Радість-то яка: у Європу прямуємо! Та так широко крокуємо, що аж штани на сороміцькому місці лопаються. Між нами кажучи, штани-то, у основному, благенькі, цією ж Європою заношені. От що то значить європейська культура, загальнолюдські цінності і взагалі, цивілізація. Інші б свої непотрібні шмутки на смітник викинули, а європейці добрі, гуманні: посилають злидням гуманітарну допомогу, милостиво дозволяють українцям доношувати своє лахміття.
І щодо «крокуємо» також є певні сумніви. Незграбне якесь це наше крокування: то шарахаємося в азіятчину, то як до Пречистої Діви припадаємо до Статуї Свободи, то клянемося-божимося, що на Брюсселі-Страсбурзі світ клином зійшовся. А Європа – вона дівка привередлива, бо з посагом ого-го. Для неї штиблети зі страусиної шкури – це ще не європейськість. І триразова на день зміна нарядів, най і «від кутюр» - також не вирішальна ознака європейськості. І навіть супердемократичні спічі під долонями дашком рук, які не крали, уже не переконують Європу, що Україна з нею однієї крові.
Ми можемо скільки завгодно надимати щоки та викликати заздрість в Європи своєю Трипільською давниною. Ми можемо приголомшувати Європу, беручи в свідки ну дуже достовірні історичні джерела, від індійських вед до жидівської біблії, що саме українські Охріми-Параски були предками всіх без винятку європейців. Ми можемо навіть лобом оббивати європейські пороги, канючачи пустити погрітися хоч у сінях. І все буде надаремно. Хоча ми і білої раси, і очі в нас не розкосі, і мова наша чарівно-мелодійна за своєю милозвучністю поступається хіба що італійській, і роботящі – таких ще пошукати треба... та не відкриваються царські врата для нашого брата. Планида така, видать? Чи ж ми знаємо, сліпий народ!
Та яка, у біса, планида! Який сліпий народ! Що про сучасних Охрімів-Парасок знає Європа? Обслуга хороша? Управно нічні горшки виносять? Дешева робоча худоба? Що Європа знає про українців? Та нічого правдивого. Судять про нас з московської дезінформації та диких викобелювань наших можновладців та політиків.
Токувати заклинання «ПДЧ НАТО» - «Євросоюз», «Євроінтеграція» - «демократичні цінності» - великого розуму не треба. Сита, благополучна і дуже егоїстична Європа оберігається зайвого клопоту. Ви ж не сумніваєтеся, що для добропорядного європейського сімейства Україна не просто клопіт, а завідомий головний біль на непередбачуваний час. Що найбільше шанується в цивілізованому суспільстві? Стабільність і гра за однаковими для всіх правилами. Що може запропонувати українська політично-владна, даруйте на слові, еліта? Кухонно-комунальні чвари на владному Олімпі ? Відсутність національної ідеї як державної політики ? Розчахнутий навпіл народ, який з племені вже виріс, але в націю так і не перетворився? Державну стратегію, яка залежить від того, у які руки попаде державне кермо: «ті, що не крали», «виманіжено нещадні» чи «краби»? Війну всіх проти всіх у владних ешелонах і політикумі? Владний безлад? Зрештою, мораль блазнів, дурнів і наполеончиків?
Починаючи з княжої доби, усі біди України ішли від старшини: від її самолюбства, пихи, зажерливості, немирства, зрадливості, яничарства. І нині маємо таку ж старшину. Нинішня рукотворна політична криза аж волає: глянь, Україно, у дзеркало і з огидою сплюнь від побаченого ! Ось твої голі королі: один спровокував кризу в надії затриматися при владі; друга єзуїтськи підштовхнула першого до нерозважливого кроку в надії, що він зломає шию; третій шакалом зачаївся в кущах у надії поживитися мертвотою. Знайдіть у цій візантійщині хоча б натяк на національні інтереси. Безжалісна боротьба за владу заради влади. Боротьба павуків у банці.
Не знаю, кого більше дурять наші євроінтеграційники – нас чи себе, коли фантазують на теми «от-от надання ПДЧ» - «найближчим часом набуття асоційованого членства в Євросоюзі». Еге ж, буде вам і білка, буде і свисток... як рак свисне. Пора вже усвідомити, що в трикутнику взаємин Московія-Україна-Європа остання залишилася прихильницею політики a la «Мюнхен-1938». Європа ніколи заради України не піде навіть не на конфлікт, а на напруження взаємин з Московією, допоки смокче з москвинської газової цицьки.
Щоби позбутися ілюзій щодо нашої європейськості з точки зору німецької бюргерши Ангели Меркель, наведу дрібний на перший погляд факт. На останньому саміті Україна-ЄС у тексті спільної декларації Німеччина категорично заперечувала проти визнання України «Європейською державою». Європейські лідери погодилися і в документі записали: «Європейська країна». Не вловили зневажливої суті? «Держава» - поняття політичне, «країна» - географічне, себто Україну визнали європейською тільки тому, що вона знаходиться на території Європи. Перекладаю на зрозумілу мову для замріяних: для європейців ми не homo sapiens із сусіднього добропорядного упорядкованого будинку, а щось-таке людиноподібне, волосате і дике, котре вже живе в печері на території Європи, але ще ностальгує за деревом.
Як ви гадаєте, хто найбільше приклав руки до такого нашого сороміцького положення? Гетьмани зі старшинами, пір’я їм у роті поросло б. Що Європа цінує в політикові, тим більше, у державному діячеві? У першу чергу політичну статечність, себто розсудливість, стабільність у поглядах, передбачуваність у діях, вчинках. Одне слово, те чим наші можновладні Охріми-Параски ніколи не грішили. Чого варта одна лиш багатовекторність зовнішньої державної політики, що нагадує принципову поведінку дешевої повії: і тобі дам, і тобі не відмовлю, і під тебе ляжу.
Не шукайте винятків серед нашої можновладно-політичної еліти: партократи, охлократи, демократи, месії, леді, конкретні пацани, блазні, ренегати, яничари, ті, що рвуть на грудях сорочку за Україну, ті, що рвуть Україну на шматки – усі родом кури чубаті. За 17 років не зробити Україну українською, віддати на поталу бандитам, бездарно змарнувати воістину історичні шанси стати Україні рівнею серед європейських держав – це треба вміти.
Найнеприємніше, що цим європейцям нічим дорікнути: двоєдушні наші владці, нещирі, непевні і лукаві.
Рік тому в авторитетному міжнародному виданні Foreign affairs була опублікована стаття «Стримуючи Росію». Стаття настільки антиросійська, що офіційна Москва назвала її «антиросійським маніфестом». Чого варте порівняння кремлівського правителя з Адольфом Гітлером. Підпис під статтею – «Юлія Тимошенко».
«П’ятиденна війна» Росії з Грузією. Відверта, нахабна, демонстративна гра імперськими м’язами. Світ жахнувся, занепокоївся і... знизав плечима: мовляв, ну що з цієї азіятчини візьмеш як вона такою пранцюватою вродилася ? Гадалося, чудова нагода для Ю.Т. продемонструвати свою принципову антимоскальність та затаврувати агресивні дії Кремля на відновлення Російської імперії. Натомість «залізна леді» якраз на час піку московської агресії... щезла з України, а коли повернулася з серпневого відпочинку, то де й ділася її антиросійськість. Перед світовою громадськістю постала достобіса лояльна до агресора Леді Ю.:
І щодо «крокуємо» також є певні сумніви. Незграбне якесь це наше крокування: то шарахаємося в азіятчину, то як до Пречистої Діви припадаємо до Статуї Свободи, то клянемося-божимося, що на Брюсселі-Страсбурзі світ клином зійшовся. А Європа – вона дівка привередлива, бо з посагом ого-го. Для неї штиблети зі страусиної шкури – це ще не європейськість. І триразова на день зміна нарядів, най і «від кутюр» - також не вирішальна ознака європейськості. І навіть супердемократичні спічі під долонями дашком рук, які не крали, уже не переконують Європу, що Україна з нею однієї крові.
Ми можемо скільки завгодно надимати щоки та викликати заздрість в Європи своєю Трипільською давниною. Ми можемо приголомшувати Європу, беручи в свідки ну дуже достовірні історичні джерела, від індійських вед до жидівської біблії, що саме українські Охріми-Параски були предками всіх без винятку європейців. Ми можемо навіть лобом оббивати європейські пороги, канючачи пустити погрітися хоч у сінях. І все буде надаремно. Хоча ми і білої раси, і очі в нас не розкосі, і мова наша чарівно-мелодійна за своєю милозвучністю поступається хіба що італійській, і роботящі – таких ще пошукати треба... та не відкриваються царські врата для нашого брата. Планида така, видать? Чи ж ми знаємо, сліпий народ!
Та яка, у біса, планида! Який сліпий народ! Що про сучасних Охрімів-Парасок знає Європа? Обслуга хороша? Управно нічні горшки виносять? Дешева робоча худоба? Що Європа знає про українців? Та нічого правдивого. Судять про нас з московської дезінформації та диких викобелювань наших можновладців та політиків.
Токувати заклинання «ПДЧ НАТО» - «Євросоюз», «Євроінтеграція» - «демократичні цінності» - великого розуму не треба. Сита, благополучна і дуже егоїстична Європа оберігається зайвого клопоту. Ви ж не сумніваєтеся, що для добропорядного європейського сімейства Україна не просто клопіт, а завідомий головний біль на непередбачуваний час. Що найбільше шанується в цивілізованому суспільстві? Стабільність і гра за однаковими для всіх правилами. Що може запропонувати українська політично-владна, даруйте на слові, еліта? Кухонно-комунальні чвари на владному Олімпі ? Відсутність національної ідеї як державної політики ? Розчахнутий навпіл народ, який з племені вже виріс, але в націю так і не перетворився? Державну стратегію, яка залежить від того, у які руки попаде державне кермо: «ті, що не крали», «виманіжено нещадні» чи «краби»? Війну всіх проти всіх у владних ешелонах і політикумі? Владний безлад? Зрештою, мораль блазнів, дурнів і наполеончиків?
Починаючи з княжої доби, усі біди України ішли від старшини: від її самолюбства, пихи, зажерливості, немирства, зрадливості, яничарства. І нині маємо таку ж старшину. Нинішня рукотворна політична криза аж волає: глянь, Україно, у дзеркало і з огидою сплюнь від побаченого ! Ось твої голі королі: один спровокував кризу в надії затриматися при владі; друга єзуїтськи підштовхнула першого до нерозважливого кроку в надії, що він зломає шию; третій шакалом зачаївся в кущах у надії поживитися мертвотою. Знайдіть у цій візантійщині хоча б натяк на національні інтереси. Безжалісна боротьба за владу заради влади. Боротьба павуків у банці.
Не знаю, кого більше дурять наші євроінтеграційники – нас чи себе, коли фантазують на теми «от-от надання ПДЧ» - «найближчим часом набуття асоційованого членства в Євросоюзі». Еге ж, буде вам і білка, буде і свисток... як рак свисне. Пора вже усвідомити, що в трикутнику взаємин Московія-Україна-Європа остання залишилася прихильницею політики a la «Мюнхен-1938». Європа ніколи заради України не піде навіть не на конфлікт, а на напруження взаємин з Московією, допоки смокче з москвинської газової цицьки.
Щоби позбутися ілюзій щодо нашої європейськості з точки зору німецької бюргерши Ангели Меркель, наведу дрібний на перший погляд факт. На останньому саміті Україна-ЄС у тексті спільної декларації Німеччина категорично заперечувала проти визнання України «Європейською державою». Європейські лідери погодилися і в документі записали: «Європейська країна». Не вловили зневажливої суті? «Держава» - поняття політичне, «країна» - географічне, себто Україну визнали європейською тільки тому, що вона знаходиться на території Європи. Перекладаю на зрозумілу мову для замріяних: для європейців ми не homo sapiens із сусіднього добропорядного упорядкованого будинку, а щось-таке людиноподібне, волосате і дике, котре вже живе в печері на території Європи, але ще ностальгує за деревом.
Як ви гадаєте, хто найбільше приклав руки до такого нашого сороміцького положення? Гетьмани зі старшинами, пір’я їм у роті поросло б. Що Європа цінує в політикові, тим більше, у державному діячеві? У першу чергу політичну статечність, себто розсудливість, стабільність у поглядах, передбачуваність у діях, вчинках. Одне слово, те чим наші можновладні Охріми-Параски ніколи не грішили. Чого варта одна лиш багатовекторність зовнішньої державної політики, що нагадує принципову поведінку дешевої повії: і тобі дам, і тобі не відмовлю, і під тебе ляжу.
Не шукайте винятків серед нашої можновладно-політичної еліти: партократи, охлократи, демократи, месії, леді, конкретні пацани, блазні, ренегати, яничари, ті, що рвуть на грудях сорочку за Україну, ті, що рвуть Україну на шматки – усі родом кури чубаті. За 17 років не зробити Україну українською, віддати на поталу бандитам, бездарно змарнувати воістину історичні шанси стати Україні рівнею серед європейських держав – це треба вміти.
Найнеприємніше, що цим європейцям нічим дорікнути: двоєдушні наші владці, нещирі, непевні і лукаві.
Рік тому в авторитетному міжнародному виданні Foreign affairs була опублікована стаття «Стримуючи Росію». Стаття настільки антиросійська, що офіційна Москва назвала її «антиросійським маніфестом». Чого варте порівняння кремлівського правителя з Адольфом Гітлером. Підпис під статтею – «Юлія Тимошенко».
«П’ятиденна війна» Росії з Грузією. Відверта, нахабна, демонстративна гра імперськими м’язами. Світ жахнувся, занепокоївся і... знизав плечима: мовляв, ну що з цієї азіятчини візьмеш як вона такою пранцюватою вродилася ? Гадалося, чудова нагода для Ю.Т. продемонструвати свою принципову антимоскальність та затаврувати агресивні дії Кремля на відновлення Російської імперії. Натомість «залізна леді» якраз на час піку московської агресії... щезла з України, а коли повернулася з серпневого відпочинку, то де й ділася її антиросійськість. Перед світовою громадськістю постала достобіса лояльна до агресора Леді Ю.:
- висловила свою підтримку «мудрості» проросійської реакції Євросоюзу;
- промимрила обтічну фразу про територіальну цілісність Грузії, не уточнюючи чи входить Південна Осетія в цю територію;
- висловила жаль щодо «різких заяв» МЗС України та дала зрозуміти, що таких заяв не було б, якби дипломатичні огризки підпорядковувалися б їй. І ні пари з уст про засудження агресії москвинів.
За Юлію Тимошенко це зробив голова фракції БЮТ Іван Кириленко. У короткій пересварці перед телекамерами зі своїм «нунсівським» візаві В’ячеславом Кириленком на пряме запитання «чи ви засуджуєте агресію Росії ?», «бютівець» відповів щиро і категорично: «Ні ! Оскільки агресором була Грузія».
Коротенький урок лікбезу для великих політиків від БЮТ. «Агресія» - збройний напад однієї держави на іншу з метою загарбання її території, ліквідації або обмеження її незалежності, політичного або економічного підкорення її народу» («Політичний словник»). На яку-таку суверенну державу напала Грузія ? За паном Іваном виходить, що, всупереч міжнародних договорів, він разом зі своєю вождесою вважає окуповану москалями Південну Осетію незалежною державою. Якщо «залізний канцлер у перспективі» мала намір лизнути московського ведмедя в делікатне місце, то це їй вдалося. Ведмідь замуркотів від задоволення; позаяк з москвинськими інтересами в Україні все «тіп-топ»: є хороший проросійський лідер опозиції з рейтингом 20 %; є поганий антиросійський президент з рейтингом 5 %; і є класний, головне, перспективний прем’єр-міністр, яка, скажімо, не демонструє пронатівської позиції, категорично не визнає російсько-грузинський військовий конфлікт московською агресією проти незалежної держави, має рейтинг 24 % та хороші перспективи виграти наступні президентські вибори.
Отакий-от зовнішньо-політичний кульбіт «від Юлі». Не переживайте: це несерйозно і тимчасово. Просто на даний історичний момент їй вигідно фліртувати з москвинами. Щоби втерти носа Віктору Ющенку і заробити декілька додаткових балів до свого передвиборчого рейтингу. Мається на увазі ціна на газ. Нагадую, що В.Ю. зі свойого першого і останнього офіційного візиту в білокам’яну повернувся з ціною на газ не менше $ 400 за 1000 куб.м. Ю.Т. правдами-неправдами добивається зниження ціни на газ до 250-300 дол., щоби влаштувати політичне шоу і показати себе такою-собі «газовою Берегинею» всіх українських злидарів.
Кажете, та най хоч почергово скаче в ліжка до Путіна з Мєдвєдєвим, аби нам була вигода? Шлунком думаємо, шановні «совки». Так можна і незалежність проміняти на миску ситної юшки.
Кожна шануюча себе людина в житті, поведінці повинна керуватися переконаннями, правилами, себто принципами. Із них і постає мораль, етика. Делікатно кажучи, аморальні люди не користуються пошаною в цивілізованому суспільстві. У нас вони керують державою. Безпринципність, себто аморальність, у політиці обов’язково породжує барбаринський принцип – «ціль виправдовує засоби». Наприклад, Росія не гребує ніякими, як правило дикунськими, засобами для досягнення своєї цілі – відродження Російської імперії. Якими принципами, якщо вони взагалі є, поступиться Юлія Тимошенко для досягнення своєї цілі – необмеженої влади ?
Дорікнути Віктора Ющенка безпринципністю у відстоюванні пронатовського, євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу України не зможе навіть найзаклятіший соратник по демкоаліції. І його позиція в російсько-грузинському конфлікті чітка й однозначна: Московія – агресор, Грузія – жертва, Південна Осетія та Абхазія – невід’ємна територія Грузії, кум Міхо – герой. Затята послідовність В.Ю.затягнути Україну, як упертого бугая на налигачі, в європейське стійло викликає подив і захоплення... А віз і нині там.
Як сказав хтось із мудрих: правитель пізнається по ділах його. Говорити В.Ю. мастак, але... Це в нас списана з життя приказка «моя Гапка нехороша, зате гуторка мила», а в Європі благі наміри, підкріплені тільки словами не проходять. Євросоюз не благодійний фонд, котрий опікується гнаними і голодними. У своє добропорядне товариство нових членів він приймає за досить жорсткими стандартами – політичними, економічними та моральними. Скажу відразу, якщо не станеться дива, то всі євро-атлантичні потуги В.Ю. наразі мають одну перспективу: не тратьте, куме, сили: опускайтеся на дно. У нинішний неприглядний для Європи вигляд України свої, чи не найбільші, два гроші доклав саме він.
Мушу розчарувати тих, скажімо, не зовсім мудрих, хто свято переконаний, що Європа не знає і не цікавиться нашим внутрішнім владним бардаком. Ще й як знає і навіть дуже цікавиться. От тільки ці законослухняні європейці ніяк не можуть уторопати навіщо Президент України так затято, непримиренно, на життя або смерть бореться з власними урядами. Судіть самі. Перший уряд Юлії Тимошенко він відправив у відставку за, скажімо, недостатню увагу до директивних побажань та шкурних інтересів «любих друзів» і «рідних людей».
Другий уряд Юрія Єханурова рухнув унаслідок поразки Ющенка і його політичної сили на парламентських виборах. (Нагадую, що поразці передували Меморандум про порозуміння (з донецькою мафією) та Універсал національної єдності (з тією ж братвою-«донами» та ренегатом Морозом).
Третій уряд Віктора Януковича, якого благословив на прем’єрство сам же Ющенко, був знищений руками, точніше, голосами виборців на дочасних виборах. Причина поважніша – інстинкт самозбереження: занадто заповзято «донецькі» потягнули на себе владну ковдру.
Четвертий уряд – повторне вшестя на прем’єрську Голгофу Юлії Тимошенко з перших днів викликав у Віктора Ющенка просто-таки люту ненависть. Причина ще поважніша: невгамовне бажання ще поцарювати. Послідовність, шляк би її трафив !
Я так і уявляю гарячкове бебрання європейських істориків та архівістів у старинних манускриптах у пошуках історичних аналогій запеклої боротьби президента, шаха, короля, царя, вождя племені з власними урядами. І даремно: ми – унікальні !
Ошелешені європейці публічними заявами Президента України щодо зради Юлії Тимошенко і суцільними загрозами національній безпеці зі сторони її команди. От тобі, Гандзю, книш: на чолі уряду – державна злочинниця і взагалі кремлівська шльондра, а саме існування уряду становить загрозу національним інтересам ! Європі треба держава з таким владним бардаком ?
Чи хоче Європа бачити своїм партнером президента, котрий «на зло Юлі» дестабілізує фінансово-економічну ситуацію в державі ? Пам’ятаєте його законопроект Держбюджету, внесений «у піку» урядовому за день до розгляду у ВР ? Усе вірно: Держбюджет не був прийнятий, що і треба було В.Ю.
А наглухо (особисто президентом !) заблокована державна програма приватизації, щоби не дати Ю.Т.... хоча ні, не дати громадянам України отримати по 1000 грн. украдених заощаджень ? Європі треба такий партнер-президент, котрий у внутрішній політиці послуговується правилом «чим гірше, тим краще» заради того, щоби не дати зрости рейтингу своїй заклятій соратниці по Майдану ?
За усталеними правилами гри в Європі опозиція є обов’язковим і рівноправним елементом в державній машині. Їй надано усі можливі контролюючі функції. А якщо взяти до уваги реальну «четверту владу» - пресу, розвинене громадянське суспільство та реальну незалежність гілок влади, то система противаг і контролю майже бездоганна. Якби запитати в німця, француза, англійця (перелік продовжте самі), яка в них опозиція – проамериканська, проросійська чи прокитайська, вони не зрозуміли б суті запитання. У всіх у них опозиція, зрештою, як і влада, пронаціональна. Це наше ноу-хау: опозиція в складі Партії регіонів та Компартії – «п’ята колона» чужої держави, яка відкрито відстоює національні інтереси, ворожої держави.
Президент із сороміціьким рейтингом народної довіри і неадекватною поведінкою. Прем’єр-міністр із принциповою безпринципністю. Головний опозиціонер з кримінальним минулим і проросійською орієнтацією. Опозиційна шавка взагалі яничар і україноненависник. Відсутність громадянського суспільства та майже суціль приручені «сторожові пси демократії». Розколений навпіл народ. Усеохоплююча корупція. Олігархоїзована Верховна Рада. Фаворитизм. Владний безлад. Постійні політичні кризи як інструмент боротьби за владу. Влада як засіб збагачення. Візантійщина як метод державної системи управління. Непередбачуваність вчинків, дій чинних, а ще більше прийдешніх можновладців. Правовий нігілізм. Каста недоторканої шпани. Беззаконня і безкарність...
І з таким-то «послужним списком» президент Ющенко переконує, що нас зі свинячою мордою от-от приймуть в європейський бубличний ряд ? Якщо він у цю бредню вірить, значить, маємо президента не від світу цього. Якщо знає правду, але свідомо вішає нам локшину на вуха, значить маємо чим гордитися: НАШ сукин син.
Європа шанує тих, хто вміє шанувати себе. От наші внуки-правнуки наберуться національного гонору, вибудують державу як лялечку і ці європейські сноби матимуть за честь першими вітатися з нами. Так буде. Не при цих «птахах совкового гнізда».
04.09.2008,
Богдан Гринчук
Коротенький урок лікбезу для великих політиків від БЮТ. «Агресія» - збройний напад однієї держави на іншу з метою загарбання її території, ліквідації або обмеження її незалежності, політичного або економічного підкорення її народу» («Політичний словник»). На яку-таку суверенну державу напала Грузія ? За паном Іваном виходить, що, всупереч міжнародних договорів, він разом зі своєю вождесою вважає окуповану москалями Південну Осетію незалежною державою. Якщо «залізний канцлер у перспективі» мала намір лизнути московського ведмедя в делікатне місце, то це їй вдалося. Ведмідь замуркотів від задоволення; позаяк з москвинськими інтересами в Україні все «тіп-топ»: є хороший проросійський лідер опозиції з рейтингом 20 %; є поганий антиросійський президент з рейтингом 5 %; і є класний, головне, перспективний прем’єр-міністр, яка, скажімо, не демонструє пронатівської позиції, категорично не визнає російсько-грузинський військовий конфлікт московською агресією проти незалежної держави, має рейтинг 24 % та хороші перспективи виграти наступні президентські вибори.
Отакий-от зовнішньо-політичний кульбіт «від Юлі». Не переживайте: це несерйозно і тимчасово. Просто на даний історичний момент їй вигідно фліртувати з москвинами. Щоби втерти носа Віктору Ющенку і заробити декілька додаткових балів до свого передвиборчого рейтингу. Мається на увазі ціна на газ. Нагадую, що В.Ю. зі свойого першого і останнього офіційного візиту в білокам’яну повернувся з ціною на газ не менше $ 400 за 1000 куб.м. Ю.Т. правдами-неправдами добивається зниження ціни на газ до 250-300 дол., щоби влаштувати політичне шоу і показати себе такою-собі «газовою Берегинею» всіх українських злидарів.
Кажете, та най хоч почергово скаче в ліжка до Путіна з Мєдвєдєвим, аби нам була вигода? Шлунком думаємо, шановні «совки». Так можна і незалежність проміняти на миску ситної юшки.
Кожна шануюча себе людина в житті, поведінці повинна керуватися переконаннями, правилами, себто принципами. Із них і постає мораль, етика. Делікатно кажучи, аморальні люди не користуються пошаною в цивілізованому суспільстві. У нас вони керують державою. Безпринципність, себто аморальність, у політиці обов’язково породжує барбаринський принцип – «ціль виправдовує засоби». Наприклад, Росія не гребує ніякими, як правило дикунськими, засобами для досягнення своєї цілі – відродження Російської імперії. Якими принципами, якщо вони взагалі є, поступиться Юлія Тимошенко для досягнення своєї цілі – необмеженої влади ?
Дорікнути Віктора Ющенка безпринципністю у відстоюванні пронатовського, євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу України не зможе навіть найзаклятіший соратник по демкоаліції. І його позиція в російсько-грузинському конфлікті чітка й однозначна: Московія – агресор, Грузія – жертва, Південна Осетія та Абхазія – невід’ємна територія Грузії, кум Міхо – герой. Затята послідовність В.Ю.затягнути Україну, як упертого бугая на налигачі, в європейське стійло викликає подив і захоплення... А віз і нині там.
Як сказав хтось із мудрих: правитель пізнається по ділах його. Говорити В.Ю. мастак, але... Це в нас списана з життя приказка «моя Гапка нехороша, зате гуторка мила», а в Європі благі наміри, підкріплені тільки словами не проходять. Євросоюз не благодійний фонд, котрий опікується гнаними і голодними. У своє добропорядне товариство нових членів він приймає за досить жорсткими стандартами – політичними, економічними та моральними. Скажу відразу, якщо не станеться дива, то всі євро-атлантичні потуги В.Ю. наразі мають одну перспективу: не тратьте, куме, сили: опускайтеся на дно. У нинішний неприглядний для Європи вигляд України свої, чи не найбільші, два гроші доклав саме він.
Мушу розчарувати тих, скажімо, не зовсім мудрих, хто свято переконаний, що Європа не знає і не цікавиться нашим внутрішнім владним бардаком. Ще й як знає і навіть дуже цікавиться. От тільки ці законослухняні європейці ніяк не можуть уторопати навіщо Президент України так затято, непримиренно, на життя або смерть бореться з власними урядами. Судіть самі. Перший уряд Юлії Тимошенко він відправив у відставку за, скажімо, недостатню увагу до директивних побажань та шкурних інтересів «любих друзів» і «рідних людей».
Другий уряд Юрія Єханурова рухнув унаслідок поразки Ющенка і його політичної сили на парламентських виборах. (Нагадую, що поразці передували Меморандум про порозуміння (з донецькою мафією) та Універсал національної єдності (з тією ж братвою-«донами» та ренегатом Морозом).
Третій уряд Віктора Януковича, якого благословив на прем’єрство сам же Ющенко, був знищений руками, точніше, голосами виборців на дочасних виборах. Причина поважніша – інстинкт самозбереження: занадто заповзято «донецькі» потягнули на себе владну ковдру.
Четвертий уряд – повторне вшестя на прем’єрську Голгофу Юлії Тимошенко з перших днів викликав у Віктора Ющенка просто-таки люту ненависть. Причина ще поважніша: невгамовне бажання ще поцарювати. Послідовність, шляк би її трафив !
Я так і уявляю гарячкове бебрання європейських істориків та архівістів у старинних манускриптах у пошуках історичних аналогій запеклої боротьби президента, шаха, короля, царя, вождя племені з власними урядами. І даремно: ми – унікальні !
Ошелешені європейці публічними заявами Президента України щодо зради Юлії Тимошенко і суцільними загрозами національній безпеці зі сторони її команди. От тобі, Гандзю, книш: на чолі уряду – державна злочинниця і взагалі кремлівська шльондра, а саме існування уряду становить загрозу національним інтересам ! Європі треба держава з таким владним бардаком ?
Чи хоче Європа бачити своїм партнером президента, котрий «на зло Юлі» дестабілізує фінансово-економічну ситуацію в державі ? Пам’ятаєте його законопроект Держбюджету, внесений «у піку» урядовому за день до розгляду у ВР ? Усе вірно: Держбюджет не був прийнятий, що і треба було В.Ю.
А наглухо (особисто президентом !) заблокована державна програма приватизації, щоби не дати Ю.Т.... хоча ні, не дати громадянам України отримати по 1000 грн. украдених заощаджень ? Європі треба такий партнер-президент, котрий у внутрішній політиці послуговується правилом «чим гірше, тим краще» заради того, щоби не дати зрости рейтингу своїй заклятій соратниці по Майдану ?
За усталеними правилами гри в Європі опозиція є обов’язковим і рівноправним елементом в державній машині. Їй надано усі можливі контролюючі функції. А якщо взяти до уваги реальну «четверту владу» - пресу, розвинене громадянське суспільство та реальну незалежність гілок влади, то система противаг і контролю майже бездоганна. Якби запитати в німця, француза, англійця (перелік продовжте самі), яка в них опозиція – проамериканська, проросійська чи прокитайська, вони не зрозуміли б суті запитання. У всіх у них опозиція, зрештою, як і влада, пронаціональна. Це наше ноу-хау: опозиція в складі Партії регіонів та Компартії – «п’ята колона» чужої держави, яка відкрито відстоює національні інтереси, ворожої держави.
Президент із сороміціьким рейтингом народної довіри і неадекватною поведінкою. Прем’єр-міністр із принциповою безпринципністю. Головний опозиціонер з кримінальним минулим і проросійською орієнтацією. Опозиційна шавка взагалі яничар і україноненависник. Відсутність громадянського суспільства та майже суціль приручені «сторожові пси демократії». Розколений навпіл народ. Усеохоплююча корупція. Олігархоїзована Верховна Рада. Фаворитизм. Владний безлад. Постійні політичні кризи як інструмент боротьби за владу. Влада як засіб збагачення. Візантійщина як метод державної системи управління. Непередбачуваність вчинків, дій чинних, а ще більше прийдешніх можновладців. Правовий нігілізм. Каста недоторканої шпани. Беззаконня і безкарність...
І з таким-то «послужним списком» президент Ющенко переконує, що нас зі свинячою мордою от-от приймуть в європейський бубличний ряд ? Якщо він у цю бредню вірить, значить, маємо президента не від світу цього. Якщо знає правду, але свідомо вішає нам локшину на вуха, значить маємо чим гордитися: НАШ сукин син.
Європа шанує тих, хто вміє шанувати себе. От наші внуки-правнуки наберуться національного гонору, вибудують державу як лялечку і ці європейські сноби матимуть за честь першими вітатися з нами. Так буде. Не при цих «птахах совкового гнізда».
04.09.2008,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар