Перетерпіли, перенесли, переслухали, перебачили, відлаялися. Одне слово, відмучилися. Не розумію тих політиків, котрі розсипаються в компліментах нинішній виборчій кампанії: мовляв, у порівнянні з минулорічною нинішня майже цяця-ляля. Дурня ! За рівнем бруду, аморальності, безсоромності, ницості і всіх інших людських прогрішень ця кампанія наближається до ідеалу. Що вже вихлюпнули бридоти на наші мізки, то пред’являти з цього приводу претензії нашій політичній шпані було б, делікатно кажучи, недоречно. Пригадайте-но те полегшення, мало що не благосний настрій, коли минулої суботи ви прокинулися, а в телерадіоефірі політично-рекламного кошмару кат ма. А ми виявилися не те, щоб мудрішими, а стійкішими, опірнішими, можна сказати імунізованішими до цієї брудної виборчої повені. Не всі, що прикро, але все ж більшість, чим можна трішки погоноритися.
Ці вибори мали виконати просту, зрозумілу місію: зло повинно бути покаране, а добро, відповідно, тріумфувати. Як це найчастіше трапляється з українцями, результат ми отримали в стилі «трішкивагітності». Дивуватися нічого: одні всупереч здорового глузду і своїм охлялим гаманцям тупо голосували за «своїх», інші комизилися, бо, бач, у цього «нунсівця» ніс не тієї конфігурації, в отого біографія підозріло червонястого кольору, а цей зі щирого патріотизму і дурної голови об’ївся тягнибоківською беленою. Ну і треба віддати належне нашим політикам. Молодці ! Протягом 60-ти передвиборчих днів натхненно змагалися, хто більше упакує локшини, гречаної вовни, вербових груш та дармового сиру у виборчообіцяльні кошики із смаженого дуба та всучить їх ремигаючому бидлу одноразового користування, сиріч виборцям. Чого скривилися-обурилися ? Щось у носі закрутило ? Це панська правда на всі боки гнуча, а мужича колюча. Зрештою, годі було сподіватися на «майдан» в абсолютній більшості українських голів, тим більше, що принаймні третину з них назвати українськими якось язик не повертається.
Не знаю як шановне панство, а мене певні результати виборів надихають на роздуми про любов. Про збочену народну любов до жирних сідниць, призвичаєних до теплих керівних крісел.Неважно яких: депутатських, урядових, бізнесових, а то й відверто кримінальних, аби лишень вони перебували у владних кабінетах. Картинка з натури. Із озмови перед виборчою дільницею: «Ти за кого голосувала ?» - «За Януковича» - «Ти що, зовсім здуріла ?» - «Сама дурна. Він добавив мені до пенсії 23 гривні і сказав, що ще добавить, то нащо його мінять».
Люди бояться перемін. Рабська психологія, навіювана ще совіцькою пропагандою. Пам’ятаєте, оте переполохане «аби не було війни» ? Прикро, але занадто багато українців до цих пір голосують не за те, щоби було краще, а щоби не було гірше. Що ж, хто як постеле, так і виспиться. А постелили, чого там гріха таїти, не так зграбно як хотілося б. Відверто кажучи, на цих виборах не надвередилися: перевага демократичних сил у новообраному парламенті, скажімо, не вражаюча. Одне слово, самі собі забили цвяха, а потім з лайкою умощуватимемося на ньому. ...... «демократичних» мандатів – це далеко не карт-бланш на радикальні зміни. А завдань-то перед своїми обранцями ми поставили громаддя.
Усе остобісіло ремигати одну й ту ж виборчу жуйку. Якось спромоглися з шостого разу віддівуватися – і по Зірці Героя кожному, хто проголосував за БЮТ і «НУ-НС» ! Тепер маємо новий клопіт: що вийде з цього рою. Наші обранці опинилися у ВР в ситуації господарів, котрі повернулися в домівку після нашестя грабіжників: спочатку треба перевірити, що вкрадено, а потім почати наводити лад у сплюндрованій господі. Страшно уявити ті величезні черги з першо- та позачергових законопроектів, які нагально треба приймати демократичній коаліції і супроти яких оскаженіло боротимуться біло-синьо-червоні. А Конституція – це потворне морозівське зачаття ? Одне можу зпророкувати з впевненістю: забудьте про скасування депутатської недоторканності цією ВР. За півторарічне панування бандюковичі стільки накоїли злочинів, що тільки чистокровний діагностований ідіот може надіятися на їх відмову від єдиного, зате гарантованого захисту від буцегарні. А щоб дати біло-сердечно-помаранчевим 300 мандатів у нас виявилася кишка тонка. Отут, як кажуть, наш гріх – наша й покута. Я так гадаю, що невдовзі, десь-так наступного року, на всеукраїнському референдумі ми повинні будемо виправляти свою недолугість – приймати нову Конституцію України.
Щодо першочергових завдань нової влади, то, побоююся, мої роздуми, делікатно кажучи, особливою популярністю не користуватимуться. Я стверджую, що найпозачерговішим завданням нової влади має стати визначення і утвердження на державному рівні національної ідеї.
До цих пір яйцеголові совковські мудрагелі, інтернаціональна «елітна» шпана та навіть вельможні недоумки, уся «мудрість» котрих зосереджена в п’ятій точці опори, вигадують якісь несосвітенні «національні» ідеї. І найбільше цим переймаються чомусь інородці, у котрих зневага до українства і люта ненависть до нашої незалежності змішані в рівних пропорціях. Один із таких зловорожих чужинців, на нашу ганьбу, поки що керує українською духовністю. «Полковник Діма» Табачник послідовно, цілеспрямовано і публічно демонструє свою зневагу до корінної нації – українців, видаючи на гора свої «духовні» перли. Не буду рекламувати цього урядового «рабина» всіх українців, повторюючи всі його принизливі для українців перли. Достатньо останнього. Виявляється, національною ідеєю для українців має стати... добробут. А чого, напхане галушками з шкварками черево, лиснюча пика, осовілі, запливлі від жиру очиці, ну і, як відчіпне, вишиванка – саме такого гоя-українця хотіли б бачити табачники.
Хникаєте, мовляв, на хліб не вистачає ? А ви пироги доїдайте, черствіють же. Ех, народ, нетямущий, нам би про душу згадати, та не про рабську, навіть якщо це і рабство Боже. Згадати і поселити в ній любов до рідної землі, яка зветься патріотизмом і є стрижнем національної ідеї. А вона ж, національна ідея, проста і очевидна: Україна. Для надто розумних уточнюю: українська Україна. Для геть зовсім одурілих від власної мудрості деталізую: національна ідея – це усвідомлення українцями своєї окремішності зпоміж інших націй, свого права на творення власної державності, своєї національної гордості за власну, своєрідну, відмінну від усіх інших культуру, традиції, історію, віру, власної національної гідності. Заперечуєте, що до віри це не відноситься, оскільки вона в нас, так би мовити, уніфікована, однакова для багатьох ? А таки справді віра в нас інтернаціональна.
Знаєте, це мені нагадує потуги комуністів вбити в наші мізки брехню нібито історія України розпочинається з 1922 року, коли, згвалтована москалями і з москальськими багнетами під ребрами, Україна ну зовсім добровільно та ще й з вискоком почимчикувала в «тюрму народів». А до того не було ні України, ні українського народу, ні його історії.
Точнісінько так само, тільки без багнетів, нам утовкмачували, що духовність наша зародилася 988 р., коли князь Володимир став на коліна перед візантійськими зайдами і поклонився чужому богу Єгові (Саваоту), а потім вогнем і мечем охрестив Україну-Русь. А до того, виявляється, були ми поганами, язичниками.
Москалі хотіли позбавити нас тисячолітньої історії, починаючи з княжих часів, а церковники викреслюють з нашої історичної пам’яті принаймні п’ять дохристиянських тисячоліть. Наша ж духовність сягає витоками Трипільської культури – колиски індоєвропейських народів. Зрештою, ця тема заслуговує на довгу, неквапливу розмову. При нагоді погутаримо.
Я веду до того, що об’єднати, а якщо вже бути відвертим, то створити український народ, може тільки національна ідея, у основі якої має бути українська мрія – незалежна, самостійна, соборна держава вільних людей, котра гарантує їм права, свободи та гідне життя. А такого досягнути без високої духовності і національної гідності, самі розумієте, неможливо.
Дивуєтеся, чому це я бурчу замість того, щоби на радощах від перемоги тяти гопака? А з чого тріумфуюче верещати ? У нас же не те що національна, навіть державотворча ідея відсутня. Не вважати ж ідеєю оте 16-річне сороміцьке стояння розчепірами між Московією і Європою. Оце і має стати головним завданням нової, сподіваюся, української влади. У противному випадку український народ як самодостатня політична нація може не відбутися. А перемога на виборах... Що ж, привітаємо себе з ще одним кроком до української мрії.
01.10.2007
Богдан Гринчук
Ці вибори мали виконати просту, зрозумілу місію: зло повинно бути покаране, а добро, відповідно, тріумфувати. Як це найчастіше трапляється з українцями, результат ми отримали в стилі «трішкивагітності». Дивуватися нічого: одні всупереч здорового глузду і своїм охлялим гаманцям тупо голосували за «своїх», інші комизилися, бо, бач, у цього «нунсівця» ніс не тієї конфігурації, в отого біографія підозріло червонястого кольору, а цей зі щирого патріотизму і дурної голови об’ївся тягнибоківською беленою. Ну і треба віддати належне нашим політикам. Молодці ! Протягом 60-ти передвиборчих днів натхненно змагалися, хто більше упакує локшини, гречаної вовни, вербових груш та дармового сиру у виборчообіцяльні кошики із смаженого дуба та всучить їх ремигаючому бидлу одноразового користування, сиріч виборцям. Чого скривилися-обурилися ? Щось у носі закрутило ? Це панська правда на всі боки гнуча, а мужича колюча. Зрештою, годі було сподіватися на «майдан» в абсолютній більшості українських голів, тим більше, що принаймні третину з них назвати українськими якось язик не повертається.
Не знаю як шановне панство, а мене певні результати виборів надихають на роздуми про любов. Про збочену народну любов до жирних сідниць, призвичаєних до теплих керівних крісел.Неважно яких: депутатських, урядових, бізнесових, а то й відверто кримінальних, аби лишень вони перебували у владних кабінетах. Картинка з натури. Із озмови перед виборчою дільницею: «Ти за кого голосувала ?» - «За Януковича» - «Ти що, зовсім здуріла ?» - «Сама дурна. Він добавив мені до пенсії 23 гривні і сказав, що ще добавить, то нащо його мінять».
Люди бояться перемін. Рабська психологія, навіювана ще совіцькою пропагандою. Пам’ятаєте, оте переполохане «аби не було війни» ? Прикро, але занадто багато українців до цих пір голосують не за те, щоби було краще, а щоби не було гірше. Що ж, хто як постеле, так і виспиться. А постелили, чого там гріха таїти, не так зграбно як хотілося б. Відверто кажучи, на цих виборах не надвередилися: перевага демократичних сил у новообраному парламенті, скажімо, не вражаюча. Одне слово, самі собі забили цвяха, а потім з лайкою умощуватимемося на ньому. ...... «демократичних» мандатів – це далеко не карт-бланш на радикальні зміни. А завдань-то перед своїми обранцями ми поставили громаддя.
Усе остобісіло ремигати одну й ту ж виборчу жуйку. Якось спромоглися з шостого разу віддівуватися – і по Зірці Героя кожному, хто проголосував за БЮТ і «НУ-НС» ! Тепер маємо новий клопіт: що вийде з цього рою. Наші обранці опинилися у ВР в ситуації господарів, котрі повернулися в домівку після нашестя грабіжників: спочатку треба перевірити, що вкрадено, а потім почати наводити лад у сплюндрованій господі. Страшно уявити ті величезні черги з першо- та позачергових законопроектів, які нагально треба приймати демократичній коаліції і супроти яких оскаженіло боротимуться біло-синьо-червоні. А Конституція – це потворне морозівське зачаття ? Одне можу зпророкувати з впевненістю: забудьте про скасування депутатської недоторканності цією ВР. За півторарічне панування бандюковичі стільки накоїли злочинів, що тільки чистокровний діагностований ідіот може надіятися на їх відмову від єдиного, зате гарантованого захисту від буцегарні. А щоб дати біло-сердечно-помаранчевим 300 мандатів у нас виявилася кишка тонка. Отут, як кажуть, наш гріх – наша й покута. Я так гадаю, що невдовзі, десь-так наступного року, на всеукраїнському референдумі ми повинні будемо виправляти свою недолугість – приймати нову Конституцію України.
Щодо першочергових завдань нової влади, то, побоююся, мої роздуми, делікатно кажучи, особливою популярністю не користуватимуться. Я стверджую, що найпозачерговішим завданням нової влади має стати визначення і утвердження на державному рівні національної ідеї.
До цих пір яйцеголові совковські мудрагелі, інтернаціональна «елітна» шпана та навіть вельможні недоумки, уся «мудрість» котрих зосереджена в п’ятій точці опори, вигадують якісь несосвітенні «національні» ідеї. І найбільше цим переймаються чомусь інородці, у котрих зневага до українства і люта ненависть до нашої незалежності змішані в рівних пропорціях. Один із таких зловорожих чужинців, на нашу ганьбу, поки що керує українською духовністю. «Полковник Діма» Табачник послідовно, цілеспрямовано і публічно демонструє свою зневагу до корінної нації – українців, видаючи на гора свої «духовні» перли. Не буду рекламувати цього урядового «рабина» всіх українців, повторюючи всі його принизливі для українців перли. Достатньо останнього. Виявляється, національною ідеєю для українців має стати... добробут. А чого, напхане галушками з шкварками черево, лиснюча пика, осовілі, запливлі від жиру очиці, ну і, як відчіпне, вишиванка – саме такого гоя-українця хотіли б бачити табачники.
Хникаєте, мовляв, на хліб не вистачає ? А ви пироги доїдайте, черствіють же. Ех, народ, нетямущий, нам би про душу згадати, та не про рабську, навіть якщо це і рабство Боже. Згадати і поселити в ній любов до рідної землі, яка зветься патріотизмом і є стрижнем національної ідеї. А вона ж, національна ідея, проста і очевидна: Україна. Для надто розумних уточнюю: українська Україна. Для геть зовсім одурілих від власної мудрості деталізую: національна ідея – це усвідомлення українцями своєї окремішності зпоміж інших націй, свого права на творення власної державності, своєї національної гордості за власну, своєрідну, відмінну від усіх інших культуру, традиції, історію, віру, власної національної гідності. Заперечуєте, що до віри це не відноситься, оскільки вона в нас, так би мовити, уніфікована, однакова для багатьох ? А таки справді віра в нас інтернаціональна.
Знаєте, це мені нагадує потуги комуністів вбити в наші мізки брехню нібито історія України розпочинається з 1922 року, коли, згвалтована москалями і з москальськими багнетами під ребрами, Україна ну зовсім добровільно та ще й з вискоком почимчикувала в «тюрму народів». А до того не було ні України, ні українського народу, ні його історії.
Точнісінько так само, тільки без багнетів, нам утовкмачували, що духовність наша зародилася 988 р., коли князь Володимир став на коліна перед візантійськими зайдами і поклонився чужому богу Єгові (Саваоту), а потім вогнем і мечем охрестив Україну-Русь. А до того, виявляється, були ми поганами, язичниками.
Москалі хотіли позбавити нас тисячолітньої історії, починаючи з княжих часів, а церковники викреслюють з нашої історичної пам’яті принаймні п’ять дохристиянських тисячоліть. Наша ж духовність сягає витоками Трипільської культури – колиски індоєвропейських народів. Зрештою, ця тема заслуговує на довгу, неквапливу розмову. При нагоді погутаримо.
Я веду до того, що об’єднати, а якщо вже бути відвертим, то створити український народ, може тільки національна ідея, у основі якої має бути українська мрія – незалежна, самостійна, соборна держава вільних людей, котра гарантує їм права, свободи та гідне життя. А такого досягнути без високої духовності і національної гідності, самі розумієте, неможливо.
Дивуєтеся, чому це я бурчу замість того, щоби на радощах від перемоги тяти гопака? А з чого тріумфуюче верещати ? У нас же не те що національна, навіть державотворча ідея відсутня. Не вважати ж ідеєю оте 16-річне сороміцьке стояння розчепірами між Московією і Європою. Оце і має стати головним завданням нової, сподіваюся, української влади. У противному випадку український народ як самодостатня політична нація може не відбутися. А перемога на виборах... Що ж, привітаємо себе з ще одним кроком до української мрії.
01.10.2007
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар