Зпосеред бурхливих політичних подій, що наприкінці минулого року вирували в сесійній залі ВР, майже непомітною промайнула одна, феноменальна за своєю абсурдністю, цинізмом та лицемірством. Ошелешити світ, а ще більше посмішити людей, укотре взялися комуністи. Варто наголосити: українські комуністи – легалізована в Україні «п’ята колона» московитського імпер-шовінізму, себто організація, яка відкрито бореться проти незалежності України і просто сатаніє від національних проявів у будь-якій сфері суспільного життя.
Вождь цієї промосковитсько-інтернаціональної потолочі нахабно заявляє: «В Україні треба створити «Лівий фронт». Таке об’єднання виступатиме проти Президента, який хоче відродити фашизм в Україні. Зрозуміло, що Петя з Донецька підспівує московитським «золотоординським» нащадкам, для яких фашизмом є будь-яка немосковитська національна ідея, неважно чи українська, чи естонська, чи грузинська.
По темі нинішніх роздумів буде іще одне нагадування: українські комуністи полюбляють пиндючитися, що вони «верные ленинцы» і спадкоємці «бессмертных идей Великаво Ленина». Звісно, брешуть і в цьому, як і у всьому іншому.
А тепер про парламентське блазнювання по-комуняцьки.26 грудня минулого року випускниця Вищої партійної школи при ЦК КПУ, відповідно, професійна атеїстка, нині член фракції КПУ Катерина Самойлик офіційно, з трибуни ВР оголосила про створення ««міжфракційного депутатського об’єднання на підтримку Канонічної православної церкви України». (Узагалі-то за церковними канонами «Канонічної» треба писати з малої літери, а «церкви» з великої, але від цих «канонічних захисників» вимагати ще й грамотності було б занадто). Зрозуміло, що під «канонічною» розуміється філія Російської Православної Церкви під лукавою назвою Українська Православна Церква. Як фарисейськи додають скоромовкою «святі отці» «у духовному єднанні з Московським Патріархатом». Нема щоб сказати чесно: «шісткуємо» на москалів, возлюблені брати і сестри.
Гадалося б, кожен дуріє по-своєму, можна б і злегковажити, мовляв, що тут казати, як нічого слухати. Воно ніби й так, якби ця червона зграя та не носилася зі своїм гаркавим ідолом як дурень зі ступою. А цей супостат до релігії загалом і до Церкви зокрема ставився навіть дуже конкретно:
- «...религия – род духовной сивухи...»;
- «...всякий боженька есть труположество...»;
- «...всякая религиозная идея, ...всякое кокетничанье даже с боженькой есть невыразимейшая мерзость».
І практичні висновки з теорії марксизму по-ленінськи:
- «1 мая 1919 г. № 13666/2.
Председателю ВЧК тов. Дзержинскому Ф.Э.
Указание.
В соответствии с решением ВЦИК и Сов.Нар.Комиссаров необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады.
Председатель ВЦИК Калинин
Председатель Сов.Нар.Комиссаров Ульянов (Ленин)»
Нагадую, що в той час була КАНОНІЧНА Церква. Ідея ідеєю, але який істиний більшовик та не помародерствує:
- «СТРОГО СЕКРЕТНО»
Ленин.
... Нам во что бы то не стало необходимо произвести изъятие церковных ценностей самым решительным образом… Взять в свои руки этот фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (а может быть и несколько миллиардов), мы должны во что бы то ни стало… изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь…»
Зрозуміли, як саме «по-ленінськи» повинні відноситися до Церкви українські лєнінські виплодки? Натомість, що вони витворяють ? Найм’якші терміни, які Лєнін вживав щодо тих, які захищали релігію і Церкву – «сволочь идеалистическая» та «политические проститутки».
Скільки таких «сволочей» та «проституток» фарисействують у храмах перед телекамерами, то хрестячись невпопад, а то й просто стоячи бовдуром в глибокій задумі: тут пиво самі розносять чи треба замовляти ? Зрозуміло, екс-войовничі атеїсти кинулися в паломництво до «московських» храмів. Нормально: червонопузі «агенти впливу» заповзято захищають своїх чорноризних колег. У хід іде брехня несосвітенна. Як, приміром, «одкровення від Катерини» на адресу демократичної коаліції у ВР: «... За всю новітню історію України стільки ганьби для історичної православної церкви, стільки руйнувань ніхто не приніс, окрім вас». Від такої нахабної брехні аж дух забиває: чия б гарчала, а твоя мовчала.
Про віру сліпу, позірну і рідну
Ось таких «віруючих» маємо в Україні. Знаєте, якщо відверто, то спекулюють на вірі практично всі без винятку більш-менш відомі політики. Такого нашестя, чи то пак, даруйте, явління високопосадових неофітів ще не було. Радіти треба було б, а на душі туга і десь-навіть бридливість: робити політичний гендель на святому для людей – то вже блюзнірство. А роблять ! Ще б не примазуватися до церкви: якщо ВР довіряє 29 % громадян / не довіряє 48%, місцевій владі 36 / 51, судам – 23 / 60, міліції – 24 / 63, партіям – 18 / 72, то до церкви з довірою відноситься 73 %. Де знайдеш кращих пропагандистів і агітаторів на виборах, ніж священники? Святотатство? Для наших політиків це далеко не найбільший гріх.
Доведено, що до питання віри доконечно треба відноситися, з надзвичайною делікатністю і толерантністю. Кажуть, віра – могутня сила. Написано: «... коли ви будете мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то й перейде вона...» Можна в це вірити, можна сумніватися. Принаймні за 1975 р., які минули від часу, коли були сказані ці слова, ця гіпотеза підтвердження так і не знайшла. Можливо, ні в кого не було віри і на гірчичне зерно. Можливо, не було потреби двигати горами. Можливо, була і віра, і потреба, а от гори виявилися неслухняними, т.б.м., святим письмом непросвіщенні. Як на мене, то не варто всерйоз сприймати подібні вихвалки: у них треба сліпо вірити.
Узагалі-то, я гадаю, що жарлива, сліпа віра не від людської сили, а зовсім навпаки – прояв людської слабкості. У нас же як: коли ми успішні в житті, упевнені в собі, коли світ перед нами такий знайомий, рахманий, стабільний, коли сам чорт нам не брат, тоді віра у всемогутнього Ягве, Аллаха, Крішну чи ще в якесь божество якось ні до чого. Ну зробимо гойну пожертву в якийсь храм, мечеть, синагогу, молитовний дім, зал Царства Божого персонально для «Свідків Єгови» і т.і., та й то не від щирої віри, а щоби потішити свою пиху та про всяк випадок дати Богу «відчіпного».
Коли в душі непевність, тривога, страх, коли відчуваєш себе маленькою дитиною в темній кімнаті, з якої не знаєш виходу, коли самотність стає нестерпною і немає поруч живої істоти, якій би ти міг довірливо сказати: «А знаєш, самотність – чудова річ, якщо ти її зі мною розділяєш», - тоді виникає потреба у вірі – як вираз надії, як переконання в існуванні якоїсь вищої сили, яка вкаже дорогу, утішить, витре засмарканого носа, візьме за шлейки та поведе вірним шляхом. Хіба ж це не прояв слабкості – покладатися на щось всевідаюче, всесильне, хто за тебе вирішить усі твої проблеми ? Хто назве сильним раба, котрий уповає тільки на панську милість? Раб божий – він і є раб, а не людина, створена за образом і подобою божою.
Є різні розуміння Бога Єдиносущного. Є розуміння Бога мстивого і марнославного, котрий вимагає від людини страху і покори, хвали і поклоніння, рабського приниження і сліпої віри. Він карає за людську гордість, називаючи це шляхетне почуття гріхом гордині, карає за природні й праведні гнів та ненависть до ворогів твого Народу, твоєї Батьківщини, вимагаючи їх возлюбити ворогів і їм впокоритися, карає за любов до світу і до того, що в світі, вбачаючи, що «в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва», карає за впевненість у собі, вимагаючи самоприниження. Сотні мільйонів людей сприймають саме таке розуміння Бога і до їх вибору треба ставитися з пошаною. Саме тому, що це їх вибір.
Є інше розуміння Бога – Бога національного, народного. І віра в свого національного Бога відображає народні святощі, культуру, моральні засади, обрядність, світорозуміння, себто його окремішність серед інших народів світу.
Такі національні релігії є в Китаї, Японії, Ізраїлі. Вони мають дві спільні особливості: перша – у кожній із них нарівні з Богом прославляється вірність своїй Батьківщині; друга – ніколи ці національні релігії не нав’язувалися іншим народам. Ви коли-небудь чули, щоб жиди ходили по хатах і навертали в свою віру гоїв ?
Можна сказати, що є віри чужі і рідні. І різниця між ними дуже проста: як між мачухою і рідною матір’ю.
09.01.2008
Богдан Гринчук
Вождь цієї промосковитсько-інтернаціональної потолочі нахабно заявляє: «В Україні треба створити «Лівий фронт». Таке об’єднання виступатиме проти Президента, який хоче відродити фашизм в Україні. Зрозуміло, що Петя з Донецька підспівує московитським «золотоординським» нащадкам, для яких фашизмом є будь-яка немосковитська національна ідея, неважно чи українська, чи естонська, чи грузинська.
По темі нинішніх роздумів буде іще одне нагадування: українські комуністи полюбляють пиндючитися, що вони «верные ленинцы» і спадкоємці «бессмертных идей Великаво Ленина». Звісно, брешуть і в цьому, як і у всьому іншому.
А тепер про парламентське блазнювання по-комуняцьки.26 грудня минулого року випускниця Вищої партійної школи при ЦК КПУ, відповідно, професійна атеїстка, нині член фракції КПУ Катерина Самойлик офіційно, з трибуни ВР оголосила про створення ««міжфракційного депутатського об’єднання на підтримку Канонічної православної церкви України». (Узагалі-то за церковними канонами «Канонічної» треба писати з малої літери, а «церкви» з великої, але від цих «канонічних захисників» вимагати ще й грамотності було б занадто). Зрозуміло, що під «канонічною» розуміється філія Російської Православної Церкви під лукавою назвою Українська Православна Церква. Як фарисейськи додають скоромовкою «святі отці» «у духовному єднанні з Московським Патріархатом». Нема щоб сказати чесно: «шісткуємо» на москалів, возлюблені брати і сестри.
Гадалося б, кожен дуріє по-своєму, можна б і злегковажити, мовляв, що тут казати, як нічого слухати. Воно ніби й так, якби ця червона зграя та не носилася зі своїм гаркавим ідолом як дурень зі ступою. А цей супостат до релігії загалом і до Церкви зокрема ставився навіть дуже конкретно:
- «...религия – род духовной сивухи...»;
- «...всякий боженька есть труположество...»;
- «...всякая религиозная идея, ...всякое кокетничанье даже с боженькой есть невыразимейшая мерзость».
І практичні висновки з теорії марксизму по-ленінськи:
- «1 мая 1919 г. № 13666/2.
Председателю ВЧК тов. Дзержинскому Ф.Э.
Указание.
В соответствии с решением ВЦИК и Сов.Нар.Комиссаров необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады.
Председатель ВЦИК Калинин
Председатель Сов.Нар.Комиссаров Ульянов (Ленин)»
Нагадую, що в той час була КАНОНІЧНА Церква. Ідея ідеєю, але який істиний більшовик та не помародерствує:
- «СТРОГО СЕКРЕТНО»
Ленин.
... Нам во что бы то не стало необходимо произвести изъятие церковных ценностей самым решительным образом… Взять в свои руки этот фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (а может быть и несколько миллиардов), мы должны во что бы то ни стало… изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь…»
Зрозуміли, як саме «по-ленінськи» повинні відноситися до Церкви українські лєнінські виплодки? Натомість, що вони витворяють ? Найм’якші терміни, які Лєнін вживав щодо тих, які захищали релігію і Церкву – «сволочь идеалистическая» та «политические проститутки».
Скільки таких «сволочей» та «проституток» фарисействують у храмах перед телекамерами, то хрестячись невпопад, а то й просто стоячи бовдуром в глибокій задумі: тут пиво самі розносять чи треба замовляти ? Зрозуміло, екс-войовничі атеїсти кинулися в паломництво до «московських» храмів. Нормально: червонопузі «агенти впливу» заповзято захищають своїх чорноризних колег. У хід іде брехня несосвітенна. Як, приміром, «одкровення від Катерини» на адресу демократичної коаліції у ВР: «... За всю новітню історію України стільки ганьби для історичної православної церкви, стільки руйнувань ніхто не приніс, окрім вас». Від такої нахабної брехні аж дух забиває: чия б гарчала, а твоя мовчала.
Про віру сліпу, позірну і рідну
Ось таких «віруючих» маємо в Україні. Знаєте, якщо відверто, то спекулюють на вірі практично всі без винятку більш-менш відомі політики. Такого нашестя, чи то пак, даруйте, явління високопосадових неофітів ще не було. Радіти треба було б, а на душі туга і десь-навіть бридливість: робити політичний гендель на святому для людей – то вже блюзнірство. А роблять ! Ще б не примазуватися до церкви: якщо ВР довіряє 29 % громадян / не довіряє 48%, місцевій владі 36 / 51, судам – 23 / 60, міліції – 24 / 63, партіям – 18 / 72, то до церкви з довірою відноситься 73 %. Де знайдеш кращих пропагандистів і агітаторів на виборах, ніж священники? Святотатство? Для наших політиків це далеко не найбільший гріх.
Доведено, що до питання віри доконечно треба відноситися, з надзвичайною делікатністю і толерантністю. Кажуть, віра – могутня сила. Написано: «... коли ви будете мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то й перейде вона...» Можна в це вірити, можна сумніватися. Принаймні за 1975 р., які минули від часу, коли були сказані ці слова, ця гіпотеза підтвердження так і не знайшла. Можливо, ні в кого не було віри і на гірчичне зерно. Можливо, не було потреби двигати горами. Можливо, була і віра, і потреба, а от гори виявилися неслухняними, т.б.м., святим письмом непросвіщенні. Як на мене, то не варто всерйоз сприймати подібні вихвалки: у них треба сліпо вірити.
Узагалі-то, я гадаю, що жарлива, сліпа віра не від людської сили, а зовсім навпаки – прояв людської слабкості. У нас же як: коли ми успішні в житті, упевнені в собі, коли світ перед нами такий знайомий, рахманий, стабільний, коли сам чорт нам не брат, тоді віра у всемогутнього Ягве, Аллаха, Крішну чи ще в якесь божество якось ні до чого. Ну зробимо гойну пожертву в якийсь храм, мечеть, синагогу, молитовний дім, зал Царства Божого персонально для «Свідків Єгови» і т.і., та й то не від щирої віри, а щоби потішити свою пиху та про всяк випадок дати Богу «відчіпного».
Коли в душі непевність, тривога, страх, коли відчуваєш себе маленькою дитиною в темній кімнаті, з якої не знаєш виходу, коли самотність стає нестерпною і немає поруч живої істоти, якій би ти міг довірливо сказати: «А знаєш, самотність – чудова річ, якщо ти її зі мною розділяєш», - тоді виникає потреба у вірі – як вираз надії, як переконання в існуванні якоїсь вищої сили, яка вкаже дорогу, утішить, витре засмарканого носа, візьме за шлейки та поведе вірним шляхом. Хіба ж це не прояв слабкості – покладатися на щось всевідаюче, всесильне, хто за тебе вирішить усі твої проблеми ? Хто назве сильним раба, котрий уповає тільки на панську милість? Раб божий – він і є раб, а не людина, створена за образом і подобою божою.
Є різні розуміння Бога Єдиносущного. Є розуміння Бога мстивого і марнославного, котрий вимагає від людини страху і покори, хвали і поклоніння, рабського приниження і сліпої віри. Він карає за людську гордість, називаючи це шляхетне почуття гріхом гордині, карає за природні й праведні гнів та ненависть до ворогів твого Народу, твоєї Батьківщини, вимагаючи їх возлюбити ворогів і їм впокоритися, карає за любов до світу і до того, що в світі, вбачаючи, що «в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва», карає за впевненість у собі, вимагаючи самоприниження. Сотні мільйонів людей сприймають саме таке розуміння Бога і до їх вибору треба ставитися з пошаною. Саме тому, що це їх вибір.
Є інше розуміння Бога – Бога національного, народного. І віра в свого національного Бога відображає народні святощі, культуру, моральні засади, обрядність, світорозуміння, себто його окремішність серед інших народів світу.
Такі національні релігії є в Китаї, Японії, Ізраїлі. Вони мають дві спільні особливості: перша – у кожній із них нарівні з Богом прославляється вірність своїй Батьківщині; друга – ніколи ці національні релігії не нав’язувалися іншим народам. Ви коли-небудь чули, щоб жиди ходили по хатах і навертали в свою віру гоїв ?
Можна сказати, що є віри чужі і рідні. І різниця між ними дуже проста: як між мачухою і рідною матір’ю.
09.01.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар