Ні, ми все таки несправедливі до наших політиків. А все через необ’єктивність та упередженість. Та цур вам, щоби я відмовлявся від колись сказаних про них нехороших слів: усе правда, заслужено і безсумнівно. Тільки ж навіть у пеклі є своя позитивна сторона: принаймні там не змерзнеш.
При бажанні і в політиків можна відшукати щось хороше. Приміром, вони нам розповідають казки: про своє важке гарування на Полі Чудес для довірливого електорату та про скатерть-самобранку, яку вони от-от витчуть і задурно вручать кожній сім’ї. Щоби, зрештою, нажерлися і не скавуліли.
От я і подумав: а що як і собі придумати казку про політиків ? Не билини ж про них складати, а слухати про кримінальні справи, надійно заскиртовані в прокурорських сейфах, уже просто надокучило.
У більшості казок є два головних персонажі: або Іван-дурник, інтелект якого зрозумілий із визначення, або Іван-царевич, також не даун, але й зірок з неба не хапає. Як одного, так і другого хлібом не годуй, а дай підчепити якусь принцесу з посагом у півцарства. І принцеси ці, скажу я вам, яке їхало, таке здибало: суцільні ходячі нещастя. Щось на кшалт героїнь дебільних москальських серіалів. Ті протягом сотні серій тільки те й роблять, що попадають з дощу та під ринву. Це така телевізійна метода вирішення двох життєтрепетних проблем цих малохольних дівуль: з ким злягтися та згадати від кого дитина ?
Я цю бридоту, звісно не дивлюся, але, навіть судячи з реклами омакогонюючих серіалів, у кожного тверезо мислячого мужика має появитися одне-єдине милосердне бажання: уже в першій серії власноруч задушити героїню. Щоби не мучилася сама і не доводила до остервеніння глядачів.
Оскільки чимало казок починається із точного географічного місця дійства – «у тридев’ятому царстві», персонажі моєї казки також проживатимуть у заморській країні. Відповідно й імена їх будуть заморські, себто іноземні.
І насамкінець. Оскільки сюжет казки придуманий від першого до останнього слова, персонажі виключно казкові, а події, описані в казці, у принципі не могли відбутися в Україні, усяку подібність казкових героїв з реально існуючими особами треба розцінювати як випадковий збіг, за що автор ніякої відповідальності не несе. (Не вистачало, щоби за казки посадили в буцегарню, хоча...)
Отож, у тридев’ятому царстві, на самому його краєчку біля чотирьох чужинських царств розташувалося нічим не примітне містечко Мокачо. Треба зазначити, що це тридев’яте царство утворилося після того, як від великої потуги, мо’ й натуги, лусьнула тридесята, мо’ й триклята, імперія. Від цього виляску колишні імперські усюди затопила повінь мутної води. На радість любителям половити рибку в державних ставках.
Легенди переповідають, що в ті благословенні для метких та хвацьких до чужого добра пацанів часи «правив бал» триумвірат – Дефіцит, Блат та Дерибан. Кажуть, раптом зникло все, чим ще вчора були заповнені полиці магазинів. Зате стіни гуртовень аж тріщали від товарів. А ще кажуть, що тоді найшанованішими людьми були опришки, що «тримали» гуртовні. Брешуть, напевно, але за що купив, за то і продаю.
І ось тут виявилося, що для хлопців з розвиненим хапальним інстинктом і повною відсутністю моральних гальм, тихе провінційне Мукачо може стати золотим Ельдорадо. Справа в тім, що Мокачо було вузловим транспортно-промисловим центром і до чотирьох чужинських царств було рукою подати. Отоді торгівельна мафія масово перекваліфікувалася в мафію спекулятивну і почала вітчизняними товарами наповнювати чужинські базари Кошіце, Суботіци, Ніредьгази, Сату-Маре і скрізь, куди могли дотягти валізи, торби, каністри. Так здобувалися перші мільйони багатьох нинішніх шанованих меценатів та державних діячів.
Саме тут у торгівельній системі працювали брати Віто та Ів Балоччі і їх кузен Базіліо Петьоні. Благочестивому бізнес-родинному клану просто повезло: вони «тримали» гуртовню господарчих товарів. Знаючі люди підтвердять, що всілякі електросверла, міксери, праски аж до гвіздків включно – то був омріяний товар для «прикордонного бізнесу».
На початку брати «орендували» в прикордонників (усім хочеться красиво жити) один погонний метр кордону: якраз щоби пройшли дві валізи з краденим ширпотребом чи три каністри з пальним. Зрозуміло, що бізнес «украв-переправив-продав» особливих талантів не вимагав. Зате вимагав зв’язків у чиновних кабінетах. Знову ж таки, хотіти красиво жити не заборониш: якщо за дзвінок потрібній людині з проханням посприяти хорошому чоловіку (не «за так», звісно), цей вдячний чоловік віддячував «налом» і «зеленими», то тільки дурна курка гребе від себе.
Контрабандний бізнес братів міцнів і рахунок контрабандних товарів вівся не на жалюгідні валізи, торби, каністри, а на фури, вагони, цистерни. У високих державних кабінетах (від міського до губернського) було все «схвачено», доблесна міліція мало того що супроводжувала контрабандні каравани, а й готова була своїми могутніми плечима підштовхнути автівку, якщо забуксує. А тут ще свої люди допомогли молодшому брату Паоло Балоччі влаштуватися на роботу в Мокачовську волосну прокуратуру, так що прокурорський «дах» був «залізним». Для прикриття контрабандних оборудок було створено фірму «Рай-Проміні» (з долею для одного з очільників прокуратури).
Гадалося б, живи і радій. Ан ні, тих, хто зажирається так, що на пальці персні не налазять, постійно чавить жаба: мало ! Такі вже вони, ненаситенні, що в житті, що в казці.
Відомо, що для ведення успішного бізнесу потрібний оборотний капітал: чим крутіший бізнес, тим більше «бабла» потрібно для обороту. На родинній раді брати вирішили «по крупному» зайнятися торгівлею нафтопродуктами («білою» - легально і «чорною» - контрабандною). Для цього все було «схвачено», залишилося дістати 2 (два) мільйони «зелених» для розкрутки.
У той казковий час такі американські гроші з шістьма-вісьмома нуликами були в «романтиків з великої дороги» - Солов’їв-розбійників. Один такий авторитетний Соловей... Та що я ображаю такого шанованого серед братви чоловіка: авторитето уно в Мокачо був Мікаело Токаріні, він же просто і зі смаком «Гоша». Ось до цього «Гоші» і звернулася з уклінним проханням і діловою пропозицією наша братія: мовляв, ми не якісь-там вилупки з-під лопуцька, а солідна контрабандна фірма із «залізним» владно-прокурорсько-поліцейським «дахом» і для повного щастя та крутих оборудок нам не вистачає пари-трійки «зелених» «лімонів», так що стань нашим спонсором, а ми, вік волі не бачити, тобі віддячимо сторицею». І уломали «діловари» «Гошу»: став він співзасновником славної у віках фірми «Барвеню».
Ага, почалися звинувачення в неправдомовності. Ніби я не знаю, що вищеописаного в нас не може бути в принципі. Так казку ж розповідаю, а в казці, самі знаєте, відбуваються речі фантастичні. От я і фантазую.
Пропущу перипетії титанічної боротьби «Барвеню» з іншим потужнішим, не містечковим, а Забугорного (так провінція називалася – Забугорна) масштабу адміністративно-кримінального клану «РАТ-ушнеті». Важливо те, що братська «цимбора» прийшла до висновку, який ми з вами знаємо з пелюшок: «Гроші спонукають до влади, влада робить багатшим».
Одне слово, Мокачо потрібний Балоччі ! Я ж і кажу, що «Україні потрібний Литвин» - це плагіат із моєї казки. Чому у владно-кримінальних колах було вирішено призначити мером Мокачо Віто Балоччі, цікавитеся ? Ну не «Гошу» ж, за яким тюрма ридає, призначати.
Аякже, через народне волевиявлення. З допомогою золотої рибки і при виключно моральній підтримці правлячої на той час Трояндової партії. Подейкують, що «трояндові» опришки накинули оком на таку спокусливо розташовану провінцію і підбирали моцкі кадри в свої штурмові загони. А ще подейкують, що перетворенню у вересні 1998 р. звичайнісінького гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру» посприяла добра фея, яка організувала щасливий випадок. Нібито в той час Забугорську провінцію ощасливив своїм візитом сам вождь Трояндової партії Дон Віто Медвіні. Провінційна керівна братія з ніг збилася придумуючи помпезні сценарії, щоби ублажити високого гостя. Аж перед самим візитом спохватилися і вжахнулися: а возить-то вельможне тіло на чому ? Не на драбеняку ж. І тут нібито зійшла зірка Віто Балоччі, бо ж у нього була найкрутіша тачка, гідна під високоповажні сідниці. Та й сам Віто, будучи не в тім’я битий, напросився пошоферувати на час візиту столичного гостя. Що там було між тезками під час спільного швендяння провінцією, достеменно не знаю. Одні кажуть, що наш герой з-під контрабандної зірки буквально ошелешив Дона Віто своїм інтелектом. Як на мене, то навіть для казки занадто неправдоподібно. Інші натякають на виняткову услужливість аж до улесливості Віто Балоччі. Знову ж таки дозволю собі висловити сумніви, що услужливість обмежилася відкриванням дверцят та підтримуванням під високодостойний локоток. Але, як кажуть, коли свічки не тримав, то й нічого свідчить чия дитина.
Одне слово, «трояндова мафія» милостиво погодилася встановити опікунство над Мокачовською родинною цимборою Балоччі з їх фірмою «Барвеню». Треба сказати, що вже потім, коли дрібний спекулянт-контрабандист стане всесильним фаворитом при царі Бджоліні Трипільському, приручені «пси демократії» з босяків, дрібних спекулянтів і контрабандистів стануть сотворяти щось таке ангелоподібно-величне на кшалт: «Віто Балоччі, Базіліо Петьоні, Іро Крілетті – обдаровані, гідні сини рідного краю... Забугор’є має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ». Що поробиш, серед пишучої братії не один я казкар. Конкуренція, скажу я вам, ще та, але вона мене не стосується. Гризуться між собою казкарі «на замовлення» та «на виклик», я ж видумую свої вигадки для душі.
Моя казкова оповідка підійшла до визначального для родинного клану Балоччі рубежу. До цього часу, щоби прокручувати свої бізнесово-контрабандні оборудки, вони повинні були давати «на лапу» юрмі хабарників. І все тому, що якийсь зачучверений інспектор чогось-там мав посвідчення з гербовою печаткою, себто був ВЛАДОЮ. На родинному «сходняку» і було вирішено: «Замість того, щоби за «дахування» давати хабарі владі, вигідніше самим стати владою».
Якщо хтось, затамувавши подих, очікує оповідок про епічні подвиги родинної цимбори на нивці «турботи про край, про свій народ», відразу попереджую: я казкар, а не брехун і вигадую для душі, а не на замовлення.
Отож, «іду на владу» клану Балоччі.
15.07.2008
Богдан Гринчук
При бажанні і в політиків можна відшукати щось хороше. Приміром, вони нам розповідають казки: про своє важке гарування на Полі Чудес для довірливого електорату та про скатерть-самобранку, яку вони от-от витчуть і задурно вручать кожній сім’ї. Щоби, зрештою, нажерлися і не скавуліли.
От я і подумав: а що як і собі придумати казку про політиків ? Не билини ж про них складати, а слухати про кримінальні справи, надійно заскиртовані в прокурорських сейфах, уже просто надокучило.
У більшості казок є два головних персонажі: або Іван-дурник, інтелект якого зрозумілий із визначення, або Іван-царевич, також не даун, але й зірок з неба не хапає. Як одного, так і другого хлібом не годуй, а дай підчепити якусь принцесу з посагом у півцарства. І принцеси ці, скажу я вам, яке їхало, таке здибало: суцільні ходячі нещастя. Щось на кшалт героїнь дебільних москальських серіалів. Ті протягом сотні серій тільки те й роблять, що попадають з дощу та під ринву. Це така телевізійна метода вирішення двох життєтрепетних проблем цих малохольних дівуль: з ким злягтися та згадати від кого дитина ?
Я цю бридоту, звісно не дивлюся, але, навіть судячи з реклами омакогонюючих серіалів, у кожного тверезо мислячого мужика має появитися одне-єдине милосердне бажання: уже в першій серії власноруч задушити героїню. Щоби не мучилася сама і не доводила до остервеніння глядачів.
Оскільки чимало казок починається із точного географічного місця дійства – «у тридев’ятому царстві», персонажі моєї казки також проживатимуть у заморській країні. Відповідно й імена їх будуть заморські, себто іноземні.
І насамкінець. Оскільки сюжет казки придуманий від першого до останнього слова, персонажі виключно казкові, а події, описані в казці, у принципі не могли відбутися в Україні, усяку подібність казкових героїв з реально існуючими особами треба розцінювати як випадковий збіг, за що автор ніякої відповідальності не несе. (Не вистачало, щоби за казки посадили в буцегарню, хоча...)
Отож, у тридев’ятому царстві, на самому його краєчку біля чотирьох чужинських царств розташувалося нічим не примітне містечко Мокачо. Треба зазначити, що це тридев’яте царство утворилося після того, як від великої потуги, мо’ й натуги, лусьнула тридесята, мо’ й триклята, імперія. Від цього виляску колишні імперські усюди затопила повінь мутної води. На радість любителям половити рибку в державних ставках.
Легенди переповідають, що в ті благословенні для метких та хвацьких до чужого добра пацанів часи «правив бал» триумвірат – Дефіцит, Блат та Дерибан. Кажуть, раптом зникло все, чим ще вчора були заповнені полиці магазинів. Зате стіни гуртовень аж тріщали від товарів. А ще кажуть, що тоді найшанованішими людьми були опришки, що «тримали» гуртовні. Брешуть, напевно, але за що купив, за то і продаю.
І ось тут виявилося, що для хлопців з розвиненим хапальним інстинктом і повною відсутністю моральних гальм, тихе провінційне Мукачо може стати золотим Ельдорадо. Справа в тім, що Мокачо було вузловим транспортно-промисловим центром і до чотирьох чужинських царств було рукою подати. Отоді торгівельна мафія масово перекваліфікувалася в мафію спекулятивну і почала вітчизняними товарами наповнювати чужинські базари Кошіце, Суботіци, Ніредьгази, Сату-Маре і скрізь, куди могли дотягти валізи, торби, каністри. Так здобувалися перші мільйони багатьох нинішніх шанованих меценатів та державних діячів.
Саме тут у торгівельній системі працювали брати Віто та Ів Балоччі і їх кузен Базіліо Петьоні. Благочестивому бізнес-родинному клану просто повезло: вони «тримали» гуртовню господарчих товарів. Знаючі люди підтвердять, що всілякі електросверла, міксери, праски аж до гвіздків включно – то був омріяний товар для «прикордонного бізнесу».
На початку брати «орендували» в прикордонників (усім хочеться красиво жити) один погонний метр кордону: якраз щоби пройшли дві валізи з краденим ширпотребом чи три каністри з пальним. Зрозуміло, що бізнес «украв-переправив-продав» особливих талантів не вимагав. Зате вимагав зв’язків у чиновних кабінетах. Знову ж таки, хотіти красиво жити не заборониш: якщо за дзвінок потрібній людині з проханням посприяти хорошому чоловіку (не «за так», звісно), цей вдячний чоловік віддячував «налом» і «зеленими», то тільки дурна курка гребе від себе.
Контрабандний бізнес братів міцнів і рахунок контрабандних товарів вівся не на жалюгідні валізи, торби, каністри, а на фури, вагони, цистерни. У високих державних кабінетах (від міського до губернського) було все «схвачено», доблесна міліція мало того що супроводжувала контрабандні каравани, а й готова була своїми могутніми плечима підштовхнути автівку, якщо забуксує. А тут ще свої люди допомогли молодшому брату Паоло Балоччі влаштуватися на роботу в Мокачовську волосну прокуратуру, так що прокурорський «дах» був «залізним». Для прикриття контрабандних оборудок було створено фірму «Рай-Проміні» (з долею для одного з очільників прокуратури).
Гадалося б, живи і радій. Ан ні, тих, хто зажирається так, що на пальці персні не налазять, постійно чавить жаба: мало ! Такі вже вони, ненаситенні, що в житті, що в казці.
Відомо, що для ведення успішного бізнесу потрібний оборотний капітал: чим крутіший бізнес, тим більше «бабла» потрібно для обороту. На родинній раді брати вирішили «по крупному» зайнятися торгівлею нафтопродуктами («білою» - легально і «чорною» - контрабандною). Для цього все було «схвачено», залишилося дістати 2 (два) мільйони «зелених» для розкрутки.
У той казковий час такі американські гроші з шістьма-вісьмома нуликами були в «романтиків з великої дороги» - Солов’їв-розбійників. Один такий авторитетний Соловей... Та що я ображаю такого шанованого серед братви чоловіка: авторитето уно в Мокачо був Мікаело Токаріні, він же просто і зі смаком «Гоша». Ось до цього «Гоші» і звернулася з уклінним проханням і діловою пропозицією наша братія: мовляв, ми не якісь-там вилупки з-під лопуцька, а солідна контрабандна фірма із «залізним» владно-прокурорсько-поліцейським «дахом» і для повного щастя та крутих оборудок нам не вистачає пари-трійки «зелених» «лімонів», так що стань нашим спонсором, а ми, вік волі не бачити, тобі віддячимо сторицею». І уломали «діловари» «Гошу»: став він співзасновником славної у віках фірми «Барвеню».
Ага, почалися звинувачення в неправдомовності. Ніби я не знаю, що вищеописаного в нас не може бути в принципі. Так казку ж розповідаю, а в казці, самі знаєте, відбуваються речі фантастичні. От я і фантазую.
Пропущу перипетії титанічної боротьби «Барвеню» з іншим потужнішим, не містечковим, а Забугорного (так провінція називалася – Забугорна) масштабу адміністративно-кримінального клану «РАТ-ушнеті». Важливо те, що братська «цимбора» прийшла до висновку, який ми з вами знаємо з пелюшок: «Гроші спонукають до влади, влада робить багатшим».
Одне слово, Мокачо потрібний Балоччі ! Я ж і кажу, що «Україні потрібний Литвин» - це плагіат із моєї казки. Чому у владно-кримінальних колах було вирішено призначити мером Мокачо Віто Балоччі, цікавитеся ? Ну не «Гошу» ж, за яким тюрма ридає, призначати.
Аякже, через народне волевиявлення. З допомогою золотої рибки і при виключно моральній підтримці правлячої на той час Трояндової партії. Подейкують, що «трояндові» опришки накинули оком на таку спокусливо розташовану провінцію і підбирали моцкі кадри в свої штурмові загони. А ще подейкують, що перетворенню у вересні 1998 р. звичайнісінького гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру» посприяла добра фея, яка організувала щасливий випадок. Нібито в той час Забугорську провінцію ощасливив своїм візитом сам вождь Трояндової партії Дон Віто Медвіні. Провінційна керівна братія з ніг збилася придумуючи помпезні сценарії, щоби ублажити високого гостя. Аж перед самим візитом спохватилися і вжахнулися: а возить-то вельможне тіло на чому ? Не на драбеняку ж. І тут нібито зійшла зірка Віто Балоччі, бо ж у нього була найкрутіша тачка, гідна під високоповажні сідниці. Та й сам Віто, будучи не в тім’я битий, напросився пошоферувати на час візиту столичного гостя. Що там було між тезками під час спільного швендяння провінцією, достеменно не знаю. Одні кажуть, що наш герой з-під контрабандної зірки буквально ошелешив Дона Віто своїм інтелектом. Як на мене, то навіть для казки занадто неправдоподібно. Інші натякають на виняткову услужливість аж до улесливості Віто Балоччі. Знову ж таки дозволю собі висловити сумніви, що услужливість обмежилася відкриванням дверцят та підтримуванням під високодостойний локоток. Але, як кажуть, коли свічки не тримав, то й нічого свідчить чия дитина.
Одне слово, «трояндова мафія» милостиво погодилася встановити опікунство над Мокачовською родинною цимборою Балоччі з їх фірмою «Барвеню». Треба сказати, що вже потім, коли дрібний спекулянт-контрабандист стане всесильним фаворитом при царі Бджоліні Трипільському, приручені «пси демократії» з босяків, дрібних спекулянтів і контрабандистів стануть сотворяти щось таке ангелоподібно-величне на кшалт: «Віто Балоччі, Базіліо Петьоні, Іро Крілетті – обдаровані, гідні сини рідного краю... Забугор’є має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ». Що поробиш, серед пишучої братії не один я казкар. Конкуренція, скажу я вам, ще та, але вона мене не стосується. Гризуться між собою казкарі «на замовлення» та «на виклик», я ж видумую свої вигадки для душі.
Моя казкова оповідка підійшла до визначального для родинного клану Балоччі рубежу. До цього часу, щоби прокручувати свої бізнесово-контрабандні оборудки, вони повинні були давати «на лапу» юрмі хабарників. І все тому, що якийсь зачучверений інспектор чогось-там мав посвідчення з гербовою печаткою, себто був ВЛАДОЮ. На родинному «сходняку» і було вирішено: «Замість того, щоби за «дахування» давати хабарі владі, вигідніше самим стати владою».
Якщо хтось, затамувавши подих, очікує оповідок про епічні подвиги родинної цимбори на нивці «турботи про край, про свій народ», відразу попереджую: я казкар, а не брехун і вигадую для душі, а не на замовлення.
Отож, «іду на владу» клану Балоччі.
15.07.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар