорномирдін вдався до відвертих погроз: «... вступаєте в НАТО – ми будемо змушені переглянути наші взаємини»; російське МЗС публічно обурилося «рішенням Конституційного Суду України про обов’язкове дублювання або субтитрування всіх фільмів українською мовою».
Загалом, істерія ніколи не сприяла взаєморозумінню між людьми, тим паче між державами. З іншого боку, Путіна можна зрозуміти: очманілий від нафто-газового коктейлю, всевладдя та імперського комплексу «царь-батюшка» забився в істериці від непослуху, гадалося, довічно покірних кріпаків. Мовляв, та як «хахли» посміли мати власний погляд на свою історію, ушановувати своїх героїв, зрештою, перестати демонструвати Московії свою васальну залежність ! Це ж ганьба для імперії, що якесь «окраинное племя» користуватиметься своєю рідною мовою, коли ще «великий русский демократ» Бєлінський категорично відрубав, що ніякої української мови не існує, а є лиш «малороссийское наречие». А значить, кожне сказане в Україні слово на «мові» є приниженням «язика». Одне слово, москалі заспокояться тільки тоді, коли в Україні «язик» буде визнаним державною мовою, а «мова» - «кухонною». У свинарниках, кошарах, стайнях, курниках, псарнях вживати тільки «язик» ! Щоби навіть худоба знала, хто «хазяін» на цій землі.
Я так гадаю, що втихомирити розістеризованого Путіна могло б тільки покаянне послання В.Ю., яке розпочиналося б обов’язковим у середньовічній Московії звертанням бояр до царя: «Я, раб и холоп твой, Витяшка, униженно прошу...».
Якось нормально, з приязним гумором нами сприймаються вимогливо-запитальні слова добряче п’яненького кума: «Ти мене уважаєш ?!» Але коли не тільки поваги до себе, а й покори, вимагає споконвіку зловорожий сусіда, погрожуючи за непокірливість газовим зашморгом, то це вже не що інше як чергове загострення вродженої московитської хвороби імпер-шовінізму.
Щодо антиросійських настроїв на теренах постсовітських республік, особливо в Україні, то їх наявність є закономірною, історично обгрунтованою і просто необхідною. Ота «спільна історія», з якою сліпицею в очі лізуть московити, вимагає цього. Століття нищення української мови, культури, духовності, національної свідомості, ціленаправлене і послідовне винищення цвіту української нації, голодомори, репресії... Які ще, окрім антимоскальських, настрої можуть виникнути у віками гнобленого двоголовим орлом-мутантом народу ? Зрештою, це нормальна захисна реакція громадян з почуттям національної гідності. Відверто кажучи, мене вже давно нудить від холуйської папланини наших можновладців про «стратегічне партнерство», «добросусідські взаємини» з Московією, від їх постійного принизливого озирання на чужі національні інтереси. Добросусідство передбачає добрі, дружні стосунки з обох сторін. У якій же мірі пихату, великодержавну істерику Путіна і К’ можна назвати дружньою ?
А тепер неприємне питання: «Що дозволяє московитам так нахабно і зверхньо відноситися до суверенної України ?» Наявність в їх руках газового зашморгу ? Ні, вони вже примінили його до таких же суверенних прибалтійських держав – і впіймали облизня. Тому що і в Литві, і в Латвії, і в Естонії народи об’єднані патріотизмом. Я б сказав більше: тому що в них функціонує державна система виховання патріотизму.
У нас цього немає. Не тому, що в нашій історії відсутні приклади проявів патріотизму, героїзму, жертовності. Було всього цього стільки, що будь-хто може позаздрити. Наша біда у відсутності політичної волі в українських правителів. Волі до утвердження українськості в Україні. Не беруся судити про присутність-відсутність патріотизму в наших можновладців, але стверджую: патріотизм, який вони насмілюються демонструвати, вишиванково-шароварний, позірний і вкрай беззубий. Справді патріотична влада не дозволила б Чорноморському Флоту РФ фактично окупувати територію України, демонстративно нехтувати законами України, нахабно відмовлятися виконувати рішення українських судів.
Століття московського ярма перервало народні традиції виховання любові до рідного краю. Як це, приміром, збереглося в нашого західного сусіди – поляків. Чи не найпершим віршиком, котрого вивчають польські діти, є наступний (підрядковий переклад):
- Хто ти є ?
- Поляк малий.
- Який твій Герб ?
- Орел білий.
- Де ти живеш ?
- На польській землі.
- З ким ти будеш ?
- Зі своїм народом.
Зрештою, безглуздо очікувати патріотизму як стану душі від інтернаціональної у своїй абсолютній більшості української політичної еліти. Та й, визнаймо, інтернаціональна віра аж ніяк не сприяє вихованню патріотизму. Дозволю собі висловити великі сумніви щодо того, що факультативний курс християнської етики так уже сприяє вихованню громадянина-патріота. З нього (курсу) ретельно вихолощено національну складову, а без духовного усвідомлення себе українцем, приналежним до окремішньої нації, про який патріотизм та національну свідомість можна говорити ?
23.01.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар