Віншую шановне панство із успішним завершенням москальського «ГАЗавату». Та не слухайте ви плаксиві зойки-голосіння канцелярських мудрагелів щодо програшу України в цій газовій війні. З таким пранцюватим сусідом аби душа сита та тіло не наге – і то вже великий успіх. Москалі ж то поставлених цілей таки не досягли: і українську газо-транспортну систему не прибрали до рук, і Україну не змогли зганьбити перед Європою, і з планами щодо будівництва двох нових, північного і південного, газових потоків (читай – ще двох зашморгів) до Європи не дуже складається. Ну показали москалі європейцям «кузькіну мать», поморозили ситих буржуїнів, у т.ч. і братів-слов’ян, так навряд чи від цього додалося до них європейської любові. Спрацювало з точністю до навпаки: міцно задумалася Європа над своєю газовою залежністю від брутального азійського шантажиста.
Головне ж, як не старалися східні сусідоньки, очі б їх не бачили, а холодом празників нам не зіпсували. «Заначка» в декілька десятків мільярдів кубів газу допомогла. Страшно уявити як би нахабніли московини, якби запаслива Юля не наповнила газові сховища під зав’язку. До речі, пам’ятаєте звинувачення, самі знаєте кого, у розтринькуванні державних коштів на придбання в «заначку» цих самих, як нині виявилося, рятівних кубів газу? Мовляв, у 2009 р. ціна на газ буде по $ 105 за 1000 кубометрів. Еге ж, попав як сліпий у стежку.
Та ну їх під лиху годину! Пам’ятаєте, ми якось домовлялися: є – ми, а є – вони. Ми – вічні, а щодо них… Та через покоління про них ніхто й не згадає. А ми живемо – і житимемо всупереч цій зграї, тож порозмірковуємо про своє, наболіле. Приміром, не про те, що ми думаємо про себе, любимих і незрівнянних, а що думають про нас сусіди. Близькі і далекі. Зі Сходу і Заходу. І навіть із-за моря-океану.
Кажуть, сусіди найкраще пізнаються в біді. Чого-чого, а з бідоньок-негараздів не вилазимо… роки? століття? Будемо самокритичними: рукотворних, нашим же великим розумом створених. От і переймається розчарована та розізлена громадськість животрепетним питанням: кого все ж таки більше у владних коридорах – злодіїв, хабарників чи пихатих бевзів? Я не якийсь-там радикал-екстреміст, знаю, що як правило істина десь посередині між крайнощами, а тому толерантно стверджую: не треба наших можновладців ділити на категорії, мовляв, оце – злодюга, а оце – хапуга. Оскільки ми маємо таку демократію, при якій кожен набундючений бовдур при владі має можливість і красти, і брати «на лапу», то ж і маємо приємність утішатися отаким-от, даруйте на слові, істеблішментом, себто пануючою верствою, вищими колами. А от вернути носа не варто: звісно, елітна шпана, але наша, родима, у т.ч. і з нашою допомогою створена.
І було б усе нічого… що поробиш, наш гріх – наша й покута, але… Ну добре, най запаскудили власну державу, так же через них достойне європейське товариство на нас дивиться як на зачумлених. У них же найбільше цінуються економічна та політична стабільність і передбачуваність дій влади – те, чого за всі роки незалежності ніколи не було, немає і не буде, допоки при владі буде захланна, знавісніла, заздренна шпана. Маю велику підозру, що позбутися їх буде непросто: прийдеться, видать, скористатися своїм конституційним правом на самозахист (ст.27 КУ: «…Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань»). А таки докеруються!
Треба віддати належне одній завідомо позитивній рисі наших керівних балабонів: вони в нас невиправні оптимісти. Можна з ліку збитися, згадуючи їх клятвенні обітниці… та що там скромничати, ПРОРОЦТВА – відпочивай, Нострадамусе. Вони точно знають, що буде, і це «буде» обов’язково буде така ліпота, що аж занудить. Особливо рожевого кольору окуляри в президента. Усе віщує, що от-от, невдовзі, через місяць-півтора, протягом року, у крайньому випадку, наступного, все буде тіп-топ: убивство Гії Гонгадзе розкрите, корупція поборена, суддівські конюшні вичищені, державна злочинниця Юля покарана, у ВР «ширка» створена… Даруйте, останнє – це не пророцтво, а голуба мрія Віктора Ющенка. А що вже президентські пророчі меседжі щодо казнових українських перспектив, так аж розпирає від пихи. То дрібниці, що майже всі вони пальцем у небо, однак приємно про них чути. Зрештою, біс із ним – цим результатом, зате від самого процесу аж млості беруть.
Кажете, щось зачасто наш президент із своїми пророцтвами пошивається в дурні? А ви хоч раз чули, щоби він визнав свою, як би поделікатніше, непророчість? І чи ж він один у нас такий, самі знаєте який? Узагалі-то, наші керманичі не то надзвичайно везучі, не то страшенно хитрющі. Як тільки підходить пора, ні, не відзвітувати (не дочекаєтеся, бидло!), а хоча б муркнути якесь пояснення своєї недолугості, бездарності, захланності, сварливості, як звідки не візьмися беруться незалежні від них обставини, форс-мажори, через які вони пошиваються в дурні. Стихії, значить. (Ніби треба більшої стихії, ніж наша родима влада).
Тепер-от підвернулася світова фінансова криза, то чому б на неї, кляту, і не списати всі наші рукотворні негаразди? А тим часом під шумок ще й заробити на зубожілому народові пару-трійку мільярдів лолярів. Своя ж рука владика, а ще коли й Нацбанк «у кишені»…
Дивиться на цей бардак під назвою «Україна» Європа і потайки радіє: мовляв, і які ж то ми, європейці, мудрі, що дальше порогу не пустили таку барбаринську компанію ні в НАТО, ні в Євросоюз. Собі дорожче обійшлося б.
Пам’ятаєте, з яким апломбом Віктор Ющенко провіщав надання нам Плану дій щодо членства в НАТО вже на Бухарестському саміті? Натомість Україна отримала ввічливе, але тверде: «Бог подасть!» Звісно, головна «заслуга» в цьому Московії. Берлін купили газом, а Париж, видать, усе ще не може забути «візит» московської орди двохсотрічної давнини. А саме Німеччина і Франція чітко скомандували: «Завертайте, хлопці, голоблі!» Але чим і про що треба було думати, щоби в такий важливий період більше, ніж півроку, не призначати посла саме в Німеччину? Одначе, незбагненна мудрість того, хто признчає. Яка нам постійно вилазить боком.
8 серпня минулого року розпочалася російсько-грузинська війна. Уперше з часів Другої світової війни Московія здійснила відверту агресію на територію незалежної держави. Гадалося б, омріяний привід, щоби розгорнути масовану інформаційну кампанію щодо обов’язковості, ба, неминучості входження України в систему європейської колективної безпеки. Натомість в Україні не стихає війна на знищення між В.Ю. і Ю.Т., президент, розпустивши парламент, спричинив гостру політичну кризу, у ВР маріонетка президента викобелюється на тему «назви москалів агресорами і приповзи на колінах до «месії» - і тоді він, можливо, зволить дати «добро» на створення коаліції», донецький пацан їздить на інструктаж у Московію, а потім швендяє по Європі з антидержавними заявами… Та з таким можновладним бардаком 2 грудня в Брюсселі ми просто були приречені піймати облизня, а не отримати ПДЧ! Отримали по морді: це питання навіть не було внесене в порядок дня. Що, знову винуваті кляті москалі?
Наші керманичі полюбляють надувати щоки з приводу євроінтеграції. І комітет у ВР створили, і «євроінтеграційного» віце-прем’єра призначили, і штат «профільних» дармоїдів укомплектували, і руки дашком по європейських столицях мелькали… І все марно. 9 вересня на саміті Європейського Союзу в Парижі нам повторили брюссельське «вибачай та голоблі завертай». Для годиться пообіцяли на кшталт «на п’ятій неділі вдовиний плуг вийде», себто наступного разу, відразу ж як рак свисне, угода між Україною та ЄС називатиметься ну дуже обнадійливо – «Угода про асоціацію». Еге ж, це коли в сіни пускають, але сідати за стіл не велено. Причини такої нехоті ті ж самі: політична нестабільність, перманентні парламентські вибори або постійна загроза їх проведення, фактична відсутність більшості в парламенті, рекордне падіння курсу національної валюти та промислового виробництва, відсутність єдності національної еліти, всеохоплююча корупція, взаємна дика ненависть між президентом і прем’єр-міністром, розбалансованість гілок влади… Продовжуйте самі, бо і бридко, і злісно.
Які там ще досягнення маємо у високосному році? Ух ти, а слона-то я і не запримітив: ми ж надбали ще одного стратегічного партнера! Та ще й не якогось-там задрипаного, а саму Америку! Оце підвалила купа щастя: ну, москалі, постривайте! Між іншим, москалі хоч і кляті, але також наші стратегічні партнери. У анекдоті таке звучало б природно.
То якого-такого медяника нам дає Хартія про стратегічне партнерство між США і Україною? «…будуть зміцнювати своє співробітництво в питаннях оборони і безпеки». Не густо від багатого дядечки Сема. А якщо, приміром, москаль полізе на нашу територію, то як себе поведе стратегічний партнер із-за океану? На це питання дав відповідь посол США в Україні Тейлор: «… у такому випадку ми зустрінемося і обговоримо наші наступні кроки». Хлопці, послухайте мене, сивого: організовуйтеся в народний самозахист, учіться захищати рідну землю і не покладайте надій на стратегічних партнерів. Ніхто, окрім нас самих, не відстоїть нашу свободу і незалежність. А щодо стратегічних партнерів… З деякими із них і воргів не треба.
25.01.09,
Богдан Гринчук
Головне ж, як не старалися східні сусідоньки, очі б їх не бачили, а холодом празників нам не зіпсували. «Заначка» в декілька десятків мільярдів кубів газу допомогла. Страшно уявити як би нахабніли московини, якби запаслива Юля не наповнила газові сховища під зав’язку. До речі, пам’ятаєте звинувачення, самі знаєте кого, у розтринькуванні державних коштів на придбання в «заначку» цих самих, як нині виявилося, рятівних кубів газу? Мовляв, у 2009 р. ціна на газ буде по $ 105 за 1000 кубометрів. Еге ж, попав як сліпий у стежку.
Та ну їх під лиху годину! Пам’ятаєте, ми якось домовлялися: є – ми, а є – вони. Ми – вічні, а щодо них… Та через покоління про них ніхто й не згадає. А ми живемо – і житимемо всупереч цій зграї, тож порозмірковуємо про своє, наболіле. Приміром, не про те, що ми думаємо про себе, любимих і незрівнянних, а що думають про нас сусіди. Близькі і далекі. Зі Сходу і Заходу. І навіть із-за моря-океану.
Кажуть, сусіди найкраще пізнаються в біді. Чого-чого, а з бідоньок-негараздів не вилазимо… роки? століття? Будемо самокритичними: рукотворних, нашим же великим розумом створених. От і переймається розчарована та розізлена громадськість животрепетним питанням: кого все ж таки більше у владних коридорах – злодіїв, хабарників чи пихатих бевзів? Я не якийсь-там радикал-екстреміст, знаю, що як правило істина десь посередині між крайнощами, а тому толерантно стверджую: не треба наших можновладців ділити на категорії, мовляв, оце – злодюга, а оце – хапуга. Оскільки ми маємо таку демократію, при якій кожен набундючений бовдур при владі має можливість і красти, і брати «на лапу», то ж і маємо приємність утішатися отаким-от, даруйте на слові, істеблішментом, себто пануючою верствою, вищими колами. А от вернути носа не варто: звісно, елітна шпана, але наша, родима, у т.ч. і з нашою допомогою створена.
І було б усе нічого… що поробиш, наш гріх – наша й покута, але… Ну добре, най запаскудили власну державу, так же через них достойне європейське товариство на нас дивиться як на зачумлених. У них же найбільше цінуються економічна та політична стабільність і передбачуваність дій влади – те, чого за всі роки незалежності ніколи не було, немає і не буде, допоки при владі буде захланна, знавісніла, заздренна шпана. Маю велику підозру, що позбутися їх буде непросто: прийдеться, видать, скористатися своїм конституційним правом на самозахист (ст.27 КУ: «…Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань»). А таки докеруються!
Треба віддати належне одній завідомо позитивній рисі наших керівних балабонів: вони в нас невиправні оптимісти. Можна з ліку збитися, згадуючи їх клятвенні обітниці… та що там скромничати, ПРОРОЦТВА – відпочивай, Нострадамусе. Вони точно знають, що буде, і це «буде» обов’язково буде така ліпота, що аж занудить. Особливо рожевого кольору окуляри в президента. Усе віщує, що от-от, невдовзі, через місяць-півтора, протягом року, у крайньому випадку, наступного, все буде тіп-топ: убивство Гії Гонгадзе розкрите, корупція поборена, суддівські конюшні вичищені, державна злочинниця Юля покарана, у ВР «ширка» створена… Даруйте, останнє – це не пророцтво, а голуба мрія Віктора Ющенка. А що вже президентські пророчі меседжі щодо казнових українських перспектив, так аж розпирає від пихи. То дрібниці, що майже всі вони пальцем у небо, однак приємно про них чути. Зрештою, біс із ним – цим результатом, зате від самого процесу аж млості беруть.
Кажете, щось зачасто наш президент із своїми пророцтвами пошивається в дурні? А ви хоч раз чули, щоби він визнав свою, як би поделікатніше, непророчість? І чи ж він один у нас такий, самі знаєте який? Узагалі-то, наші керманичі не то надзвичайно везучі, не то страшенно хитрющі. Як тільки підходить пора, ні, не відзвітувати (не дочекаєтеся, бидло!), а хоча б муркнути якесь пояснення своєї недолугості, бездарності, захланності, сварливості, як звідки не візьмися беруться незалежні від них обставини, форс-мажори, через які вони пошиваються в дурні. Стихії, значить. (Ніби треба більшої стихії, ніж наша родима влада).
Тепер-от підвернулася світова фінансова криза, то чому б на неї, кляту, і не списати всі наші рукотворні негаразди? А тим часом під шумок ще й заробити на зубожілому народові пару-трійку мільярдів лолярів. Своя ж рука владика, а ще коли й Нацбанк «у кишені»…
Дивиться на цей бардак під назвою «Україна» Європа і потайки радіє: мовляв, і які ж то ми, європейці, мудрі, що дальше порогу не пустили таку барбаринську компанію ні в НАТО, ні в Євросоюз. Собі дорожче обійшлося б.
Пам’ятаєте, з яким апломбом Віктор Ющенко провіщав надання нам Плану дій щодо членства в НАТО вже на Бухарестському саміті? Натомість Україна отримала ввічливе, але тверде: «Бог подасть!» Звісно, головна «заслуга» в цьому Московії. Берлін купили газом, а Париж, видать, усе ще не може забути «візит» московської орди двохсотрічної давнини. А саме Німеччина і Франція чітко скомандували: «Завертайте, хлопці, голоблі!» Але чим і про що треба було думати, щоби в такий важливий період більше, ніж півроку, не призначати посла саме в Німеччину? Одначе, незбагненна мудрість того, хто признчає. Яка нам постійно вилазить боком.
8 серпня минулого року розпочалася російсько-грузинська війна. Уперше з часів Другої світової війни Московія здійснила відверту агресію на територію незалежної держави. Гадалося б, омріяний привід, щоби розгорнути масовану інформаційну кампанію щодо обов’язковості, ба, неминучості входження України в систему європейської колективної безпеки. Натомість в Україні не стихає війна на знищення між В.Ю. і Ю.Т., президент, розпустивши парламент, спричинив гостру політичну кризу, у ВР маріонетка президента викобелюється на тему «назви москалів агресорами і приповзи на колінах до «месії» - і тоді він, можливо, зволить дати «добро» на створення коаліції», донецький пацан їздить на інструктаж у Московію, а потім швендяє по Європі з антидержавними заявами… Та з таким можновладним бардаком 2 грудня в Брюсселі ми просто були приречені піймати облизня, а не отримати ПДЧ! Отримали по морді: це питання навіть не було внесене в порядок дня. Що, знову винуваті кляті москалі?
Наші керманичі полюбляють надувати щоки з приводу євроінтеграції. І комітет у ВР створили, і «євроінтеграційного» віце-прем’єра призначили, і штат «профільних» дармоїдів укомплектували, і руки дашком по європейських столицях мелькали… І все марно. 9 вересня на саміті Європейського Союзу в Парижі нам повторили брюссельське «вибачай та голоблі завертай». Для годиться пообіцяли на кшталт «на п’ятій неділі вдовиний плуг вийде», себто наступного разу, відразу ж як рак свисне, угода між Україною та ЄС називатиметься ну дуже обнадійливо – «Угода про асоціацію». Еге ж, це коли в сіни пускають, але сідати за стіл не велено. Причини такої нехоті ті ж самі: політична нестабільність, перманентні парламентські вибори або постійна загроза їх проведення, фактична відсутність більшості в парламенті, рекордне падіння курсу національної валюти та промислового виробництва, відсутність єдності національної еліти, всеохоплююча корупція, взаємна дика ненависть між президентом і прем’єр-міністром, розбалансованість гілок влади… Продовжуйте самі, бо і бридко, і злісно.
Які там ще досягнення маємо у високосному році? Ух ти, а слона-то я і не запримітив: ми ж надбали ще одного стратегічного партнера! Та ще й не якогось-там задрипаного, а саму Америку! Оце підвалила купа щастя: ну, москалі, постривайте! Між іншим, москалі хоч і кляті, але також наші стратегічні партнери. У анекдоті таке звучало б природно.
То якого-такого медяника нам дає Хартія про стратегічне партнерство між США і Україною? «…будуть зміцнювати своє співробітництво в питаннях оборони і безпеки». Не густо від багатого дядечки Сема. А якщо, приміром, москаль полізе на нашу територію, то як себе поведе стратегічний партнер із-за океану? На це питання дав відповідь посол США в Україні Тейлор: «… у такому випадку ми зустрінемося і обговоримо наші наступні кроки». Хлопці, послухайте мене, сивого: організовуйтеся в народний самозахист, учіться захищати рідну землю і не покладайте надій на стратегічних партнерів. Ніхто, окрім нас самих, не відстоїть нашу свободу і незалежність. А щодо стратегічних партнерів… З деякими із них і воргів не треба.
25.01.09,
Богдан Гринчук
