Устами дитини... (продовження)

Продовження. Початок тут.

Соціальна напруга в суспільстві от-от сягне навіть не революційної, а бунтівної позначки. Наша вельможна шпана ніколи не вміла, не навчилася і не спроможна навчитися слухати народ і чути його. Для цього треба мати мудру голову і щиру душу. Придивіться до них: це ж суціль ходячі ненаситні зажерливі шлунки, створені виключно для споживання! І це ще не все: це шлунки, уражені раковими клітинами. Усе, до чого вони доторкнуться, використовується для самозабезпечення. Отака-от «елітна» злоякісна пухлина роз’їдає весь суспільний організм. Нам же від цієї зарази настійливо рекомендують лікуватися примочками-присипками. Хто ці порадники-супостати? Та ж вони красуються в кожній телевізійній «Свободі». Ми-то їх справедливо сприймаємо як блазнів, але вони нас, зрозуміло, не чують. Шлунки, одначе.

Якби ця ясновельможна шпана не відгородилася від народу «альфівсько-беркутівськими» орлами, «чого зволите?» - прокурорами, «що накажете?» - суддями, для себе придуманими законами, слухняною чиновницькою шатією, глухими парканами навколо дач-котеджів, бронею іномарок, власною безкарністю, захланністю та аморальністю і почули народ, то зрозуміли б, шкурою відчули: відлік народного вибуху йде не на роки, а на години історії. Їх історії.

Нібито все врахували для створення тисячолітнього олігархічно-кланового Українського Рейху: і від усіх національних багатств обдерли українця як липку, і три чверті народу перетворили на жебраків, і купили гамузом демократів укупі з націонал-патріотами, і щоби засмітити народу мізки, понастворювали партій як бліх на шолудивому псі, і Конституцію перетворили на повію «на виклик» для власного обслуговування, і вибудували СИСТЕМУ, нездатну мінятися навіть у принципі, і частину народу як худобу приручили подачками. І все ж одного не врахували: національної гідності. Завелику дозу демократії, знань про велич і трагізм своєї історії, древність своїх традицій, неповторність і своєрідність своєї культури, красу і милозвучність рідної мови ми отримали, заки ця нечисть дерибанила наше добро. Від цих знань і пробудився в душах національний гонор – усвідомлення своєї приналежності до етносу: відмінного, неподібного ні до кого, усвідомлено окремішнього, не вивищеного від інших, ні над ким не пануючого, нікому не підпорядкованого. Вільного Українського народу! Гонор, породжений не безхитрісними байками про жида-месію родом не то з Галича, не то із самої Коломиї, котрий став богом чверті людства, а від свідомого сприйняття себе українцем.

Їм цього не зрозуміти. Вони ж у нас, як би точніше сказати, інтернаціональне бидло з високорозвиненим хапальним інстинктом і «совковським» світоглядом. Про таких кажуть: на дармівщину і живу жабу пережує та проковтне. А тут же «на шару» дісталася багатюща країна з працьовитим і на загал сумирним народом. От і очманіли від такого везіння. До цих пір до тями не прийшли. На відміну від нас: чим більше не зажадана наша працьовитість, тим менше залишається в нас сумирності.

За час незалежності нашої Батьківщини ця захланна зграя позбавила нас не тільки статків, а й значно, незрівнянно більш важливого – віри в справедливість та впевненості в завтрашньому дні. А за це варто і на палю.

Ви ж подумайте як ці глитаї хитро, на позір демократично, на позір законно, обставили своє окупаційно-грабіжницьке панування. Для стороннього спостерігача в Україні ніби є всі демократичні прибамбаси: Конституція, закони, парламент, інститути влади, вибори, партії, свобода слова, незалежні ЗМІ (пара-трійка), зубаті «сторожові пси демократії» і навіть усенародно обраний президент. І все це псу під хвіст, оскільки в Україні не діє Його Величність Закон. По простому кажучи: украв каністру бензину – ти злочинець; украв завод, нафтову скважину, тисячу-другу гектарів землі – ти шанований громадянин і можеш претендувати на почесне звання народного слуги; накрав мільярди – маєш право керувати державою.

Ні, не настільки вони, ці глитаї з краденими в сиріт подушками, дурні, щоби самим дерти горло з парламентської трибуни за своє право красти. Для цього є кнопкодави у ВР, маріонетки у владних інституціях: від президентської канцелярії, силових структур, правоохоронних, даруйте на слові, органах і аж до фіскальних. Забув про уряд, нагадуєте? Тоже мені знайшли Інститут благородних дівуль. Ці п’явки не полюбляють публічність. Вони – ляльководи. Бували у ляльковому театрі? Значить урозуміли, що нам показують тільки маріонеток, а ляльководи в тіні за лаштунками. Далекозорі можуть помітити ниточки, які йдуть від маріонеток кудись уверх. Приміром, один клан наступив другому на любиму газо-транспортну мозолю, той посмикав за ниточку – і САМ почав публічно щось-там мудрагелити про непорушне право на приватну власність. Треба розуміти, навіть у тому випадку, коли вона награбована. Щось я не чув його гарантій селянам хоча б Київської області, землі яких по-чорному дерибанить клан з ворожого йому табору. Посмикав олігарх за другу – і його холуй став головним борцем з корупцією, звісно ж, з холодною головою, гарячим серцем і, хто б сумнівався, з чистими руками. Бійтеся, панове, рук, які ніколи не крали. Як правило, вони беруть.

І все ж найефективнішим способом захоплення та утримання влади є так звані партії, насправді ж бізнес-проекти кланів. Усі вони побудовані за принципом «фюрерського демократичного централізму»: донор – він же власник партії, вождь з преторіанцями, потенційні кнопкодави у ВР і отара слухняних баранів. Це щодо партійної структури. Не забули клани і про комфортне середовище для функціонування своїх партій. Мається на увазі відсутність будь-якого впливу виборців на діяльність партій та рядових членів партії на рішення лідерів. Аж хочеться із заздрістю вигукнути: «Славно влаштувалися, хлопці!» Ще б пак, недоторканість, захмарні зарплати, пільги-привілеї – це для маріонеток. Закриті партійні списки, «законний» продаж прохідних місць у партійному виборчому списку, імперативний мандат для неслухняних – це вже для лідерів. І знайдеться простак, котрий ще вірить, що ця банда сама добровільно демократизується і дозволить виборцям упливати на формування виборчих списків, вимагати звіту перед ними, відкликати з парламенту дурнів, ледарів, брехунів, корупціонерів і всіляких інших «секретарок на виклик»? 

Щоби щось докорінно змінити, треба замість уранішньої і вечірньої молитов як мантри повторювати: я не можу довірити своє, тим більше життя і майбутнє своїх дітей, цій нечисті; я не вірю, що вони спроможні зробити для мене хоч щось доброго; я не вірю, що вони коли-небудь переймуться національними інтересами і хоч у чомусь поступляться шкурними; я вірю, що це – мої особисті вороги і я зобов’язаний з ними боротися; я знаю, що нині нас меншість, але підростає покоління наших дітей і внуків, котрі мислять по-іншому і не підуть ні на які компроміси з нинішньою скоробагатьково-владною поганню.

«А вже тоді повстануть духом сильні,

Тоді і будуть люди наші вільні.

І з гордістю піднімем догори

Яскраві синьо-жовті прапори».

У це вірить Христинка Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗОШ № 14.

Не осоромимося ж перед дітьми, батьки.

27.03.2009,

Богдан Гринчук