Символ без віри

По суті, у нас постало якесь дике, неприродне протистояння між національним і націоналістичним напрямком розвою суспільства. Національне в нас асоціюється з, чого там лукавити, колаборантами: Яворівським, Танюком та, даруйте за непристойність, Григорович. Націоналістичне в нас представлено, прости, Дажбоже, Тягнибоком. І це все на що ми спроможні?

Я з повагою відношуся до членів цієї самої «Свободи». Ідеологія, програма – цяця-ляля: голосую чотирма кінцівками! Дрібна проблемка: оця люксусова партія регіональна, себто западенська. Даруйте, а на якого милого мені партія, яка мене, генетичного націоналіста, має переконувати в тому, що український буржуазний націоналізм є моєю сутністю? Хлопчики, працюйте на півдні, сході, центрі України, а я вам такі ідеологічно канонічні статейки вималюю, що хоч на Крісьбі виставляй. І ще одна дрібностка: ваша старшина не продасться?
Великі, знаєте, сумніви маються.

Коли я зустрічаю в пресі щось таке оригінальне, на кшталт «Ющенко – націоналіст», мене огортає сум. Докотилися? Досоромилися? Оце – дух нації? Мені що, відмовитися від національності на знак протесту? Маю провідника, який може стати на прю з Щербицьким щодо темпів русифікації України? Ні, по кількості національно свідомих вуликів, звісно, він перепльовує комвождя, але… мертві бджоли не гудуть. Можна розмальовувати одні вулики в жовто-блакитні кольори, інші – у малиновий, але коли в них на рамках замість меду засушені комахи, то кому потрібен цей національний антураж?

Чи не з початку заснування часопису «Україна молода», я є його постійним читачем. Із-за проукраїнськості, у першу чергу, і об’єктивності. З пришестям у головноредакторське крісло земляка трьохвідсотково всенародного улюбленця почалося відверте аж до цинізму лизання В.Ю. навіть у ті місця, до яких у принципі нібито добратися не можна. І це ще було б терпимо: чому б і не потішити марнославного земляка фіміамом його надуманих чеснот? Запопадливі холуї, відомо, міри не знають. Як вам, приміром, подобається підвищення статусу Віктора Ющенка до національного символу? «Символом поряд зі стягом, Тризубом. І славним «Ще не вмерла…» - так і написано на п’ятій сторінці колись шанованого мною часопису.

Символ то й символ. Я, значить, не доріс до усвідомлення. Пам’ятаю тільки, що це річ світоглядної величини. І щось-таке, що не вживає лайливих слів. На відміну від новоявленого символу. На сайті «УП» опубліковано деякі епізоди із, даруйте, дискусії під час останнього скандального засідання РНБО. Облишу обзивати Віктора Ющенка «символом», але нагадаю, що він який не є не улюблений, та все ж Президент України. Так би мовити, лице держави. Як підказує народна мудрість: «Що кому годиться: козакові шабля, мужикові свиня». А тепер «шабля» від Президента із засідання РНБО: «У вас все тримається на хабарах! І якщо не заплатите своїм партнерам у Верховній Раді…, то вони до вас, вибачте, жопою повернуться!» То як, козак чи все ж таки хамовитий мужик наш «символ»? Ще більш гидотно, що в «групу підтримки» він викликав, скажімо, не переобтяжену інтелігентністю Інну Богословську. «Пані, ви просто воровка і шахрайка!» - це вже від «лиця» Партії Регіонів в адресу не якійсь-там сусідці за парканом, а Прем’єр-міністру України.

Оце маємо і «символи», і «лиця» влади. Порядна людина ОЦИМ відмовилася б потиснути руку. З природного почуття охайності. Можна вважати «нормальним по-українськи», коли глави зарубіжних держав відмовляються зустрічатися з Президентом України. Усе повертається на круги своя: то Президент США вважав нижче своєї гідності сісти поруч з Кучмою, а тепер-от Саркозі сахнувся від Ющенка як від пранцюватого. Та й пані Меркель воліє з ним не спілкуватися. І український народ в більшості йому не довіряє. Ну так, уся рота крокує не в ногу, один поручик тримає крок.

Один з відвідувачів мого блогу в досить некоректній формі дорікнув мене в «очернітєльстве». Мовляв, не все ж погане робить влада, є й добрі справи. Жаль, що цей, видать, козачок із канцелярської братії не навів прикладів цієї можновладної доброти. Зате я твердо знаю, що влада, і попередня, і нинішня для мене нічого хорошого не зробила. Не вважати ж добром той незаперечний факт, що за рівнем доходів я належу до трьох чвертей народу, які комфортно розташувалися за межею бідності. Еге ж, до злидарів. І перестаньте, зрештою, вішати мені локшину на вуха якимись особливими заслугами хоружівського месії перед українством. Одна папланина і ніяких конкретних дій проти україножерів. Помиляюся: нагороджує їх державними нагородами. У ім’я якоїсь тільки йому зрозумілої та відомої місії.

По суті, ці месіанські завихрення мене не цікавлять. Ну був гріх: агітував, дер горло, голосував за нього, дружина щиро молилася за «мученика за народ». З ким не трапляються конфузи. Тепер-от спокутуємо. Розумнішаємо. Щоправда, ще не настільки, щоб у черговий раз не наступити на ті самі граблі. З нашим-то вибором: один відверто холуйствує перед Кремлем, другий надіється на дядечка Сема, третя напропалу кокетує то з москвинським ведмедем, то з галльським півнем, мовляв, і тому дам, і цьому не відмовлю. І дюжина політичної шантрапи, щоби нас до кінця забаламутити. Щоби з того самого політичного мотлоху обрали, значить, рятівника нації. Порятуй нас, Дажбоже, від рятівників, а з ворогами ми вже якось самі справимося.

Якщо до цих пір вижили як нація, як українці, то це означає одне: ми таки вміли ненавидіти своїх ворогів. Тільки любов до роду, до рідної землі, ненависть до ворогів та прагнення до свободи давали нам силу витримати, вижити. Через неможу, через нехочу, через неможливо. І ось ми є. Нас можна пощупати. З нами можна спілкуватися. Ба, нас можна навіть визнавати, хоча, делікатно кажучи, десь ми бачили це визнання ситих снобів.

Ще б трішки і був би нам сам чорт не брат. Суща дрібничка: усвідомити, що народжений вільним сам повинен дбати про захист своєї свободи. Правда ж просто? ПОВИНЕН. Себто зобов’язаний честю гарантувати, що свобода людини, родини, Батьківщини понад усе. Призабули, панове, заповіти предків, ходимо на налигачі в чужого бога. Ремигаємо жуйку із «Свобод» та москальського «телемила». Усе розчаровуємося (і кінця тому розчаруванню не видно) у родимій можновладно-політичній шпані. Дружно заявляємо про свою недовіру до неї. І залишаємо її ж при владі. Смішно, правда ж? А коли стане соромно? Пора б уже.

22.02.09,
Богдан Гринчук

Небезпека

Початок до статті "Опір".

Ударимо лихом об землю, панове нащадки вільнолюбивих лицарів-козаків, і все ж таки висунемо голову з державного болота, протремо засліплені можновладною брехнею очі, прочистимо законопачені їх словоблудством вуха, виплюнемо з рота жвачку їх обіцянок-цяцянок і на кінець-то уяснимо: у яке-таке лайно ми вляпалися і як з цього лайна виборсатися? Тільки, цур, не шукати крайнього, бо знову гепнемося в те ж лайно

Самокритично почнемо із самих себе. Не зі всіх, а тільки з тих, хто в дітородному віці вийшов з імперії зла. У основній масі ми ж то з неї вийшли ущербними, із зараженими «совковістю» душами. «Совковість» же багатогранна. Тут вам і наївна дитяча віра в те, що всі мої проблеми вирішить, та що там, зобов’язана вирішити держава. Еге ж, те саме «от приїде дідич, він нас і розсудить». Але найбільше нас розбестило оте совіцьке, показушне і принизливе, «батьківське піклування» про народ – по суті підкуп певної частини громадян подачками в різній формі. Ось цей патерналізм плавно, разом із «совками», елітними і простими, перелився в незалежну Україну. Маємо канонічний приклад: «любимые бабушки и дедушки», делікатно кажучи, дивного мера столиці Черновецького. Відверто, нахабно, цинічно, безкарно купує їх голоси на виборах – і вся державна потуга нібито безсила позбавити столицю цього сороміцтва. Звернули увагу на моє «нібито»? Та не хоче цей апарат державної влади позбавляти Київ цього «косміта»: знайшли дурнів рубати гілляку, на якій сидить уся ця елітна шпана. Вам що, настільки очі засліпило, що ви не бачите очевидного? Усі наші вибори – це суцільний підкуп: кого кульком гречки, щоби «правильно» голосував, кого долярами, щоби фальсифікував, кого обіцянками-цяцянками, щоби думкою багатів, кого хлібним місцем біля державного корита, щоби ставав «лицем партії» і брехав, дурив, словоблудствував…

А оце «мамотерезівське» слиняве патякання про «захист соціально незахищених»? Та на фіг цим злидарям ваш захист?! Ти прийшов газдувати, так не кради з державної комори, не жируй на людській біді, будь господарем і віддай людині їй належне. Це ж не ви, а ми будували і будуємо, орали і оремо, учили-лікували і учимо-лікуємо, годували вас і годуємо. Вас же захланність і жадоба чавлять як жаба. Вам же соціально незахищені потрібні як вошам кров, бо ж злидарі – ЗАЛЕЖНІ. Від вас залежні. Тому що за щоденним виживанням їм не до високих матерій про дух нації, національну гідність, історичну пам’ять, традиції предків, узагалі до українства. Хіба ж може наша інтернаціонально-малороська влада зробити їх соціально захищеними, себто незалежними?

Я не симпатизую Віктору Ющенку ні як президенту, ні як громадянину. У дещо меншій мірі не відчуваю симпатій і до Юлії Тимошенко. (Кому більше дано, з того, знаєте, більше і питається). З великою антипатією відношуся, зрозуміло, до Віктора Януковича. За великим рахунком, не бачу політика, котрий викликав би в мене пошану і довіру. Їй-право, не тому що я якийсь патологічно вередливий. Усі вони НЕЩИРІ. Зрозуміло, політика – це мистецтво компромісу, але в нас вона перетворилася в мистецтво продажності, зрадливості, безпринципності, безхарактерності, захланності і просто ницості. Усі вони, як у нас кажуть, НЕСЛОВНІ, не дотримуються даного слова. Колись мій дід Василь-муляр з діда-прадіда, спокій його душі, сказав по-простому: «Мужик без твердого слова – гівно на паличці. Віри такому – перший і останній раз». Переберіть у пам’яті всіх наших політиків і пригадайте, скільки раз кожен з них злукавив?

Можна складати долоні дашком і щиро говорити про національні трагедії, можна грізним батьківським тоном викривати злочинні пустощі всіх, окрім своєї канцелярської цим –бори, можна давати компетентним органам сотні доручень «розслідувати-покарати», але якщо за словами не наступають дії, то грош тобі, державний муже, ціна в базарний день. Сусіда-балабон – це ще якось терпимо, але балабон на вершечку владного Олімпу – це вже небезпечно. Для мене особисто.

Видать, не з нашим щастям знати правду про наших політиків. На відміну від політиків та державних мужів за «бугром». Там, бідолаги, постійно живуть немов у похабній москальській програмі «За склом». Пронирливі журналюги відразу винюхають і оприлюднять що, де, коли, з ким, скільки. І, головне, чи законно. А що вже всілякі податківці нишпорять по можновладних кишенях, чи, бува, не осіла там державна копійчина незаконно і чи всі доходи задекларовано, так просто жах. І нічого, звикли: така вже плата за владу – бути під постійною підозрою в нечесності чи аморальності.

Про наших можновладців ми не знаємо нічого. Не вважати ж знаннями офіційні повідомлення в ЗМІ чи замовні матеріали-компромати на радіо-телеканалах ворогуючих за владу кланів. Ага, ще ж є декларації про доходи. Брешуть мов шовком шиють. Була б у цій декларації графа «Офшорні рахунки», може й повірив би. Не стовідсотково, оскільки маю підозру, що перша «державна професія», якою вони оволодівають, зайнявши кабінет, не значиться в Державному реєстрі професій. Гадаю, вона називається «Як украсти і сховати». Враження, що всі відмінники.

Оця нещирість, непрозорість влади стосується не тільки втаємниченості їх статків, праведних, не мовлячи вже про неправедні. Найбільше вони нам брешуть замовчуванням. Знають про злочини і своїх соратників, тим паче ворогів, тримають на короткому повідку перших, погрожують, публічно, але натяками, другим… одне слово, бавляться в політику по-українськи. До речі, укривання злочину – також злочин, так що «злочинна влада» ніякий не політичний евфемізм, а сама що на є брутальна реальність.

А може нам варто їх пожаліти. Ну добре, ми не знаємо, як жирують за державний, а ще більше за злочинний рахунок, наші можновладці зі своїм канцелярським кодлом. Не знаємо, у скільки грошей платників податків обходиться один день перебування їх ясновельможної дупи у «Феофанії». Державною таємницею зробили вартість утримання 16 (шістнадцять!) президентських резиденцій (на кий ляд, узагалі, стільки їх треба). Під грифом «Цілком таємно» ефективність польотів президента по всіх-усюдах. Чи не більше користі було б на зекономлені кошти щось збудувати в державі –чи школу, чи дитячий садочок,чи, принаймні, пасіку. А знати все це ми маємо ПРАВО, позаяк це ми найняли їх на роботу державними службовцями, це за наші кошти вони жирують, це нам вони присягали на вірність. І все ж не заздріть їм: який-там сон на крадених подушках?

Інколи стає ніяково від плаксивих статей ющенколюбів – добрих людей, щирих патріотів, буває, що й мучеників за Україну. Єдиний аргумент на користь президента: він і тільки він, богоданий, відроджує і впроваджує українство, а без нього москаль з ляхом і турком уже панували б в Україні. От лиха година! І як це я прогледів, що за чотири роки хоружівського президентства сподобився жити в УКРАЇНСЬКІЙ Україні? Агов, президентолюби, а тицьніть-но мене, невігласа, носом у щось незворотно українське, окрім, навіть повірю, що щирих слів президента про Голодомор, УПА, Батурин та хрестів, хрестів, хрестів «у пам’ять жертв» по всій Україні, і покажіть, чим ще він уславився в очах українства? Чи з’явилася УКРАЇНСЬКА влада? Не вважати ж національно свідомою мукачівську цимбору? Чи з’явився в Україні український інформаційний простір – один з наріжних каменів національної безпеки? Чому влада так скаредна, за залишковим принципом, на видатки на культуру? Голі ляжки українських юнок за спиною «співаючого ректора» - Героя України – ось і все відродження духовності «від Ющенка». Ой, вибачайте, ще були нагородження державними орденами, аж до Героя України, одіозних персонажів, уключно з явними україножерами, та присвоєння звань «Народних артистів України» чогось страх якого українського на кшалт Філіпа Кіркорова чи Вєрки Смердючки. Також запишемо в заслуги президенту. На нивці відродження національної духовності московським хамом і чимось трансверситоподібним із знущальною пародією на українську мову.

Знаєте, я оце, трішки охолов, подумав і зрозумів: перегнув я палицю з отією нещирістю-щирістю. Напевно політик усе ж таки мусить бути нещирим. Служба, видать, така собача. Приміром, що хорошого в тому, що і Вітя, і Юля вже стільки років демонструють нам і всьому світу щиру ненависть один до одного. На рівні «Дурепа! Злодійка! Зрадниця!» - «Сам дурень. Тюхтій! Нездара!» Нам від цього стало краще жити? Добавилося авторитету моїй країні? Зросла повага до влади? Єдиний позитивний результат від цього владного бардаку все ж таки є. Більшість громадян, кажеться, уже дозріла, щоби сказати: «Та пішли ви всі під три чорти вибриком!»

Самі не підуть. Заслинявлять злидарям мізки виборами-перевиборами, затуманять обіцянками, домовляться між собою, мовляв, я на трішки піду в опозицію, а ти тимчасом посиди в моєму кабінеті – і все повернеться на круги своя. Ні, їх треба викорінювати, вимітати і з кабінетів, і з офісів – однаково злодійських кубел. Перша ластівка вже є – штурм розлюченими свавіллям влади киянами Київради. Бунт доведених до відчаю. Поки що не кривавий. Поки що. Європа відсахнеться? Якось переживемо. Очистимося від паразитів, заживемо по-людськи, себто гідно – сама постукає в двері. У нас же під ногами Саудівська Аравія упереміж з таблицею Мєндєлєєва. Господаря немає, отака-от бідонька.


Далі буде.


13.02.09,
Богдан Гринчук

Опір

Продовження статті "Небезпека".

Гидливість до всієї цієї можновладної елітної шпани шановне панство, гадаю, у собі вже виховало. Ще б пак, 18 років підряд спостерігати щось середнє (і досить огидне, визнайте) між безпощадною боротьбою на знищення павуків у банці та вульгарними клоунадами професійних блазнів від політики на владному Олімпі - іншого висновку годі зробити.

Маю велику надію, що шановне панство вже перейшло на вищу ступінь соціального розвитку – до ненависті. Та чого ви сполохалися? Ой, бідонька то яка: попи вам скажуть, що ворогів треба любити. Їй-право, дурня. З ворогом треба боротися, позаяк він хоче з тебе зробити раба. Ворога треба ненавидіти, оскільки тільки ненависть додасть тобі сили з ним боротися. Ворога любити – це визнати себе рабом.

Подивіться на цю можновладну шпану. Знизу вверх. Що, піч колупаємо, мовляв, як же так знизу, принизливо? А як без цегерелій? Це ж саме ми, народ, українці, розумні, горді, роботящі, кожен сам по собі заслужено гоноровий, дозволили посадити собі на карк… повірте, соромно навіть назвати оце… назвіть уже самі оте, що над нами. Бо воно з грошима. Посміємося: украденими в нас же з нашої згоди.

Оті всі писані ними ж закони, то не для них. Для нас, худоби. Прогледіли, видать, супостати п’ять рядків у Конституції, за якими ми маємо природне право на самозахист від усього, що загрожує нашому праву на захист життя і здоров’я.

У Інтернеті подано показовий факт наїзду відморозків з «орлів» на селюка. Такий, знаєте, класичний наїзд: з «демократизатором», ментовським «джентльменством», мордобоєм жінки… Одне слово, два «менти» зайшли до фермера в хату і почали мотлошити дружину цього самого селюка, щоби, видать, розм’ягчити його серце. Мужик схопив офіційно зареєстровану рушницю і одного «законного» бандюгана пристрілив насмерть, а другого, на жаль, тільки підстрілив. Ви ж розумієте, що «честь мундиру» здійняла голосіння, у смислі, кримінальної справи і т.і. Аж раптом піднялося село. Усі як один. І відстояли Михайла Жиденка: злякалися судді мирних і добропорядних селюків, котрі пообіцяли на заслуховування вироку суду прийти із… сільгоспінвентарем. Подіяло.

У цій історії мене не зовсім задовольняє одне: другий міліціянт відбувся, по суті, легким переляком. Це не справедливо! Не по-християнськи? А я вважаю, що найбільше зло йде від оцього милосердя до ворогів. Возлюбляємо. І що маємо? Саме смішне: запитай у кожного зокрема, чи ж любить він Ахметових, Фірташів, Суркісів, Хорошковських… (політиків самі перерахуйте) – і кожен почне плюватися. А стадом – на виборах голосують за цю шпану. Раби, одначе.

Я вже якось писав про легалізацію зброї для самозахисту. Для злочинця не треба дозволу на володіння зброєю, але якби він знав, що в його жертви також є зброя і не жертва, а він може бути підстрілений… Задумався б.

Так уже склалося (з нашого веломудрого дозволу), що ми дозволили зробити себе беззахисними. Перед ким? Перед майже законно майже нами майже обраною владою. Оце моє саркастичне «майже» відноситься і до не нами встановленої виборчої системи, і до дебільних зомбо-політтехнологій, і до нашої гидотної продажності, і до також нашої, не побоюся цього слова, видатної байдужості до власної долі. Інстинкт виживання, знаєте, запліснявів.

Оце поки я пишу, під вухом туркотить «брехунець». Щось-там про козацтво. Усе якісь генерали. І професори-академіки. Ліпота, знаєте. Дух нації, відроджується! А сумнів де дінеш? Козак – то синонім свободи, а ці генералізовані козли в аксельбантах… Ви чули, щоби якийсь козак прогримів шаблюкою в якомусь владному кабінеті зі словами: «А що ж це ти, вражий сину, над своїм братом знущаєшся!» Бо козак – то в нас декоративний, шароварний козачок, із шаблюкою із пап’є-маше. А якби була з булату? Якби кожна чиновницька гидота знала, що над її продажною душею чигає козацький ятаган?

Так уже споконвіку заведено, що бореться між собою добро і зло, добрі і злі люди. Єдине, що необхідне для тріумфу зла… ні, не слабкість добра, а бездіяльність добрих людей. Яких є значно більше, але вони бездіють, бо позбавлені засобів захисту. Бандити озброєні всупереч і незважаючи на якісь-там закони. Нам, громадянам, законодавчо (!) заборонено на рівні з бандитами захищатися такою ж зброєю, якою нам загрожують. Чому? Тому що закони встановлюють бандити, які, укотре нагадую, ми ж і привели до влади.

Шановне панство, хоча би ради сміху, задавалося питанням, а чому в такій вельми демократичній Україні ні разу всерйоз на законодавчому рівні не піднімалося питання щодо дозволу на легальне володіння вогнепальною зброєю для самозахисту? Ви будете неприємно вражені вірною відповіддю. Ні, відповім не я, а значно авторитетніші джерела.

«Ні один раб не повинен зберігати чи переносити зброю, якщо в нього немає письмового наказу господаря…» («Біль про рабів». Вірджінія. 1779р.) «У випадку знаходження прихованої зброї розстрілювати на місці без суду старшого працівника в сім’ї» (Повноважна Комісія Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету. 1921р.) «Найдурнішою помилкою було б дозволити завойованим людям на Сході володіти зброєю. Історія вчить, що всі завойовники, котрі дозволяли завойованим расам носити зброю, цим самим готували своє падіння». (Адольф Гітлер).

Урозуміли, хто ви є без зброї, а значить і без, скажімо, предметів самозахисту? І які ж то здогадливі: справді, раби, котрі не спроможні самі себе захистити. А як захищається ясновельможна і можновладна шпана? Окрім броньованих авто, навколо них уся правоохоронна… даруйте за недоречність, зрозуміло ж, поліцейська система… по-старорежимному мовлячи, «охранка». Себто народні (президенти, урядовці, депутати) бережуться від люблячого їх народу. Узагалі-то, мають рацію. Ураховуючи ступінь нашої любові до цього можновладного самі розумієте чого.

Не знаю, хто це такий, але, видать, толковий мужик на ймення Чезаріо Беккаріа якось висловив розумну думку: «Закони, що забороняють носіння зброї, роззброюють тільки тих, хто не має наміру коїти злочин. Вони допомагають нападникам і не запобігають убивствам, оскільки ґвалт над неозброєною людиною майже безпечний для ґвалтівника». Стовідсоткова істина. Не для нас. Для вільних людей. Ми ж немало - небагато, а 1021 рік живемо з душею раба. З рабською, значить, вірою: щось-там на кшталт підставляння лівої щоки після того як тобі вгамселять по правій. Ви, нормальні люди, можете уявити, що якась скотина в людській подобі ґвалтує вашу дружину, доньку, а ви у відповідь цьом-цьом ґвалтівника? Я б його вбив. А ви? Що, кинулися б на коліна перед Ягве-богом чужого, ізраїльського народу? А кидаєтеся, українці.

У нас витравлено не тільки дух нації, а навіть інстинкт самозбереження. Три чверті народу виживають. І мовчать! Хіба що сотня-друга дудуть. З ефектом «мертвому-припарка». І це спротив? Тішимося, що Помаранчевий Майдан пройшов без крові та в атмосфері доброзичливості і любові? І в результаті отримали ту ж саму, тільки перефарбовану під наш смак шпану. Ага, ще й «народного» президента з гебрейською іконою впридачу. А тепер не знаємо, що з цим щастячком робити. Як на мене, проблеми просто не існує: усього-то дві-три тисячі паразитів (звісно ж, уключаючи ПЕРШИХ) перевести на повне державне утримання з гарантованою державною ж охороною. А ми, зі зброєю в кишені (за поясом, у шухляді, над дверима за лиштвою), за свою безпеку якось самі потурбуємося. Головне, що при такому розкладі «орли» і всілякі «альфи»-«беркути» до нас відноситимуться з великою повагою. Одна справа копнуть черевиком юнку, і зовсім інше, коли біля цієї юнки стоїть легінь із пістолем.

Узагалі-то є маса наївних запитань, котрі чомусь не звучать. Напевно, незручні. Приміром, подейкують, що балогівська цимбора підбиває нашого коханого месію оголосити надзвичайний стан, президентське правління… одне слово, одноосібно перти державного плуга. Дурня, звісно, але навіть теоретично, умоглядно, що в такому випадку втне добродій Петро, Іван чи той же Богдан? Петро залізе в льох, Іван зробить вигляд, що він нікого не знає, позаяк його хата скраю, а Богдан, що там є під рукою, стоятиме насмерть за право на безпеку і життя себе і своєї родини. Держава ж то починається з окремо взятої родини, а вже далі йдуть РІДНА земля, родима сторона -Батьківщина і аж насамкінець всвідомлення себе як громадянина СВОЄЇ держави. Сподіваюся, шановні добродії не настільки наївні, щоби покладатися на, даруйте на слові, правоохоронні органи. Не треба забувати, що порятунок і потопаючих, і взагалі порятунок є в першу чергою проблемою тих, хто цього порятунку потребує.

Ми робимо величезну дурницю, коли в справі захисту власної безпеки, безпеки своїх рідних покладаємося на ДЕРЖАВУ. А все тому, що в своєму веломудрому тюхтійстві ототожнюємо державу з Батьківщиною – рідним краєм, де ми народилися, землею наших предків – вітчизною. Оце має бути любе нашому серцю, за це варто і головою накласти.

А держава – це всього-лиш апарат політичної влади. У нашому конкретному випадку це декілька олігархічно-кримінальних кланів з дивними прізвищами «паханів», вірнопіддані ним же сатрапи, хабарницько-злодійська чиновницька шатія та правоохоронна камарилья в одностроях, що стіною стоїть на захисті не наших прав, а їх права безправ’я та їх безпеки. І це я маю любити чи хоча б шанувати ТАКУ державу? Ага, знову стара пісня покірність усякій владі, бо ж вона від бога Ягве. Що тут порадити? Як уже так кортить бути рабами, то покоряйтеся: скотина ж підкоряється і слухається господаря, а за те їй корито з харчем. Уподобляйтеся, браття з козацького роду, ви того варті: об’їдки з панського столу та лахміття з вельможного плеча будуть гарантовані.

Шановне панство, гадаю, урозуміло, що всі ми, і ті, чия хата скраю, і ті, хто борсається з надією якось пережити цю вкрай знахабнілу бандитську державу, знаходимося в одній і тій же випещеній дупі, яка по-науковому називається олігархоленд – земля олігархів. На щастя, вихід є з будь-якої халепи. Нічого нового, випробуване з давніх-давен: копа переможе й попа. Себто треба об’єднуватися з конкретною метою: для самозахисту від свавілля влади. Який це скалозуб сказав «у партії»? Ще не осточортіли ці бізнес-проекти чи вождівські фан-клуби? Мова йде про гуртування людей, котрі довіряють один одному, у випадку скрути можуть покластися на підтримку один одного.

Недовірливо мружите око, мовляв, не з нашою ментальністю? Ясно, наслухалися яйце-голових мудрагелів. А такі неформальні об’єднання, основані на довірі та взаємодопомозі вже є по всій Україні. Кому повезло на великий рід, об’єднуються родинами. Об’єднуються друзі. І просто об’єднуються однодумці, яким ця держава не тільки остобісіла, а стала загрозою для їх і майбутнього їхніх дітей.


Далі буде...

12.02.09,
Богдан Гринчук

Примара імпічменту

То як, змордовані українці, кого назначимо цапом-відбувайлом за світову фінансову кризу, наш родимий фінансово-економічно-політично-соціальний безлад, гнилу погоду і трикляту язикату сусідку? Е ні, огулом владу ніяк не можна, бо ж хочеться бачити вочевидь, кого шпетиш у хвіст і в гриву та до кого мрієш доторкнутися п’ястуком. З іншого боку, шановне панство має цілковиту рацію: усі вони одного тіста книші або як сказав, щоправда з іншого приводу, двічі несудимий «класик»: «казлы, каторые мешают нам жить».

Я так розумію, вибирати козла відпущення нам прийдеться з двох кандидатур, одна з яких створює проблеми, а друга б’ється як рибонька об лід, щоби їх якщо не вирішити, то хоча б мінімізувати для держави наслідки втикацької діяльності першої. Одне слово, на палю маємо садити або Віктора Ющенка, або Юлію Тимошенко. Самі розумієте, славні потомки лицарського козацького роду не можуть собі дозволити посадити на палю таку симпатичну жіночку, хоча положити вздовж лавки і всипати березової каші є за що.

Отож, цапом-відбувайлом назначаємо президента. Тим більше, що він до цього вже звик, як кажуть, карається, мучиться, але не кається. Тим більше, що в Інтернеті тільки куплений особисто В.Ю. «ланцюговий сучий син демократії» не пише про гріхи, злочини та інші неподобства, а всі інші куплені не ним, відпрацьовують гонорар не за страх, а за совість. (Правда ж, яке солодке і прибуткове слово «демократія»?)

Пропоную шановному панству дещо інший підхід до того, чим нас згодовують засоби масової інформації: а давайте-но засумніваємося в їх правдивості, об’єктивності і взагалі в порядності. Ні, якщо який компрометуючий президента факт визнаємо ганебним чи злочинним, тут уже ніде дітися: під білі рученьки – і на палю! Але якщо це виявиться політичною «качкою», себто наговором злих недругів народного президента, тоді кинемося грудьми на його захист: улаштуємо супостатам Майдан ім..Ющенка і всі як один, мо’ й ціла тисяча, докажемо, що ми козацького роду.

Достроково позбутися Ющенка-президента хочуть… Ні, нераціонально, довго перераховувати тих, хто ним сповна натішився. До сих пір з невідомих і незбагненних причин хочуть бачити Ющенка Президентом України, даруйте на слові, аж 3,4 (три з хвостиком) відсотки громадськи активного українського електорату. Не густо, звісно. З іншого боку, якось ніяково, та що там, соромно за президента з таким рівнем довіри того народу, який усього-то чотири роки тому щиро молився за нього. Чим же провинився екс-улюбленець Майдану?

Знайшлися добрі люди… Та що це я верзу, зловмисники, провокатори, москальські прихвосні, вороги народу перерили всю президентську брудну білизну (розумієте ж, за чотири роки назбиралося достатньо, може й забагато), усі блохи й блощиці зібрали докупи і у вигляді проекту Подання до ВРУ про ініціювання питання усунення Президента України Ющенка Віктора Андрійовича з поста в порядку імпічменту у зв’язку з вчиненням злочинів. Ух, як страшно! Та не нам, а президенту. Має бути, але не є. Народу здебільше цікаво. Розчарую шановне панство: цирку під куполом ВР з імпічментом не буде. Це всього-лиш одна з політичних забав нашого верховнорадівського, даруйте, бомонду (вищого світу), очі б їх не бачили. Зрештою, собака собаці хвоста не відкусить. Хіба що зграя загризе слабкого або хворого пса.

Нагадую, що ми домовилися сумніватися у всіх закидах до нашого гаряче любимого, богоданого лідера нації, месії, родовід якого сягає принаймні Трипілля. На сайті Української правди опубліковано 12 сторінок звинувачень анонімних народних депутатів на адресу В.Ю. Політична панахида впереміж з анафемою! Не знаю чому, але звинувачення в слякотній погоді не пред’явлено. Недогледіли, видать. А все інше на пожиттєве ув’язнення тягне запросто. (Ті нардепи-недруги, котрі проголосували за відміну смертної кари, гадаю, тепер на собі волосся рвуть).

Я-от зараз швиденько з тексту преамбули повисмикую головні закиди до В.Ю., а ви вже самі прикиньте, які з них буйнесенька фантазія, а які, з пісні слів не викинеш, дійсно мали місце в многогрішній його діяльності.

«… правовий нігілізм, нехтування Конституцією та законами України… його дії були спрямовані не на загальне благо українського народу, а на встановлення і збереження режиму особистої влади… блокування роботи всіх гілок влади… руйнація системи управління країною… внаслідок його дій чи бездіяльності значно посилилися кумівство, корупція, прямий грабіж держави та невиправдані витрати державних грошей в особливо великих розмірах… посилення політичного протистояння… непродуманою, а в певних випадках прямо антидержавною зовнішньою політикою… підірвав авторитет Української держави… цілковито втратив довіру громадян… дискредитував інститут президентства… порушення та зловживання своїм статусом і правами, здійснюючи при цьому антиконституційні дії, спрямовані на узурпацію влади з метою встановлення авторитарного режиму… систематичне порушення прав і свобод людини і громадянина…»

Йой, леленько, і це такий харцизяка є гарантом моїх конституційних прав і свобод? Так от, виявляється, через кого я не живу, а виживаю на свою сороміцьку пенсію? Стривайте, але ж всілякі прожиткові мінімуми, споживчі кошики, мінімальні зарплати-пенсії і всілякі інші злиденні державні подачки затверджує ВР за поданням уряду. Так я ж і кажу: з одного сукна ґудзики.

Читаючи цю звинувачувальну «бамагу» анонімних мудрагелів, знаходиш у ній просто-таки комічні ситуації. Приміром, нашуміла в 2007 р. справа із звільненням трьох суддів Конституційного Суду – С.Станік, В.Пшеничного та В.Іващенка. Ситуація тоді для В.Ю. була критичною: депутати продавалися гуртом і вроздріб (продаються і зараз, тільки покупець інший), реальна загроза формування антиукраїнської більшості з 300 «регіональних» малоросів, соціалістичних проституток і червоних яничарів, диктатура «братви», мотлох з Конституції… Одне слово, єнакіївський пацан конкретно взяв В.Ю. за чоловіче достоїнство. І це все на фоні розгляду в Конституційному Суді сумнівного з правової точки зору указу президента про припинення повноважень парламенту.

У нас же, нагадую, уся судова система функціонує не на принципі Його Величності Закону, а за принципом Його Похабності Особистій Відданості. Тому в ній і діє не право, а прості арифметичні правила: у суді більше «моїх людей», значить і вердикт буде на мою користь, незалежно від закону. У КС на той час арифметика була не на користь В.Ю. і він вирішив цю помилку виправити простим методом: трьох «чужих» суддів замінити «своїми».

Знаєте, у чому я вбачаю найбільшу провину президента: він не здатен себе оточити розумними і порядними людьми. А далі, як кажуть, хто з псами лягає, той з блохами встає. Один із таких вірнопідданих мудрагелів (подейкують, відповідальний за юридичне забезпечення діяльності президента) порадив В.Ю. позбутися небажаних суддів простим як обух способом: видати укази про відміну свого ж указу про їх призначення на посаду суддів КС. Діло дурне не хитре – і протягом 10 днів три, скажімо делікатно, дуже сумнівних з правової точки зору, укази були підписані.

І от тепер нардепи з благородним обуренням ставлять у докір Гаранту цей правовий нігілізм. Комізм ситуації в тому, що цей юридичний фокус-покус придумав не президент і не його клерки, а ну страх яка законослухняна за визначенням Верховна Рада. 1 грудня 2004 р. у самий що не є розпал Майдану, котрий жадав крові, себто звільнення Януковича, перед парламентом постав справжній Гордіїв вузол із юридичним обґрунтуванням цього звільнення. Весною 2004 р. була схвалена Програма діяльності уряду, себто протягом року ВР не мала права відправляти його у відставку. Отоді в чиїйсь хитрющій голові й зародилася ця по духу незаконна, а по суті суперечлива норма: юридичними актами відмінювати свої ж укази, постанови, розпорядження з кадрових питань. Саме тоді ВР своєю постановою скасувала своє ж голосування багатомісячної давності. А нещодавнє рішення ВР про скасування своєї ж постанови чотирирічної (!) давнини, яка зробила Володимира Стельмаха Головою Нацбанку?

В.Ю., звісно, уперся рогом і з висоти своєї незбагненної богоподібності тільки чвиркає крізь зуби на всі ці політичні забави. Кому ж як не йому знати неправову суть таких документів. Та й сама Юлія Тимошенко це визнала: «Ми зараз трошки зняли голову НБУ». І як вам подобається це «трошки вагітна»?

Наступні звинувачення базуються на тому, що хтось про когось сказав. Приміром, що І.Пукшин (а йому-то за що така честь?) заявив про наявність в діях трьох вищезгаданих суддів «ознак злочинів», а В.Ю. взагалі обізвав увесь КСУ гамузом нелегітимним. Та якби все те, що наші можновладці та політики говорять один про одного та богу у вуха, то всі вони без винятку вже давно лизали б у пеклі розпечені пательні. І справедливість тріумфувала б, і нам було б приємно.

Ого, а це вже серйозно: Височайшим Указом № 474 В.Ю. підпорядкував собі внутрішні війська МВС України та зобов’язав командувача цими силами здійснювати охорону КСУ, Генпрокуратури та інших важливих державних об’єктів. І це кваліфікується як «посягання на повалення конституційного ладу, захоплення влади насильницьким шляхом». Дорогенькі невидимі поборники президента, та я не задумуючися наведу вам майже достовірне пояснення такої поведінки нашого батька нації: ну закортіло чоловічку на старості років побавитися в солдатики, так хіба це смертний гріх? З ким не буває, знаєте, що з літ…

А це що за нісенітниця? Тоже мені злочин: В.Ю. буцімто безпідставно ліквідував Окружний адміністративний суд Києва. Та я вам відразу називаю три абсолютно обґрунтовані підстави:

1. неслухняність, оскільки наприкінці минулого року цей суд насмілився зупинити дію указу Ющенка про оголошення дострокових виборів;
2. створення нових робочих місць, позаяк замість одного Окружного, але не «свого», створив два – Центральний та Лівобережний окружні адмінсуди, зате «свої»;
3. не тільки цей, а всі суди треба закрити, очистити від «колядувальників» і потім знову відкрити.

З наступним звинуваченням до певної міри можна було б і погодитися. Мова йде про 37 указів президента (Турчинов узагалі-то говорив про 80), якими він зупинив дію 54 актів уряду на підставі їх «невідповідності Конституції». (Між іншим, КСУ цього ні разу не підтвердив). І цьому правовому свавіллю нашого гаранта є логічне пояснення: коли йде війна на знищення, тут уже не до церемоній, не до лицарства і тим паче не до законності. Не варто забувати, що наш президент бухгалтер і мислить категоріями цифр: чим успішніша діяльність уряду Юлії Тимошенко, тим вищий добробут народу, відповідно, вищий і її рейтинг. А це вже для нашого месії як серпом по причинному місцю. А це значить, що

а) максимально можливо заблокувати роботу уряду;
б) замість добробуту народ матиме зубожіння і виживання;
в) рейтинг Юлі падатиме.

Вийшов, щоправда, конфуз із рейтингом самого В.Ю., але він цим не переймається. Істинно українська душа: хоч на споді лежатиму, та у вічі плюватиму. Щось-там про народ натякаєте? Це нам краще видно зади тих мавп, що видерлися на український Олімп, а для небожителів з Київських пагорбів усі ми біомаса і зрідка електорат. І даремно.

І що це ці «бійці невидимого фронту» все скочуються на дріб’язок? От маєте: «… використовуючи повноваження на призначення голів місцевих державних адміністрацій… перебрав на себе функції найвищого виконавчого органу держави і указами від… (перераховуються п’ять указів, чотири з яких за минулий рік - Б.Г.) на тривалий час фактично вивів їх з підпорядкування Уряду України».

Хлопці, отямтеся! Ви хочете, щоби вірний «син» «батька» Кучми з такими ж авторитарними замашками призначив СВОЇХ намісників і тут же на тарілочці з голубим ободочком передавав їх у підпорядкування чужій тьоті – заклятому ворогу? У державі, яку для нас збудувала можновладна банда, це ніякий не злочин, а звичайна боротьба за владу. Нагадую, боротьба всіх проти всіх, без пощади і без правил. При цьому страждає держава? Тим гірше для держави.

І знову за рибу гроші. Маю на увазі звинувачення на підставі матеріалів Тимчасової слідчої комісії ВР під головуванням москволюба-старлея Коновалюка щодо незаконних поставок зброї до Грузії. Маю свою думку: або мало поставили, або грузини нікудишні вояки, якщо не зуміли набити пики москалям. Щодо ослаблення внаслідок таких дій обороноздатності держави, то хтось мені зможе пояснити, яким чином відключення від постачання електроенергією військових об’єктів, які перебувають на бойовому чергування, посилює обороноздатність? Чомусь ніхто не спішить створювати Тимчасові слідчі комісії для вияснення, на яких таких підставах роздерибанили, приватизували народне добро, пограбували тюхтіїв-свинопасів, а тепер ще й права качають? І командир тієї «осліпленої» військової частини тюхтій, раз не послав у кабінет енергетичного паразита відділення солдатів з шомполами, щоби вони йому прочитали коротеньку лекцію про обороноздатність держави і наскільки шкідливо для здоров’я на неї зазіхати.

Шановне панство полюбляє анекдоти? Пропоную один несмачний, зате актуальний: В.Ю. звинуватив Ю.Т. в державній зраді. Без конкретизації, якихось доказів чи хоча б здорового глузду. Зрадниця, т.б.м., за визначенням. А чого, нормально. Тим більше, що факт зради (видать на користь мумбо-юмбської розвідки) підтвердив не хто-небудь, а сам заступник голови Секретаріату ПУ А.Кислинський. Якщо ЙОМУ не вірити, то, узагалі, кому вірити? Президентсько-канцелярська цимбора, знаєте, полюбляє ляпати язиком з будь-якого приводу. Ніби комусь цікаві судження якогось-там канцелярського щура. До речі, секретаріати є і в уряду, і у Верховної Ради, але ніхто з їх клерків не дозволяє собі пхати носа в державні справи.

Далі вже зовсім цікаво: Ющенко – корупціонер! Вішають на нього чотири корупційні собаки: РосУкрЕнерго, компанія «Vanco», постачання твелів американською компанією та закупівля під президентські сідниці літака компанії «Airbus». А далі просто кайф: «Незалежно від того, чи мали місце в цих чи багатьох випадках безпосередні корупційні дії (судового розслідування цих справ не проводилося) очевидно…» Переводжу на людську мову: «Буде так, як Настя сказала!» Себто чи він украв, чи в нього вкрали, але він злодій. Це вже щось у стилі «Гімалайського»: доведи, що ти не верблюд. Внутрішній голос мені говорить, що В.Ю. таки «Гімалайський», але особисте судження до справи не пришиєш.

Про звинувачення із забавами з Національним банком щодо гривні, долара, рефінансування Фірташа і відкатів навіть говорити не хочу. Колись у далекому-далекому майбутньому, коли В.Ю. у гірських лижах буде відпочивати на Канарах наші правнуки доведуть очевидне нам, сьогоднішнім: прадід Ющ забезпечив своїм нащадкам гідне життя.

Про звинувачення В.Ю. в босякуванні його Секретаріату не варто тратити чорнила: собака гавкає на команду «Фас!»

На цьому і завершується, т.б.м., доказова частина імпічментгейту. Звинувачення у «невиправданих витратах» на спорудження Меморіалу жертвам Голодомору та відбудова Батурина - тут не все так однозначно. Зрештою, чи ж одними гривнями оцінюється відновлення історичної пам’яті народу?

І насамкінець. Як на мене, усі ці звинувачення не варті виїденого яйця. Якщо і звинувачувати В.Ю., то в іншому, значно серйознішому: усенародному розчаруванні, утраті довіри до влади, надії на зміни до кращого майбуття, віри в справедливість, нехтуванні ідеалами Майдану. На жаль у Карному Кодексі не передбачено покарань за такі злочини. На превеликий жаль.

31.01.09,
Богдан Гринчук