От за що я люблю українців, так це за їх вередування. Гадалося, живуть-то аби душа сита та тіло не наге, а деруть кирпу та погордливо крізь зуби чвіркають ніби і справді велике цабе. Воно й не дивина: гоноритися-то можемо тільки заслугами прадідів великих, позаяк самих вистачає хіба що на «шануймося, друзі, бо ми того варті». І залишається як дуковій доньці на виданні набивати собі ціну вередуванням.
Якщо (!) вірити українській соціології, то суспільство масово затужило за «твердою» рукою. У смислі «ось панок приїде, він нас і розсудить». Ну там свій, родимий «бацько» Піночетенко чи ще якийсь вождь усіх віків і народів. З’явиться, умоститься на найвищому щаблі нашого владного курника і… Відомо, що роблять ті, хто зверху, на тих, хто знизу. Так їм і треба, супостатам! А ми займемо кругову оборону (звісно ж, кожен у своїй хаті скраю) і в щілину між наглухо зсуненими шторами з нетерпінням спостерігатимемо як від караючої десниці мудрого, справедливого і крутого диктатора-батенька гинуть наші вороженьки як роса на сонці. Як усі згинуть, отоді ми виліземо зі своїх затишних криївок – і валом повалимо на майдани відстоювати демократію. У нашому розумінні своє священне право вільно гавкати на владу.
Справа за дрібносткою: відшукати достойну кандидатуру на пост Народного Диктатора. Загальне переконання невтішне: кат ма! Отож я і кажу, що вередливі, упритул не бачите поки що недоношених, себто потенційних кандидатів у диктатори. Уважно придивіться до парсун на бігбордах, які рекламують достойників, що вже кинулися бігти поперед виборчого воза. Бачите, які в них вольові, рішучі і десь-навіть одухотворені мармизи. .Той спрямував погляд у далечінь, знать, бачить, що там з нами буде через століття. Ці пронизують нас поглядом, видать, читають у наших душах як у відкритій книзі. Отой, істинний українець аж у третьому поколінні… Аж цярки по шкірі пішли: замість окулярів почепи йому на носа пенсне – і маєш, хоч і бліденьку, та все ж інкарнацію Лаврентія Павловича. Крутий пацан посміхається. Поблажливо і трішки зверхньо. Ще й обіцяє почути кожного. Я так гадаю, прослуховування відбуватиметься в Межигір’ї, на вкраденій державній дачі.
Отак дивлюся на цих достойників – і охоплює мене трепет і благовіння: сподобився, зрештою, узріти істинних лідерів нації, вождів, провідників! Не на бігбордах повинні тішити наш зір їх писки, а, вичеканені на монетах, їх зображення повинні надихати нас на великі звершення.
Передав куті меду, осуджуюче хитаєте головами? Мовляв, усі вони позиціонують себе як безнадійні, невиправні демократи і наші права і свободи дорожчі для них, ніж навіть участь в черговому телевізійному шоу (з англійської – вистава розважально-естрадного характеру) на якійсь «Свободі»? От і дали маху: усі вони неодноразово публічно позиціонували себе саме як ревні прибічники авторитарного методу управління, сиріч себе бачать у ролі, якщо і не чистопородного диктатора, то принаймні конституційного монарха. Доводжу істинність своєї прозорливості.
У всіх наших передчасних кандидатів на президентську кучму є одна спільна риса: вони з’їли всі розуми в світі і кожен з них знає, що робити, як робити, з ким робити, настобіса це комусь здалося та хто що (у першу чергу, звісно, вони, любимі) з цієї оборудки буде мати. Гадаю, не помилюся, коли стверджуватиму, що кожен громадянин зі здоровим глуздом (скептиків прошу не турбувати!) з омерзінням, даруйте, умилінням слухає безапеляційні патякання цих пошуковувачів дурнів серед електорату, коли вони з апломбом просторікують про свої геніальні плани виводу України у світові лідери. Мається на увазі проста формула управління: веломудрий вождь десь із піднебесся видає свій царський указ – і вся владна вертикаль (законодавча, виконавча, судова) умить стає «на бачність!» і прожогом кидається виконувати цінну вказівку. Безоговорочно, слухняно і вірнопіддано. Будь-який план дає позитивний результат, якщо він виконується послідовно і точно, чи не так? У наших претендентів на помешкання на Банковій, 11 такі плани є і вони дуже переконливо роблять вигляд, що щиро вірять у їх ефективність. Себто при точному їх виконанні благоденствіє для всіх і для кожного гарантовано. А при якому режимі можливе сліпе виконання наказів правителя? При диктатурі. Отож я і говорю, що всі ці любителі бігти попереду батька в пекло є потенційними диктаторами. Ну не дурні ж вони і чудово розуміють, що всі їх геніальні плани, пройшовши через бюрократичне сито українського владного бардаку, як вітром здує.
Після глибоких і десь-навіть журливих роздумів я прийшов до однозначного висновку: усі наші бідоньки-негаразди, ба, увесь наш усесвітньо-сороміцький владний бардак від того, що нашим керівним високожлобним ясновельможам елементарно не вистачає повноважень. Пригадуєте, як «директор» України Леонід Кучма вимагав від Верховної Ради все нових повноважень? Давали. А йому все мало. На авторитарний режим нахапав, а от на диктатуру, щоби «ми, Леонід І, своїм височайшим повелінням…», не вициганив. Його спадкоємець Віктор Ющенко, успадкувавши оберемок зі жменею напівдиктаторських повноважень, спромігся лишень на доручення, звернення, зауваження та подібні цінні вказівочки. П’ять років промахав руками, які навіть ніколи не крали, не говорячи вже про щось суспільно корисне. Зрештою, на сьомій дитині навчився таки дівувати, себто на п’ятому році президентства спохватився, що його влада не виходить за межі Секретаріату Президента. Ні, накапостити, ну там заветувати, закони ВР, заблокувати рішення уряду, накляузничати на одних і других у Конституційний Суд, пополоскати брудну владну білизну на міжнародних форумах – на все це повноважень вистачає, а от реально зробити десять кроків назустріч людям – не вистачає. Чи не так повноважень, як цілеспрямованості, сили волі, безкомпромісності, бажання, зрештою.
Хто йому прийде на заміну? А що, як правило, прибивається до нашого берега? Отож бо і є. Для нас ще один вибір без вибору. Для них пост Президента України як засіб для перерозподілу вже один раз украдених і хто-зна скільки разів перепроданих народних багатств. Я оце подумав, що ця владна зграя нас не боїться не тому, що вони такі вже безстрашні, не тому, що ми такі сумирні і зовсім не тому, що за нею стоїть якась нездолима сила. До нашого сорому, усе значно простіше: ця владно-бізнесова бидлоеліта нас не боїться, тому що боїмося ми. Боїмося переступити межу примусу, межу крові. Свободу ми уявляємо в образі Венери Мілоської. Без рук, а значить і без кулаків, якими при першій же нагоді можна було б розквасити носа владоможцю, що пустився берега, глитаю, що зажерся.
Звучить анекдотично, але не смішно: біля 40 % населення стверджують, що готові на радикальні кроки, оскільки вже осатаніли від свавілля влади і свого безсилля добитися справедливості законним шляхом. Сила, одначе. Дрожіте, як то кажуть, тирани. А нашій владній зграї ці 40 % як «добридень» глухій. Абсолютна більшість українських прихильників крайніх, рішучих дій готові проявити свій радикалізм… у мітингуванні, пікетуванні, у крайньому разі, у перекритті автомагістралей чи залізничних шляхів. Оце вже налякають владу! Ще б пак, адже наші можновладці їздять на роботу маршрутками-електричками, а тут гурт озвірілих радикалів покотом на асфальті чи залізничних коліях.
З чуток знаючи про демократичні суспільні механізми, сприймаючи звірячий вишкір олігархії, розцяцькований псевдодемократичними прибамбасами, за істинну демократію, ми вже в ній розчарувалися. Не скуштувавши, випльовуємо. Нам подавай звичне, знайоме, щоби не напружувати розум. Нехай воно називається «президент», але щоби з повноваженнями Генерального Секретаря. Наші ж політики не в тім’я биті і з Марксів-Енгельсів заліки здавали. Є попит, будуть вам і пропозиції. Он бачите, яка вервечка достойників з «твердими» руками вже штовхаються в черзі за нашими голосами. Не маю сумніву, що після неважно чиєї перемоги, його «тверда» рука аж ніяк не перетвориться в нищівний для всілякої нечисті кулак, а в не менш «тверду» дулю. Для нас, довірливих.
PS. Невже вся надія на цього маленького українця з АКМС в дитячих руках? Він не радикал. Він – національно-свідомий.
04.10.2009,
Богдан Гринчук
