Забави владоголіків

Ураховуючи виклики, які поставила перед Україною світова фінансова криза, і ті ризики, які вона породжує для національної фінансово-економічної системи, ми повинні визначити пріоритети... А най тебе шляк трафить з цією суконною білібердою! Даруйте, але це я спробував відтворити витіювато-заумний стиль мудрувань Віктора Ющенка. Зрозумів, що далеко куцому до зайця або по-науковому: ігумену діло, а братії – зась.

Перейду на людську мову. Серед усіх можливих і навіть неможливих пріоритетів, які нібито мають гонорово протистояти цим самим клятим викликам і мінімізувати ризики, для президента існує один пріоритет, він же безальтернативний – дочасні вибори. Яке відношення до світової фінансової кризи має його маніакальне бажання ліквідувати як класового ворога Юлію Тимошенко – се є таїна велика. Якщо вже навіть я не сумніваюся в щирості саме цієї жагучої, нутряної пристрасті, то шановне панство і поготів має повірити. Та ні, я звісно, по-чоловічому співчуваю президенту: з нелюбою ділити владну ліжницю – це ж ще гірше, ніж постійно жувати хрін і запивати рициновою олією. От тільки із-за своїх проблем навіщо народ трусити як чорт суху грушу?

А що ж на цю президентську агресію тендітна і така по-жіночому нібито беззахисна Леді Ю? Як і годиться «єдиному справжньому мужику» українського політикуму, по відношенню до дочасних виборів у неї чітка принципова позиція: вибори відбудуться, ми до них готуємося і ми їх виграємо, але дочасні вибори відбудуться не в термін визначений президентом, а в зручний для нас час, хоча ми зробимо все можливе і більшість неможливого, щоби дочасні вибори взагалі не відбулися. А чого, нормальна політична тактика: створи собі поле для якнайширшого маневру і гранично обмеж можливість для маневру супротивника. В.Ю. уперся рогом у дочасні вибори і будь-яка його поступливість, вільна чи невільна, уважається поразкою. «Залізна» Юля змусила його видати указ про перенесення дати виборів з 7 на 14 грудня – і виставила його перед чесним народом слабаком-президентом, неспроможним добитися виконання свого указу. До речі, існує думка, що цей закосичений ротвейлер не дасть В.Ю. обмежитися двома указами. Погодьтеся, президент, котрий один за одним видає укази, які відмінюють його ж попередні, виглядає, принаймні, несерйозно.

Хто б сумнівався, що Ю.Т. по-повній програмі попіариться на відгоміні в Україні світової фінансової кризи та на родимій політичній кризі. А який найкращий піар для тремтливої лані українського політичного звіринця? Захист усіх і вся? Звичайно, але вже приїлося і все менше спрацьовує. Мир халабудам – війна хоромам? Чернь, звісно, звеселяється, глитаї від цієї погрози відмахуються як від набридливої мухи, а на рейтинг Юлі практично не впливає? Кістьми лягати вгодованими мандатоносними тілиськами, блокуючи законотворче гарування страх яких беручких до роботи колег по парламентському раюванню? Можна. Щоби розім’ятися, розвіяти нудьгу і, взагалі, порозважатися. Усе це і ще безліч чого в стилі «я хочу щось робити, а всі вони імпотенти» входить у дженльменський, даруйте, канонічний піар-набір панянки, скажімо, не з інституту благородних дівиць. А от виставити президента самі знаєте ким – оце справжній і піар, і «кайф». Що і спостерігаємо в «антикризових» ініціативах Ю.Т. Їх усього три і одна другої лукавіша. Перша: створити у ВР якнайширшу коаліцію із усіх п’яти парламентських фракцій. Самі розумієте, пропозиція завідомо неприйнятна. У ВР ще не було випадку, щоби суперники в боротьбі за владу підтримували свого противника-супостата і цим самим своїми руками додавали балів до його рейтингу. Образно кажучи, у нашому верховнорадівському логові проживають самі що не є канібали, котрі обожнюють жерти сире, бажано ще паруюче м’ясо своїх ворогів. А печінка, власноруч вирвана із підребер’я ще живого заклятого колеги – пальчики облизати. Юля чудово це знає – сама з тієї ж породи – і заразом пропонує цим м’ясоїдам вегетаріанський стіл. Спробуйте уявити будь-якого хижака, котрий, муркаючи від задоволення, чавкає котлету із моркви і хрумкає редиску. Фантазії обмаль? Усе вірно: в українській політиці моральні вегетаріанці не те, що не приживаються, вони просто не виживають. Український політикум – це вам не пасторальна ідилія з мирними овечками на зелених луках та мудрими пастухами-філософами. Український політикум – це справжнісінький серпентарій, населений виключно отруйними гадами. І хтось повірить, що Юля всерйоз пропонує цьому гаддю добровільно самим собі повиривати отруйні зуби і сумирно впрягтися в державного воза? До того ж найзатятішим противником цієї, чого там лукавити, підступної ініціативи, буде Віктор Ющенко: доведена до абсурду його омріяна «ширка» - це вже публічне глузування особисто з нього, незрівнянного.

Друга ініціатива «від Юлі»: переформатувати уряд, увівши в його склад, навіть на міністерські посади, «найкращих представників від усіх фракцій». Бува не омандачених водіїв-охоронців-секретарок-масажисток широкого профілю? Оскільки перша пропозиція завідомо нездійсненна, то й заклики до урядової «ширки» є звичайнісіньким словоблудством. А хто сказав, що всі без винятку виборчі і не тільки піар-кампанії всіх без винятку політиків «від України» є нічим іншим, ніж словоблудством? Невже ще не переконалися?

Третя ініціатива лукавої Ю. заслуговує на овації. Це ж треба утнути таке несосвітенне: владоголік добровільно відмовляється від влади. Задля України, на благо і в ім’я народу! А най тобі копа літ! «Залізна» Юля готова поступитися прем’єрством, якщо... Кажуть, диявол криється в деталях. Від себе додам, і в умовах. Мужики, змахніть мозолистою рукою скупу чоловічу сльозу розчулення. Пані і панянки, угамуйте дрібні як бісер жіночі сльози умиління. «Самопожертва» хитрющої прем’єрші обумовлена завідомо нереальними умовами:

а) якщо буде створена глобальна парламентська коаліція;
б) якщо партійно-фракційні баби Параски-Палажки домовляться про узгоджену кандидатуру на посаду прем’єр-міністра;
в) якщо універсально-«ширкануті» вожді зуміють поділити владні сідала (бажано без мордобою, якщо це можливо).

То хто вірить у щирість самопожертви чарівної облудниці? Овва, не густо! Невже розумнішаємо?

Ми сподобилися бути мимовільними свідками чи не повного джентльменського набору, скажімо, не зовсім охайних прийомів політичної боротьби БЮТ проти дочасних виборів. Блокування парламентської трибуни та президії? На будь який смак. Сутяжництво з участю «силових» масок-шоу та нахабних від своєї недоторканості нардепів? Скільки завгодно. Винесення політичного сміття з хати по закордонах? Так назло ж побратиму по Майдану можна і державу обгидити. Перебрати контроль над ЦВК та ключовими адміністративними судами загальної юрисдикції? Так вони ж ніколи не були незалежними, до того ж і президент, даруйте, пре на суди як бульдозер.

Усе це сороміцтво, неподобство, гризня, бої без правил задля одного: максимально скоротити відстань між прем’єрством Ю.Т. і президентськими виборами. Чим менша відстань, тим легше перестрибнути з прем’єрського крісла в президентське. Ідеально було б, звісно, це дочасне президентське виборче чадо задушити ще в утробі, щоби ввійти у виборчу кампанію у всій красі прем’єрських прибамбасів. Якщо не вдасться, то принаймні проблема бути-не бути дочасним виборам є хорошим приводом, щоби поторгуватися з В.Ю. Е ні, Ю.Т. достатньо розумна, щоби вчитися на чужих помилках. Це єнакієвський пацан «лоханувся» на минулорічних торгах з В.Ю. – і втратив владу. А все тому, що торгувався на умовах президента, себто скільки вербових груш наобіцяє йому В.Ю. за ЗГОДУ на дочасні вибори. Юля веде гендель на своїх умовах: що хоче отримати В.Ю. за свою ВІДМОВУ від дочасних виборів. Нахабно? Яке «добридень», таке й «будь здоров».

Варто пам’ятати, що ці 9 місяців прем’єрства Ю.Т. працювала в екстремальних умовах: при відверто ворожому та ще й публічному відношенні до неї президента; під цькуванням найрізноманітнішими надуманими аж до маразму звинуваченнями канцелярських псів президента; при потаємному, а то й відвертому спротиві президентських маріонеток з «Нашої України»; при постійному, по команді «Фас!» олігархів, гавканні «ланцюгових псів демократії». І на все це одна реакція: не дочекаєтеся! Бо ще не придумали тих форс-мажорів, які могли б стати на заваді владолюбству Юлі.

Дика, неймовірна, абсурдна до шизофренії ситуація: президент місяцями не зустрічається з прем’єр-міністром. Пікантність ситуації в тому, що Ю.Т. є, т.б.м., політичною похресницею В.Ю. Звісно, подавав В.Ю. цю кандидатуру на посаду прем’єра з величезною нехіттю, огидою та, між нами мужиками, мовлячи, з матюк..., даруйте, зі щирими непарламентськими виразами, але... Так уже карти лягли, що замість клятвенно обіцяної Януковичу посади прем’єра, на ній, іронія долі!, опинилася гіркіша полину настоєному на жовчі нелюба Юля. Чи ж можна дорікати президенту, що його ненависть укупі з глибоко затаєним острахом перед цією безпардонною закосиченою відьмою переважає державні інтереси, думку більшості народу, висновки експертів, зрештою, здоровий глузд? Чи можна картати Юлю, що на своєму шляху до, чого там лукавити, абсолютної влади, вона заключає тимчасові угоди з нечестивцями (а як треба, то і з Люцифером), використовує брудні політтехнологічні прийоми, крутить своїми принципами як циган сонцем, безоглядно кидає свою біло-сердечну орду на блокування то трибуни, то судів, послуговується як виробами одноразового використання то європейськими достойниками, то євразійськими гебешниками, по-жіночому мстиво-безжалісно раз-по-разу пошиває в дурні набундюченого президента?

Одне слово, добрий на доброго наскочив: один другого не видасть. І заради якої-такої високої цілі? Щоби не збитися на манівці, виставимо для себе декілька дороговказів:

а) надаремно не шукати чогось високого, благородного, навіть просто добропорядного в їх цілях: владоголіки прагнуть влади заради влади;
б) не переоцінювати свою значимість: для владоголіків народ – це голоси на виборах, себто засіб для досягнення влади;
в) не завдавати собі зайвого клопоту підозрами щодо наявності у владоголіків будь-яких моральних гальмів;
г) запастися харчами і зброєю для виживання в обіцяному ними раю.

А знаєте, грець з ними, з цими дочасними виборами. Вони ще не наші, оскільки і на цей раз вибирати прийдеться між, делікатно кажучи, інтернаціональними олігархічними кланами, для годиться прикритими партійними фіговими листками. І з цим наразі нічого не вдієш: на фоні почасти мінливості, почасти непевності українського політичного болота це є константа, стала величина. Це не гравці і не фігури на політичній шахівниці, а ті, хто встановлює правила гри і наказує гравцям пересувати ті чи інші фігури на ті чи інші клітинки. Народу, даруйте за гординю, звісно ж, електорату милостиво дозволяється раз на п’ять років здійснити ритуальне дійство: продефілювати через кабінки для таємного голосування і тим самим виконати свій громадянський і десь навіть конституційний обов’язок. Після чого вступають у силу їх права. Так було, так є і так буде, допоки не вимре населення, для якого Україна всього-лиш територія, місце проживання, і не виростуть громадяни України. Уже скоро, залишилося почекати якихось 15-20 років.

Наразі прикинемо, у якій-такій державі ми проживали б, якби олігархічно-мафіозним кланам удалося державні чепіги одноосібно вручити або в пещені руки, які ніколи не крали, Віктора Ющенка, або у виманіжені, зі схованими кігтями ручки Юлії Тимошенко, або в кремезні, грабасті «краби» Віктора Януковича.

При наших збочених державних інститутах, недоношеному громадянському суспільстві, звихненії демократії, владному безладі та відсутності національної ідеї як основи менталітету основних політичних гравців бачення побудови держави визначається ступінню пранцюватості цих гравців. Щось завітіювато утнув. Одне слово, кожен хоче збудувати Україну «під себе, любимого (му)». Цікаво, і в що це ми можемо втелющитися?

Для Віктора Ющенка комфортно правити Україною патріархальною, бажано з пасторальними пейзажами в стилі Трипілля, як це уявляє собі наш аматор-археолог. І щоби по всій Україні пасіки, арсенали (ті, що мистецькі, звісно), пам’ятники і хрести. Та тіпун вам на язик, і треба ж таке ляпнути! Не справжі хрести, а символічні, себто з натяком на історичні події, чомусь виключно трагічні.

І десь-там, на Печерському піднебессі сидітиме на троні Віктор Мудрий (Ющенко), він же Патріарх, Король... ні, Гетьман Сонце, Батько нації, Непогрішимий і Всевідаючий. Увесь такий розумний як Гершкові штани і недосяжний для черні. Живе втілення легенди, мо’ й Бога Ягве, себто Месія. І ПАНУВАТИМЕ. Ні, не керуватиме державою: не царське це діло перейматися ЖЕКівськими проблемами чи там успішним вимиранням населення або, смішно подумати, рівнем добробуту підданих. Керуватимуть фаворити – хвацькі хлопці з розвиненим хапальним інстинктом та відмерлими ще в зародковому стані моральними засадами.

І раз на рік (мо’ й раз на три роки) чернь сподоблюватиметься лицезріти явління живого Месії, Патріархі, Батька... і т.і., і т.п. і почути його розлогі просторікування, даруйте, веломудрі моралізування з приводу чогось, у чому тільки один він і впевнений, що розбирається. Бувають, знаєте, такі самовпевнені суб’єкти, переконані, що тільки вони з’їли увесь розум у світі, тільки вони знають куди і на кий ляд вести народ, навіть якщо цей народ упирається. Усяк по своєму казиться, але ж не на посту Президента України!

Владолюбство, знаєте, не найбільший з гріхів. Воно стає справжньою бідою для народу, коли поєднується з маніакальною впевненістю вождя в своїй обраності, у своєму особливому призначенні – бути Месією.

Юлія Тимошенко. Закони жанру не дозволяють вживати гекзаметр. А жаль. Про цю фурію українського політикуму варто говорити мовою епосу, билини, принаймні, у соковитих непарламентських виразах простолюду. Якщо спробувати визначити «родзинку» її ментальності, я б назвав усеїдність: у ідеології, у принципах, у засобах, у методах, у моральності (політичній, звісно).

Вона класичний, канонічний трудоголік. Працювати задля того, щоби заробити на комфортний відпочинок? Абсолютно неприйнятно! Відпочивати рівно стільки, щоби набратися сил для ефективної праці – оце обов’язок свідомого громадянина! За великим рахунком, Ю.Т. є духовною послідовницею Л.Троцького з його ідеєю «трудових армій». Кому не надокучило слідкувати за ідеологічною еквілібристикою Ю.Т., той пам’ятає її палкі промови з роз’ясненням (між іншим, досить путаним і невиразним) ідеології «солідаризму», котру буцім-то сповідує партія «Батьківщина». Звісно, ніхто не зрозумів, у чому ж все-таки суть цієї ідеології. Нічого дивного, оскільки про такі речі відверто та ще й уголос не говорять. «Економічний солідаризм» - це, по суті, той же «казармовий соціалізм», при якому плебс має працювати з повною самовіддачею, а мудрий вождь справедливо розприділяти здобутки їх праці.

Не піддається сумніву домінуюча, усепоглинаюча пристрасть Ю.Т. – влада. Її держава – це держава вождя, фюрера, диктатора. Нація, віра, мова, духовність, історична рухлядь – це все вторинне. Воля вождя – ось що первинне. Кожна думка істинна, якщо вона збігається з думкою вождя. Усі інші – помилкові, а значить ворожі, антидержавні.

Чи буде Україна Юлі незалежною, соборною, самостійною? Запитання недоречне і, даруйте, дурнувате. Ви можете уявити Юлю намісницею Малоросійської губернії? Я – ні. Чи захищатиме вона національні інтереси? До останньої краплини своєї і чужої крові. Бо це буде ЮЛІНА держава. Звісно ж, обов’язкова умова: якщо національні інтереси співпадатимуть з її інтересами. Якщо ж не співпадатимуть, то це вже проблеми самих національних інтересів.

Формою правління буде, звісно, вождистська республіка. Кажете, не клеїться докупи: мовляв, диктатура і обрання органів державної влади – це ж несумісне? А ви поспілкуйтеся на цю тему з «бацьком Лукою», він вам розтолкує як схрестити їжака з вужем. Будуть, усі демократичні прибамбаси при Юлі будуть, але всі вони будуть керовані, у ручному режимі.

Віктор Янукович. Оригінальний, скажу я вам, персонаж. Хоча б тим, що щось подібне «двічі несудиме», в штиблетах із страусиної шкури, в цивілізованій державі в принципі не могло б претендувати на найвищий державний пост. Отож, гонорові українці, маємо тілесне втілення нашої цивілізованості. Будемо розпатякувати про якусь-там нашу громадянську свідомість? І я вважаю, що недоречно.

Янукович шанує Закон. Прошу підтягнути щелепи на належне їм місце, оскільки нічого ні ошелешуючого, ні неправдоподібного в цьому немає. Із законом він зустрічався неодноразово і, як правило, по різні сторони суддівського столу. Власний досвід його навчив, що страшніше кішки звіра не буває, себто людською долею вершить Суддя. Як це не дивно, але Янукович є прихильником усталеного порядку і держава, яку він собі уявляє, але ніколи не матиме можливості збудувати, мала б бути країною правовою. У сенсі керованою ним «по понятіях», які він сам і встановлюватиме.

Звинуватити Януковича з Партією регіонів у якихось ідеологічних засадах було б явним наклепом. Він просто очолює типовий бізнес-проект декількох безсоромно багатих осіб, які вже пройшли етап первинного накопичення капіталу і тепер потребують стабільної системи влади, яка гарантувала б їм збереження раніше награбованого. Юліні «соціалістичні» вибрики на кшалт «Експропріація експропрійованого!», себто «Грабуй награбоване!», їх просто лякають.

Куди прямуватиме Україна Януковича? Тільки не в Європу! Чужа вона йому, некомфортно він там себе почуває, як в одягу з чужого плеча та ще й не його розміру. Чужий і він Європі – за своїм світоглядом, за духом, за стилем мислення. Тісно, задушливо йому в європейській снобіській атмосфері. Інша річ власноруч натовкти пику міністру юстиції, покрасуватися в храмі під іконою з власним благоліпним ликом та в млостях послухати подячний молебень якогось московського ієрарха, «розвести по понятіях» конфліктуючі сторони – це йому зрозуміло, це його стихія.

Є надія, щоправда незначна, що всі ці мої фантазії не варті виїденого яйця. У такому разі ми маємо вибір між хорошим, ще кращим і ліпотою незрівнянною. І що ми з таким щастям робитимемо?

24.10.2008,
Богдан Гринчук

Манівці

І до яких тільки капостей удається з вредності дріб’язкова людина, щоби нашкодити ближньому? У ген-ген прадавню епоху розвинутого комунально-кухонного соціалізму діапазон капостей був, треба визнати, обмежений: від «тайком плюнути в каструлю клятому сусідові» до «настукати в КГБ». Причім, зауважте, ці межі стосувалися всіх, незалежно відмісця сидіння на ієрархічній драбині, знання-незнання таблички множення, форми носа, розрізу очей і навіть від того, хто з ким спить. Тепер же, в епоху незалежності та українського дикого капіталізму, які-тільки можливості нагадити ближньому відкриваються для чоловічка амбіційного і нерішучого, мстивого і боягузливого, балакучого і безвідповідального, а на додачу ще й обтяженого комплексом патерналізму («батьківського піклування»). А коли комунальною кухнею стає всенька країна, а накапостити можна всенькому народу... Від таких можливостей аж дух забиває: так можна позабавитися!

Щодо забав. Кожен дідько в свою дудку грає. Себто кожен бавиться своїми любимими цяцьками. І яка ж тут вина Віктора Ющенка, що від його забавки-забаганки-дочасних виборів тіпає всеньку Україну? Охота, знаєте, гірше неволі. Особливо якщо ця кортячка до дочасних виборів не просто безневинне завихрення в голові громадянина зі, скажімо, своєрідною самооцінкою. Є думка, що завищеною, але, переконаний, це наговір безвідповідальних злостивців. Ну не може відповідальний громадянин, котрому дано конституційне право призначати-не призначати дочасні вибори зловживати цим правом задля задоволення своєї манії. Чи може?

Ще й як може, хто б у цьому сумнівався. Факти – уперта річ: двоє дочасних виборів за рік з куценьким хвостиком – це вже діагноз. Ні, не одного болящого чоловіка, а всього українського політикуму. А от кирпу дерти не варто: чортополох-то не чужоземний, а свій, родимий. То як, порозмірковуємо про голих королів, ярмаркові лубки, фальшиві цінності і про нас, мудрих як лях по шкоді?

Коли оцінювати взаємини вождів і народу, то прослідковується певна закономірність: чим цинічніше вони дурять цей народ, тим з більшим нахабством апелюють до нього. Винятків не пригадую. Пригадуєте оте сакраментальне вождівське «нехай народ вирішує»? Це коли напаскудять так, що в своєму ж лайні самі топляться, а народ на виборах має їх з нього витягувати. І знову в тарапатах шестивідсотково народний президент. І знову звертається до нас з проханням прибрати після нього: мовляв, як же ви без мене, Короля Сонця, отож, рятуйте, хто в Бога вірує, інакше всім вам олігархічно-москальська жаба цицьки дасть.

Я не тільки прослухав, а й уважно перечитав звернення Президента до народу, яке він зі скорботно-погрозливою міною виголосив вечором 8 жовтня. Не беруся визначати, у яких пропорціях там присутні лукавство, лицемірство і цинізм, але для придання цьому зойку душі такої-сякої правдоподібності маю декілька дрібних пропозицій-поправок. По-перше, після звернення «шановний Український народе, дорогі співвітчизники» аж напрошується фраза: «Ви будете сміятися, але...» І далі за текстом «...я говоритиму просто і відверто». Правда ж, звучить значно щиріше?

По-друге, у восьмому, ключовому абзаці треба змінити одне слово – і все стане на свої місця: «Демократичну коаліцію, переконаний, глибоко переконаний, зруйнувало одне – людська амбіція. Людська амбіція ОДНІЄЇ особи...» Оце виділене мною слово замінимо на «ДВОХ осіб» і тоді стане правдивим і зрозумілим дальший текст: «Жадоба до влади, розходження в цінностях, у перевазі особистих інтересів над національни-ми». Ми ж то, отой самий народ, уже переконалися, що і «батько нації» Віктор і «великомучениця» Юля – одного тіста книші, а щодо «жадоби влади» так, узагалі, який їхав, таку стрів.

Особисто в мене викликало просто-таки умиління неперевершено наївне нахабство останнього пасажу президентського звернення: «... За вами – найвища в цій державі відповідальність, оскільки саме ви обираєте до влади українських політиків». Отакої, політики з президентом включно творять неподобства, компрометують державу, на найближчі роки перекреслили євро-атлантичні прагнення, а відповідальність за свою політичну непристойність перекладають на нас. А вина-то наша в одному: обираємо їх за словами, а потерпаємо – від їх справунків. Зрештою, маємо неспростовний доказ, на підставі якого нас виправдає будь-який суд, від найсправедливішого в світі Печерського районного до Європейського: вибирать-то приходиться між поганим, ще гіршим і геть негодящим.

Не знаю, який баляндрасник розпустив чутки, мовляв, українці по-дитячому наївні, довірливі, а що вже фантазери, так їх хлібом не годуй, а дай сотворити собі кумирів-ідолів та поклонами їм набити собі гулі на лобі. Мо’ й так. Може й справді ми занадто влюбчиві: легко зачаровуємося нами ж придуманими божками і довго відходимо від «будуна» розчарування. Спочатку все шукаємо виправдань благоглупостям, а то і диким вибрикам, своїх кумирів, а потім лаємо себе за легковірність. Еге ж, це про нас: якби знаття, що в кума пиття, то сам би пішов і діток привів. А вже як вивітриться хміль від сліпого захоплення, то здивовано зарепетуємо: «Оце перед цим дешевим лубком ми били поклони?» І ну шукати тих богомазів-дурисвітів, котрі з пересічного дрібного чоловічка сотворили ікону. А чого тут шукати? Глянь у дзеркало – і сплюнь спересердя.

У лихі часи богообраному народові завжди являвся месія-рятівник, визволитель. Було так споконвіків і в різних народів. І нас не оминула ця благодать. Бувало й інакше: народ помилявся і сам собі обирав лже-месію. Не від легковірності, а від довгого очікування героя-збавителя і сліпої довірливості. І це ще не лихо, а так-собі, півбідонька. Справжня біда приходить, коли цей лже-месія сам повірить у своє месіанство, хоча немає для цього ні характеру, ні сили волі, ні мудрості, ні рішучості, а про самопожертву і згадувати смішно. Одне слово, ліцензії на месіанство від Бога немає, а цим бізнесом займається. А це вже кваліфікується як шарлатанство. Як у кумирах розпізнати лже-месій? Простіше простого: по їхніх плодах пізнаєте їх. Це я для тих, хто вчуває грізний рик в овечому беканні та орлиний клекіт у квоктанні зарозумілої курки. А насправді бундючного павича хоч на сало ложи, то павич павичем.

Відразу ж розчарую роз’юшене панство: лаяти-винити Віктора Ющенка не буду, позаяк, шануючий себе українець стадію звинувачення вже пройшов і перебуває на стадії самобичування: «І як я примудрився так дешево купитися?» Зі щирим єхидством докину і свої два шеляги: і вкотре!

Не беруся назвати точної дати, коли В.Ю. переконав себе (чи його переконали), що мільйонолюдний Майдан збирався виключно заради того, щоби поскандувати «Ю-щен-ко», проголосити його провідником, національним ідолом, батьком нації, месією... На уособлення Бога ніби ще не претендує. Поки що.

Гадаю, увірувавши в свою місію, В.Ю. у своїй майстерні власноруч виготовив важелезного хреста, вирізьбив на ньому красиві гасла «Єдність», «Голодомор – геноцид», «Євроінтеграція», «Членство в НАТО», запатентував у небесній канцелярії своє монопольне право на ці привабливі слогани і почав месіанствувати. Що ж тут лихого, дивуєтеся? А й справді, тільки супостат може бути проти, приміром, єднання українців. Та ж на кожному українському застіллі на певній стадії розчулення лунає:

Де згода в сімействі,
там мир і тишина...

То чим же В.Ю. не вгодив вередливим українцям, та так, що за неповні чотири роки правління розчарував у собі аж ніяково казати, яку кількість раніше зваблених своїх прихильників? Не будемо гадати-злословити, а просто почимчикуємо вслід за президентом його стовбовим шляхом до всеукраїнського єднання-братання. У нас же і справді є українці, а є малороси, є рідномови, а є «язичнікі», є патріоти, а є яничари, є євроінтеграційники, а є москволюби. Одне слово, є нація, а є «насєлєніє».

Дозволю собі лишень одну нетактовність: нагадаю шановному панству про базову програму діяльності Президента України Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Серед цих десяти незроблених кроків є і такий: «Сприяти єдності народу України». (Звертаю увагу українства, що в цій програмі український народ уперто називається «народом України», як полюбляють його обзивати комуняцькі україножери. Нормально: чого Івась не навчився, того й Іван не буде вміти). Щоби створити благосний настрій у здебільш зневіреного панства з почуттям глибокого задоволення процитую, т.б.м., узагальнюючу клятвенну обітницю Ющенка – ще не месії: «... Я знаю, які проблеми хвилюють кожного громадянина України. Я знаю, як ці проблеми вирішувати – і я вмію їх вирішувати. Всі мої дії на посаді Президента будуть законними, прозорими... рішучими, послідовними і ефективними. Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі...» Щодо граматичних помилок, то з пісні слів не викинеш, а от відносно привільного і радісного життя в державі, «яка дбає про всіх» і в якій «буде зручно і затишно усім і кожному», то щось, видать, не спрацювало. Нагадую, що ці благі наміри датуються 2004 роком.

Кажуть, яку дорогу вибере людина, туди й прийде. Як у казці: наліво підеш... направо підеш... прямо підеш... В.Ю. свою дорогу вибрав і крокує по ній із сліпою вірою в її єдиноістинність. Що ж, озброїмося і ми здоровим глуздом та досвідом останніх чотирьох років і оцінимо месіянський шлях В.Ю. за простими критеріями:

• наскільки сьогодні об’єднані українці?
• наскільки наблизилися ми до Європи та до НАТО?
• наскільки зріс престиж України?
• наскільки Україна стала «іншою державою»?
• наскільки реалізовані ідеали Майдану?
• наскільки, зрештою, В.Ю. став народним президентом?

Усяк розумний по-своєму: один – спершу, другий – потім. Ми – потім, але це не гандж, а зовсім навпаки: можемо краще роздивитися, де спіткнулися і куди втелющилися. Та що ви, зовсім не для того, щоби чомусь навчитися і наступного разу знати де соломку підстелити. Приємно, знаєте, згадати про своє спотикання і глибокодумно виректи: «І як же ми, такі розумні, умудрилися втелющитися в таке лайно?»

В.Ю. такими проблемами не переймається, оскільки переконаний, що хибних кроків не робив, не робить і робити не може в принципі. Мені здається, що свій перший крок, який і визначив усю його подальшу дорогу, він зробив у грудні 2004 р., коли дав «добро» на публічне гвалтування цілком пристойної Конституції України. Злі язики стверджують, що ця «трояндова» соціалісто-комуняцька міна сповільненої дії під саму незалежність і державність країни була «освячена» В.Ю. в обмін на гарантії його президенства. У випадку, якщо В.Ю., мовляв, почне єрепенитися, тоді «донецькі», жах-то який, улаштують заворушки, кровопролиття, громадянську війну і ще хто-зна які апокаліптичні неподобства. Звісно, блефували на відчай душі, а В.Ю.... Ні, най краще панство саме вибере мотивацію цього першого кроку: або В.Ю. повірив у блеф і перепудився до мокрих штанців, або бажання попрезиденствувати взяло верх над долею України. Вибір, розумію, поганенький, але, як кажуть, на що Бог споміг, тим і ділюся. На цьому фоні видання Кучмі і Сім’ї індульгенції на всі їх скоєні гріхи виглядає невинними пустощами.

Гадаю саме цей крок і визначив увесь подальший шлях В.Ю., дороговкази на якому розставляли амбіція, владолюбство і звичайні шкурні інтереси.

Усі подальші кроки були обумовлені цими віхами і в цьому відношенні його навіть можна назвати послідовним. Гадаю, дріботіти слід у слід за В.Ю. по його президентському хоч і куценькому, зате повному неблаговидних пригод шляху не варто – і без цього є чим настрій псувати. Згадуватимемо окремі визначальні кроки «народного» президента і подумки примірятимемо їх до його ж рекламних фішок – єднання, рівність перед законом, тюрми для бандитів, марш Мендельсона під вінцем з Євросоюзом і НАТО, ну і для всіх життя як вареники в сметані.

Такий визначальний крок В.Ю. зробив тоді, коли перед ним на ребро постав вибір між шкурними інтересами «любих друзів» і «близьких родичів» та прем’єрством нелюбої Юлії Тимошенко. Це ж треба бути такою нетактовною, щоби взятися всерйоз виконувати рекламно-виборчу «десятикрокову» програму В.Ю.! Ні, най би пробувала казку зробити дійсністю, але наступати на жирні хвости президентських улюбленців – це вже нахабство. Зрозуміло, що президент зробив крок назустріч «любим друзям»: відправив у відставку занадто популярну прем’єршу. Виглядає, скажімо, і не дуже мудро, і не по-чоловічому заздрісно-мстиво. Тут уже нічого не вдієш: що в горщик налито, тим і смердітиме.

І все ж як на мене най-найвизначальнішим спотиканням В.Ю. був горезвісний Меморандум про порозуміння. І треба ж бути таким недотепою, щоби утіяти таку несосвітенну дурницю! Ситуація для наведення ладу в державі була ідеальна: Партія регіонів була в повній прострації на межі небуття, на фальсифікаторів виборів було заведено тисячі кримінальних справ, «братки» готові були стрункими колонами йти з повинними, судді готовилися брати підвищені зобов’язання, працювати наднормово і навіть брати роботу до хати, появилася реальна можливість реприватизації пограбованого народного майна, перепуджені вельможні грабіжники притьмом кинулися в закордонний, у основному московський вирій, у В.Ю. в руках майже диктаторські повноваження і моральна підтримка більшості громадян, щоби кардинально почистити кадри в силових структурах та державних інституціях... Які ще більш ідеальні умови треба для очищення українських Авгієвих стаєнь? Натомість ми з огидою спостерігали черговий вибрик незбагненної мудрості В.Ю. – порозуміння з бандитами та фактичну амністію Донецької мафії. Ця президентська благоглупість ні до якого єднання, звісно, не привела, зате «донецькі» висновок для себе зробили: а президент-то «лох», так що «кидати» його не тільки можна, а й треба.

Вибори 2006 р. все ще давали шанс зробити незворотним шлях України до цивілізованого, демократичного світу. Натомість манія єднання по-ющенківськи, себто залучення бандитів у владу, настільки оволоділа В.Ю., що заради «широкої коаліції» він був готовий розтоптати ідеали Майдану, сподівання мільйонів українців, вірність «помаранчевим» побратимам, зрештою, свої ж клятвенні обітниці. Оце і є причиною сороміцької «коаліціяди» 2006 р., точніше, принизливого, ганебного збиткування над безсумнівним і безальтернативним кандидатом на прем’єрствоЮлією Тимошенко. Наслідки відомі: Олександр Мороз со товаріщі подався в ренегати, пара-трійка десятків омандачених політичних повій кинулися на панель, щоби якнайдорожче продати свої послуги з душами впридачу очманілим від такого «фарту» «донецьким», президенту реально почало припікати веломудре нижчеспиння... Одне слово, не до поросят свині, коли свиню смалять. (Пікантна деталь: усе це «кидалово» відбувалося на фоні Універсалу національної єдності – чергової «єднальної» політичної бульбашки нашого «великого об’єднувача». Ото вже дійсно «Не зрадь Майдану!»)

Ще до подання президентом кандидатури двічі несудимого «проФФесора» на затвердження ВР на посаду прем’єр-міністра, стурбована громадськість очікувала логічного в такій ситуації указу президента про розпуск парламенту та призначення дострокових виборів. Подейкують, відеокасета із записом такого звернення Президента України була навіть відправлена на основні телеканали, але в ніч перед її опублікуванням відбулася потаємна зустріч «лоха» з «кидалою», даруйте, Віктора Ющенка з Віктором Януковичем. У Януковича знайшлися не то аргументи, не то пропозиції, від яких Ющенко не зміг відмовитися. Одне слово, В.Ю. відкликав відеокасету і тим самим чесно заробив головного болю і великих пригод на своїй дорозі до чогось тільки йому відомого.

Далі, як відомо, були три недолугі з погляду права укази про розпуск ВР та позачергові вибори, аж поки Юлії Тимошенко не надокучило спостерігати над незугарністю президента і вона дала наказ своїм дисциплінованим омандаченим «кнопкодавам» здати мандати і тим самим піднесла на тарілочці з голубою окантівочкою законну підставу для видання В.Ю. четвертого указу.

Не був би то «батько нації» з манією величі, усезнайства і непогрішимості, якби по повній програмі не «віддячив» Ю.Т. за цю люб’язність. Не беруся називати точної дати, коли його не то осяйнуло, не то в нього було видіння чи голос згори, але він увірував, що єдиною перепоною до здійснення його місії месії є оця закосичена відьма. Спалити б її привселюдно – і українці в екстазі об’єдналися б, і Європа розкрила б обійми, і НАТО взяло б під козирок. Жаль. Цивілізація, шляк би її трафив.

Прийшлося вдаватися до дрібних комунально-кухонних капостей, благо канцелярська гвардія підібрана морально неперебірлива, слухняна, т.б.м., хоч нечестива, зате особисто віддана. Я б сказав, віддані до маразму, тому що взаємини В.Ю. і його канцелярської цимбори з Прем’єр-міністром України (обраної, до речі у т.ч. і пропрезидентським блоком НУ-НС) уже перейшли у сферу психіатрії. Складається враження, що про це не здогадується одна-єдина людина – Віктор Ющенко.

Пожартували - і досить. Маю на увазі всі ці теревені про єднання, євроінтеграцію, членство в НАТО і ще щось-там вельми правильне і десь трішки національне.

Шанують, знаєте, ікону, а не оклад на ній, навіть якщо він із щирого золота і оздоблений діамантами. Боюся, ми маємо справу з дешевим лубком в оправі з «циганського» золота. Благородні цілі в оздобі красивих слів насправді є всього-лиш засобом для досягнення надмети, яка перетворилася в нав’язливу ідею, манію, - другого терміну президентства. Замість велоречивих державницько-патріотичних просторікувань підставте владолюбство і все стане на свої місця. Стане зрозумілим, для чого фаворитом при В.Ю. став саме Балога, на основі яких критеріїв підбирається президентська свита, чому двічі виключно руками В.Ю. знищувалася демократична коаліція, яка причина лютої ненависті до Юлії Тимошенко, чиїми інтересами, особистими чи національними, керується В.Ю., послідовно, цілеспрямовано знищуючи коаліційний уряд, яка справжня мета двох за рік дочасних виборів парламенту. Зрештою, українці не в тім’я биті і межи капустою доброю розрізнять гнилого качана, так що на ура-патріотичній риториці їх уже не проведеш. Звідсіля і сороміцький рейтинг їх довіри до самозванного месії.

А як там земля обітована – Європа реагує на владний бардак у наших пенатах, викликаний владолюбними вибриками В.Ю.? Загалом, насторожено, розчаровано і делікатно осуджуюче. Один характерний приклад. У Києві побувала канцлер Німеччини Ангела Меркель. Звісно, відбулася офіційна зустріч з В.Ю. Відомо, що найбільшим противником приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО була саме вона. Ця зустріч могла змінити негативне, та що там ховати голову в пісок, вороже ставлення щодо натовських прагнень України одного з найвпливовіших політиків Європи. Натомість А.Меркель достроково припинила зустріч і бесіду з В.Ющенком. Чому? Джерело з близького оточення канцлера переповіло пояснення самої Ангели Меркель: мовляв, вона була неприємно вражена поведінкою українського президента, який бесіду перетворив у монолог і самолюбування. Більшості з того, що говорив В.Ющенко німецький канцлер взагалі не зрозуміла, тому що слів і жестів було багато, а змісту і логіки ніяких. Що тут скажеш: точна замальовка з натури.

Отак гарненько ми погутарили, десь стиха лайнулися, десь скрушно похитали головою, десь розуміюче переглянулися, але кожен уже визначився з відповіддю на прості і зрозумілі питання: наскільки сьогодні об’єднані українці? наскільки наблизилися ми до Європи? наскільки зріс престиж України? наскільки Україна стала «іншою державою»? наскільки реалізовані ідеали Майдану? наскільки, зрештою, Віктор Ющенко став «народним президентом»?

У мене на всі ці питання відповідь одна. Прикро, але негативна. Був би радий помилятися.

18.10.2008,
Богдан Гринчук

Та кому воно треба?

Предметом сьогоднішніх роздумів буде тема, яка не тільки немає відношення до відстоювання національних інтересів, а навпаки їм загрожує. Яка ні на гріш не вирішує соціальні та житейські проблеми пересічного українця, а навпаки їх погіршує. Яка не тільки не укріплює міжнародний імідж України, а, навпаки, його понижує. Яка не тільки не розвиває демократію, а, навпаки, породжує байдужість і зневіру в демократичні інституції. Яка, зрештою, один позитив таки має: перетворила фальшиві ікони в дешеві ярмаркові лубки. Одне слово, з огидою поміркуємо про дійство, яке зазвичай спостерігається в банці з павуками, а в Україні на Печерських пагорбах,- про коаліціаду.

Уже втретє наші омандачені маріонетки від демократії, керовані ляльководами з-за меж ВР, ганьблять і себе, і своїх виборців, і державу в цілому жалюгідним фарсом під назвою «створення демократичної коаліції». Щодо бажання президентської сторони – НУ-НС створити справді дієвий союз з фракцією БЮТ, то, перефразовуючи влучний вислів Арсенія Яценюка, Юлія Тимошенко з повним правом може сказати: «Ви так мене, президенте, хочете, як я вас боюся».

Щановне панство, гадаю, пам’ятає, у яких муках, точніше, з якою нехіттю зі сторони пропрезидентських сил створювалася демкоаліція-2006. І це при тому, що коаліційна угода почала розроблятися ще за півроку до оприлюднення результатів виборів. А з якою принизливою дріб’язковістю виписувалися в угоді пункти-обмеження діяльності майбутнього прем’єр-міністра. Які все нові і нові ультимативні вимоги висувалися політичною силою, яка на виборах набрала удвічі менше голосів, а поводила себе з нахабністю переможця. З якою відвертою цинічністю затягувався процес підписання коаліційної угоди, аж поки ренегат... Почекайте, а чи було це одноосібне рішення Олександра Мороза, чи все ж таки крок, узгоджений з президентом? Юда з Іскаріота, звісно ж, символ зрадництва, але чи його вина в цьому? Чомусь не береться до уваги, що він виконував волю Ягве, а не діяв з власних ницих побуджень. А якщо припустити, що «зрада» Мороза була запланованим елементом плану В.Ю., який просто вийшов з-під контролю?

Була ж, була-таки домовленість Віктора Ющенка з Віктором Януковичем і Олександром Морозом про створення «ширки» взамін на згоду цих джентльменів сумнівної репутації на дочасні вибори у вересні 2007 р. Якби несподіваний успіх БЮТ та поразка СПУ на виборах не змішали «ширкнуті» плани, мали б ми «донецьку» Україну, просякнуту червоно-соціалістичним смородом, з президентом-лібералом, прем’єр-міністром – «Доном» та головою ВР з комуністичним нутром. Зрозуміло, невдовз ці два хижаки «зхавали» б хоружівського простака і навіть штиблети не виплюнули, а потім гризлися б між собою не на життя, а на смерть, але... Історія не знає умовної відміни, а людська натура рідко коли міняється.

Ситуація, у якій опинився..., даруйте, у яку загнав себе В.Ю. як улита вписується в одну фразу: і сюди боляче, і туди гаряче. Відновити демократичну коаліцію після того, як стільки зусиль було потрачено для її розвалу, означає зберегти Ю.Т. на посаді прем’єра. Зрозуміло, це абсолютно неприйнятно. Створити «ширку» з Партією регіонів і Блоком Литвина вже нереально, оскільки і час згаяно, і бунт на «нунсівському» кораблі може просто арифметично поставити під сумнів існування «ширки». А ще ж треба враховувати фактор феноменальної неспроможності «нашоукраїнців» реально оцінювати свою ситуацію і вже від неї вести перемовини. Можна сказати, що тупувата політична пиха відібрала в них здоровий глузд і відчуття реальності: зі своїми, скажімо, не видатними 14 % вони ведуть перемовини з позиції сили, ніби вони є переможцем на виборах і мають право на всілякі ультиматуми. Мовляв, ми – президентські і наша губа не халява: то ся би ззіла, як і ваша. Це Юля заради прем’єрства на все погоджується, мовляв, нехай ваш чорт буде старший, а конкретні пацани з «регіонів» мусять «тримати фасон»: мовляв, свиня в наритниках, то ще не кінь, так що знай, коза, стійло. Відомо ж, «донецьких» улаштовує тільки ВСЕ.

А тепер уявімо собі житейську ситуацію: ви заїлися з сусідом, та так, що спільні горшки – удрузки, вереск – аж до дальніх околиць, очі – поперек, руки – судомно стиснуті в кулаки. (Треба зазначити, що в українських політиків мода на лайкові рукавички якось не прижилася. Усе, знаєте, тяжіють до кастетів, та все спідтишка і ззаду). Одне слово, сусіда, звісно, супостат, хоча і вам, чого там таїти, ангели не рідня. Так уже склалося, що ви маєте зробити вигляд, ніби хочете помиритися і навіть укласти союз з цим осоружним харамижником, хоча насправді харапудитеся від нього як чорт від причастя. Тоді ви виставляєте цій сусідській вражині завідомо неприйнятні та ще й ультимативні вимоги до об’єднання: приповзти на колінах до вашого порога, посипати голову попелом, публічно покаятися у всіх гріхах, чесно вами сотворених і надуманих для такої нагоди. Що на це відповість сусіда, якщо в нього є хоч крихта гонору?

Нас, громадян, як завжди тримають за дурнів. Хто? Та кожен плюгавець, якого вибриком долі винесено з грязі та в князі. Мовляв, бидло проковтне все, що йому кинемо в пельку. І розігрують коаліційний фарс із наперед заданим негативним результатом.

По суті, «зліпити» коаліцію і підписати коаліційну угоду можна запросто, якщо керуватися здоровим глуздом, національними інтересами і дотриматися трьох попередніх умов:

1. Перемовини мають відбуватися за, образно кажучи, круглим столом, себто не повинно бути ні перших, ні останніх – усі рівні.
2. До перемовин на гарматний постріл не допускати вождів (із зрозумілої причини), президента з його канцелярським кодлом (як могильщиків демкоаліції) та персонально Романа Зварича (загальновизнаний талантище в єзуїтському вмінні тягнути переговорного кота за хвоста).
3. Із предмету перемовин виключити розгляд питання про розподіл посад у вищих ешелонах влади.

Зрозуміло, що на цей мій ультиматум високі договірні сторони можуть дати тільки однозначну відповідь: не дочекаєшся! А я й не чекаю. Я чекаю чергових позачергових виборів, від яких, як і від усіх попередніх «у законі» і не зовсім, нічого хорошого очікувати не варто за визначенням. А й справді, настобіса вони нам здалися? Поміняти шило на швайку? Щоби потім крізь скрегіт зубовний над собою насміхатися: «Мовляв, хотіли вражі люди, щоби ми розбагатіли, та не діждуться!»? І взагалі, яке відношення до нас можуть мати ці вибори? Кожен із політичних шахраїв... ой, що ж це я... звісно ж, високодостойних вождів, дочасними виборами надіється вирішити свої особисті проблеми. Таке скажете: шкурні. Пора б уже усвідомити, що їх інтереси хоч і шкурні, але спрямовані «на благо», «в ім’я» та «на захист» усіх-усіх. Принаймні так вони стверджують.

Ще раз нагадаємо самі собі про ну дуже державні і десь-навіть національні проблеми, якими маються і наші ясновельможні поводирі, і ті, що з-під темної зірки.

Віктор Ющенко. Щиро вірить (мо’ й талановито удає) у свою месіанську місію: затягнути хоч на налигачі цей напівтемний, напівзазійований, упертий, собі на умі український народ в європейську землю обітовану. Як поганому танцору заважає тільки чоловіча достойність, так і здійсненню місії В.Ю. стоїть на заваді одна Юлія Тимошенко. Самі розумієте, затягнути в Європу таку різномастну, багатоголосу, подекуди й веломудру компанію за один президентський термін – справа нереальна. Як не крути, як не верти, а без другого президентського терміну не обійдешся. А тут уже навіть не поперек дороги – поперек горла стала ця... (і президенту нічого людське не чуже) зі своїм убивчим рейтингом. Можна було б, звісно, ще раз наступити на граблі взірця вересня 2005 р. і послати Ю.Т. на десять букв, себто у відставку, але своїми руками одівати на цю неперевершену популістку волосяницю великомучениці – це ж рівнозначно власноруч простелити їй килимову доріжку до президентського престолу. І залишити її на прем’єрстві ніяк не можна: залишити лютому ворогу ідеальну можливість для постійної рекламної кампанії та ще й за державний рахунок – так і до інфаркту від злості недовго.

Для вирішення цих, самі бачите, державних проблем і потрібні ще одні дочасні вибори. Ану ж карта ляже мастю до нього і В.Ю. зможе, т.б.м., казку зробити дійсністю: створити «ширку», гарантувати собі другий термін правління, ну і насамперед «закопати Юльку». Що ж, прапор йому в руки – і дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.

Юлія Тимошенко. Ця не заспить грушок у попелі. Можна на неї молитися як на чудотворну ікону. Можна сахатися як від сатани в спідниці. Можна її кров уважати кошерною. Можна називати її соціалісткою, інтернаціоналісткою, солідаристкою, популісткою і ще з десяток «-істкою». І все це буде камуфляж, мімікрія, омана. Юлія Тимошенко є юлісткою нині, повсякчас і во віки віків. Їй потрібна влада – необмежена, абсолютна, диктаторська. Щоби змусити нас бути щасливими. Так як вона уявляє щастя для плебсу, і в межах, визначених її указами. Таке собі директивне щастя для соціально, скажімо, неповноцінних.

Попри весь її макіавеллізм (ціль виправдовує засоби – це від Макіавеллі), не можна не захоплюватися її майстерністю в політичній інтризі. Минулого року, помахавши спідницею перед «регіоналами», вона спокусила цих тупуватих пацанів зіграти в її гру: прийняттям в першому читанні закону «Про Кабінет Міністрів України» Ю.Т. загнала В.Ю. в глухий кут і змусила нерішучого президента зробити протиприродний для нього рішучий крок – видати спочатку три, далекі від бездоганності з правової точки зору, укази і, зрештою, четвертий законний указ про розпуск ВР та призначення дострокових виборів. Звісно ж, підстави для указу організувала «велика комбінаторка» Юля. Партія регіонів? «Лоханулася» як смаркаті пацани.

Далі були дочасні вибори, які виграла одна тендітна закосичена жіночка з хваткою і бійцівським характером ротвейлера. Рахуйте на пальцях: президентська політична гвардія втратила можливість грати першим номером; вимушено створена демократична коаліція поза контролем президента; «регіонали» втратили владу і загнані в опозицію, де вони почувають себе як корова на льоду; соціалісти перетворилися в політичне сміття; «литвинівці» залишилися без «золотої акції»; комуністам зберегли ролю москвинської шавки без реального впливу та з усталеною репутацією україножерів.

Хто отримав найбільшу реальну владу? Отож бо. Найкращий стартовий майданчик для президентських перегонів – у Леді Ю. – єдиного справжнього мужика в українському політикумі.

Рік опісля. Рік – під знаком Юлі – довготерпеливої, багатостраждальної тремтливої лані серед хижих безжалісних вовків політичної зграї. А вона з ними як зі щенятами: одного раз-у-раз виставляла ГАРАНТованим істериком та злостиво-вередливим недолітком, другого використовувала і «кидала» як недоумкуватого «лоха». І все це під благородним прикриттям «я хотіла зробити вам ще більше добра, а ці погані хлопці мені заважали».

Юлія Тимошенко справді щира, коли говорить, що вона ні за яку посаду не бореться, для неї важлива можливість робити для людей... далі продовжте самі ритуальний набір популістських фраз про благо, добробут, справедливість і тому подібні дурнички. Нашій, можливо, прийдешній Берегині посади дійсно не важливі. Їй треба повноваження, багато повноважень, усі, які є повноваження. Навіщо? Напевно задля того, за що споконвіку боролися, зраджували, убивали, брехали. Задля влади, звісно. Один знаючий чоловік якось сказав: «Влада – це коли тобі наказує найменше людей, а ти можеш наказувати найбільшій їх кількості. Коли ж тобі не має права наказувати ніхто, а ти можеш усім – це вже диктатура».

І нехіть Ю.Т. до дочасних виборів також щира. Вибори – це завжди ризики для політиків, оскільки якісь непередбачені обставини можуть попсувати всі шики. Маючи синицю в руці – прем’єрство, стрімголів кинутися у виборчий вир у надії схопити за хвоста журавля в небі... Можна, звісно, виграти, навіть, якщо зорі посприяють, можна набрати омріяні 39 % і одноосібну владу в парламенті, але ж немає гарантії і від програшу. Мається на увазі перспективу її прем’єрства за результатами дочасних виборів.

Віктор Янукович. От кому дісталося чи не все похмілля на чужому весіллі. Загальновизнані і майже неперевершені майстри «кидалово» - і раптом двічі підряд, на одній і тій же комбінації «лоханутися» як жовтороті «грачі»! Закосичена фіфа легко, якби мимохідь «кинула» заматерілих «донецьких», зігравши на їх тупому як обух прагненні влади. Спочатку обнадіяла збереженням влади, а потім поманила привидом прийдешньої влади. Спідницею, чи що, застило очі, що не розгледів «дармовий сир від Юлі»? У результаті, ухопив шилом патоки.

А тут ще у фракції буза почалася: олігархи від рук відбилися. Тарасик-говорун і західняцьке лице партії знатурився, партія без гінеколога залишилася, президент усе обіцянками «ширки» годує, а сам не кує, не меле, «опозиційні» фотелі «діловарам» уже мозолі намуляли на сідницях, парламентська фракційна дрібнота зі своїми ультиматумами знахабніла до краю, так що з ними об’єднуватися – собі дорожче обійдеться.

На дочасних виборах ПР свої 23-26 % візьме, але навіть при найсприятливішому розташуванні зірок і створенні якоїсь «ширки» владу прийдеться ділити. Ви ж розумієте, що для «елітної братви» це як серпом по причинному місці: для них влада має цінність, якщо це абсолютна влада. Щоби перетворити Україну в Донецьку вільну зону, або і того крутіше – у Донецький офшор.

Петро Симоненко. Щасливий, скажу я вам чоловік. Дочасні, передчасні, завчасні, строкові, безстрокові вибори? Та хоч щоквартально! Населення України, звісно, вимирає, але на найближчі 5-6 років його електорату із червоною звіздою в голові і вічно повернутою назад пам’яттю залишиться достатньо, щоби декілька десятків україноненависників мали можливість за державний рахунок паплюжити державу.

Володимир Литвин. Точнісінько по Тарасові Шевченку: «А той тихий та тверезий, богобоязливий...» Вижидає «нещасливий у тебе час». Може сидить у засідці. А може просто бовтається кізяком у парламентській ополонці. Та яке це має значення? За машкарою «миротворця», правильним «народозахисним» словоблудством, благопристойною «академічною» зовнішністю, простакуватою поведінкою «селянського сина від плуга» скривається дика, жагуча, потайна жадоба влади. Заради неї можна зраджувати, підбурювати, криводушити, зводити наклепи. Навіть убивати. Зрозуміло, чужими руками, бо ж такі потаємні владолюби ще й боягузи несосвітенні.

І сидять сиднем у ВР двадцять омандачених парламентських імпотентів. Щось-таке невизначене: ні риба, ні м’ясо і в раки не годяться. Вичікують моменту, щоби всадовити свого чотиривідсотково-потрібного вождя в спікерське сідало. А при ньому і собі на «хлібні» місця всістися.

Як і для кожної політичної сили вибори для Народної партії таять певні ризики. Як на мене, незначні настільки, що на них і уваги звертати не треба. Гадаю, що вже існує домовленість «потрібного Україні» з Януковичем про післявиборчу коаліцію. Відповідно, «донецькі» поклопочуться про своїх пахолків-союзників і забезпечать своїми виборчими комісіями їх проходження у ВР.

Нова сила. З порядку денного обговорення знімається. У зв’язку з відсутністю присутності. По-простому, такої сили катма. Маємо політичних динозаврів, звиклих до спокійного життя без зовнішніх загроз. І що з того, що одного-другого загризуть? По-перше, загризуть-то свої, т.б.м., у процесі сімейних розборок. По-друге, залишаться все ті ж динозаври, себто нічого не зміниться.

І насамкінець. Залишається порозмірковувати про, даруйте на слові, основного гравця за політично-шахрайським столом – про електорат, сиріч виборців. Є великі сумніви щодо визнання його основним. А от гоноритися конституційними «носій суверенітету», «єдине джерело влади» я б не радив. Сором повинен бути. І не треба вдавати з себе цнотливу панянку: знаєте ж, що це «джерело» приватизоване, розфасоване і продається-купляється хоч уроздріб, хоч гуртом. Сова, знаєте, не приведе сокола. То які претензії до вождів?

06.09.2008,
Богдан Гринчук

Партійний гендельок

Ні, таких вередливих громадян як в Україні і в світі і в білому не знайдеш. Партії, бач, їх не влаштовують. 151-го вождя влаштовують, та так, що від свого вождівства дмуться як жаба на кладці, а 46 мільйонів вернуть носа як собака від редьки. І на це немає ради: чим хата має, тим і приймає. А має українська хата таке, що і стид говорить, і гріх потаїть. Складається враження, що до партійної програми «на публіку» чи не в кожної партії існує таємний додаток з прямо протилежними положеннями, засадами, цілями. Це таке моє делікатне пояснення незбагненних політичних кульбітів українських вождів, вождес, не беручи до уваги всіляку вожденятську шпану.

Власне, цілком закономірне явище, якщо врахувати, що абсолютна більшість нинішніх вождів обтяжені світлим комсомольським минулим епохи загниваюче-розвинутого соціалізму. Покопайтеся в їх біографіях і обов’язково знайдете пуповину, яка зв’язує їх з держгоспкомпартійним совіцьким гнійником, у якому кар’єризм, безпринципність, зрада, підсиджування, цинізм, корисливість, продажність та хабарництво і були суттю політики. Відомо ж, чим горщок накипів, тим і смердітиме. То чи ж варто дивуватися, що таким смородом несе від українського політикуму?

З нашим-то щастям, мо’, десь на третій партійній сотні щось путнє і появиться. Років так через –надцять. А поки що утішаймося, що при такій вар’ятській кількості партій в Україні «опартійнилося» всього-то 2 % громадян. І це за офіційними даними самих вождів. Науково доведено, що за ступінню правдомовності рибаки знаходяться на другому місці після політиків, так що зі спокійною душею діліть ці відсотки на десять і наблизитеся до справжньої кількості «опартійнених» громадян.

Фактично, вождям байдужа кількість їх партійців. Їм важливий електорат, себто виборці, точніше їх голоси. А народ, громадяни, просто люди... Політичний труп Олександр Мороз, ще вважаючи себе пупом землі, з комуністичною відвертістю обізвав виборців «стадом баранів». «Двічі несудимий» єнакієвський «Хам», вознісшися до вождівства в Партії регіонів, більшу частину українського народу, який не захотів жити «по понятіях», обізвав «казлами». Видать, наш «проффесор» має ступінь доктора таки зоологічних наук.

Удосконаленню немає меж. Вождь Янукович також під школою ночував і нажив там неабиякий інтелект, що і дало йому можливість перейти від примітивних «казлов» до більш вишуканих образ народу – «мутанти, виродки». Це був такий відчайдушний зойк його москволюбної душі. Але краще від яничара його лакузтво до Московії і хамство до українського народу не висловиш: «Українці сьогодні не відчувають жодної загрози (з боку Росії). Якщо відчувають – я думаю це тільки ті люди, яких клонували експериментом із Помаранчевою революцією... Цей клон прижився до одиниць людей. Я не знаю, як їх назвати – мутанти, виродки. Інші нормальні люди хочуть жити разом зі своїми сусідами».

Треба розуміти, що «одиниці клонованих людей» - це ті мільйони, що вийшли на майдани проти «нормальних» пройдисвітів. У нашого академіка якоїсь віртуальної академії давні конфлікти з арифметикою. А от щодо сусідів, то тут уже надвоє баба ворожила: або вмре, або буде жила.

Хто не знає слова з чудової пісні «все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину»? На жаль, і сусідів не ми вибираємо. Добре як добре, а то ж бува таке лихе всусідиться, що хоч діжу з тістом віддай, то ще буде клясти, що важко нести. Ось таку кару Господню маємо за східним державним порогом. Зрештою, навіть межі цього порогу і то не визначені, оскільки захланна сусідка ніяк не хоче підписати документ про делімітацію кордону між Україною та Московією. Гадаєте, через те, що претендує на якісь-там спірні прикордонні території? Та ця азіятчина всю Україну вважає «исконно» своєю ! Добросусідство по-москвинськи – це коли всі спірні питання вирішуються на користь виключно їх національних інтересів. А якщо щось не по-їхньому... Усі роки незадежності маємо своєрідне «принуждение к родству и дружбе». Це тільки перший етап добросусідства по-москвинськи. Грузини відчули на собі другий етап «добросусідства» - «принуждение к миру». Коли яничарська «п’ята колона» не спрацює, очікуйте, українці, «принуждения к любви» з «добросусідськими» танками, бомбардуваннями, окупацією ну і, звісно ж, мародерством. То хто «мутанти, виродки»: українолюби чи все ж таки москволюби?

Нагадую, що це нас, національно свідомих громадян України, уважає «мутантами, виродками» єнакієвський босяк, котрий претендуватиме на найвищий пост у державі. І це вождь з ментальністю «пахана». Не раджу тішити себе ілюзіями щодо абсолютної більшості інших вождів: усі вони з різною ступінню зверхності, пихи, зневаги дивляться на «сіру масу», «натовп», «отару». «Сіра маса» щиро відповідає їм взаємністю: недовірою, зловорожістю та огидою.

Чого ідемо на вибори і голосуємо? Я так гадаю, що в основному за інерцією і з наївною надією: ану ж на цей раз обіграємо професійних шахраїв? Не виходить? Не біда: народ довговічніший від усіх цих вождів та вожденят, так що буде й на нашому тижню свято.

Задамося простим питанням: навіщо створюються та реєструються все нові і нові завідомо мертвонароджені партії? Відомо ж, що голосують в основному за десяток розкручених партійних брендів, точніше за знайомі аж до набридливості парсуни. А зареєструвати партію, навіть диванно-кухонну, що не говори, треба потратитися. Не будемо говорити про скоробагатьків, котрі казяться від жиру і нарівні зі СВОЄЮ віллою, СВОЄЮ крутою «тачкою», СВОЄЮ коханкою, СВОЇМ футбольним клубом хочуть хизуватися СВОЄЮ партією. Відмахнемося і від амбіційних посередностей, котрі аж мліють від задоволення, відрекомендовуючися: «Вождь Гнида!» Тим більше не витрачаймо часу на партійні бізнес-проекти – ці елітні клуби для національних грабіжників, уся «партійна» програма яких укладається в три слова: гроші-влада-гроші. Поговоримо про партійний бізнес. Та ні, не про продажність партійних бонз, не про їх зрадливість. Ця тема вже настільки набила оскомину, що в порядних журналістських колах замалим не стає ознакою поганого тону.

Мова йде про майже легальний, майже законний бізнес на партійному ринку – про торгівлю партіями. Який один із фундаментальних законів бізнесу ? Вірно, попит породжує пропозицію. В Україні появився попит, ні, не на партії, а на реєстраційні номери партій у мінюстівському партійному поминальнику. Можна стверджувати, що партійний ринок – це породження пропорційної виборчої системи. Усе просто: якщо право брати участь у виборах мають тільки партії, то щоби дорватися до влади (чи принаймні дорого продатися) необхідно мати партію. Ба, та будь ти розумний по коліна в біблії, але, щоби піти в самостійне політичне плавання без партійної підтримки не обійтися. Краще, якщо це буде власний політичний проект, т.б.м., партія імені себе, любимого.

Свіженький, канонічний приклад з явлінням народу політпроекту Балоги «Єдиний центр». Я вже писав про цей партійний гендельок між кабінетним вожденятком Вадимом Гуржосом (на той час заступник начальника ДП «Укравтодор») та Віктором Балогою (той, що з мукачевської контрабандної грязі та в секретаріатсько-президентські князі). Торгів як таких не було: різні, знаєте, вагові категорії. Відбувся обмін думками: Гуржос зайшов у кабінет Балоги зі своєю думкою, що він вождь Партії приватної власності, а вийшов з кабінету з думкою Балоги щодо безперспективності вождівства. Далі справа техніки. На першому «з’їзді» одноголосно (хто б сумнівався !) головою ППВ «обирається» «гідний син» мукачевської цимбори Ігор Кріль (відповідно, гамузом замінюється на «своїх у дошку» і все керівництво партії). На другому «з’їзді» партія перейменовується на «Єдиний центр», нова назва реєструється в Мінюсті. І маємо щойно вилуплений з гнізда Балоги «ЄЦ» з партійним стажем 9 (дев’ять) років.

Ні, ніякої коробки з-під ксероксу, напханої американськими грошима. А якщо так уже склалося, що невдовзі після цього гендельку В.Гуржос став начальником ДП «Укравтодор», не вірте злостивцям, котрі твердять, ніби це така оплата за партію. Балога – і така бридка махінація за державний рахунок ?! Та ви що, звичайнісінький випадковий збіг подій.

Щодо прейскуранту на партії, знаючі люди стверджують, що нинішня ціна на виборчо дозрілу партію коливається в межах від Є 600 тис. до Є 1 млн. Ціни ростуть скажено. Приміром, три роки тому Микола Катеринчук прикупив «Нашу партію» разом з вождем Василем Попиком узагалі за безцінь – за якісь жалюгідні декілька десятків тисяч долярів і тепер гонориться своєю Європейською партією.

Гадаю, шановне панство тепер не здивується, коли новоявлені партії Анатолія Гриценка чи Арсенія Яценюка (мо’ й Раїси Богатирьової) відразу ж кинуться у вир виборчої кампанії, хоча чинне законодавство встановлює для участі партій у виборах «віковий ценз»: вони повинні бути зареєстровані не менше, ніж за рік до виборів. Партійний ринок в Україні багатий: із 151 зареєстрованих партій тільки два-три десятки реально діючих, усі інші – товар на продаж. Як оселедці з бочки.

Узагалі-то з нашими партіями не засумуєш. То вони діляться... Ну добре, їх ділять, хоча я не бачу тут принципової різниці: руйнуються-то не чужими, а руками своїх та ще й керівних азефів. На історії Народного Руху України можна вивчати операцію спецслужб (своїх? чужих?) під назвою «Знищити патріотів».

А ще наші партії об’єднуються. Жарт. Українці якщо і об’єднуються, то тільки тимчасово, проти когось, з каменем за пазухою та дулею в кишені. Такий спосіб заклятої дружби запатентували українські демократи. Ні, об’єднання за крок від буцегарні їх не стосується.

Хрестоматійним прикладом об’єднавчих потуг можуть служити гучні заяви президентської партії «Народний Союз «Наша Україна» про створення на її основі «єдиної потужної національно-демократичної сили, здатної протистояти кремлівсько-олігархічному реваншу» (В’ячеслав Кириленко). Варто нагадати, що перед минулорічними дочасними виборами дев’ять вождів, партії яких входили у виборчий блок «Наша Україна» - «Народна самооборона», не просто били себе в груди із словами «Гад буду !», але письмово підтвердили свої зобов’язання відразу ж після виборів злитися в єдинопартійному екстазі. По-простому, із шкур дев’яти вождів зшити єдинопартійний кунтуш для гетьмана Ющенка. Вожді підтвердили, що вони господарі свого слова: перед виборами дали слово, після виборів забрали його назад.

Після ретельно спланованої самі знаєте ким і успішно здійсненої політичної кризи та вдрузки розбитого коаліційного горщика раптом, ні сіло – ні впало, знову розпочалося вовтузіння навколо, та чого там лукавити, фантастичного проекту створення мегапартії «під Ющенка». Звісно ж, на добровільних засадах: без медяників, але з батогом. Мовляв, ми вам, вожді, не погрожуємо, але хто не ввійде в мегапартію, той не попаде в «нашоукраїнські» виборчі святці.

Ми маємо таке недолуге законодавство, що процес злиття партій в якусь єдину означає самоліквідацію цих партій. Ви ж розумієте, що партійному вождю добровільно відмовитися від цього найвищого політичного титулу рівнозначно публічному ганебному самогубству на палі. Я так гадаю, що анонсоване об’єднання завершиться самоліквідацією «Єдиного центру» і юридичного входження всіх трьох десятків членів цього мертвонародженого балогівського проекту в «НУ». Знаючи Балогу, не сумніваюся, що він захоче закарбувати свій слід у цій новоутвореній єдиній і т.і. партії. Приміром, у назві партії – «Наша єцнута Україна». А чого, запам’ятовується.

Об’єднавчі заяви наших супер-патріотів від націонал-демократії також не дадуть засумувати. Нагадую шановному панству, що розкол, наприклад, у НРУ відбувся не по ідеологічній лінії, не по програмовій і навіть не по тактичній, а чисто по шкурній.Були в РУХу націонал-романтики на чолі з В’ячеславом Чорноволом, котрих турбувало, що їх патріотизм дасть Україні. Були в РУХу і націонал-прагматики, котрих турбувала дещо приземленіша проблема: а що ми будемо мати за свій патріотизм ? Що поробиш, у наш вік меркантилізації і патріотизм, виявляється, дехто вважає товаром.

До об’єднання націонал-демократів у щось РУХоподібне взірця 1989-91 р.р. я відношуся, скажімо, скептично. Тим більше, після геніального по своїй абсурдності заклику Юрія Костенка щодо об’єднання всіх націонал-демократів у мегаблок «імені Ющенка». Ющенко взірця 23 січня 2004 р. міг би стати тим знаменом, під яким націонал-демократи разом з канонічними націоналістами могли б стати згуртованими лавами. На жаль, Ющенко–2004 і Ющенко-2008 – то є дві великі різниці.

Висновок геть песимістичний: немає за кого голосувати! Але ж комусь чи чомусь вірити треба, позаяк без віри людина – це просто мисляча тварина з тваринними інстинктами, бажаннями, вчинками. Вихід? Повинні, зрештою, появитися партії нового покоління українців. Повинні появитися лідери, свідомість яких сформувалася поза «совком», ментальність яких відповідала б психічному стану свідомого громадянина незалежної держави. Повинні появитися політики, патріотизм яких не прорізувався б лишень під час виборчих кампаній, а був би станом душі. Зрештою, які просто не брехали б. Правда ж, за таких проголосували б?

27.09.2008,
Богдан Гринчук

Принципова безпринципність

Радість-то яка: у Європу прямуємо! Та так широко крокуємо, що аж штани на сороміцькому місці лопаються. Між нами кажучи, штани-то, у основному, благенькі, цією ж Європою заношені. От що то значить європейська культура, загальнолюдські цінності і взагалі, цивілізація. Інші б свої непотрібні шмутки на смітник викинули, а європейці добрі, гуманні: посилають злидням гуманітарну допомогу, милостиво дозволяють українцям доношувати своє лахміття.

І щодо «крокуємо» також є певні сумніви. Незграбне якесь це наше крокування: то шарахаємося в азіятчину, то як до Пречистої Діви припадаємо до Статуї Свободи, то клянемося-божимося, що на Брюсселі-Страсбурзі світ клином зійшовся. А Європа – вона дівка привередлива, бо з посагом ого-го. Для неї штиблети зі страусиної шкури – це ще не європейськість. І триразова на день зміна нарядів, най і «від кутюр» - також не вирішальна ознака європейськості. І навіть супердемократичні спічі під долонями дашком рук, які не крали, уже не переконують Європу, що Україна з нею однієї крові.

Ми можемо скільки завгодно надимати щоки та викликати заздрість в Європи своєю Трипільською давниною. Ми можемо приголомшувати Європу, беручи в свідки ну дуже достовірні історичні джерела, від індійських вед до жидівської біблії, що саме українські Охріми-Параски були предками всіх без винятку європейців. Ми можемо навіть лобом оббивати європейські пороги, канючачи пустити погрітися хоч у сінях. І все буде надаремно. Хоча ми і білої раси, і очі в нас не розкосі, і мова наша чарівно-мелодійна за своєю милозвучністю поступається хіба що італійській, і роботящі – таких ще пошукати треба... та не відкриваються царські врата для нашого брата. Планида така, видать? Чи ж ми знаємо, сліпий народ!

Та яка, у біса, планида! Який сліпий народ! Що про сучасних Охрімів-Парасок знає Європа? Обслуга хороша? Управно нічні горшки виносять? Дешева робоча худоба? Що Європа знає про українців? Та нічого правдивого. Судять про нас з московської дезінформації та диких викобелювань наших можновладців та політиків.

Токувати заклинання «ПДЧ НАТО» - «Євросоюз», «Євроінтеграція» - «демократичні цінності» - великого розуму не треба. Сита, благополучна і дуже егоїстична Європа оберігається зайвого клопоту. Ви ж не сумніваєтеся, що для добропорядного європейського сімейства Україна не просто клопіт, а завідомий головний біль на непередбачуваний час. Що найбільше шанується в цивілізованому суспільстві? Стабільність і гра за однаковими для всіх правилами. Що може запропонувати українська політично-владна, даруйте на слові, еліта? Кухонно-комунальні чвари на владному Олімпі ? Відсутність національної ідеї як державної політики ? Розчахнутий навпіл народ, який з племені вже виріс, але в націю так і не перетворився? Державну стратегію, яка залежить від того, у які руки попаде державне кермо: «ті, що не крали», «виманіжено нещадні» чи «краби»? Війну всіх проти всіх у владних ешелонах і політикумі? Владний безлад? Зрештою, мораль блазнів, дурнів і наполеончиків?

Починаючи з княжої доби, усі біди України ішли від старшини: від її самолюбства, пихи, зажерливості, немирства, зрадливості, яничарства. І нині маємо таку ж старшину. Нинішня рукотворна політична криза аж волає: глянь, Україно, у дзеркало і з огидою сплюнь від побаченого ! Ось твої голі королі: один спровокував кризу в надії затриматися при владі; друга єзуїтськи підштовхнула першого до нерозважливого кроку в надії, що він зломає шию; третій шакалом зачаївся в кущах у надії поживитися мертвотою. Знайдіть у цій візантійщині хоча б натяк на національні інтереси. Безжалісна боротьба за владу заради влади. Боротьба павуків у банці.

Не знаю, кого більше дурять наші євроінтеграційники – нас чи себе, коли фантазують на теми «от-от надання ПДЧ» - «найближчим часом набуття асоційованого членства в Євросоюзі». Еге ж, буде вам і білка, буде і свисток... як рак свисне. Пора вже усвідомити, що в трикутнику взаємин Московія-Україна-Європа остання залишилася прихильницею політики a la «Мюнхен-1938». Європа ніколи заради України не піде навіть не на конфлікт, а на напруження взаємин з Московією, допоки смокче з москвинської газової цицьки.

Щоби позбутися ілюзій щодо нашої європейськості з точки зору німецької бюргерши Ангели Меркель, наведу дрібний на перший погляд факт. На останньому саміті Україна-ЄС у тексті спільної декларації Німеччина категорично заперечувала проти визнання України «Європейською державою». Європейські лідери погодилися і в документі записали: «Європейська країна». Не вловили зневажливої суті? «Держава» - поняття політичне, «країна» - географічне, себто Україну визнали європейською тільки тому, що вона знаходиться на території Європи. Перекладаю на зрозумілу мову для замріяних: для європейців ми не homo sapiens із сусіднього добропорядного упорядкованого будинку, а щось-таке людиноподібне, волосате і дике, котре вже живе в печері на території Європи, але ще ностальгує за деревом.

Як ви гадаєте, хто найбільше приклав руки до такого нашого сороміцького положення? Гетьмани зі старшинами, пір’я їм у роті поросло б. Що Європа цінує в політикові, тим більше, у державному діячеві? У першу чергу політичну статечність, себто розсудливість, стабільність у поглядах, передбачуваність у діях, вчинках. Одне слово, те чим наші можновладні Охріми-Параски ніколи не грішили. Чого варта одна лиш багатовекторність зовнішньої державної політики, що нагадує принципову поведінку дешевої повії: і тобі дам, і тобі не відмовлю, і під тебе ляжу.

Не шукайте винятків серед нашої можновладно-політичної еліти: партократи, охлократи, демократи, месії, леді, конкретні пацани, блазні, ренегати, яничари, ті, що рвуть на грудях сорочку за Україну, ті, що рвуть Україну на шматки – усі родом кури чубаті. За 17 років не зробити Україну українською, віддати на поталу бандитам, бездарно змарнувати воістину історичні шанси стати Україні рівнею серед європейських держав – це треба вміти.

Найнеприємніше, що цим європейцям нічим дорікнути: двоєдушні наші владці, нещирі, непевні і лукаві.

Рік тому в авторитетному міжнародному виданні Foreign affairs була опублікована стаття «Стримуючи Росію». Стаття настільки антиросійська, що офіційна Москва назвала її «антиросійським маніфестом». Чого варте порівняння кремлівського правителя з Адольфом Гітлером. Підпис під статтею – «Юлія Тимошенко».

«П’ятиденна війна» Росії з Грузією. Відверта, нахабна, демонстративна гра імперськими м’язами. Світ жахнувся, занепокоївся і... знизав плечима: мовляв, ну що з цієї азіятчини візьмеш як вона такою пранцюватою вродилася ? Гадалося, чудова нагода для Ю.Т. продемонструвати свою принципову антимоскальність та затаврувати агресивні дії Кремля на відновлення Російської імперії. Натомість «залізна леді» якраз на час піку московської агресії... щезла з України, а коли повернулася з серпневого відпочинку, то де й ділася її антиросійськість. Перед світовою громадськістю постала достобіса лояльна до агресора Леді Ю.:

• висловила свою підтримку «мудрості» проросійської реакції Євросоюзу;
• промимрила обтічну фразу про територіальну цілісність Грузії, не уточнюючи чи входить Південна Осетія в цю територію;
• висловила жаль щодо «різких заяв» МЗС України та дала зрозуміти, що таких заяв не було б, якби дипломатичні огризки підпорядковувалися б їй. І ні пари з уст про засудження агресії москвинів.

За Юлію Тимошенко це зробив голова фракції БЮТ Іван Кириленко. У короткій пересварці перед телекамерами зі своїм «нунсівським» візаві В’ячеславом Кириленком на пряме запитання «чи ви засуджуєте агресію Росії ?», «бютівець» відповів щиро і категорично: «Ні ! Оскільки агресором була Грузія».

Коротенький урок лікбезу для великих політиків від БЮТ. «Агресія» - збройний напад однієї держави на іншу з метою загарбання її території, ліквідації або обмеження її незалежності, політичного або економічного підкорення її народу» («Політичний словник»). На яку-таку суверенну державу напала Грузія ? За паном Іваном виходить, що, всупереч міжнародних договорів, він разом зі своєю вождесою вважає окуповану москалями Південну Осетію незалежною державою. Якщо «залізний канцлер у перспективі» мала намір лизнути московського ведмедя в делікатне місце, то це їй вдалося. Ведмідь замуркотів від задоволення; позаяк з москвинськими інтересами в Україні все «тіп-топ»: є хороший проросійський лідер опозиції з рейтингом 20 %; є поганий антиросійський президент з рейтингом 5 %; і є класний, головне, перспективний прем’єр-міністр, яка, скажімо, не демонструє пронатівської позиції, категорично не визнає російсько-грузинський військовий конфлікт московською агресією проти незалежної держави, має рейтинг 24 % та хороші перспективи виграти наступні президентські вибори.

Отакий-от зовнішньо-політичний кульбіт «від Юлі». Не переживайте: це несерйозно і тимчасово. Просто на даний історичний момент їй вигідно фліртувати з москвинами. Щоби втерти носа Віктору Ющенку і заробити декілька додаткових балів до свого передвиборчого рейтингу. Мається на увазі ціна на газ. Нагадую, що В.Ю. зі свойого першого і останнього офіційного візиту в білокам’яну повернувся з ціною на газ не менше $ 400 за 1000 куб.м. Ю.Т. правдами-неправдами добивається зниження ціни на газ до 250-300 дол., щоби влаштувати політичне шоу і показати себе такою-собі «газовою Берегинею» всіх українських злидарів.

Кажете, та най хоч почергово скаче в ліжка до Путіна з Мєдвєдєвим, аби нам була вигода? Шлунком думаємо, шановні «совки». Так можна і незалежність проміняти на миску ситної юшки.

Кожна шануюча себе людина в житті, поведінці повинна керуватися переконаннями, правилами, себто принципами. Із них і постає мораль, етика. Делікатно кажучи, аморальні люди не користуються пошаною в цивілізованому суспільстві. У нас вони керують державою. Безпринципність, себто аморальність, у політиці обов’язково породжує барбаринський принцип – «ціль виправдовує засоби». Наприклад, Росія не гребує ніякими, як правило дикунськими, засобами для досягнення своєї цілі – відродження Російської імперії. Якими принципами, якщо вони взагалі є, поступиться Юлія Тимошенко для досягнення своєї цілі – необмеженої влади ?

Дорікнути Віктора Ющенка безпринципністю у відстоюванні пронатовського, євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу України не зможе навіть найзаклятіший соратник по демкоаліції. І його позиція в російсько-грузинському конфлікті чітка й однозначна: Московія – агресор, Грузія – жертва, Південна Осетія та Абхазія – невід’ємна територія Грузії, кум Міхо – герой. Затята послідовність В.Ю.затягнути Україну, як упертого бугая на налигачі, в європейське стійло викликає подив і захоплення... А віз і нині там.

Як сказав хтось із мудрих: правитель пізнається по ділах його. Говорити В.Ю. мастак, але... Це в нас списана з життя приказка «моя Гапка нехороша, зате гуторка мила», а в Європі благі наміри, підкріплені тільки словами не проходять. Євросоюз не благодійний фонд, котрий опікується гнаними і голодними. У своє добропорядне товариство нових членів він приймає за досить жорсткими стандартами – політичними, економічними та моральними. Скажу відразу, якщо не станеться дива, то всі євро-атлантичні потуги В.Ю. наразі мають одну перспективу: не тратьте, куме, сили: опускайтеся на дно. У нинішний неприглядний для Європи вигляд України свої, чи не найбільші, два гроші доклав саме він.

Мушу розчарувати тих, скажімо, не зовсім мудрих, хто свято переконаний, що Європа не знає і не цікавиться нашим внутрішнім владним бардаком. Ще й як знає і навіть дуже цікавиться. От тільки ці законослухняні європейці ніяк не можуть уторопати навіщо Президент України так затято, непримиренно, на життя або смерть бореться з власними урядами. Судіть самі. Перший уряд Юлії Тимошенко він відправив у відставку за, скажімо, недостатню увагу до директивних побажань та шкурних інтересів «любих друзів» і «рідних людей».

Другий уряд Юрія Єханурова рухнув унаслідок поразки Ющенка і його політичної сили на парламентських виборах. (Нагадую, що поразці передували Меморандум про порозуміння (з донецькою мафією) та Універсал національної єдності (з тією ж братвою-«донами» та ренегатом Морозом).

Третій уряд Віктора Януковича, якого благословив на прем’єрство сам же Ющенко, був знищений руками, точніше, голосами виборців на дочасних виборах. Причина поважніша – інстинкт самозбереження: занадто заповзято «донецькі» потягнули на себе владну ковдру.

Четвертий уряд – повторне вшестя на прем’єрську Голгофу Юлії Тимошенко з перших днів викликав у Віктора Ющенка просто-таки люту ненависть. Причина ще поважніша: невгамовне бажання ще поцарювати. Послідовність, шляк би її трафив !

Я так і уявляю гарячкове бебрання європейських істориків та архівістів у старинних манускриптах у пошуках історичних аналогій запеклої боротьби президента, шаха, короля, царя, вождя племені з власними урядами. І даремно: ми – унікальні !

Ошелешені європейці публічними заявами Президента України щодо зради Юлії Тимошенко і суцільними загрозами національній безпеці зі сторони її команди. От тобі, Гандзю, книш: на чолі уряду – державна злочинниця і взагалі кремлівська шльондра, а саме існування уряду становить загрозу національним інтересам ! Європі треба держава з таким владним бардаком ?

Чи хоче Європа бачити своїм партнером президента, котрий «на зло Юлі» дестабілізує фінансово-економічну ситуацію в державі ? Пам’ятаєте його законопроект Держбюджету, внесений «у піку» урядовому за день до розгляду у ВР ? Усе вірно: Держбюджет не був прийнятий, що і треба було В.Ю.

А наглухо (особисто президентом !) заблокована державна програма приватизації, щоби не дати Ю.Т.... хоча ні, не дати громадянам України отримати по 1000 грн. украдених заощаджень ? Європі треба такий партнер-президент, котрий у внутрішній політиці послуговується правилом «чим гірше, тим краще» заради того, щоби не дати зрости рейтингу своїй заклятій соратниці по Майдану ?

За усталеними правилами гри в Європі опозиція є обов’язковим і рівноправним елементом в державній машині. Їй надано усі можливі контролюючі функції. А якщо взяти до уваги реальну «четверту владу» - пресу, розвинене громадянське суспільство та реальну незалежність гілок влади, то система противаг і контролю майже бездоганна. Якби запитати в німця, француза, англійця (перелік продовжте самі), яка в них опозиція – проамериканська, проросійська чи прокитайська, вони не зрозуміли б суті запитання. У всіх у них опозиція, зрештою, як і влада, пронаціональна. Це наше ноу-хау: опозиція в складі Партії регіонів та Компартії – «п’ята колона» чужої держави, яка відкрито відстоює національні інтереси, ворожої держави.

Президент із сороміціьким рейтингом народної довіри і неадекватною поведінкою. Прем’єр-міністр із принциповою безпринципністю. Головний опозиціонер з кримінальним минулим і проросійською орієнтацією. Опозиційна шавка взагалі яничар і україноненависник. Відсутність громадянського суспільства та майже суціль приручені «сторожові пси демократії». Розколений навпіл народ. Усеохоплююча корупція. Олігархоїзована Верховна Рада. Фаворитизм. Владний безлад. Постійні політичні кризи як інструмент боротьби за владу. Влада як засіб збагачення. Візантійщина як метод державної системи управління. Непередбачуваність вчинків, дій чинних, а ще більше прийдешніх можновладців. Правовий нігілізм. Каста недоторканої шпани. Беззаконня і безкарність...

І з таким-то «послужним списком» президент Ющенко переконує, що нас зі свинячою мордою от-от приймуть в європейський бубличний ряд ? Якщо він у цю бредню вірить, значить, маємо президента не від світу цього. Якщо знає правду, але свідомо вішає нам локшину на вуха, значить маємо чим гордитися: НАШ сукин син.

Європа шанує тих, хто вміє шанувати себе. От наші внуки-правнуки наберуться національного гонору, вибудують державу як лялечку і ці європейські сноби матимуть за честь першими вітатися з нами. Так буде. Не при цих «птахах совкового гнізда».

04.09.2008,
Богдан Гринчук