Високосна огида в цифрах

Дорослішаємо, панове. З болем, криком, розривами, кровитечею як при важких пологах. І все ж учимося. Ні, до навчання на чужих помилках ми ще не доросли. Таке щастя для розумних, ми ж усе вчимося на власних огріхах та й то, у кращому випадку, на слабеньку трієчку. Що ж дивного, що все ще за»ослиною» партою в початкових класах. Але то нічого, не страшно і зовсім не ганебно. На те коня кують, щоби не спотикався.

Наприкінці минулого року Центр Разумкова провів соціологічне дослідження на тему «Думка громадян України про підсумки 2008 р., владу, політиків, ситуацію в Україні». Суб’єктивне враження від результатів: ми вже більш-менш усвідомили, хто нам непотрібний, чого не треба робити та які найбільші болячки заважають нам благоденствувати. Відносно нам потрібних, що саме робити та ефективних ліків від болячок, то ми поки що зупинилися на стадії лихої свекрухи: «Не знаю як, але не так!» Добре, хоч це усвідомили, глядь, років через -надцять до нас дійде, хто в домі господар, а тоді... Як кажуть, нуте, браття, або добути, або дома не бути. Це «або-або» треба вирішити радикально-жорстко і однозначно: у буцегарнях, де утримуються нелюди, засуджені до довічного ув’язнення, виділити 200.. кажете мало, добре, най буде 300 одиночних камер і поселити там найбільш успішних розкрадачів-грабіжників народного майна. Перелік клієнтів можна складати хоч за алфавітом, хоч за даними журналу «Форбс», хоч за списками з грифом «Цілком таємно» наших доблесних чекістів. Зрозуміло, з повною конфіскацією. Як бути з «офшорними» мільярдами? Узяти в долю більшовиків, а вже вони, з їх-то історичним досвідом вибивання нетрудових доходів з паразитуючого класу, не сумнівайтеся, переконають цих злодюг-бандюганів «добровільно» повернути награбоване.

Але це справа майбутнього. Недалекого, оскільки ситуація сама що не є класична: верхи не можуть, позаяк зажерлися – це раз, не вистачає мізків – це два, а низи не хочуть і далі гибіти, спокійно спостерігаючи за жируванням елітної шпани. Ось тому 85,4 % опитаних уважає, що Україна розвивається в неправильному напрямку. 3,2 % має діаметрально протилежну думку. Угадайте з трьох разів, хто ці три відсотки, кому привільно, радісно живеться в Україні і хто вважає, що «вірною путтю ідемо, пацани»?

Влада, як така, була, є і буде інструментом насильства, оскільки вона встановлює певні обмеження для особи чи організованої групи осіб. Це – зло, але ми усвідомлюємо, що це необхідне зло: легко уявити хаос, який би настав, якби перестали діяти обмеження-гальма у вигляді законів. Недовірливо хмикаєте, мовляв, в Україні закони давно не діють і нічого, кінець світу ще не настав? Ех, політично темні ви люди: у нас закони не писані для отих трьох відсотків задоволених, а для всіх інших ще й як писані. І мільйонна армія міліцейських «орлів», доблесних чекістів, страх яких принципових прокурорів та служителів Феміди з руками, котрі ніколи не брали, захищає беззаконня, свавілля, злочини цих трьох відсотків покидьків.

До честі шановного панства результати опитування підтверджують один незаперечний і тому ще приємніший результат: ми не довіряємо ВСІМ політикам без винятку. Хто б у цьому сумнівався після того, у яке непотребство вони перетворили країну. За це ми справедливо кожній сестричці виділили по заслуженій сережці, себто оцінили їх за ділами їхніми. І не має значення, чи оцінюємо ми їх уроздріб, чи гуртом. Коли взяти «гуртом», то за рівнем недовіри – 72,8 % очолює список народних антипатій Національний банк України. Зрозуміло, що таке антилідерство тимчасове і пов’язане з аферою навколо девальвації гривні, т.б.м., народ уздрів, чиє рильце в пушку. Народ, знаєте, видющий і за цим рильцем побачив і лик «месії». І оцінив. До всіх президентських вибриків доплюсував і співучасть у цій афері – і вийшов сороміцький результат: 71.2 % статевозрілих громадян, які не підтримують діяльність Президента України. (Скоромовкою пройдуся по інших державних інституціях. Верховна Рада: найнижчий ступінь довіри – аж 1,4 % і 69,3 % народного «фе», що можна вважати компліментом, позаяк ця «малина» заслуговує на 98,6 % огиди. Біля четвертого ганебного стовпа з 65,1 % «фе» і 2,6 % «одобрямс» розташувався Суд в Україні. Заслужено. Уряд також недалеко втік: 4,3 % - оптимісти, одначе, але 62,5 % уже махнули рукою, мовляв, не буде з цього пива ніякого дива).

Поцікавилися соціологи і народною думкою про окремо взатих державних мужів та політиків. З цього приводу я хотів би дати дружню пораду щодо пошуків чесних політиків в Україні. Настійливо рекомендую попередньо провести простенький експеримент. Теплого літнього вечора, бажано після дощу, сходіть до найближчого ставка, річки чи будь-якої водойми. Попри проблеми з екологією і окремо взяте жабоїдство ці безхвості не перевелися і все ще влаштовують багатоголосі жаб’ячі концерти. Так от, побродіть по березі, прислухайтеся до квакання і якщо відшукаєте жабу, яка не квакає, а колоратурним сопрано виводить арію Чіо-Чіо-сан, - сміливо ідіть на «Печерський трикутник»: у вас буде такий же шанс відшукати чесного, високоморального, мудрого українського політика чи державного мужа.

Серед результатів досліджень Центру подано таблиці динаміки довіри-недовіри від лютого 2005 р. аж по грудень 2008 р. Я б це назвав динамікою ілюзій-відрази. Загальна тенденція для всіх без винятку політиків: ілюзії послідовно і невпинно розвіюються, відраза таким же чином зростає. За ці чотири роки були спалахи довіри, у межах 30-32 %, до Юлії Тимошенко і Віктора Януковича, а от Віктор Ющенко навіть цим похвалитися не може, хоча...

Послідовність – це ж позитивна риса, чи не так? От і знайшовся привід сказати добре слово про президента: він послідовно втрачав довіру громадян – з 48,3 % у лютому 2005 р. до ганебних 3,4 % у грудні 2008 р.; відповідно народне «фе» зростало з післяінавгураційних 23,3 % до нинішніх 76,4 %. Це ж який талантище треба мати народному президенту, щоби так впечінитися «своєму» народу?! Гадаю, він про це навіть не здогадується: зависоко, знаєте, над народом сам себе возніс та ще й оточив себе свитою з підлабузників, холуїв та кримінальників, крізь яку проходить тільки фіміам. Щасливий, скажу я вам, чоловік: живе собі в уявному, самим же придуманому світі, час від часу являється народу, щоби виректи якусь чергову благоглупість і як тетерук під час токування не чує нікого і нічого.

І Юлії Тимошенко хвалитися нічим: і гарна молодиця, і голосиста, і модниця, і єдиний справжній мужик в українському політикумі, а от ніяк не вгодить цьому народу. Хіба ж це популярність – 11,2 % довіри? А було ж 40 з гаком на початку 2005 р, майже 33 % в грудні 2007 р. – і раптом такий конфуз. Вона, звісно, не подає виду, що такий рейтинг її гризе як іржа залізо: се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав.

Безумовно, їй добряче нагадив президент зі своєю канцелярською братією. Що не говори, а для боротьби з президентським супостатом №1 засобами не перебирають, у т.ч. і лайнокидальними машинами «від цимбори». Та й сам В.Ю. джентльменством себе, скажімо, не обтяжував. А тут ще високосний рік, клята криза, подільники по партії – усілякі Губські-Осики, очі б їх не бачили, прем’єрство як та валіза без ручки – і кинути шкода, і нести незручно, до того ж забагато наобіцяла, а в казні - аби душа сита та тіло не наге. До того ж зірвалася, дістав-таки трипільський месія, так що прийшлося вийти з образу мадонни, невинної жертви, великомучениці, народної захисниці – такої-собі біло-сердечної закосиченої Оранти і показати зуби.

Прикро, звісно, за найнижчий за останні чотири роки рейтинг довіри, але ще не вечір. Як кажуть, вийде, ляше, на наше.

Найстабільнішим у сенсі народної огиди можна вважати Віктора Януковича: як мав післяпомаранчевореволюційні 50,4 %, так і завершив минулий рік з 56,1 %. Зрозуміло, що це пов’язано не з якимись цяця-ляля особистими якостями єнакієвського конкретного пацана, а з вимушено усталеним електоратом: на південно-східному електоральному полі так і не появилося альтернативної політичної фігури, яка могла б позмагатися з «Хамом» в опозиції. Треба відмітити, що статус «вічного опозиціонера» в очах «східняків» поволі перетворюється в зневажливий статус «лоха», що і матеріалізувалося в 10,4 % довіри. Тенденція, одначе.

У оцінці діяльності наших політичних важковаговиків є достобіса цікава графа: «Не знаю такого політика». Виявляється, є ще в нас щасливі люди: десь біля 1 % громадян заявили, що гадки не мають, що це за типи – Ющенки, Тимошенки та Януковичі. Ні, це не тупі, байдужі до суспільного життя громадяни, а така своєрідна форма протесту: мовляв, та знати я не хочу цих хануриків, пропади вони пропадом! Що ж, і до такої позиції треба ставитися з повагою.

Чи порозумнішав український народ у виборі своїх партійних симпатій у випадку дочасних парламентських виборів? А звідки наберешся того розуму, коли політичний вигін окупували і зайняли кругову оборону все ті ж остогидлі бізнес-групи, квазі-партії та завідомі аутсайдери народних симпатій? З чого вибирати, якщо пропонується виключно товар сумнівної якості? Закономірно, що чверть виборців заявили, що вони десь мали ці вибори і цих вождів. Узагалі-то для нормальних партій це був би тривожний дзвіночок, але нашим самовпевненим вождям такий протест до причинного місця: мовляв, де ви дінетеся? зжерете, що подамо! І знаєте, то правда: з огидою, відпльовуючися і лаючись, а будемо жерти, себто голосувати.

Якби вибори відбулися перед Новим роком, партійна палітра парламенту практично не змінилася б. Хіба що добавився б гіпотетичний блок А.Яценюка з несподіваними 6,6 % підтримки. З таким же результатом отаборився б у ВР Блок «потрібних» В.Литвина. Перша трійка прогнозована: «біло-голубі», «біло-сердечні» і «червоні». Знову ж таки, цілком передбачувано із сумнівно прохідним результатом – 4,2 % список абітурієнтів гіпотетичної ВР замикає Блок Віктора Ющенка «Наша Україна». Звертаю увагу, що мова йде про блок партій, а не про конкретну партію «Наша Україна». Що то будуть за партії, котрі заризикують випробувати долю в спілці з аутсайдером виборчих перегонів, опитування відповіді не дає. Можна передбачити, що це буде якийсь геть несамостійний партійний дріб’язок на кшалт балогівської політичної почвари «Єдиний центр» із рейтингом аж 0,1 %.

Щось подібне, себто передбачуване, відбулося б у разі президентських виборів, якби вони відбулися в кінці цього нелегкого високосного року. (Можна подумати, що невисокосні роки були для нас легкими та безтурботними). У лідерах усе ті ж, делікатно кажучи, знайомі парсуни – В.Янукович та Ю.Тимошенко. Вибір, хай йому грець: хочеш – покатайся на їжаку, хочеш – поніжся на бороні.

А знаєте, що в цих результатах безглуздо і навіть дикувато? За підсумками цих гіпотетичних президентських виборів ми могли б отримати президента, з підтримкою всього-на-всього ЧОТИРЬОХ, а то і менше, мільйонів виборців. Не вірите. Добре, удамося до математики. Виборців у нас десь заокруглено 37 млн. чоловік. Соціологія стверджує, що ще на щось надіються і візьмуть участь у виборах відсотків 55 – це біля 20 млн. оптимістів. Рейтинг фаворитів коливається в межах 20 %, от і маємо по 4 млн. голосів на кожного вождя, або біля 11 % від загальної кількості виборців. І хтось набереться нахабства патякати про «національних лідерів», загальнонародних провідників?

А де б у такому разі опинився чинний месія з-під хоружівської зірки? На почесному шостому місці, з 4,5 відсотками. Після Яценюка – 6.6 %, Литвина – 5,4 %, Симоненка – 5,3 %. І нічим тут не зарадиш: як заробив, так і відбудеш. Забув В.Ю. народну мудрість: хто з псами лягає, той з блохами встає.

І вже навіть не цікаво повідомляти шановне панство, що Політиком 2008 р. визнано Леді Ю., а безперечним, т.б.м., позаконкурентним розчаруванням року, хто б сумнівався, Віктора Ющенка (у цьому переконані майже 50 % опитаних). І нічого злорадіти: якого пива наварили, таке й п’ємо.

Узагальнюючий результат опитування на емоційному рівні можна висловити одним словом: розчарування у політиках, державних інституціях, політичній системі, напрямку розвитку країни, у владі загалом. Народ чітко визначив межу: оце – ми, а там – вони - чужі і ворожі нам. Це не байдужість і зовсім не аполітичність. Це – протест, така своєрідна, неоголошена «холодна війна» народу проти влади. Елітна шпана цього не хоче усвідомити. Вони ж переконані, що без Гриця і вода не освятиться, себто без них і сонце над Україною не зійде, і народ загибіє. Так я ж і кажу, що розуму в них якраз у межах від шлунку до гаманця.

А нам-то чого не вистачає, що ми все їх полохаємо своїм грізним гарчанням кошенят? Вишколу, панове. Уміння жорстко і впевнено протистояти цим паразитам у випадку форс-мажорних обставин. Чи хтось сумнівається, що ця сита шпана, яка зажерлася і знахабніла до краю, захоче насильно убезпечити своє панування, принаймні пожиттєво, а нас змусити бути щасливими від їхнього владарювання?

30.12.2008,
Богдан Гринчук

Дістали!

Ви бачили як звивається п’яна гадюка, які неймовірні пози приймає її тіло? Я також не бачив, але легко це уявляю, спостерігаючи за нашими, даруйте на слові, політиками. Ні, зовні вони можуть бути статечними і навіть справляти враження пристойних людей: захланна душа-то непомітна і схиблені мізки про себе не сигналізують. І чим на вищих можновладних щаблях вони пиндючаться, тим помітніша їх моральна безхребетність. Буду об’єктивним: не завжди . Там, де «своя пазуха ближче», вони тверді як криця. Закон зграї, знаєте: або ти загризеш, або тебе загризуть. Та в чому ж їх провина чи, тим більше, гріх? Спостерігали як собаки між собою гризуться за кістку? І в когось виникало бажання звинуватити їх в аморальності чи порушенні якихось заповідей? Бо ж ми знаємо, що собака – вона і є собака: ну там натура, інстинкти і все таке інше природнє для них неподобство.

Так і наша братія, політична, владна, чиновницька, бізнесова і інша, діють також на рівні інстинктів. У основному хапального та крутійського. Така, знаєте, заведенція в тому середовищі, яка сама себе вважає елітою. Ми-то знаємо, що це не так, а навіть зовсім навпаки, але із-за своєї вродженої делікатності не переконуємо їх в явно завищеній самооцінці, а називаємо речі своїми іменами. Я, скажімо, величаю їх шпаною. Босяки – тоже непогано. І все ж найбільш узагальнюючим визначенням буде «піна, шумовиння». Та, що на потоці: брудна, перемішана з різним непотребом. Зате - зверху і під нею не видно потоку. Потік, зрозуміло, це ми, народ. Визнаймо, що цей потік не такий, щоби кришталево чистий, однак багатоводний і дуже розмаїтий: зі стрімкою течією і спокійними плесами, з бурхливими чорториями і покритими ряскою заводями, з глибокими вирвами і широкими мілинами. З таким небезпечним потоком, себто з нами, жартувати нібито не рекомендується. Натомість оте шумовиння, себто вони, яке піднялося на гладінь і прибилося до владного берега, образно кажучи, з цього берега плює в потік. З вредності і навіть злостивості повідомляю, що оце шумовиння:

а) ні в що нас не ставить;
б) зверхньо на нас споглядає;
в) зневажливо кривить губу;
г) пихато відмахується від нашої думки;
д) цинічно бреше;
е) захланно краде;
є) безсоромно бере хабарі;
ж) безкарно безчинствує...

Годі про них. Що з них візьмеш? Такі вже пранцюваті вродилися. Чи поробилися. І з нами все зрозуміло: як були слабодухими, безпринципними, так і залишилися безпорадними тюхтіями з жувальними інстинктами. Зате натворили собі кумирів-ідолів-божків: ух, народний президент! ах, закосичена мадонна! ех, конкретний пацан! йой, миротворець! гурра, яничар! Б’ємо поклони, ремигаємо і чалапаємо за ними безмозкою, покірною отарою. Усе манівцями та по колу. А можновладні пси і сучки гризуться між собою. За шматки ще паруючого м’яса з тіла України. За ще не поділені шматки.

Не варті вони того, щоби із-за них псувати собі нерви. Не варто близько до душі сприймати їх вельможне викобелювання. Найбільше, чого вони варті, це звання Народні Блазні. Із цирку «Печерський трикутник». Отоді і нам буде не тривожно і не лайливо, а просто смішно. І трішки бридливо. Приміром, шизофренічні взаємини між президентом і прем’єр-міністром тоді не сприйматимуться як бої без правил у війні на знищення, а як не зовсім пристойна, щоби не сказати вульгарна, інтермедія під назвою «Знавісніла свекруха і безпутна невістка» Так би мовити, довгограюча клоунада, яка давно всім остобісіла, але режисер уперто залишає її в репертуарі.

Звернули увагу на несподівану репризу? Дебільний, відверто кажучи, сюжет, віддає кухонно-комунальною сваркою: невістка поперла рогом на свекруху, а та у відповідь оголосила себе нацією і державою одночасно. «Я чітко заявляю, що я перебуваю в опозиції до таких урядовців як Президент України, голова Національного банку, до всіх злочинних угрупувань, які їх оточують...» Зрозуміло, до кого п’ється? Конкретні супостати: В.Ющенко та В.Стельмах.

Що натомість почув В.Ю.? «...сьогодні проблема не моїх стосунків із цією леді – вона об’явила опозицію НАЦІЇ, вона об’явила опозицію ДЕРЖАВІ (виділено мною – Б.Г.)». Такого штибу повідомлення треба розчинати словами «ви будете сміятися, але...» Не до сміху, кажете, коли третя в державі високопосадова особа звинувачує першу і четверту в штучному створенні банківської кризи і безпрецендентному знеціненні національної валюти з метою особистої наживи? І дарма. Я от у цій ситуації побачив підставу щоби погоноритися. Дери кирпу, народе! За рівнем девальвації ми майже попереду планети всієї! Залишилося одне зусилля: обігнати Зімбабве – і ми вийдемо в світові лідери.

Де вже нам, добропорядним неукам, знати, як з повітря і наших гаманців хвацькі хлопці-банкіри «роблять» мільярдні спекулятивні зиски? Юля – знає. Ще б пак, їй-та не знати. Яким чином до цієї спекулятивної афери ліпляться руки, котрі ніколи не крали? Подейкують, що керівники банків, котрі хотіли з нацбанку рефінансування (ну там пару-трійку мільярдів доларів, звісно ж, для спекуляції), чомусь ходили не в Нацбанк, а в Секретаріат Президента. Чому? Елементарно, ватсони ви мої некмітливі: хіба ж це царське діло – домовлятися з банкірами про «відкати» від спекуляції на валютному ринку. За царське «кришування», подейкують. Ходять чутки, що найбільше «нагрів руки» банк «Надра» Дмитра Фірташа (той, що «Росукренерго»), котрий перебуває в дуже довірливих взаєминах з В.Ю. Ви ж розумієте, що сума «відкатів» не буде фігурувати в деклараціях про доходи наших вельможних «кришувальників». Корупція, жахаєтеся, аж ТАМ? Виключно з благородною метою! Відомо, щоби побороти мафію, треба її очолити. З корупцією те саме. От президент таким чином і бореться з цим неподобством. Очоливши.

Хитрющий чолов’яга, скажу я вам, наш президент. Як він ловко бореться з хабарництвом у суддівському корпусі! Візьміть того ж одіозного Ігоря Зварича. Спочатку президент своїм указом призначає його головою Львівського апеляційного суду. Потім, щоби приспати пильність цього заматерілого хабарника-профі, ще одним своїм указом присвоює, по суті, нагороджує званням «Заслужений юрист України». І хитромудра метода спрацювала: хабарник відчув себе безкарним, зажерся по самі брови, почав легковажити святою справою – ділитися з... вам цього знати не треба – і впав в біду як курка в борщ. А от дорікати В.Ю., що він ТАКОГО суддю одноосібно, своєю волею призначив на ТАКУ посаду та ще й нагороджував за вірне служіння державі й народу, марна справа. У відповідь почуєте: мовляв, не вам мене оцінювати, тим паче судити! Моя велич буде оцінена нащадками й історією. Від себе додам: хіба що петитом. Даруйте за злостивість.

Маю велику підозру, що не так усе просто, коли всупереч майже усталеній і майже одностайній негативній думці фахівців президент відверто стоїть горою за Володимира Стельмаха і Віктора Пинзеника. (У професійному економічному середовищі останнього називають «птах, що несе нещастя» або «міністр – криза», віддаючи таким чином данину його, скажімо, своєрідному економічному мисленню та професіоналізму). Ці діячі як улиті вписуються в схему спец-операції під кодовою назвою «Убити Юлю». У той її відрізок, який називається «Чим гірше, тим краще». Гірше, звісно, народу, натомість краще – народному президенту. Яким чином? А як підстава, щоби вимазати дьогтем, викачати в пір’я і виставити на глум біля ганебного стовба прем’єр-міністра: дивіться, мовляв, до чого доурядувала ця кремлівська шльондра з жидівськими генами. Справжній мужик – цей наш президент, джентльмен з Хоружівки! Як здорово він наші негаразди обертає на свою вигоду! А негаразди забезпечують Стельмахи, Пинзеники, Семенюк-Самсоненки, Медведьки та іже з ними, не здатні впоратися зі своїми службовими обов’язками. Їх-то і захищає президент. А перевести стрілки на прем’єр-міністра є кому: від президентської канцелярської зграї до приручених псів демократії.

Років п’ятдесят тому одна художниця, пані Льодзя, навчила мене вірша на польській мові, що, по суті, став на все життя моїм кредо у відношенні з кращою половиною людства. Даю буквальний переклад:

Жінки не бий навіть квіткою.
Не смій, не маєш права!
Чи ти їй коханець, чи брат –
Жінки не бий навіть квіткою.

«Я пригадую 2004 р., коли у турах... завжди переді мною ставилося питання: «Вікторе Андрійовичу, чому ця воровка біля вас? Що вас заставило поставити, дозволити стати біля себе Тимошенко?»
Мій клич був один: «Давайте зараз не будемо робити самосуд над цією фігурою, давайте не будемо тлумачити, чому вона краде газ... краде бюджет... – є тільки суд.
І стояла вона, - за спиною у мене на Майдані, не із-за боротьби за українські ідеали, вона стояла за себе. І не було такого дня, щоби вона стояла за народ чи за Україну.
Це авантюрист у політиці, який буде топити всіх, бо їй потрібно одного – владу, безмежну... сьогодні проблема не моїх стосунків із цією леді – вона об’явила опозицію нації, державі».

Даруйте за розлогу цитату з інтерв’ю В.Ю. телеканалу «Інтер», власником якого є все той же нині «любимий друзь» В.Ющенка Дмитро Фірташ. До речі, керівництво цього лайнокидального (в одному конкретному напрямку) телеканалу відверто заявило (даю мовою оригіналу): « «Мочили» премьершу и далее «мочить» будем!» Це інформація для роздумів.

Заки шановне панство роздумуватиме і принагідно шукатиме квіти для жінки у вищенаведеній цитаті з, чого там лукавити, непорядного інтерв’ю В.Ю., я також запишуся в слідопити: пошукаю там же послідовність у цьому крику дущі президента. Ви ж розумієте, що пошуки того, чого завідомо немає і бути не може – це вже єхидство, зате буде цікаво.

Ви вже зрозуміли, що президент в нас дорослий хлопець і погляди в нього усталені. Про прем’єр-міністра, кандидатуру якого він двічі (!) подавав на затвердження парламенту, він також має усталену і однозначну думку: «воровка» (та любить В.Ю. мову калинову, горою за неї стоїть, просто для досконалого вивчення часу не вистачає), авантюристка, владоголічка, ворог нації і держави. А чого, нормально: дико, зате смішно.

Якщо В.Ю. ще в 2004 р. знав про злочини Юлії Тимошенко і не «настукав» у компетентні органи – це означає, що президент має великі проблеми з законом: у такому випадку його треба звинуватити або в приховуванні злочину, або в співучасті в злочині. І загримів би наш Гарант у буцегарню... якби закон був один для всіх.

Наразі ми маємо те, що маємо: приміром, на тому ж, скажімо, не національно-свідомому «Інтері» трипільський ліберал Ющенко, москволюб Янукович та олігарх Фірташ дружно, один перед одним, змагалися в обкиданні лайном прем’єр-міністра. Негоже, обурюєтеся, народному президенту фасонитися в нечестивій компанії? Так це якби він був народним.

А чи задумувалося шановне панство, чому після всіх звинувачень президентом Юлії Тимошенко у важких злочинах, аж до державної зради включно, мовчать мов здохла риба наші доблесні органи – СБУ, Генпрокуратура: ні тобі порушення кримінальної справи, ні подання до суду? Не сумніваюся, що бистра на розум Юля назбирала на всю цю грабіжницьку шатію стільки компрометуючих матеріалів, що навіть в Україні не знайдеться суду, який би при їх розгляді виніс виправдальний вирок. Чому Юля не оприлюднює ці матеріали, щоби запанувала справедливість? Не уважно читаєте мої матеріали, а я ж не перестаю стверджувати: уся наша владно-політична гоп-стоп-компанія – одного тіста книші. І ви маєте рацію: і Юлю можна звинуватити у приховуванні особливо важких державних злочинів. Що поробиш, закон, знаєте, один для всіх.

Щодо того, хто в кого стояв за спиною на Майдані, то чия б гарчала, а твоя б мовчала. На не таких уже й утаємничених скрижалях новітньої історії закарбовані і т.зв. «лист трьох», підписаний Кучмою, Плющем і Ющенком, у якому акція «Україна без Кучми» (під керівництвом, до речі Тимошенко і Мороза) була названа «відродженням фашизму», і лист прем’єр-міністра Ющенка, яким він дає дозвіл не тільки на звільнення віце-прем’єра Ю.Тимошенко, але й формально на її арешт.

Якось так склалося і, звісно ж, не з вини В.Ю. (за В.Ю. в принципі вини ні в чому, ніколи бути не може), що всі, без винятку (!), хто на Майдані «стояв за спиною», а насправді підпирав, Ющенка, хто організовував Помаранчеву революцію, зрештою, хто привів до влади цього свіжоспеченого «революціонера» - усі вони оголошені або зрадниками, або ворогами народу, або кримінальними злочинцями, або особисто Ющенком піддані анафемі і відлучені від тіла. Залишився один Роман Безсмертний, так це, даруйте, не рахується. Пан Роман – він і є Безсмертний.

Знаєте, на часі задуматися над іншим питанням: а за що, власне, стояв на Майдані Віктор Ющенко? Від себе додам ще одне: чи знав тоді, у листопаді-грудні 2004 р., В.Ю., за що він стоїть на Майдані? За довічну шапку Мономаха? За мільярди, закумульовані в фондах його дружини і доньки (читай - у сімейному бюджеті) та, подейкують, у офшорах? Чи був він провидцем і вже тоді знав, що стоїть за мукачевську цимбору з Балогою-«авторитетом»? Темна вода во облацех, скажу я вам.

Симптоматична реакція В.Ю. на Юлин «похід в опозицію» до нього і його подільників. Оце мудрий чоловік! Як глибоко, у корінь цього виклику він заглянув! Це ми з нашими куценькими мізками вирішили: таки дістав Юлю до живих печінок! Ан ні, з висоти хоружівської мудрості, знать, видно глибше: виявляється, бути в опозиції до нього рівнозначно, що бути в опозиції до НАЦІЇ та ДЕРЖАВИ. Ух і молодець! Утер носа Людовику ХІV! Той обмежився скромним «Держава – це я!» Видать Король Сонце богом себе не вважав. Наш «богообраний месія» пішов далі, аж до манії величі: «Держава і нація – це я!» Треба розуміти, як доважок до «Балога – це я!» Але ж і діапазон «величі» в народного президента! Тут уже пігулками не обійдешся.

Цікаво, у якій-такій уявній країні живе В.Ю.? Либонь, у емпіреях – горішній частині неба, наповненій вогнем і світлом, де живуть боги і святі. Для В.Ю. підходить як улите: боги не зобов’язані ні пояснювати, ні, тим більше, відповідати за свої діяння, а тільки карати і милувати. А святі... хто осмілиться осуджувати святих, навіть якщо і речуть благоглупості? Хіба що єретики, так з ними розмова коротка: аутодафе, а по-нашому на палю, во ім’я милосердного бога Ягве. І все ж у єретиках цікавіше: най і в пеклі, зате товариство буде на славу, достойне товариство.

Отож, записавшися в єретики, ви маєте суворо дотримуватися декількох єретичних заповідей. У першу чергу – позбутися ілюзій щодо наявності німбу і крилець у нашої високодостойної псевдо-еліти. За винятком Юлі: вона – янгол. Але грішний. Заразом, вам прийдеться визнати, що, виходячи з принципу «мудрість – це розум для всіх, а хитрість – це розум для себе», ні в кого з наших владокористувачів мудрість і на порозі не ночувала, а от хитрості хоч на продаж. Наступне. Пам’ятаєте слова головного героя фільму «Джентльмени удачі» про злодійську романтику «украв-погуляв-попався-сів-вийшов-украв...»? Це про нашу елітну шпану, тільки вони поки що на перших двох стадіях – «украв – погуляв...» Зажерлася наша ясновельможна шпана, увірувала, що вхопила бога за бороду і так буде завжди. Ну-ну. І останнє із східної мудрості: чим вище на дерево вилізе мавпа, тим краще видно її зад. Подивимося? Бридко, звісно, але це ж ми його підсадили так високо.

«За все треба платити» - такий один із законів життя. Жорстокий? А це щоб думали перед тим, як щось брати: лубки за ікони, дармовий сир. І перед тим, як щось давати: довіру і свої голоси на виборах. Тоді не треба буде з ненавистю і огидою дивитися на «Печерський трикутник» і зі злістю волати: «Дістали!»

24.12.2008,
Богдан Гринчук

Піп своє, а чорт своє

Так воно вже в житті буває, що хтось комусь колись та стає потрібним. Чи корисним. А що вже говорити про політиків, особливо коли вони родимі, українські? Дрібне уточнення: «потрібні», «корисні» - це так бундючно політики самі про себе думають. Дехто настільки нахабніє, що насмілюється подібні побрехеньки тиражувати на всю країну. Насправді їх здебільшого використовують. Хто? Ті, хто на вищому щаблі можновладного сідала.Ті, хто для комфортності можновладних сідниць підкладає під них американські (європейські, англійські) гроші. А потім... невже ви «плюшкіни», щоби вічно зберігати використані та здебільшого непотрібні речі?

Якраз на часі порозмірковувати на тему: а що потрібно та хто потрібний нам, не електорату і тим більше не худобі (як у класично-хамському «регіональному» стилі «прорвало» Ярослава Сухого), а громадянам України? І тут я запанікував. Ще ніхто не спростував постулат Козьми Пруткова «не можна обійняти безмежне». Перелік того, що нам потрібно і що, ви будете сміятися, нібито гарантується нам Конституцією України, але чого ми не маємо, такий довжелезний, що тільки садист може ятрити цю нашу трофічну виразку. Спробую всі наші потреби висловити декількома словами: гідне життя, достойна старість, шанована влада.

Оскільки такі вже ми є, не то непутящі, не то безтолкові, що дозволили, щоби перше і друге залежало від третього, поміркуємо про владу. Ступінь нашого шанування до влади загалом якнайкраще проявляється в рівні нашої довіри до державних інституцій – Верховної Ради, президента, уряду. Жаль слів: нічого хорошого, окрім поганого, сказати не можна.

Розпочну з того, що нам украй потрібні народні депутати України. Ніякої іронії, ніякого сарказму і тим більше підступності. Нам дійсно доконче потрібні НАРОДНІ депутати, а от їх-то кат ма. Усе почалося з того, що нас нахабно, незаконно, по-грабіжницьки позбавили конституційного права обирати своїх конкретних представників у вищий законодавчий орган держави. Натомість нам до вибору запропонували лубочні картинки з парсунами Віті – «Хама», Юлі – «кокетки», Віті – «месії», Петі – «яничара», Вовика – «потрібного» та ще дві-три дюжини всякого вождівського непотребу. Товар, скажімо, не першої свіжості, з ганжем. А що вже говорити про те, що товпиться за парсунами. Як кажуть, їж, коза, лозу, коли сіна нема. З’їли. Неприємно відригається? Так харч-то самі вибирали.

Щоби наглядно продемонструвати, що нам геть непотрібне у ВР, але воно услід за Вітьою -«Хамом» туди пролізло з мандатом «народного», візьмімо нашого землячка Павлика Сулковського. Від його «регіонально»-вірнопідданого знавіснілого вереску, ну чисто тобі зінське щеня, уже просто огидно: це ж як низько треба впасти, щоби з такою холуйською запопадливістю привселюдно вилизувати сідниці Януковича? Так от, якби у вас, гонорові рівняни, була можливість обирати-голосувати за конкретного кандидата в народні депутати України, які шанси стати «народним» були б у цього ренегата? Ніяких. А скільки таких «непотрібних» у кожному партійному виборчому списку?

І це ще не найбільша наша бідонька. І оселилася вона не в хаті під куполом, а за іншою адресою. Дійдемо і до неї.

Якщо народні депутати не такі вже й народні, то чиї вони? Ніби не знаєте. Звісно, ніяково про це говорити, але всі вони, за дуже куценьким винятком, т.б.м., приватизовані. Це ж зрозуміло: партії-то в нас «так звані», оскільки приватизовані або злочинно-фінансово-промисловими кланами, або владоголіками, або на підтанцьовці в тих чи інших. Відповідно, депутати, призначені вождями, є приватною власністю кланів чи вождів. Загалом, якщо називати речі своїми іменами, то так звані народні депутати України не стільки цим народом обрані, скільки призначені ну дуже обмеженою групою осіб на посади кнопкодавів у ВР. Але це так, для загального розвитку. Занадто образливо, підказуєте? Як скажете. Най буде «призначені на посади маріонеток у ВР».

Отож, маємо у ВР маріонеток Партії регіонів у кількості... На що там товар рахують? На «голови», підказуєте. Отож, у кількості 176 голів. Не всі ниточки від них у «крабі» Януковича, якоюсь частиною володіє Ахметов з Колесніченком, якоюсь Клюєв со товаріщі по бізнесу, але за шкурні інтереси своїх хлібодавців усі стоять дружно горою.

Після того як Юля добряче попаслася в президентському фракційному городі та спокусила 37 «нунсівців» стало в неї 192 кнопк... маріон... най буде «вірні лицарі» (жінка – ягідка, знаєте, і раптом – «кнопкодави). Цифра ніби серйозна, але сказати «192 надійні багнети» я би не ризикнув.

Сказати «маріонетки Симоненка» взагалі було б великою дурницею. Наш Петрик хоч і вождь, але посада в нього називається «голос свого господаря». Господар же, відомо, у Московії, у Кремлі.

Маріонетки Литвина... Ні, не тримається купи. Маріонетка Литвин... Звучить природніше, правда ж? Тільки тим, хто вважає цього селянського сина своєю маріонеткою, я б настійливо радив смикати ниточки з безпечної відстані. Подейкують, що підступність «потрібного Вовочки» може зрівнятися хіба що з його амбіційністю. Литвин – Президент України! А ви що, цього не знали? Дивно. Усі ж знають про голубу мрію любителя чужої інтелектуальної власності.

А тепер про фракцію, яка мала б згуртовано, монолітною лавою стояти під президентським штандартом. Усі 72 бійці з дев’ятьма вождями на чолі! Іч, який хват до вареників! Це – про президента. Насправді реально він має десь 28 (плюс-мінус 2) кнопкодави. Ще 6-7 голів – це намертво пов’язана на Балогу цимбора. Самі розумієте, покладатися на цю «єцнуту» компанію – зовсім утратити здоровий глузд. Залишається 37 бунтівників. Дивлюся я на них зі співчуттям і десь трішки з жалістю. Дорослі дядечки і тітоньки, а такі ніївні: ні сіло-ні впало вирішили, що президент у нас демократ, а отже кожен з них має право на свободу думки та, свята простота, свободу вчинку. Президент-то в нас – самодур. Еге ж, наш родимий «унтер-пришибєєв», тільки й того, що в ліберальних шатах. Ну не хоче і не дозволить він коаліції з БЮТ – і чхав він на світову фінансову кризу, на тільки-тільки реанімований парламент, на фінансово-економічний та соціальний хаос, який уже бушує в Україні. Який це все дріб’язок у порівнянні з його високою місією – місією Месії, шляк би трафив і цю місію, і...

Скажімо, нестандартний у нас президент. Дуже хотілося б, щоби він сам розумів свої слова та вчинки, бо ми не здатні зрозуміти всю мудрість його благоглупостей. Приміром, спочатку В.Ю. з великої турботи про долю, звісно ж, України, а не про себе, смиренного, застерігає від коаліції БЮТ з Партією регіонів. Усі національно-свідомі громадяни погоджуються: дійсно, від спілки таких дикокапіталістичних акул від України залишиться територія зиску з донецькою «зоною» на південно-східній окраїні. Одне слово, коаліція була б антиукраїнською, антидемократичною та, зрозуміло, антипрезидентською, у смислі, безющенківською. А що таке українці без Віктора Ющенка? Так собі, безрідне плем’я, безбатьченки, значить, сироти.

Якщо та коаліція воістину нечестива, то коаліція БЮТ з НУ-НС та Блоком Литвина якщо і не благоліпна, то демократична і десь-навіть проукраїнська. Принаймні демократичною називав коаліцію БЮТ з НУ-НС сам В.Ю. Заки не усвідомив, що:

а) коаліція означає працездатний парламент;
б) безкоаліційність – це «дамоклів меч» у його руках, себто можливість у будь-який момент, звісно ж, зручний для нього, розпустити незручний для нього ж парламент;
в) «троїста коаліція» - це збереження на прем’єрській посаді ненависної закосиченої відьми.

Звідси і параноїдні заяви про те, що будь-яка коаліція – це є зло, оскільки вона, мовляв, розколюватиме парламент, а благо – це ситуативна більшість. Еге ж, при якій ВР перебуватиме у підвішеному стані і щоденно зі страхом перепитуватиме Головного постільника Балогу, з якої ноги встали божок і чи не стрілило їм в голову розігнати парламент.

Знаєте, я не в захопленні від нашої недолугої конституції, тим паче від дурнуватого положення про обов’язкове створення коаліції як передумови діяльності парламенту і формування виконавчої гілки влади. Але вона, Конституція України, є, і її положення обов’язкові для виконання, хочеться це комусь чи ні. Те, що витворяє з Основним Законом держави Президент України – це вже не правовий нігілізм, а, даруйте, правовий маразм.

Я не можу зрозуміти, як люди, якщо в них збереглася хоча б краплина гідності, покірливо терплять образи на кшалт «я вас на смітнику знайшов» і не грюкнуть дверима цієї кабінетно-чиновницької партії «імені Я»? Правда, знайшлося декілька чоловік гідних поваги. І що їх чекає? Чистка! За що? За те, що НАСМІЛИЛИСЯ мати власну думку, яка не співпала з думкою ВОЖДЯ. Тепер не вождь, а Президент України публічно заявляє, що на другому етапі з’їзду НС «НУ» буде очищення: мовляв, спочатку цих неслухів (чи зрадників?) виключать з партії, а потім позбавлять мандатів. Народнодепутатських, не з’їздівських же. Про те, що делегатська чиновницька рать спроможеться тільки на «одобрямс» будь-якої забаганки свого шефа, ніхто не сумнівається, а от щодо подальшої долі «відступників», то не кажи гоп, поки не перескочиш. Видать, В.Ю. так і не усвідомив, яку державу за чотири роки він збудував. І закону він не знає, того, що каже: єдині руки право пишуть, єдині і мажуть. І на суддів даремно покладається, бо ж куди вітер, туди й війт. До речі, дві «шістки» Балоги, котрі вийшли з коаліції ще півроку тому, так до цих пір і хизуються мандатами. І головне. Та хоч хтось підкажіть нашому ясновельможному правовому невігласу, що виборчий список Блоку НУ-НС затверджувався на МІЖПАРТІЙНОМУ з’їзді і на тільки такому ж може бути прийнято рішення про позбавлення їх депутатських мандатів.

Що далі робитиме Ющенко? Це ж дуже просто і безваріантно: руйнуватиме коаліцію. Уточнення: пліч-о-пліч з Партією регіонів і «єцнутою» цимборою на підстраховці. Після трьох «кидків» Юлі Януковичу терміново необхідно позбуватися репутації невдахи і десь-навіть «лоха». Треба пам’ятати, що великий бізнес за визначенням не може бути в опозиції до влади: він або сам повинен бути владою (це українське ноу-хау), або дружити з владою. Створення «троїстої коаліції» просто заганяє ПР в опозицію. Уявіть собі хижаків у тісній клітці і ви зрозумієте стан олігархів-«регіоналів» в опозиції. Наразі «яструби» з ПР прораховують варіант, т.б.м., примусового розпуску парламенту. Нічого нового: повторення мінулорічного варіанту «від БЮТ» зі складанням повноважень 151 народного депутата за їх особистими заявами.

Гадаю, шановне панство стовідсотково погодиться зі мною: нині маємо ситуацію суцільного благоденствія, так що для повного щастя нам не вистачає лишень дочасних парламентських виборів. Скажу відверто, якби одночасно з ними проводилися і дострокові президентські, то над цим варіантом варто було б задуматися, але... Одне слово, не з нашим щастям. А от В.Ю. таке щастя на наступний рік хоче собі забезпечити. Юридично і фінансово. Оскільки нахабство президента, видать, усе ж таки має якісь межі, а нахабство його «Другого Я» безмежне, то саме головний канцелярист озвучив дикуватеньку забаганку президента: мовляв, В.Ю. не підпише Держбюджет на 2009 р., якщо в ньому окремим рядком не будуть передбачені видатки на позачергові парламентські вибори. Як кажуть, сиділа баба на печі, та й рече: але. Дивуєтеся, чому це ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ має стати заручником примхи норовистого чоловічка? Кажете, це не просто чоловічок, а Президент? Так і я про це. Про відповідальність. Не треба пояснювати, чому і який важкий буде наступний рік: криза, стонадцять чортів їй у печінку. У такий час свідомо погрожувати залишити країну без бюджету, завідомо знаючи, що це створить хаос в державі... На ворога України В.Ю. не тягне: слабак. Можливо, я помиляюся і в нашого «месії з Хоружівки» достатньо сили волі, щоби пожертвувати Україною задля своєї нав’язливої ідеї – другого президентського терміну? Тоді вже самі визначайте, хто такий для України В.Ю.

А ще вустами свого «сантехніка» (окрім знаменитого «Балога – це я!» президент видав ще один перл: «Балога – сантехнік». Послідовність, одначе). В.Ю. милостиво зволив пояснити своє жагуче бажання мати «заначку» в Держбюджеті на дочасні вибори. Мовляв, це буде «стимулом до результативної роботи» та «щоб реальність переобрання Ради була вагомим застереженням для майбутньої коаліції від популізму, бездіяльності та безвідповідальності». На короткому повідку, значить, захотілося потримати Верховну Раду. Що там з цього приводу рече конституція? Та ні, я знаю, що для такої великої людини що Конституція, що Коран – не авторитетні. Просто цікаво, яку статтю Основного Закону на цей раз порушив Гарант. Таки порушив. Аж три статті: 6, 8 та 19. Зрештою, статтею менш, статтею більш... Головне послідовність! Тільки от яка чудасія: від цієї послідовності про рейтинг В.Ю. як про позитивну величину невдовзі йому буде хіба що снитися.

А як у цій нібикоаліційній ситуації почуває себе Володимир Литвин? Усім недоброзичливцям, і мені в тому числі, най носи побіліють від злості, позаяк він опинився в потрібний час у потрібному місці і виявився таки потрібним. Як туз у рукаві Юлії Тимошенко і її грі в «підкидного» з Віктором Ющенком. Самі розумієте, що ніяких шансів у В.Ю. не було.

У Володимира Литвина появився шанс на здійснення своєї голубої мрії. Тільки шанс, не більше. Він став Головою ВР, тим самим знову ввійшовши у політичну прем’єр-лігу. Поспішно оголосивши про створення коаліції, він розплатився з Ю.Т. і до певної міри став незалежним, т.б.м., сам пан, сам фурман. Його спікерству може загрожувати лишень коаліція БЮТ з Партією регіонів, що після трьох «кидків» Юлею «регіоналів» мало ймовірно. Уточнення: тільки не в нас і не з Юлею.

Від добра добра не шукають, що означає:

а) для В.Л. спікерське крісло – максимально ідеальний стартовий майданчик як до дочасних парламентських, так і до президентських виборів;
б) існування нинішньої коаліції цілком задовільняє В.Л., оскільки вона йому гарантує перебування на посаді голови ВР – і в цьому він противник В.Ю.;
в) ще більше влаштовує В.Л. безкоаліційний парламент, оскільки у цьому випадку він ні перед ким не матиме ніяких зобов’язань – і тут він партнер В.Ю.;
г) отримавши ідеальний стартовий майданчик та широке поле для маневру (читай – інтриги) В.Л. зірвав найбільший куш у безглуздому і шкідливому для країни протистоянні В.Ю. з Ю.Т.

Юлія Тимошенко отримала тактичну перемогу над Віктором Ющенком не тільки на парламентському ристалищі, але і на, т.б.м., психологічно-політичному, оскільки зуміла внести сум’ятицю і загрозу розколу в єдину президентську політичну опору – партію «Наша Україна». Отримала вона і декілька піар-бонусів:

1) при розвалі коаліції (що навіть цілком реально місяців через два-три) Ю.Т., біла, пухнаста і несправедливо гонима, опиняється у виграшній позиції великомучениці і десь-навіть страдалиці за народ: мовляв, я зробила все можливе для створення ДЕМОКРАТИЧНОЇ коаліції, але президент...;
2) у випадку безкоаліційного парламенту також суцільний позитив:

а) розвал коаліції – це результат «пустопорожньої боротьби за другий президентський термін за будь-яку ціну»;
б) розхристаний парламент навіть теоретично позбавляється можливості сформувати новий уряд, оскільки це може зробити тільки коаліція, що означає: «на хвіст солі ви мені насипете. З привітом. Юля».

Зрозуміло, Партія регіонів не погодиться перейменуватися в Партію «лохів», хоча це було б логічно і справедливо. Узагалі-то, маємо класичну ситуацію з трьома бандюганами, коли двоє об’єднуються проти третього в різних варіантах. Як приберуть третього, тоді підуть розборки між «союзниками-подільниками». Оскільки Янукович укотре пошився в дурні при спробі пофліртувати з Юлею, а ходити в почесних опозиціонерах рівнозначно що ходити без штанів, йому залишається два варіанти. Перший: відгукнутися на зазивні погляди Ющенка і поновити торги навколо умов заключення між ними одностатевого шлюбу. Звісно, політичного, а ви що подумали? Питання в тому, наскільки вигідний для «регіоналів» мезальянс з особою сумнівної репутації. Другий: піти на ризики дострокових виборів, скориставшися для їх ініціювання методою a la Юля. Ви гадаєте, зібрати 151 заяву про добровільне складення повноважень народного депутата для фракції ПР буде безпроблемно? Чутки про монолітність цієї фракції явно перебільшені.

Наразі після гарячої фази з’ясування взаємин на владному Олімпі наші бійцівські півні та хижа лебідка взяли тайм-аут і відхекуються. Ви ж не настільки наївні, щоби сподіватися ніби наші можновладні баби Параски і баби Палажки здатні сісти на призьбі й порозумітися? Чекайте наступних раундів боїв без правил.

19.12.2008,
Богдан Гринчук

А у нас явився вождь. А у вас?

Ось тепер з упевненістю можна стверджувати: у пропорційне виборче багно ми втелющилися грунтовно, по самі ніздрі. Жеврів кволенький вогник надії, що народний президент зглянеться над нами, сірими і затурканими, витягне нас із цього лайна, обмиє, обсушить, по голівці погладить і дасть мажоритарного виборчого медяника. Не в його повноваженнях, зітхаєте? Тоже мені причина: ніби закони, аж до Основного, були указом для президента. Він сам мастак видавати укази. Сумнівні.

Про те, що пропорційна виборча система ще довго пошиватиме нас у дурні, свідчить забронзовіння у вождівстві самого Гаранта. Як вам на фоні «Президент України» виглядає «Голова партії «Народний союз «Наша України»? Інтелігентно кажучи, не вражає. Ще б пак, то, який не є, все ж цар-батенько і раптом, най і перший парубок, та всього-то на селі. І яка нечиста сила сподвигла веломудрого і достобіса амбітного «батька нації», «месію», «Мойсея» і т.і., і т.п. на цей, скажімо, неадекватний крок? Е ні, списувати на загальновідому неадекватність поступків нашого шестивідсотково-всенародного улюбленця у цьому випадку було б величезним ляпсусом. Нутром відчуваю: за цим на позір (мо’ й ні) дурнуватим вождівством криється геніальний план. І зародився він не в секретаріатській щурятні, а в розсудливій, холоднокровній як арифмометр голові САМОГО. А знаєте, якщо до цього плану не має ніякого, мається на увазі ні найменшого, відношення «кризовий менеджер» мукачевського розливу, то, можливо, сякий-такий шанс, не на успіх, цього не може бути за визначенням, а не вляпатися в чергову історію, таки є.

Щодо галайздрування «сторожових псів демократії» та звинувачень усіляких яйцеголових розумників у порушенні ст.103 Конституції України (ну ту, яка зобов’язує президента жити, грубо кажучи, на одну президентську зарплату), то я авторитетно заявляю: нахабний наклеп правових невігласів! Ну написали якісь мудрагелі, щоби вони самі на одну зарплату жили аж до пенсії, що «Президент України не може... обіймати посаду... в об’єднаннях громадян», і кому від цього легше стало? Заробляв би чесно вождюванням на шкарпетки та носовички, так ні, б’ють по руках, котрі ніколи не крали. А я вам відверто скажу: оця заборона заробляти законослухняно – це не що інше, як пряме спонукання до корупції. Красиво жити-то нікому не заборонено! Тим паче такому сибариту як наш президент.

Ну порушив президент конституцію. Трішки так, мимохідь. Та й не вперше ж. І чи порушив? Немає у вас, правники ви – самоуки, широти поглядів. Зашорені, значить, зациклені на букві закону, сиріч буквоїди, а дехто взагалі талмудист. Проблему треба розглядати принаймні з двох боків. З одного боку – президент однозначно не може одночасно бути головою партії. З другого боку – а знайдіть-но мені хоч одну статтю, навіть не в конституції, а в якомусь задрипаному законі, яка забороняла б вождю у вільний від словоблудства та гендлю прохідними місцями в партійному виборчому списку, а то й усією партією, час підпрацьовувати президентом. Що, наповал? Отож бо. Проблем-то всього-нічого: у трудовій книжці до запису «працює на посаді Президента України і т.і...» в кінці додати два слова: «за сумісництвом». Народ у нас понятливий, співчутливий, зрозуміє, що вождю на проценті від членських внесків не розгулятися, так що «лівий» підзаробіток – свята справа. Ну і політичного «навару» від такої офігенної комбінації буде, як кажуть, повні штани радості. Багато в нас вождів може похвалитися, що його дружина Перша леді в країні? Один яко перст! Це ж навіть уявити важко, як тепер громадяни ломануть записуватися в ПРЕЗИДЕНТСЬКУ партію. До речі, як там вона нині називається? І не єхидствую я, а запитання навіть зовсім не зайве. У Мінюсті зареєстровано партію «Народний союз «Наша Україна», а на запрошеннях, за якими в з’їздівську залу допускалися шановні гості та всілякі інші народні депутати, чорним по білому було написано: «Партія Віктора Ющенка «Наша Україна». Так все ж таки «народносоюзна» чи іменна Ющенка, т.б.м., приватизована? І ще мене турбують ніби й шкурні, а заразом і суспільнозначимі питання: «З котрої години ночі займати чергу, щоби записатися у Вітіну партію, і в якому кабінеті нашого «Білого дому» це священнодійство відбувається?» Хто крайній у черзі? Дякую, я за вами.

І от нещодавно на першому втаємниченому, у стилі зібрання масонської ложі, з’їзді НС «НУ» (чи ПВЮ «НУ»?) сталося те, що в принципі статися не мало було: президент добровільно опустився до рівня голови, чого там лукавити, посередньої партії. За куценький термін існування партії В.Ю., гадалося, переконав усіх, що він президент усієї країни, а не якоїсь-там не дуже-то вагомої, хоча і керівної групи підтримки. Хто з українських політиків ніколи не порушував даного слова, нехай першим кине у В.Ю. камінь, себто звинуватить його в непослідовності. Зрештою, усі так роблять. Традиція, одначе.

З’їзд, хоч і відбувався в закритому режимі, але хіба для базікуватих делегатів це може стати перепоною для задушевного спілкування з журналістами в стилі «ви ж розумієте, що це конфіденційна інформація, але, розраховуючи на ваше вміння тримати язика за зубами...»? Таким чином уся «закритість» з’їзду полягала у відсутності на ньому журналістів «живцем». Якось важкувато таке упереджено-зневажливе ставлення до, най і четвертої, та все ж такої-сякої влади узгодити із декларованою демократичністю президента і його преторіанської гвардії. Не будемо дріб’язковитися, а подивимося, які політичні ноу-хау вигулькнули на з’їзді.

Оскільки з’їзд був звітно-виборчим, то й закономірно, що спочатку постав перед «нашоукраїнським» народом ще голова партії В’ячеслав Кириленко. Увесь такий вірнопідданий, оптимістичний, вальяжний: пуцувата фізіономія, твердий погляд насторожено-застиглих оченят, на пухнастому підгорлі ледь помітне вольове підборіддя, безапеляційний тон із позиркуванням у сторону «шефа»... Одне слово, типовий, не побоюся цього слова, канонічний комсомольський вожак на районній звітно-виборчій конференції в присутності першого секретаря обкому КПУ.

Положення голови НС «НУ», скажу я вам, було непростим. Говорити правду про більш, ніж скромні політичні здобутки партії ніяк не можна, позаяк у шефа від правди псується настрій. Брехати про видатні здобутки – знову ж таки рівнозначно, що сипати сіль на рани. Про внутрішньопартійний балаган узагалі краще мовчати в шматочку. І Славко знайшов безпечний вихід: хвалити партію і її високого покровителя та гудити всіх «ненаших», а особливо персональних шефових ворогів. Молодець Славко, безпрограшний варіант. Сідай. «Відмінно».

То чим потішив і надихнув з’їзд стурбовану громадськість? Приміром, з приємним здивуванням і полегшеним зітханням я взав що: «... Ми (НС «НУ» - Б.Г.) повинні усвідомлювати себе носіями української національної ідеї, людьми, котрі повинні відстояти, зберегти і розвинути нашу національну ідентичність і наш цивілізаційний вибір...» Спи спокійно, народе! Чи ти будеш куняти, чи хропака давати, є достойники, котрі пильнуватимуть, щоби ти проснувся національно свідомим українцем у більш-менш цивілізованому вигляді. І чим тільки останні 20 років займався Народний Рух України, якщо на 18-му році незалежності виявилося, що без президентської партії, ми всі перетворилися б у «моголів» і жили б у кибитках?

Черговим бальзамом на душу здезорієнтованого народу стали одкровення у 80-хвилинному спічі президента. Накінець-то він визначився зі своєю орієнтацією. Партійною, звісно ж. Так і заявив: мовляв, партія в нього одна, а не дві, три чи п’ять. Однолюб, значить. Зрештою, визначився, з ким стане під вінець у законному шлюбі, а от «єцнуті» шльондри, так це був просто ні до чого не зобов’язуючий флірт. Мужику треба перебіситися, щоби остатечніти. Що буде з «єцнутими» покритками, питаєте? Можна подумати, ніби ви і справді переживаєте за долю балогівського цимбор-проекту. Переб’ються. А якщо і зникнуть з політичного вигону, тоже непогано: баба з возу – кобилі легше.

Прозвучала на з’їзді і коаліційна тема. Удаватися в деталі немає сенсу, оскільки ці деталі всім уже набили оскомину. Що, для вас новина, що Юля політична курва, на якій проби ніде ставити, і говорити про відновлення демкоаліції навіть з долученням до неї литвинівських «мироносців» (тоже не подарунок!) – себе не поважати? У контексті коаліцієтворення справжньою сенсацією були два одкровення двох вождів – екс і новоявленого. Перше. Достойною увійти в коаліцію з Партією Ющенка «Нова Україна» може бути тільки... партія «Народний союз «Наша Україна»! Є безліч причин, які роблять несумісною НС «НУ» з будь-якою іншою партією. Що ж це за причини, конкретно не прозвучало. І не дуже-то й треба. Я можу, не задумуючися, відразу назвати дві головні:

1. нарцисоманія;
2. провінційне чванство.

Друге одкровення було глобального характеру. Суть наступна. В Україні дві з половиною копи партій, але незважаючи на це, при будь-яких коаліційних комбінаціях, будь-яка коаліція нічого доброго для України не принесе. Умієте читати між рядків? Не ніяковійте, буває, колись навчитеся. На цей раз я вам прочитаю. Якщо будь-яка коаліція – то є завідоме зло, це означає, що завідомим же добром для України може бути ОДНА, керівна, спрямовуюча і надихаюча, партія. Хто б сумнівався, що вона має називатися «Партія Ющенка «Наша Україна». Кажете, уже це проходили? А наші вожді з якого гнізда вилупилися?

Як бачите, перший етап з’їзду НС «НУ», чи то пак, ПВЮ «НУ» дав підстави порозважатися, скажімо, сенсаційним рішенням та, делікатно кажучи, дивними одкровеннями. Другий етап має бути ще більше захоплюючим, оскільки вирішуватимуться декілька навіть дуже конкретних проблем:

1. знайти юридичну «відмазку» для конституційного нігілізму президента (окрім моєї вищевикладеної пропозиції з мордування Трудового кодексу, можу запропонувати ще елегантнішу: перейменувати посаду «Голова партії» на титул «Вождь» і десь в кінці Статуту дрібненькими літерами написати: «без права підпису на фінансових документах»);
2. провести грунтовну зачистку досить-таки закаляних партійних керівних рядів з урахуванням історичного досвіду, як то: лівий ухил, правий ухил, ліво-правий ухил, ухил до Юлі – «трійки» і відлучення від годівниці, а то й від тіла САМОГО;
3. реорганізувати і обрати призначену особисто Ющенком політраду з урахуванням, звісно ж, демократичних критеріїв – вірнопідданість, покірливість, дисциплінованість, безініціативність, одне слово, я начальник – ти дурень (враховуючи винятковий талант В.Ю. у підборі свого почету, партійна свита має бути чимось унікальним);
4. під чергові дочасні вибори мобілізувати весь партійний реманент, політтехнології аж до «чорних» включно, кадровий, себто адміністративний, ресурс, щоби виборчий ужинок дозволив на рівних домовлятися про «ширку» з побратимами з Партії регіонів.

А тепер гарненько замисліться: на кий ляд Ющенку ломати конституційні дрова і очолювати партію «імені «Я», якби він не збирався йти з нею на дочасні вибори саме за пропорційною виборчою системою із «котами у мішку», себто із закритими партійними списками? Дурилка продовжується, панове.

08.12.2008,
Богдан Гринчук

Без здивування

Здеремо машкару з благоліпних єлейних парсун нашого ясновельможного можновладного хамства, даруйте, описочка, звичайно ж, панства, та покажемо всьому світу їх справжні звірячі пики! Ні, не інтелігентно, босяцтвом відгонить. Краще так: пропоную шановному панству ще раз переконатися, що не варто переймати все, що по воді пливе, особливо, коли ріка політична, а оте, що пливе, у вождівських ярмулках.

Не в уразу шановному панству буде сказано, але якого біса ви накопирстилися на тих, хто сидить зверху? Гадять вам на голови? А вони що, закон тяжіння можуть відмінити? Лайно тільки спливає, а падає завжди вниз. Терпіть, якщо до цих пір не спроможні своєчасно чистити «печерські» стайні. То що там криється під добропорядними, умудреними і десь-навіть утомленими від постійного гарування «в ім’я та на благо» личинами?

Юлія Тимошенко – комуняка! І всі її віце вкупі з міністрами також комуняки! Оскільки всі вони є делеговані БЮТ та НУ-НС, то й ті більшовики недорізані. А що президенту до його «шапки Мономаха» закортіло ще й вождівської кепочки з гудзичком, то і він комуняцький «пахан».

Чого це я раптом розійшовся як осою вкушений у скоромне місце, дивуєтеся? Та от у пресі натрапив на Постанову Уряду «Про будівництво комунізму для окремо взятої категорії громадян у білих воротнічках». Жарт. Це так би мала називатися постанова про розширення списку державних службовців, які мають право на службові помешкання. Список розширився на всіх високопосадовців центральних органів виконавчої влади, Вищого адміністративного суду (оскільки недавно створений і був не облагодіяний), РНБО, Національної академії наук, Української академії аграрних наук, МВС, прокуратури, судів. І ще купа трутнів-дармоїдів, загальним числом 1 млн. (один мільйон). Треба розуміти, маємо касту найбільш знедолених, соціально незахищених громадян, «бомжів» у білих воротнічках. І добру фею, таку собі закосичену матіньку Терезу зі щедрим державним капшуком у доброму серці. На щастя, ідіотизм державних актів частіше всього нівелюється необов’язковістю, а то й неможливістю їх виконання.

Орієнтовно, середня вартість 1 кв.м. житла в Україні становить $2000. На кожну бездомну душу члена родини державного «бомжа» законодавством відведено 21 кв.м. Якщо врахувати, що середньостатистична українська родина складається з трьох-чотирьох осіб, то 63-84 помножити на 2000 дорівнює 126-184 тис.долярів. Усереднимо до 150000 помножимо на 1000000 державних «бомжів» «у законі»... І вийде урядовий ідіотизм вартістю 150 мільярдів долярів. Яка там сума закладена урядом у прогнозованому Держбюджеті на 2009 р.? 372 млрд. грн.? Або десь у межах 50 млрд. доларів. Ой леленько, це ж коли відмовитися від УСІХ видатків, то тільки через три роки останній з бездомних начальників переселиться з під мосту, з вокзалу, підворітні, тепло- чи каналізаційних труб чи де вони нині проживають у людські умови. Не вийде. Через три роки черга не скінчиться. Чиновники, відповідно й керівні, у нас розмножуються, видать не статевим шляхом, а брунькуванням чи поділом. Не вірите? Так їжаку ж зрозуміло: кількість тих, хто для розмноження потребує партнера неухильно зменшується. Приміром, нас із 52 млн. залишилося 46. А чиновницька рать невпинно зростає. Я ж і кажу, що партеногенез, як у безхребетних.

Отож, висновок: у Печерському трикутнику засіли суціль комуняки. Тільки ті кремлівські мрійники-садисти обіцяли побудувати рай у окремо взятій країні, навіть якщо для цього прийдеться знищити 90 % населення, а 10 %, яке залишиться, змусити бути щасливими. Наші незрівнянно гуманніші. Ні, процентне співвідношення, у принципі, зберігається, але... Ну навіщо ці репресії, голодомори, ГУЛАГи та інші тоталітарні неподобства, коли достатньо 10% населення виділити в окрему касту, направити всі кошти з не дуже-то й пухкого державного капшука на задоволення їх бездонних потреб, а всім іншим дати повну свободу: зумієш – виживай, не зумієш – звертайся із заявою до органів, перевірять і дадуть довідку, чи законно ти врізав дуба.

До речі, попри усталену сверблячку президента Ющенка до призупинення урядових актів, цю постанову він оминув своєю увагою. Комуняка, одначе.

Ой, мало що не забув. Вік, знаєте, майже шанований, то ж і не дивно, що слонів не помічаю. У Європу ж ломимося? А як там живуть-поживають їх високопосадові бюрократи не цікавимося. У всьому можна знайти щось хороше. Гордімося! Такого ідіотизму із забезпеченням чинуш житлом за державний рахунок як у нас, немає ніде: ні в Європі, ні в Америці, ні навіть в Африці. Ми – найідіотичніші!

Немає нічого тайного, щоби воно не стало явним. Якось уже так складається, що від цього виявленого скелету в шкафу напозір добропорядного політика як правило смердить. Особливо, якщо він півтора десятиріччя франтив у тозі «совісті нації». Звісно, про мертвих заведено говорити самі розумієте що або брехати на відчай душі. Та що ви, ця «совість з душком» жива живісінька і най проживе до останньої миті все, що йому відпущено. Як кажуть, якби щось добре, то бог давно забрав би, а таке кому потрібне? Мається на увазі політична смерть О.Мороза, ренегатство якого гідно оцінили виборці.

Кожен шануючий себе мертвяк з нечистою совістю хоче ожити, принаймні нагадати про себе. Зрозуміло, патякання про «найідеологічнішу» та «найморальнішу» партію вже не проходять. Виборці хоч і простаки, але ж не настільки вони наївні, щоби спутати стару політичну повію з цнотливою партійною черницею. От і приходиться для піару зваблювати журналістів пікантними деталями із життя однопартійців.

Нещодавно в Полтаві – колишньому форпості Соцпартії перед просто непристойними залишками обласної організації розвінчана і десь-навіть підтухла «совість» не то зі злості, не то з неуважності проговорилася. Це коли мова зайшла про Василя Цушка – «парканного героя», також як і президент недотруєного, звісно ж, «помаранчевими» супостатами. У нашому високопосадовому «елітному» товаристві отруєння - це як би своєрідна форма бігунки з переляку. Коли треба уникнути відповідальності за скоєння чисто кримінального злочину. Уляпався в кримінал і екс-міліціянт №1. Пам’таєте, як цей опецькуватий «командос» безстрашно в супроводі своїх «горил у камуфляжі» штурмував Генеральну прокуратуру? А потім, щоби уникнути покарання, ховався по закордонах. Видать, вождю Морозу стало втратно утримувати закордонне байдикування свого «парканного героя» і він вирішив пошукати для нього «дах» в Україні. А яка в нас легальна і десь-навіть конституційна криївка для кримінальних злочинців? Усе вірно: хата під куполом, себто Верховна Рада України. Наша нинішня виборча система, та, що пропорційна, просто-таки спокушує до «дахування». Зрештою, слово обкаляній «совісті нації»: «Ні, я не скажу, що Цушко тікає. У нас із ним була домовленість ще рік тому. І так само ми домовилися з керівництвом Партії регіонів: якщо «Регіони» ітимуть на вибори – щоб (узяли в список) деяких наших активістів, особливо тих, кого переслідують сьогодні і можуть переслідувати надалі, щоб страховка була наперед, щоб їх, умовно кажучи, не зачіпали».

«Регіонали», знаєте, спеціалізуються на «дахуванні» «політичних репресантів», перекиньчиків та всіляких ренегатів. Вірно служать: і за страх, і за срібники, і в міру своєї ницості, себто надійні кадри.

Гадаю, з аморальністю «совісті нації» може позмагатися його лукавство. Вищенаведене одкровення «від Сан Санича» свідчить про його цинізм, тоді як наступне підтверджує незаперечну істину: є брехня, є велика брехня і є політики.

«На дострокових виборах, які, очевидно, відбудуться наприкінці лютого чи на початку березня, ми будемо мати такий невеликий плацдарм-фракцію в парламенті. А на наступних, скажімо, через каденцію – ми будемо мати солідну фракцію, десь на рівні 15-20 відсотків». Можна було б відмахнутися від цієї соціалістичної «маніловщини», навіть варто це зробити, якби не логічне запитання: «Якщо Мороз так упевнений у проходженні Соцпартії у ВР, чому він ховає своїх конфліктуючих із законом однопартійців у «регіональному» партійному списку?» Відповідь проста: «Лукавить вождь, оскільки добре знає, що своїм ренегатством так глибоко «закопав» партію, що відкопати її зможуть хіба що прийдешні покоління, політики з людським обличчям».

Якщо вже заговорили про соціалістично-«регіональні» шури-мури, то гріх було оминути «останню із соцмогікан» Валентину Семенюк-Самсоненко. Так бт мовити, «дитя кохання» - виплід після злягання О.Мороза со товаріщі з «регіоналами». Тоді високоморальний вождь Соцпартії за спікерське сідало для себе, такого всього мудрого, графоманського, декілька міністерських портфелів, енну кількість «хлібних» високопосадових годівниць та недоведену (нібито хтось усерйоз старався довести) суму «бабла» в у.о. продався сам разом з фракцією у ВР та партією гуртом. При роздачі юдиних срібників посада Голови Фонду державного майна перепала соціалістам. Оскільки на той час Валентина Семенюк-Самсоненко очолювала контрольну комісію ВР з приватизації, а головне, у її правильній орієнтації О.М. не сумнівався, тому й вирішив: ФДМний прапор тобі, товаришко, у руки і сиди на цьому майні як собака на стерні – і сам не гам, і другому не дам.

Міцно всілася на держмайні соціалістка С.-С., позаяк знала, з чийого голосу гавкати та чию руку лизати.

У війні на знищення, яку з першого дня оголосив В.Ю. прем’єр-міністру і демократичній коаліції, для Фонду держмайна було відведено не останню ролю. Канцелярсько-президентська цимбора Балоги відразу зметикувала: необхідно негайно заблокувати приватизацію, щоби не дати Ю.Т. виконати її «популістські» обіцянки-суттєве підвищення зарплат, пенсій, соціальних виплат, «Юліної тисячі». Ще до світової фінансової кризи державні активи можна було продати за дуже привабливою ціною (приклад – «Криворіжсталь»), так що вистачило б і на державні потреби, і на інвестиційні програми. Одне слово, користь державі була б безсумнівна. Аргумент «розпродуємо народне добро!» спрацьовує виключно на простаків: дві третини прибутків від цього «народного добра» систематично розкрадається і осідає в бездонних кишенях «розпорядників» майна за усталеними корупційними схемами.

Для блокування зусиль уряду Ю.Т. з приватизації створилася ситуативна, по суті, шахрайська «тріада» з Голови Антимонопольного комітету Костусєва – «регіонала», президента Ющенка – «нашоукраїнця» та Голови ФДМ Семенюк-Самсоненко – соціалістки. Антиприватизаційна схема працювала без збою: уряд виставляє на продаж підприємство / Антимонопольний комітет робить висновок про «монополізм» даного підприємства / президент подає цей висновок на розгляд свого ручного РНБО і на підставі його «одобрямсного» рішення видає указ про заборону приватизації підприємства до затвердження державної програми приватизації, оскільки це підприємство є стратегічним і результатом його приватизації, мовляв, може бути монополізація / Фонд держмайна з радістю виконує указ. У результаті «указного» зриву приватизації соціальні та інвестиційні програми уряду було зірвано, держбюджет недоотримав десятки мільярдів гривень. Зате яку, пальчики оближеш, вгодовану «свиню» підклав народний президент цій закосиченій московській шльондрі! Не дав попіаритися-попопуліститися. Цінуй, народе, свого захисника і благодійника! Що «регіонали» з комуністами поділяють президентську радість та горою стоять за соціалістичне гальмо на чолі ФДМ, так це випадковий збіг. Інтересів, а чого ж іще. І президент, і «дони», і комуняки зійшлися на одному: у даній ситуації їм вигідно дотримуватися тактики «чим гірше, тим краще». Президент свою особисту вигоду бачить у можливому пониженні рейтингу ненависної Юльки. «Регіонали» вбачають шанс дорватися до влади. Комуняки... ну ці з вискоком, з піонерським завзяттям «Завжди готові!» підтримають будь-що і будь-кого, якщо це йде на шкоду Україні.

Ось такі-от неприємності всім від вигоди окремо взятих. А тепер положіть руку на серце і тихим, десь-навіть винуватим голосом дайте щиру відповідь на два простих питання: «Ви здивовані такою жлобською поведінкою вождів? Якщо ви такі розумні, то чому з упертістю дурної отари знову і знову вручаєте їм владу над собою?»

06.12.2008,
Богдан Гринчук

Шоу навколо свічки. Меморіальної.

«Русский язык – это язык межнационального общения…
Каждый госслужащий обязан знать этот язык, отвечать на обращение
граждан на нем, вести деловую переписку на русском… Россия - наш
стратегический партнер, значит, мы все должны знать русский…»
В.Ющенко, «Вечерние новости», 23.12.2004

«... ми не повинні відчувати себе малоросами.
Я не хохол і ніколи ним не був...»
В.Ющенко, «5 канал», 24.11.2008

Цей ну дуже принциповий і послідовний погляд «головного українця», винесений в епіграф, сприймайте як рушницю, яка вісить на стіні в першому акті кимось написаної драми. Закон жанру вимагає, щоби вона обов’язково вистрілила: зрозуміло, у невідповідний момент по несподіваній цілі. Закон – він і є закон і не мені на нього замахуватися, так що далі будуть і принциповість, і послідовність.

Розпочнемо ж з річниць і роковин. А чого це ви здивувалися? Речі житейські, буденні, супроводжують нас незалежно від нашої згоди. Лексично ці поняття тотожні і означають календарний рік від якоїсь події. У християнській традиції ця однаковість дещо конкретизується: роковинами вимірюються дати сумних подій, а всілякі-там дні народження, ювілеї, визначні події – річницями. Відповідно, річниці празникують, а роковини відзначають. Це в теорії, а в житті буває все шкереберть: святкуються події, які варто було б відзначати жалобними молебнами, і тупо замовчуються події, які варті всенародного празникування.

Помаранчева революція – подія, яка безальтернативно тягне на святкування. Ще б пак, з історії вже не викреслиш, на скрижалях закарбована. Навічно. Відносяться до неї по-різному. З роками. Хто як до річниці події, яка відродила надію на справедливість, хто як роковини за втраченими надіями. І згадують її по-різному. Хто як юнацьку любов, чисту і безкорисливу. Інші зі страхом і глухою ненавистю: від державного корита відігнала та ще й наполохала до бігунки. Дехто, кого вона вознесла з грязі та в князі, відганяє від себе спогади як насильник про згвалтовану жертву. Є й такі, хто тільки підсміюється, згадуючи як під революційний тарарам зробив собі непоганий гендельок.

Віктор Ющенко розлюбив Помаранчеву революцію. Ні, те, що вона дала йому особисто, він навіть дуже полюбляє, а от святкувати його ж указом запроваджений День свободи категорично не хоче. Якби серед любих друзів, рідних людей, у палаці, серед од та фіміаму... А офіційне державне свято... Прийшлося б виходити на Майдан, а там же не лакузи-дармоїди та вірнопіддана челядь, а горді українці. Це ж вимагатимуть відзвітуватися за владу, яку вони дали. А що скажеш? Що на ювілейній монеті присобачився до Вселенського Патріарха Варфоломія, т.б.м., заживо увіковічився? Запитань-то буде занадто багато і всі як одні неприємні. Приміром, про відсоток виконання передвиборчих обіцянок. Чи про коефіцієнт корисної дії правління «народного» президента. Чи про «вічну» малоросько-українську проблему «язык»-мова. Незбагненна у своїй непослідовності «безкомпромісність» В.Ю. у мовному питанні просто дратує. Кокетування з російськомовними громадянами у «великий, могучий язык» та загравання з національно свідомими «мовою калиновою» задля бажання сподобатися всім підозріло скидається на поведінку повії: звабити-ублаготворити всіх і на всіх заробити. Якщо вже ти переконаний, що для милого друга й вола з плуга, себто мовою стратегічного партнера державні службовці повинні володіти на рівні державної, то послідовним треба бути до кінця. Назвав Грузію стратегічним партнером – усіх чиновників гамузом на вивчення грузинської мови. Проголосив братів-ляхів стратегічними партнерами – клерків у стрункі колони і «кроком руш» на курси вивчення польської мови. Кажеться, наш президент стратегічно опартнерив і американців? А де указ про тотальне вивчення американської мови? Ідіотизм, звісно.

Одне слово, В.Ю. волів би, щоби про це революційне неподобство забули. Мовляв, революція виконала своє головне завдання – «Ю-щен-ко-пре-зи-дент!» - і крапка. І щоби кожного року 22 листопада було не державне свято, а загальнонаціональна амнезія. Позаяк, скажімо, не всі голоси йдуть у небеса, підозрюю, що четверту річницю Дня свободи В.Ю. свідомо зробив роковинами, днем скорботи. «На що замахнувся, харцизяко! На святе заніс своє отруйне перо! Голодомор же відзначали!» - так і чую обурений гвалт.

Ризикуючи набути славу єретика і неправильного патріота, дозволю собі зауважити: я не мазохіст, себто не отримую задоволення від страждань, ні фізичних, ні душевних. Мені ж постійно нав’язують не то відзначення, не то празникування трагічних, болючих дат нашої історії. Щось подібне до святкування поминок. Починаючи з хрещення України-Руси. Вільнолюбивому народу з власними віковічними духовністю та світоглядом вогнем і мечем була нав’язана чужинська віра для рабів. Празникуємо. Гучно. На державному рівні. Запросивши на першу ролю Московського Патріарха та відвівши своїм церковним ієрархам ролю підтанцьовки при Рідігері.

З усіх шести років визвольної війни 1648-1654 р.р. для відзначення обрали поразку під Берестечком. Ще б пак, «... Круг містечка Берестечка/ на чотири милі/ мене славні запорожці/ своїм трупом вкрили». Героїка, кажете, українські Фермопіли, «тут їх 300 як шкло товариства лягло»? Хто ж заперечуватиме, що є чим гордитися? А при славних перемогах під Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом героїки не було?

І москвинську вікторію під Полтавою відзначаємо, аякже. І різню в Батурині, також москвинську, не забуваємо празникувати. Видать, на черзі внесення в державні святці руйнації німецькою сучкою Запорізької Січі 1775 р., Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського акту 1876 р. Та мало ще яких дат національного приниження можна понавишуковувати в нашій трагічній історії. Безумовно, власну історію треба знати, але ж не з одних поразок, принижень, трагедій вона складалася?

Щодо Голодомору – одного з найжахливіших злочинів в історії людства, то заперечувати його можуть тільки певні чітко окреслені категорії homo erectus: москалі, комуністи, холуї-москволюби та двонога безрідна худоба зі шлунком замість душі. Проблема не у визнанні-не визнанні голодомору геноцидом українського народу. Проблема у використанні національної трагедії для політичного «навару». А те, що це відбувається за рахунок маленьких, але для когось не менш болючих трагедій, так де п’ють – там і ллють. Так думають ті, кому чужий біль не болить.

Політики в нас брехливі за визначенням, то ж будьмо відвертими хоч самі з собою і визнаймо: тема голодомору використовується Віктором Ющенком як одна із трьох головних «фішок» у його майбутній президентській виборчій кампанії нарівні з членством у НАТО та Євросоюзі. Усе бездоганно, ніякого патріотичного ганджу: геть від москалів! Якби ці благі наміри не топилися в багнюці бездарного, дріб’язкового політиканства можновладців. Про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на грудневому саміті не варто і згадувати. Не дурні ж ці натівці, щоби добровільно взяти собі головний біль під назвою «Україна». Добропорядне євросоюзне товариство з несмаком дивиться на наскрізь корумповане, хамувате, розісварене українське «елітне» цабе і воліє тримати його за своїм порогом. Залишається «вичавлювати» рейтинг з піар-кампанії «Голодомор».

Висловлюю свою думку. Суб’єктивну, позаяк не байдужу. Це трагедія МОГО народу, НАШ біль, НАША родова, якщо хочете, сімейна справа. За великим рахунком, хотілося б, щоби сусіди, ближні і дальні, поділяли нашу скорботу за мільйонами невинно заморених голодом українців, але будувати політику, зовнішню і внутрішню, тільки на підставі визнання-заперечення голодомору геноцидом, даруйте, це вже прояв національного дебілізму. Так, ми маємо зневажати тих, хто зі зневагою відноситься до нашої національної трагедії, але це емоції. У політиці повинні керуватися виключно національними інтересами і ніщо не може бути виправдане, якщо воно цим інтересам шкодить.

Ідуть «газові» переговори зі стратегічним недругом. Надзвичайно важкі, як це завжди буває, коли маєш справу з шантажистами під імперським кайфом. З величезними зусиллями вдається майже домовитися щодо прийнятних, себто які відповідають національним інтересам, умов постачання газу в Україну. Аж раптом як грім серед ясного неба наш голодоморно стурбований президент в інтерв’ю Еl Paris і ще чотирьом європейським виданням заявляє, що Президент Росії Дмитро Мєдвєдєв продемонстрував «неадекватне відношення до трагедії українського народу». Видать, вирішивши, що зачіпив імперські амбіції азіатського правителя занадто інтелігентно, охарактеризував це відношення як «цинічне і аморальне». Ух і врізав москалю! Але ж і патріотюга наш Ющ!

Це мені дозволено говорити, що думаю, оскільки моя особиста думка ніяк не впливає на національні інтереси. Від президента ж вимагається як мінімум здоровий глузд і як максимум – думати, перед тим як щось говорити. Москалів не переробиш: такими уже пранцюватими уродилося це плем’я. Самі ж вони визнають, що розумом Росію не зрозуміти. Так будь же ти розумніший від них, у першу чергу і завжди думай про інтереси своєї країни, а не про те як продемонструвати світові свій провінційний патріотизм.

Одне слово, провокація вдалася на славу і відповідь Москви на цей раз була адекватна: 2 млрд. 400 млн. долярів боргу за газ «на бочку» - всі і негайно, за 1000 кубометрів газу – від 400 долярів. Можна подумати, що В.Ю. працює на комісійних від «Газпрому». Ось таке маємо своєрідне відстоювання національних інтересів.

У геть схиблених головах недругів В.Ю. зародилася вже зовсім вар’ятська підозра: мовляв, він свідомо удався до цієї провокації, щоби насолити Юлії Тимошенко, адже підвищення ціни на імпортний газ автоматично призведе до підвищення внутрішніх тарифів на всі види комунальних послуг, що має привести до падіння рейтингу ворога № 1 президента. У цій державі при цій владі нас уже нічим не здивуєш, але якщо ця дика підозра має підстави, реакція суспільсива має бути адекватною: «На палю!».

Нещодавно відзначили 75-ті роковини національної трагедії – Голодомору. На державному рівні. Помпезно, з купецьким розмахом: 750 млн.грн. із державного бюджету на будівництво меморіалу «Голодомор»! І це тільки в Києві, а ще ж згідно президентського указу, наказано цю трагедію увіковічнити в пам’ятниках у всіх регіонах. Дорожчий проект меморіалу в пам’ять про жертви терористичного акту 11 вересня 2001 р. тільки в американців. Можна подумати, що вони бідніші від нас, оскільки у зв’язку з світовою фінансовою кризою Президент США наказав призупинити роботи. Український президент подібними кризовими дурницями не переймається, він у нас не скнара і на свою «піраміду» грошей не скупує. З державної скарбниці, звісно. А ще ж палац у Батурині, на будівництво якого вже потрачено 125 млн.грн. і планується розтринькати ще 752 млн. (Те, що в батуринському дитсадику діти сплять на двоярусних ліжках і мерзнуть, так хіба царське діло перейматися таким дріб’язком?) А заплановані мільярдні витрати все з тієї ж «бездонної» державної скарбниці на помпезний і просто життєво необхідний злиденній державі мистецький музей «Арсенал», кошти на який систематично розкрадаються в міру поступлення.

За декілька днів до голодоморного шоу Віктора Ющенка по одному з телеканалів показали сюжет про сьогоденні трагедії маленьких дітей. Був репортаж із республіканської клініки для онкохворих дітей. Сюжет настільки банальний і настільки трагічний, що хочеться кричма кричати, проклинати, когось на шматки рвати голими руками: приречені на смерть діти, оскільки якась чиновницька сволота не то розпорядилася припинити фінансування лікування, не то на якомусь папірці не виявилося чиєїсь бюрократичної закорючки. І так по всій Україні. Цей... президент бачив не по-дитяче скорботні очі цих приречених на смерть дітей? Скільки з них НІКОЛИ не покладуть квіти до меморіалу «Голодомор», не відвідають псевдо-історичний палац у Батурині, не потішаться трипільськими черепками в «Арсеналі»? Скільки заупокійних свічок по передчасно померлих уже згоріло, щоби загорілася голодоморно-меморіальна свічка? А скільки їх ще буде запалено, заки задовільняться всі фараонівські замашки добросердного президента?

З нашої історії не викреслити, не забути, не замовчати страшну трагедію – Голодомор. Пам’ять про неї повинна бути збережена в поколіннях на віки. Як нагадування про непокаянний злочин нелюдів і застереження живим. Не помпезним шоу одного актора.

Як і мільйони громадян о 16.00 я запалив поминально-жалобну свічку і поставив її на вікні. І горіла вона, доки не вигоріла дощенту і не згасла. Як повільно згасали від голодної смерті душі мільйонів невинно-убієнних дітей мого українського роду. Як умів я подумки молився Дажбогу за спокій їх душ. Вірю, знаю, що з такими молитвами від щирого серця до своїх богів зверталися мільйони людей. Тут, у серцях і душах треба будувати меморіали жертвам Голодомору. Меморіали пам’яті. А ставити боввани – це марнота. Хоча, дехто вважає, що вигідніше, ніж рятувати життя помираючим дітям. Політично, бач, доцільніше, пропади вона пропадом така сволочна політика.

02.12.2008,
Богдан Гринчук

Патріотичні прищі

Не біда, коли людина помиляється. Якщо згодом, бажано якнайшвидше, усвідомлює свою помилку і стрімголів кидається її виправляти. З вибаченнями. Це я самокритично про себе. Як на духу визнаю: ганебно помилявся, щиро усвідомив, уклінно вибачаюся. Помилявся щодо наявності патріотизму в наших високодостойних політиків. Усвідомлюю, що в моїх оціночних судженнях про них, мудрих, безгрішних і десь-навіть правдомовних, була присутня добряча суб’єктивна ложка обмови. Вибаченнями ж буде подальший текст.

Наші політики – патріоти! Гамузом. Без винятків. Кожен зокрема – в міру своєї зіпсутості.

Най-най патріотом, т.б.м., за посадою є, звісно, Президент України Віктор Ющенко. Не націоналіст! Оце вже була б безпідставна огуда, оскільки такого неподобства як націоналізм його душа не сприймає: він же в нас ліберал. За свободу, значить. Для всіх і у всьому. По-простому, за всеядну свободу: і для тих, хто бреше, грабує, зраджує, і для тих, кого дурять, грабують, зраджують. З ухилом до перших. А чого, по християнськи: люби ворогів своїх, а друзі і так переб’ються. Не вірите. Судіть самі.

У пошуках певної інформації я заглянув у довідник ЦВК «Позачергові вибори народних депутатів України 2007 року». Випадково розкрив на сторінці з прізвищем «Ахметов». У куценькій біографічній довідці не згадується, що він мільярдер-уно в Україні. Треба розуміти, що така дрібничка не варта уваги. Зате я був ошелешений іншим біографічним фактом: Ринат Ахметов – повний кавалер ордена «За заслуги»! Себто нагороджений орденами І, ІІ та ІІІ ступенів. Причім найвищу ступінь ордену він отримав від нині правлячого президента.

І погубила мене цікавість. Почав я гортати сторінки і вилуськувати серед членів фракції Партії регіонів ущент «заслужених», себто повних кавалерів ордену «За заслуги». Утішайтеся, незаслужені, і най вам від заздрощів ніс побіліє: В.Янукович, М.Азаров, О.Єфремов, В.Рибак, В.Богуславський, В.Тихонов, Ян Табачник та, усядьтеся міцніше, С.Ківалов. Щоби розвіяти всілякі сумніви щодо значимості державних нагород, додам, що Сєрьожа-«Підрахуй» нагороджений ще й орденом Ярослава Мудрого.Як і «полковник Діма», у миру Дмитро Табачник – орденами Ярослава Мудрого і Богдана Хмельницького.

То хто насмілиться заперечувати, що вищеназвані «ПІСУАРисти» (адепти створення Південно-Східної Української Автономної Республіки під час сєверодонецького шабашу) є істиними патріотами? Були ж у них якісь, відомі лишень президентам, заслуги перед... А от тут я – «пас». Знаю тільки, що всі вони заслуговують, у різній мірі, на увагу правоохоронних органів. За умови, звісно, що, власне, правоохоронні органи в нас є в наявності.

Щоби шановне панство переконалося, що вищенаведене не випадковість, а система, вибірково наведу декілька прізвищ, т.б.м., недоношених кавалерів ордену «За заслуги», ІІ і ІІІ ступенів: Н.Шуфрич, А.Клюєв, Г.Васильєв, О.Стоян, В.Кисєльов, О.Костусєв (його похід у ВР під гаслом «Бог и Россия» - безперечна заслуга перед Україною).

Утикацька натура змусила мене продовжити пошуки «зазаслужених» серед достойників з інших фракцій. Є і серед «нашоукраїнців», і серед «литвинівців». Повних кавалерів немає, але орденоносних більш, ніж достатньо. А от «бютівців» орденоносна пошесть оминула. Не мають заслуг перед Україною – і край. Навіть Володимир Яворівський, виявляється, ніякий не патріот. З висоти президентського сідала. А що вже говорити про якогось-там Андрія Шкіля.

От Іван Плющ – патріот найвищого гатунку, позаяк Герой України. Як по-геройськи він дав зрозуміти президентське відношення до демократичної коаліції, відмовившися підписувати коаліційну угоду! Як і Юхим Звягільський – такий же патріот. Звання Герой України, видать, заслужив геройською втечею від української Феміди в землю обітовану – Ізраїль. А мо’ він два роки там переховувався не від караючого меча правосуддя, а «працюючи» там українським Штірліцюком? Оце була б хохма!

І Юлія Тимошенко патріотка. І також не націоналістка. Фізіологія, знаєте: гени, те-се. А от якої ідеологічної орієнтації, напевно, не знає і сама Леді Ю. Вона в неї як і вбрання: залежить від місця перебування, події, настрою, зрештою. Спочатку подалася була в соціалістки, навіть у Соцінтерні трохи потусувалася. По духу близька, знаєте, ідеологія: ну там націоналізувати-конфіскувати, перерозприділити, заробити... Невдовзі вияснилося, що не в ту компанію потрапила: євросоціалісти, виявляється, з людським обличчям і більшовицьке «Грабуй награбоване!», делікатно кажучи, не толерують. Чистоплюї, одначе.

Воно можна було б цих добропорядних, законослухняних і нудних євросоцбюргерів обвести навколо наманікюреного мізинчика, але... Стати манірною євросоціалістичною «синьою панчохою» і сидіти з пісною фізіономією на їх посиденьках? Ще б якось можна було перетерпіти. Але дивитися як «совість нації» оббиває соцінтернівські пороги, вижебруючи членство для українських соцренегатів, видовище, погодьтеся, жалюгідне і огидне.

Щоби якось розвіятися від цих занудливих соцінтернівських снобів, Ю.Т. оголосила себе солідаристкою. Що воно за лиха година цей солідаризм, не вникала і сама вождеса, але навряд чи цим переймалася: головне, що звучить солідно і десь-навіть таємничо. Оскільки виявилося, що для електорату що солідаризм, що мумбоюмбизм – одне казна що, зі своєї чарівної і дуже розсудливої голівки цю біліберду викинула і Ю.Т. Між іншим, одне із значень слова «солідарність» є «кругова порука». Чи не це спокусило прагматичну Ю?

Огледівшись на європейському політичному вигоні в пошуках найбільш перспективного ідеологічного «даху», Ю.Т. зупинилася на народництві. Ні, не на тому з ХІХ ст. з просвітницькими походами в народ та бомбами для можновладців. Мається на увазі респектабельна і впливова Європейська Народна партія. Ну хіба справжні джентльмени можуть відмовити в членстві такій чарівній, тендітній, елегантній і на позір беззахисній вождесі з напівдикого напівсходу? До того ж, екзотика, знаєте. Не переконав у патріотизмі Юлі? Аргумент не до заперечення: де ви бачили царя, султана, магараджу, любимого вождя, котрий би не любив СВОЮ державу?

І Віктор Янукович патріот. Дрібнішого, регіонального, навіть містечкового штибу, т.б.м., єнакієвсько-блатного розливу. Ні, не націоналіст: від малограмотності, історичного невігластва та «совковської» зомбованості путає націоналізм з фашизмом. Ідеологія конкретна: «казлы, не мешайте нам жить» та «не трожь наших старших братьев».

І Петро Симоненко патріот. Спадковий, більшовицький. Чужої держави. Ідеологія гранично проста, канонічна: україноненависництво та москволюбство.

Також патріот і Володимир Литвин. Тієї України, якій він, незрівнянний, потрібний. Якщо ж ні, то на кий ляд потрібна Литвину така Україна? І ідеологія є. Як же академіку – любителю чужих праць, полковнику запасу СБУ (можливо, й КДБ-ФСБ), учаснику бойових дій на невідомому фронті, Герою України без ідеології? Жлобство – так називається ця ідеологія.

Позапарламентських, скажімо, неканонізованих партійних вождів наразі полишимо в спокої: уваги чи хоча б згадки ще треба заслужити. Зауважу, усі вони також патріоти чого-небудь та страх як принципово ідеологічні. А що вже дорожать своїми принципами, то аж ціни їм не складуть. Коли ці принципи треба продати.

Що не говори, а народ ми нікудишній: з таким-то щастям, маючи патріотів як бліх на приблудному псі, примудритися перетворити країну в безладний бардак – це треба вміти і дуже захотіти. Це не ми, це – вони, виправдовуєтеся? Як кажуть у суді, протест відхиляється. Не треба було показувати, що можемо: і гідність відстояти, і політиків провчити, і еліту поміняти, і свободу відвоювати. То нічого, що поміняли шило на швайку: перші коти за плоти. Головне, доказали, що копа переможе й попа. Щоправда, для цього треба, щоби жарений півень не раз і не два нас клюнув у делікатне місце.

А щодо патріотів власного капшука, власних амбіцій, власної шкури, чужих держав... Це ми – вічні, а вони тимчасові. Це як прищі перехідного віку. Подорослішаємо – самі зникнуть.

02.12.2008,
Богдан Гринчук

Надокучлива криза

Заки наші мандатоносні нероби байдикують під прикриттям «робота у виборчих округах», шановне панство може розслабитися і зробити дві вкрай необхідні речі: першу – зітхнути з полегшенням, оскільки за час державного ледарювання ніякої законотворчої капості вони не втнуть; другу – благосний настрій від першої потратити на те, задля чого існує держава і поневіряємося ми в ній, многогрішні. Вірно мислите: на партії. От написав це слово «партії» - і самому стало ніяково і десь-навіть як би соромно. Сам же через надцять рядків буду переконувати шановних безпартійних Галушок, що ніяких партій у справжньому розумінні немає, а є щось середнє між підтанцьовкою для соліста-вождя та апаратом штучного дихання для його ж, любимого. Зрештою, якось же треба називати ці угрупування за інтересами: не бандами ж чи пансіонами зі статечними дядьками в якості «дівчаток на виклик», хоча для деяких партій одне чи друге пасує як улите.

Ні, я не проти партій як таких, у принципі. Чесно ходжу на виборчу дільницю, виконуючи, т.б.м., свій громадський обов’язок. Най і зі все зростаючою огидою, та все ж віддаю свій голос за, у моєму розумінні, менше лихо. Потім переконуюся, що не помилився: моя огида була небезпідставною!

Яке найулюбленіше чтиво кожного національно свідомого громадянина України? Здогадливі, одначе: звісно ж, Конституція. То нічого, що користі від неї як злидарю від «Атласу кулінарної мудрості», зате від гордості аж розпирає. Ще б пак, державою керуємо. Щоправда, опосередковано: «... через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Хотів би я познайомитися з тим пересічним громадянином, котрий керує хоч би найдрібнішим клерком з цих «органів».

Отож, прийдеться убавити свою пиху: і ніким-то, і нічим-то ми не керуємо. Керують державою, як стверджує Основний Закон, партії. Які ми нібито обираємо, хоча насправді вони нас купують: чи за готівку, чи передвиборчими обіцянками-цяцянками, такими ж правдивими як і клятвенні обітниці їх вождів. Де ті бандити, котрим «майданні» кумири обіцяли по буцегарні? При владі. Де той закон, який нібито мав бути один для всіх? На папері. Де те скасування депутатської недоторканності? Дурень думкою багатіє. Де ті додатково створені п’ять мільйонів робочих місць? У чергах до Центрів зайнятості. Де ті державні та, даруйте, національні інтереси, якими засмічені партійні програми? У товстелезних капшуках «спонсорів». Зрештою, де національна ідея, яка мала б бути стержнем діяльності партій? У одних кат ма, у інших ще менше.

Показово, та що там, просто взірцево ялово проявили себе наші парламентські, себто правлячі партії в умовах світової фінансової кризи. Що нині роблять цивілізовані партії в цивілізованих державах? Закопують «сокиру війни», сідають за «круглі столи», об’єднують свої мозкові центри і спільно, влада і опозиція, розробляють стратегію протистояння цій клятій кризі. Що бачимо в нас? Те ж саме «бугай реве і ведмідь реве, а хто кого дере – сам чорт не розбере» продовжується, ніби нічого в світі не змінилося і немає більш важливої державної проблеми, ніж «замочити» супротивника, а ще краще – заклятого соратника. Власне, якщо тактику і стратегію партій замість мозкових центрів розробляють «чорні політтехнологи», чого ж іще очікувати?

Уся тупа, безплідна, злостиво-дріб’язкова партійна «стратегія» на рівні кухонно-комунальної гризні як на долоні видна в змісті партійних сайтів. Яка найбільша скіпка в оці «Нашої України»? Іч, які здогадливі! Левова частка сайту дійсно присвячена гнівному тавруванню «популістського уряду Тимошенко», забудькувато промовчуючи, що половина уряду – це представники блоку «НУ-НС».

Судячи із матеріалів на сайті Партії регіонів, «братва» найбільше переймається «недружественной акцией украинских националистов против братьев-славян – отключением российских телеканалов», «насильственной украинизацией» та, звісно, «непрофессионализмом правительства Тимошенко».

Сайт БЮТ – як сеанс психоаналітика: увесь такий рожевий, гладенький, як дупка доглянутого карапузика. Пенсії, соціальні виплати, зарплати, стипендії? Запасайтеся більшими гаманцями. Украдені вклади? Ви ж знаєте, який харцизяка став на заваді «Юліній тисячі». І так туманно: мовляв, ситуація зміниться на сприятливу і тоді не те, що тисяча, усі 130 мільярдів будуть повернуті. Звідкіля візьмуться? А вам-то навіщо цей клопіт? Юля за вас думає! І між рядками впівголосу: і вирішує!

Комуністи – у своєму репертуарі: «Ура, товарищи! Мировой кризис – это очень, архиинтегесно и всегда своевгеменно. Еще бы этой амегиканской пгоститутке Ющенко объявить импичмент – и было бы пгелесно».

Сайт чорт зна кому «потрібних» литвинівців заповнений злорадством у стилі «а ми про це попереджували ще у 1913 р.» та антикризовими порадами, такими ж корисними як сьома вода на кисилі.

То чим заклопотані правлячі партії під час світової фінансової кризи? Тоже мені страшилка! Та ж вони самі тільки тим і займаються, що створюють кризи. Подумаєш, якась зачучверена світова криза – і ситі буржуїни запанікували. А роками жити в умовах перманентних політичних, парламентських криз, зрештою, кризи влади – слабо? Самим їх створювати і на них же мати «навар».

Так уже склалося, що світова криза співпала з черговою парламентською. Родимою, рукотворною, освяченою самим президентом і сотвореною нинішніми його подільниками – «регіоналами», комуняками, «потрібними» повіями, та «штурмовиками» Балоги. Просто недоречно запитувати, чим нині займаються правлячі партії. Тільки не злагодженням наслідків для України світової фінансової кризи!

Блок Юлії Тимошенко займається тим, для чого і був створений – захистом і збереженням вождеси на прем’єрській посаді. Бажано, до президентських виборів. У нинішній ситуації – прем’єрства своєї закосиченої фюрерши – її біло-сердечні «преторіанці» демонструватимуть таку антикризову метушню, що в очах рябітиме. Не дай Боже, Юлю «підуть» чи вона сама вирішить, що їй вигідніше позиція гнаної великомучениці за народ. Отоді – Дажбоже, убережи Україну! Отоді Україну залихоманить так, що світова криза видаватиметься скороминущою літньою грозою.

Партія регіонів. Ці конкретні пацани мали б грудьми кидатися на кризові амбразури, оскільки вона, триклята, у першу чергу вдарила по «регіональних» монополіях – металургії, вугледобуванні, хімічній промисловості. Натомість маркшейдер Азаров (він же геніальний не то економіст, не то фінансист, одне слово, і швець, і жнець, і на дуді грець) представив у ВР «регіональний» антикризовий законопроект аж на три сторінки тексту. Головне ж було не в цій «фількіній грамоті», а в ультимативній умові до неї: мовляв, пошліть у відставку уряд Тимошенко, добровільно віддайте нам владу і ми з цією кризою однією лівою справимося. З одного боку, пусти чорта в хату, то він і на піч залізе, з другого ж, рада б мама за пана, та пан не бере. Не вимальовується «ширка», хоч ти гопки скачи. Не вистачає зо два десятки «нашоукраїнських» ренегатів та й комуняки з литвинівцями, що погоджуються йти на «широку» аферу, також, скажу я вам, не різдвяні подарунки.

Комуністична партія України. Хоч не згадуй цей «бойовий авангард світового пролетаріату»: демагогічний вереск, апокаліптичні завивання, посилання на «пророцтва» гаркавого сифілітика – і дика радість від того, що світ охопила фінансова криза, та потаємне сподівання, ану ж переросте в світову війну. Яничари, одначе. Зрештою, дурень думкою багатіє.

Блок Володимира Литвина. Активізувалися хлопці. Рік неприкаянно не то в окопах сиділи, не то лайном в ополонці бовталися, аж раптом появився шанс на дурничку шмат влади хапанути. Звісно ж, із чималим кавалком державного пирога. Пам’ятаєте, у яку принципову позу став «потрібний Україні» щодо участі фракції «імені Вовочки» в демократичній коаліції? Мовляв, він категорично відмовляється ПРИЄДНУВАТИСЯ до демкоаліції, а хоче приймати участь в її ФОРМУВАННІ. Уловили «шкурну» різницю? При ПРИЄДНАННІ до коаліції, у якій уже все зметиковано на двох – БЮТ і НУ-НС, Литвину дісталося б, у кращому випадку, одне спікерське крісло та й то на короткому повідку. Усе інше – то була б робота на чистому ентузіазмі та патріотизмі. Багато таких дурнів ви знаєте в українському політикумі? Отож бо.

При участі у ФОРМУВАННІ демкоаліції із трьох фракцій на трьох же і прийшлося б метикувати. Причому в рівних долях: що БЮТ зі 156 мандатами, що НУ-НС зі 72, що не дуже-то кому й потрібні з гоноровими 20-ма. Що-що, а торгуватися за чуже на дурничку Вовочка уміє: і жил попотягне, і крові попоп’є.

Блок «Наша Україна – Народна Самооборона». Існує хіба що на табло у сесійній залі ВР, а насправді вже давно лусьнув з неджентльменським звуком і неприємним запахом. Від блоку залишився «єцнутий» чиряк та партійні черепки. Вознесімо гучні молитви «вдячності» головному руйнівнику партії «Наша Україна», блоку «Наша Україна – Народна Самооборона», демократичної коаліції «БЮТ – «НУ-НС», зрештою, Верховної Ради народному, без народної підтримки, Президенту України Віктору Ющенку. Залишилося зруйнувати державу, але ще не вечір. За рік, що залишився в нього від президентства, ущент не зруйнуєш, але полихоманити до снаги.

Із самого початку створення виборчого проекту під назвою «Народний Союз Наша Україна» була лише одна підстава назвати цей технологічний утвір партією – свідоцтво про реєстрацію партії «Народний Союз Наша Україна». Усе інше, від адміністративно-кабінетного методу створення зверху вниз на основі обл-, райдержадміністрацій до повної підпорядкованості діяльності Секретаріату Президента, свідчить про штучність цього політтехнологічного утвору. Ідеологія? Якщо вважати тупу вірнопідданість та сліпу слухняність своєму божку ідеологією, то така «ідейність» називається «обслуговування вождів».

А тепер подумки приміряйте цю «ідеологію» до відомих вам партій? А тепер виберіть назву для цих квазі-партій: секта? клуб ділових інтересів? бізнес-проект? орден? штучні легені для вождів? Усе гуртом підходить, кажете? Якщо вже ви такі розумні, то уявіть собі всі ці, скажімо, партії без своїх нинішніх вождів.

Що таке для донечан-луганчан Партія регіонів без «своєво в доску» конкретного пацана Януковича? Звичайне кримінальне угрупування – «Донецька мафія». А партія «Батьківщина» чи БЮТ без Юлії Тимошенко? Так собі, компанія безпорадних євнухів без гарему з однієї султанши. На «Нашу Україну» без президентського адміністративного ресурсу просто жаль слів тратити – фантом та й годі. А що залишиться від Народної партії без «потрібного» Литвина? Клуб за інтересами із «козачків» скоробагатьків-спонсорів. А Комуністична партія без Симоненка? Отут і запотикнемося: попри історично притаманий цій партії вождізм, усе ж першу ролю в ній відіграє ідеологія. Най вона україноненависницька, московсько-холуйська, але прізвище вождя має вторинне значення. Основне, щоби він відповідав трьом критеріям: люто ненавидів незалежну Україну і українство загалом; був відданим Москві холуєм; був вірним яничаром, завжди готовим виступати проти українських національних інтересів.

І насамкінець оголошення: «Розшукуються оптимісти, котрі вірять, що наші парламентські партії спроможні замість перманентних воєн на взаємознищення спільно протистояти негативним наслідкам для України світової фінансової кризи. Виявлені екземпляри будуть поміщені в клітки і виставлені на загальне посміховисько на центральних майданах за місцем проживання».

26.11.2008,
Богдан Гринчук