«Русский язык – это язык межнационального общения…
Каждый госслужащий обязан знать этот язык, отвечать на обращение
граждан на нем, вести деловую переписку на русском… Россия - наш
стратегический партнер, значит, мы все должны знать русский…»
В.Ющенко, «Вечерние новости», 23.12.2004
«... ми не повинні відчувати себе малоросами.
Я не хохол і ніколи ним не був...»
В.Ющенко, «5 канал», 24.11.2008
Каждый госслужащий обязан знать этот язык, отвечать на обращение
граждан на нем, вести деловую переписку на русском… Россия - наш
стратегический партнер, значит, мы все должны знать русский…»
В.Ющенко, «Вечерние новости», 23.12.2004
«... ми не повинні відчувати себе малоросами.
Я не хохол і ніколи ним не був...»
В.Ющенко, «5 канал», 24.11.2008
Цей ну дуже принциповий і послідовний погляд «головного українця», винесений в епіграф, сприймайте як рушницю, яка вісить на стіні в першому акті кимось написаної драми. Закон жанру вимагає, щоби вона обов’язково вистрілила: зрозуміло, у невідповідний момент по несподіваній цілі. Закон – він і є закон і не мені на нього замахуватися, так що далі будуть і принциповість, і послідовність.
Розпочнемо ж з річниць і роковин. А чого це ви здивувалися? Речі житейські, буденні, супроводжують нас незалежно від нашої згоди. Лексично ці поняття тотожні і означають календарний рік від якоїсь події. У християнській традиції ця однаковість дещо конкретизується: роковинами вимірюються дати сумних подій, а всілякі-там дні народження, ювілеї, визначні події – річницями. Відповідно, річниці празникують, а роковини відзначають. Це в теорії, а в житті буває все шкереберть: святкуються події, які варто було б відзначати жалобними молебнами, і тупо замовчуються події, які варті всенародного празникування.
Помаранчева революція – подія, яка безальтернативно тягне на святкування. Ще б пак, з історії вже не викреслиш, на скрижалях закарбована. Навічно. Відносяться до неї по-різному. З роками. Хто як до річниці події, яка відродила надію на справедливість, хто як роковини за втраченими надіями. І згадують її по-різному. Хто як юнацьку любов, чисту і безкорисливу. Інші зі страхом і глухою ненавистю: від державного корита відігнала та ще й наполохала до бігунки. Дехто, кого вона вознесла з грязі та в князі, відганяє від себе спогади як насильник про згвалтовану жертву. Є й такі, хто тільки підсміюється, згадуючи як під революційний тарарам зробив собі непоганий гендельок.
Віктор Ющенко розлюбив Помаранчеву революцію. Ні, те, що вона дала йому особисто, він навіть дуже полюбляє, а от святкувати його ж указом запроваджений День свободи категорично не хоче. Якби серед любих друзів, рідних людей, у палаці, серед од та фіміаму... А офіційне державне свято... Прийшлося б виходити на Майдан, а там же не лакузи-дармоїди та вірнопіддана челядь, а горді українці. Це ж вимагатимуть відзвітуватися за владу, яку вони дали. А що скажеш? Що на ювілейній монеті присобачився до Вселенського Патріарха Варфоломія, т.б.м., заживо увіковічився? Запитань-то буде занадто багато і всі як одні неприємні. Приміром, про відсоток виконання передвиборчих обіцянок. Чи про коефіцієнт корисної дії правління «народного» президента. Чи про «вічну» малоросько-українську проблему «язык»-мова. Незбагненна у своїй непослідовності «безкомпромісність» В.Ю. у мовному питанні просто дратує. Кокетування з російськомовними громадянами у «великий, могучий язык» та загравання з національно свідомими «мовою калиновою» задля бажання сподобатися всім підозріло скидається на поведінку повії: звабити-ублаготворити всіх і на всіх заробити. Якщо вже ти переконаний, що для милого друга й вола з плуга, себто мовою стратегічного партнера державні службовці повинні володіти на рівні державної, то послідовним треба бути до кінця. Назвав Грузію стратегічним партнером – усіх чиновників гамузом на вивчення грузинської мови. Проголосив братів-ляхів стратегічними партнерами – клерків у стрункі колони і «кроком руш» на курси вивчення польської мови. Кажеться, наш президент стратегічно опартнерив і американців? А де указ про тотальне вивчення американської мови? Ідіотизм, звісно.
Одне слово, В.Ю. волів би, щоби про це революційне неподобство забули. Мовляв, революція виконала своє головне завдання – «Ю-щен-ко-пре-зи-дент!» - і крапка. І щоби кожного року 22 листопада було не державне свято, а загальнонаціональна амнезія. Позаяк, скажімо, не всі голоси йдуть у небеса, підозрюю, що четверту річницю Дня свободи В.Ю. свідомо зробив роковинами, днем скорботи. «На що замахнувся, харцизяко! На святе заніс своє отруйне перо! Голодомор же відзначали!» - так і чую обурений гвалт.
Ризикуючи набути славу єретика і неправильного патріота, дозволю собі зауважити: я не мазохіст, себто не отримую задоволення від страждань, ні фізичних, ні душевних. Мені ж постійно нав’язують не то відзначення, не то празникування трагічних, болючих дат нашої історії. Щось подібне до святкування поминок. Починаючи з хрещення України-Руси. Вільнолюбивому народу з власними віковічними духовністю та світоглядом вогнем і мечем була нав’язана чужинська віра для рабів. Празникуємо. Гучно. На державному рівні. Запросивши на першу ролю Московського Патріарха та відвівши своїм церковним ієрархам ролю підтанцьовки при Рідігері.
З усіх шести років визвольної війни 1648-1654 р.р. для відзначення обрали поразку під Берестечком. Ще б пак, «... Круг містечка Берестечка/ на чотири милі/ мене славні запорожці/ своїм трупом вкрили». Героїка, кажете, українські Фермопіли, «тут їх 300 як шкло товариства лягло»? Хто ж заперечуватиме, що є чим гордитися? А при славних перемогах під Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом героїки не було?
І москвинську вікторію під Полтавою відзначаємо, аякже. І різню в Батурині, також москвинську, не забуваємо празникувати. Видать, на черзі внесення в державні святці руйнації німецькою сучкою Запорізької Січі 1775 р., Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського акту 1876 р. Та мало ще яких дат національного приниження можна понавишуковувати в нашій трагічній історії. Безумовно, власну історію треба знати, але ж не з одних поразок, принижень, трагедій вона складалася?
Щодо Голодомору – одного з найжахливіших злочинів в історії людства, то заперечувати його можуть тільки певні чітко окреслені категорії homo erectus: москалі, комуністи, холуї-москволюби та двонога безрідна худоба зі шлунком замість душі. Проблема не у визнанні-не визнанні голодомору геноцидом українського народу. Проблема у використанні національної трагедії для політичного «навару». А те, що це відбувається за рахунок маленьких, але для когось не менш болючих трагедій, так де п’ють – там і ллють. Так думають ті, кому чужий біль не болить.
Політики в нас брехливі за визначенням, то ж будьмо відвертими хоч самі з собою і визнаймо: тема голодомору використовується Віктором Ющенком як одна із трьох головних «фішок» у його майбутній президентській виборчій кампанії нарівні з членством у НАТО та Євросоюзі. Усе бездоганно, ніякого патріотичного ганджу: геть від москалів! Якби ці благі наміри не топилися в багнюці бездарного, дріб’язкового політиканства можновладців. Про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на грудневому саміті не варто і згадувати. Не дурні ж ці натівці, щоби добровільно взяти собі головний біль під назвою «Україна». Добропорядне євросоюзне товариство з несмаком дивиться на наскрізь корумповане, хамувате, розісварене українське «елітне» цабе і воліє тримати його за своїм порогом. Залишається «вичавлювати» рейтинг з піар-кампанії «Голодомор».
Висловлюю свою думку. Суб’єктивну, позаяк не байдужу. Це трагедія МОГО народу, НАШ біль, НАША родова, якщо хочете, сімейна справа. За великим рахунком, хотілося б, щоби сусіди, ближні і дальні, поділяли нашу скорботу за мільйонами невинно заморених голодом українців, але будувати політику, зовнішню і внутрішню, тільки на підставі визнання-заперечення голодомору геноцидом, даруйте, це вже прояв національного дебілізму. Так, ми маємо зневажати тих, хто зі зневагою відноситься до нашої національної трагедії, але це емоції. У політиці повинні керуватися виключно національними інтересами і ніщо не може бути виправдане, якщо воно цим інтересам шкодить.
Ідуть «газові» переговори зі стратегічним недругом. Надзвичайно важкі, як це завжди буває, коли маєш справу з шантажистами під імперським кайфом. З величезними зусиллями вдається майже домовитися щодо прийнятних, себто які відповідають національним інтересам, умов постачання газу в Україну. Аж раптом як грім серед ясного неба наш голодоморно стурбований президент в інтерв’ю Еl Paris і ще чотирьом європейським виданням заявляє, що Президент Росії Дмитро Мєдвєдєв продемонстрував «неадекватне відношення до трагедії українського народу». Видать, вирішивши, що зачіпив імперські амбіції азіатського правителя занадто інтелігентно, охарактеризував це відношення як «цинічне і аморальне». Ух і врізав москалю! Але ж і патріотюга наш Ющ!
Це мені дозволено говорити, що думаю, оскільки моя особиста думка ніяк не впливає на національні інтереси. Від президента ж вимагається як мінімум здоровий глузд і як максимум – думати, перед тим як щось говорити. Москалів не переробиш: такими уже пранцюватими уродилося це плем’я. Самі ж вони визнають, що розумом Росію не зрозуміти. Так будь же ти розумніший від них, у першу чергу і завжди думай про інтереси своєї країни, а не про те як продемонструвати світові свій провінційний патріотизм.
Одне слово, провокація вдалася на славу і відповідь Москви на цей раз була адекватна: 2 млрд. 400 млн. долярів боргу за газ «на бочку» - всі і негайно, за 1000 кубометрів газу – від 400 долярів. Можна подумати, що В.Ю. працює на комісійних від «Газпрому». Ось таке маємо своєрідне відстоювання національних інтересів.
У геть схиблених головах недругів В.Ю. зародилася вже зовсім вар’ятська підозра: мовляв, він свідомо удався до цієї провокації, щоби насолити Юлії Тимошенко, адже підвищення ціни на імпортний газ автоматично призведе до підвищення внутрішніх тарифів на всі види комунальних послуг, що має привести до падіння рейтингу ворога № 1 президента. У цій державі при цій владі нас уже нічим не здивуєш, але якщо ця дика підозра має підстави, реакція суспільсива має бути адекватною: «На палю!».
Нещодавно відзначили 75-ті роковини національної трагедії – Голодомору. На державному рівні. Помпезно, з купецьким розмахом: 750 млн.грн. із державного бюджету на будівництво меморіалу «Голодомор»! І це тільки в Києві, а ще ж згідно президентського указу, наказано цю трагедію увіковічнити в пам’ятниках у всіх регіонах. Дорожчий проект меморіалу в пам’ять про жертви терористичного акту 11 вересня 2001 р. тільки в американців. Можна подумати, що вони бідніші від нас, оскільки у зв’язку з світовою фінансовою кризою Президент США наказав призупинити роботи. Український президент подібними кризовими дурницями не переймається, він у нас не скнара і на свою «піраміду» грошей не скупує. З державної скарбниці, звісно. А ще ж палац у Батурині, на будівництво якого вже потрачено 125 млн.грн. і планується розтринькати ще 752 млн. (Те, що в батуринському дитсадику діти сплять на двоярусних ліжках і мерзнуть, так хіба царське діло перейматися таким дріб’язком?) А заплановані мільярдні витрати все з тієї ж «бездонної» державної скарбниці на помпезний і просто життєво необхідний злиденній державі мистецький музей «Арсенал», кошти на який систематично розкрадаються в міру поступлення.
За декілька днів до голодоморного шоу Віктора Ющенка по одному з телеканалів показали сюжет про сьогоденні трагедії маленьких дітей. Був репортаж із республіканської клініки для онкохворих дітей. Сюжет настільки банальний і настільки трагічний, що хочеться кричма кричати, проклинати, когось на шматки рвати голими руками: приречені на смерть діти, оскільки якась чиновницька сволота не то розпорядилася припинити фінансування лікування, не то на якомусь папірці не виявилося чиєїсь бюрократичної закорючки. І так по всій Україні. Цей... президент бачив не по-дитяче скорботні очі цих приречених на смерть дітей? Скільки з них НІКОЛИ не покладуть квіти до меморіалу «Голодомор», не відвідають псевдо-історичний палац у Батурині, не потішаться трипільськими черепками в «Арсеналі»? Скільки заупокійних свічок по передчасно померлих уже згоріло, щоби загорілася голодоморно-меморіальна свічка? А скільки їх ще буде запалено, заки задовільняться всі фараонівські замашки добросердного президента?
З нашої історії не викреслити, не забути, не замовчати страшну трагедію – Голодомор. Пам’ять про неї повинна бути збережена в поколіннях на віки. Як нагадування про непокаянний злочин нелюдів і застереження живим. Не помпезним шоу одного актора.
Як і мільйони громадян о 16.00 я запалив поминально-жалобну свічку і поставив її на вікні. І горіла вона, доки не вигоріла дощенту і не згасла. Як повільно згасали від голодної смерті душі мільйонів невинно-убієнних дітей мого українського роду. Як умів я подумки молився Дажбогу за спокій їх душ. Вірю, знаю, що з такими молитвами від щирого серця до своїх богів зверталися мільйони людей. Тут, у серцях і душах треба будувати меморіали жертвам Голодомору. Меморіали пам’яті. А ставити боввани – це марнота. Хоча, дехто вважає, що вигідніше, ніж рятувати життя помираючим дітям. Політично, бач, доцільніше, пропади вона пропадом така сволочна політика.
02.12.2008,Розпочнемо ж з річниць і роковин. А чого це ви здивувалися? Речі житейські, буденні, супроводжують нас незалежно від нашої згоди. Лексично ці поняття тотожні і означають календарний рік від якоїсь події. У християнській традиції ця однаковість дещо конкретизується: роковинами вимірюються дати сумних подій, а всілякі-там дні народження, ювілеї, визначні події – річницями. Відповідно, річниці празникують, а роковини відзначають. Це в теорії, а в житті буває все шкереберть: святкуються події, які варто було б відзначати жалобними молебнами, і тупо замовчуються події, які варті всенародного празникування.
Помаранчева революція – подія, яка безальтернативно тягне на святкування. Ще б пак, з історії вже не викреслиш, на скрижалях закарбована. Навічно. Відносяться до неї по-різному. З роками. Хто як до річниці події, яка відродила надію на справедливість, хто як роковини за втраченими надіями. І згадують її по-різному. Хто як юнацьку любов, чисту і безкорисливу. Інші зі страхом і глухою ненавистю: від державного корита відігнала та ще й наполохала до бігунки. Дехто, кого вона вознесла з грязі та в князі, відганяє від себе спогади як насильник про згвалтовану жертву. Є й такі, хто тільки підсміюється, згадуючи як під революційний тарарам зробив собі непоганий гендельок.
Віктор Ющенко розлюбив Помаранчеву революцію. Ні, те, що вона дала йому особисто, він навіть дуже полюбляє, а от святкувати його ж указом запроваджений День свободи категорично не хоче. Якби серед любих друзів, рідних людей, у палаці, серед од та фіміаму... А офіційне державне свято... Прийшлося б виходити на Майдан, а там же не лакузи-дармоїди та вірнопіддана челядь, а горді українці. Це ж вимагатимуть відзвітуватися за владу, яку вони дали. А що скажеш? Що на ювілейній монеті присобачився до Вселенського Патріарха Варфоломія, т.б.м., заживо увіковічився? Запитань-то буде занадто багато і всі як одні неприємні. Приміром, про відсоток виконання передвиборчих обіцянок. Чи про коефіцієнт корисної дії правління «народного» президента. Чи про «вічну» малоросько-українську проблему «язык»-мова. Незбагненна у своїй непослідовності «безкомпромісність» В.Ю. у мовному питанні просто дратує. Кокетування з російськомовними громадянами у «великий, могучий язык» та загравання з національно свідомими «мовою калиновою» задля бажання сподобатися всім підозріло скидається на поведінку повії: звабити-ублаготворити всіх і на всіх заробити. Якщо вже ти переконаний, що для милого друга й вола з плуга, себто мовою стратегічного партнера державні службовці повинні володіти на рівні державної, то послідовним треба бути до кінця. Назвав Грузію стратегічним партнером – усіх чиновників гамузом на вивчення грузинської мови. Проголосив братів-ляхів стратегічними партнерами – клерків у стрункі колони і «кроком руш» на курси вивчення польської мови. Кажеться, наш президент стратегічно опартнерив і американців? А де указ про тотальне вивчення американської мови? Ідіотизм, звісно.
Одне слово, В.Ю. волів би, щоби про це революційне неподобство забули. Мовляв, революція виконала своє головне завдання – «Ю-щен-ко-пре-зи-дент!» - і крапка. І щоби кожного року 22 листопада було не державне свято, а загальнонаціональна амнезія. Позаяк, скажімо, не всі голоси йдуть у небеса, підозрюю, що четверту річницю Дня свободи В.Ю. свідомо зробив роковинами, днем скорботи. «На що замахнувся, харцизяко! На святе заніс своє отруйне перо! Голодомор же відзначали!» - так і чую обурений гвалт.
Ризикуючи набути славу єретика і неправильного патріота, дозволю собі зауважити: я не мазохіст, себто не отримую задоволення від страждань, ні фізичних, ні душевних. Мені ж постійно нав’язують не то відзначення, не то празникування трагічних, болючих дат нашої історії. Щось подібне до святкування поминок. Починаючи з хрещення України-Руси. Вільнолюбивому народу з власними віковічними духовністю та світоглядом вогнем і мечем була нав’язана чужинська віра для рабів. Празникуємо. Гучно. На державному рівні. Запросивши на першу ролю Московського Патріарха та відвівши своїм церковним ієрархам ролю підтанцьовки при Рідігері.
З усіх шести років визвольної війни 1648-1654 р.р. для відзначення обрали поразку під Берестечком. Ще б пак, «... Круг містечка Берестечка/ на чотири милі/ мене славні запорожці/ своїм трупом вкрили». Героїка, кажете, українські Фермопіли, «тут їх 300 як шкло товариства лягло»? Хто ж заперечуватиме, що є чим гордитися? А при славних перемогах під Жовтими Водами, Пилявцями, Батогом героїки не було?
І москвинську вікторію під Полтавою відзначаємо, аякже. І різню в Батурині, також москвинську, не забуваємо празникувати. Видать, на черзі внесення в державні святці руйнації німецькою сучкою Запорізької Січі 1775 р., Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського акту 1876 р. Та мало ще яких дат національного приниження можна понавишуковувати в нашій трагічній історії. Безумовно, власну історію треба знати, але ж не з одних поразок, принижень, трагедій вона складалася?
Щодо Голодомору – одного з найжахливіших злочинів в історії людства, то заперечувати його можуть тільки певні чітко окреслені категорії homo erectus: москалі, комуністи, холуї-москволюби та двонога безрідна худоба зі шлунком замість душі. Проблема не у визнанні-не визнанні голодомору геноцидом українського народу. Проблема у використанні національної трагедії для політичного «навару». А те, що це відбувається за рахунок маленьких, але для когось не менш болючих трагедій, так де п’ють – там і ллють. Так думають ті, кому чужий біль не болить.
Політики в нас брехливі за визначенням, то ж будьмо відвертими хоч самі з собою і визнаймо: тема голодомору використовується Віктором Ющенком як одна із трьох головних «фішок» у його майбутній президентській виборчій кампанії нарівні з членством у НАТО та Євросоюзі. Усе бездоганно, ніякого патріотичного ганджу: геть від москалів! Якби ці благі наміри не топилися в багнюці бездарного, дріб’язкового політиканства можновладців. Про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на грудневому саміті не варто і згадувати. Не дурні ж ці натівці, щоби добровільно взяти собі головний біль під назвою «Україна». Добропорядне євросоюзне товариство з несмаком дивиться на наскрізь корумповане, хамувате, розісварене українське «елітне» цабе і воліє тримати його за своїм порогом. Залишається «вичавлювати» рейтинг з піар-кампанії «Голодомор».
Висловлюю свою думку. Суб’єктивну, позаяк не байдужу. Це трагедія МОГО народу, НАШ біль, НАША родова, якщо хочете, сімейна справа. За великим рахунком, хотілося б, щоби сусіди, ближні і дальні, поділяли нашу скорботу за мільйонами невинно заморених голодом українців, але будувати політику, зовнішню і внутрішню, тільки на підставі визнання-заперечення голодомору геноцидом, даруйте, це вже прояв національного дебілізму. Так, ми маємо зневажати тих, хто зі зневагою відноситься до нашої національної трагедії, але це емоції. У політиці повинні керуватися виключно національними інтересами і ніщо не може бути виправдане, якщо воно цим інтересам шкодить.
Ідуть «газові» переговори зі стратегічним недругом. Надзвичайно важкі, як це завжди буває, коли маєш справу з шантажистами під імперським кайфом. З величезними зусиллями вдається майже домовитися щодо прийнятних, себто які відповідають національним інтересам, умов постачання газу в Україну. Аж раптом як грім серед ясного неба наш голодоморно стурбований президент в інтерв’ю Еl Paris і ще чотирьом європейським виданням заявляє, що Президент Росії Дмитро Мєдвєдєв продемонстрував «неадекватне відношення до трагедії українського народу». Видать, вирішивши, що зачіпив імперські амбіції азіатського правителя занадто інтелігентно, охарактеризував це відношення як «цинічне і аморальне». Ух і врізав москалю! Але ж і патріотюга наш Ющ!
Це мені дозволено говорити, що думаю, оскільки моя особиста думка ніяк не впливає на національні інтереси. Від президента ж вимагається як мінімум здоровий глузд і як максимум – думати, перед тим як щось говорити. Москалів не переробиш: такими уже пранцюватими уродилося це плем’я. Самі ж вони визнають, що розумом Росію не зрозуміти. Так будь же ти розумніший від них, у першу чергу і завжди думай про інтереси своєї країни, а не про те як продемонструвати світові свій провінційний патріотизм.
Одне слово, провокація вдалася на славу і відповідь Москви на цей раз була адекватна: 2 млрд. 400 млн. долярів боргу за газ «на бочку» - всі і негайно, за 1000 кубометрів газу – від 400 долярів. Можна подумати, що В.Ю. працює на комісійних від «Газпрому». Ось таке маємо своєрідне відстоювання національних інтересів.
У геть схиблених головах недругів В.Ю. зародилася вже зовсім вар’ятська підозра: мовляв, він свідомо удався до цієї провокації, щоби насолити Юлії Тимошенко, адже підвищення ціни на імпортний газ автоматично призведе до підвищення внутрішніх тарифів на всі види комунальних послуг, що має привести до падіння рейтингу ворога № 1 президента. У цій державі при цій владі нас уже нічим не здивуєш, але якщо ця дика підозра має підстави, реакція суспільсива має бути адекватною: «На палю!».
Нещодавно відзначили 75-ті роковини національної трагедії – Голодомору. На державному рівні. Помпезно, з купецьким розмахом: 750 млн.грн. із державного бюджету на будівництво меморіалу «Голодомор»! І це тільки в Києві, а ще ж згідно президентського указу, наказано цю трагедію увіковічнити в пам’ятниках у всіх регіонах. Дорожчий проект меморіалу в пам’ять про жертви терористичного акту 11 вересня 2001 р. тільки в американців. Можна подумати, що вони бідніші від нас, оскільки у зв’язку з світовою фінансовою кризою Президент США наказав призупинити роботи. Український президент подібними кризовими дурницями не переймається, він у нас не скнара і на свою «піраміду» грошей не скупує. З державної скарбниці, звісно. А ще ж палац у Батурині, на будівництво якого вже потрачено 125 млн.грн. і планується розтринькати ще 752 млн. (Те, що в батуринському дитсадику діти сплять на двоярусних ліжках і мерзнуть, так хіба царське діло перейматися таким дріб’язком?) А заплановані мільярдні витрати все з тієї ж «бездонної» державної скарбниці на помпезний і просто життєво необхідний злиденній державі мистецький музей «Арсенал», кошти на який систематично розкрадаються в міру поступлення.
За декілька днів до голодоморного шоу Віктора Ющенка по одному з телеканалів показали сюжет про сьогоденні трагедії маленьких дітей. Був репортаж із республіканської клініки для онкохворих дітей. Сюжет настільки банальний і настільки трагічний, що хочеться кричма кричати, проклинати, когось на шматки рвати голими руками: приречені на смерть діти, оскільки якась чиновницька сволота не то розпорядилася припинити фінансування лікування, не то на якомусь папірці не виявилося чиєїсь бюрократичної закорючки. І так по всій Україні. Цей... президент бачив не по-дитяче скорботні очі цих приречених на смерть дітей? Скільки з них НІКОЛИ не покладуть квіти до меморіалу «Голодомор», не відвідають псевдо-історичний палац у Батурині, не потішаться трипільськими черепками в «Арсеналі»? Скільки заупокійних свічок по передчасно померлих уже згоріло, щоби загорілася голодоморно-меморіальна свічка? А скільки їх ще буде запалено, заки задовільняться всі фараонівські замашки добросердного президента?
З нашої історії не викреслити, не забути, не замовчати страшну трагедію – Голодомор. Пам’ять про неї повинна бути збережена в поколіннях на віки. Як нагадування про непокаянний злочин нелюдів і застереження живим. Не помпезним шоу одного актора.
Як і мільйони громадян о 16.00 я запалив поминально-жалобну свічку і поставив її на вікні. І горіла вона, доки не вигоріла дощенту і не згасла. Як повільно згасали від голодної смерті душі мільйонів невинно-убієнних дітей мого українського роду. Як умів я подумки молився Дажбогу за спокій їх душ. Вірю, знаю, що з такими молитвами від щирого серця до своїх богів зверталися мільйони людей. Тут, у серцях і душах треба будувати меморіали жертвам Голодомору. Меморіали пам’яті. А ставити боввани – це марнота. Хоча, дехто вважає, що вигідніше, ніж рятувати життя помираючим дітям. Політично, бач, доцільніше, пропади вона пропадом така сволочна політика.
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар