По суті, у нас постало якесь дике, неприродне протистояння між національним і націоналістичним напрямком розвою суспільства. Національне в нас асоціюється з, чого там лукавити, колаборантами: Яворівським, Танюком та, даруйте за непристойність, Григорович. Націоналістичне в нас представлено, прости, Дажбоже, Тягнибоком. І це все на що ми спроможні?
Я з повагою відношуся до членів цієї самої «Свободи». Ідеологія, програма – цяця-ляля: голосую чотирма кінцівками! Дрібна проблемка: оця люксусова партія регіональна, себто западенська. Даруйте, а на якого милого мені партія, яка мене, генетичного націоналіста, має переконувати в тому, що український буржуазний націоналізм є моєю сутністю? Хлопчики, працюйте на півдні, сході, центрі України, а я вам такі ідеологічно канонічні статейки вималюю, що хоч на Крісьбі виставляй. І ще одна дрібностка: ваша старшина не продасться?
Великі, знаєте, сумніви маються.
Коли я зустрічаю в пресі щось таке оригінальне, на кшталт «Ющенко – націоналіст», мене огортає сум. Докотилися? Досоромилися? Оце – дух нації? Мені що, відмовитися від національності на знак протесту? Маю провідника, який може стати на прю з Щербицьким щодо темпів русифікації України? Ні, по кількості національно свідомих вуликів, звісно, він перепльовує комвождя, але… мертві бджоли не гудуть. Можна розмальовувати одні вулики в жовто-блакитні кольори, інші – у малиновий, але коли в них на рамках замість меду засушені комахи, то кому потрібен цей національний антураж?
Чи не з початку заснування часопису «Україна молода», я є його постійним читачем. Із-за проукраїнськості, у першу чергу, і об’єктивності. З пришестям у головноредакторське крісло земляка трьохвідсотково всенародного улюбленця почалося відверте аж до цинізму лизання В.Ю. навіть у ті місця, до яких у принципі нібито добратися не можна. І це ще було б терпимо: чому б і не потішити марнославного земляка фіміамом його надуманих чеснот? Запопадливі холуї, відомо, міри не знають. Як вам, приміром, подобається підвищення статусу Віктора Ющенка до національного символу? «Символом поряд зі стягом, Тризубом. І славним «Ще не вмерла…» - так і написано на п’ятій сторінці колись шанованого мною часопису.
Символ то й символ. Я, значить, не доріс до усвідомлення. Пам’ятаю тільки, що це річ світоглядної величини. І щось-таке, що не вживає лайливих слів. На відміну від новоявленого символу. На сайті «УП» опубліковано деякі епізоди із, даруйте, дискусії під час останнього скандального засідання РНБО. Облишу обзивати Віктора Ющенка «символом», але нагадаю, що він який не є не улюблений, та все ж Президент України. Так би мовити, лице держави. Як підказує народна мудрість: «Що кому годиться: козакові шабля, мужикові свиня». А тепер «шабля» від Президента із засідання РНБО: «У вас все тримається на хабарах! І якщо не заплатите своїм партнерам у Верховній Раді…, то вони до вас, вибачте, жопою повернуться!» То як, козак чи все ж таки хамовитий мужик наш «символ»? Ще більш гидотно, що в «групу підтримки» він викликав, скажімо, не переобтяжену інтелігентністю Інну Богословську. «Пані, ви просто воровка і шахрайка!» - це вже від «лиця» Партії Регіонів в адресу не якійсь-там сусідці за парканом, а Прем’єр-міністру України.
Оце маємо і «символи», і «лиця» влади. Порядна людина ОЦИМ відмовилася б потиснути руку. З природного почуття охайності. Можна вважати «нормальним по-українськи», коли глави зарубіжних держав відмовляються зустрічатися з Президентом України. Усе повертається на круги своя: то Президент США вважав нижче своєї гідності сісти поруч з Кучмою, а тепер-от Саркозі сахнувся від Ющенка як від пранцюватого. Та й пані Меркель воліє з ним не спілкуватися. І український народ в більшості йому не довіряє. Ну так, уся рота крокує не в ногу, один поручик тримає крок.
Один з відвідувачів мого блогу в досить некоректній формі дорікнув мене в «очернітєльстве». Мовляв, не все ж погане робить влада, є й добрі справи. Жаль, що цей, видать, козачок із канцелярської братії не навів прикладів цієї можновладної доброти. Зате я твердо знаю, що влада, і попередня, і нинішня для мене нічого хорошого не зробила. Не вважати ж добром той незаперечний факт, що за рівнем доходів я належу до трьох чвертей народу, які комфортно розташувалися за межею бідності. Еге ж, до злидарів. І перестаньте, зрештою, вішати мені локшину на вуха якимись особливими заслугами хоружівського месії перед українством. Одна папланина і ніяких конкретних дій проти україножерів. Помиляюся: нагороджує їх державними нагородами. У ім’я якоїсь тільки йому зрозумілої та відомої місії.
По суті, ці месіанські завихрення мене не цікавлять. Ну був гріх: агітував, дер горло, голосував за нього, дружина щиро молилася за «мученика за народ». З ким не трапляються конфузи. Тепер-от спокутуємо. Розумнішаємо. Щоправда, ще не настільки, щоб у черговий раз не наступити на ті самі граблі. З нашим-то вибором: один відверто холуйствує перед Кремлем, другий надіється на дядечка Сема, третя напропалу кокетує то з москвинським ведмедем, то з галльським півнем, мовляв, і тому дам, і цьому не відмовлю. І дюжина політичної шантрапи, щоби нас до кінця забаламутити. Щоби з того самого політичного мотлоху обрали, значить, рятівника нації. Порятуй нас, Дажбоже, від рятівників, а з ворогами ми вже якось самі справимося.
Якщо до цих пір вижили як нація, як українці, то це означає одне: ми таки вміли ненавидіти своїх ворогів. Тільки любов до роду, до рідної землі, ненависть до ворогів та прагнення до свободи давали нам силу витримати, вижити. Через неможу, через нехочу, через неможливо. І ось ми є. Нас можна пощупати. З нами можна спілкуватися. Ба, нас можна навіть визнавати, хоча, делікатно кажучи, десь ми бачили це визнання ситих снобів.
Ще б трішки і був би нам сам чорт не брат. Суща дрібничка: усвідомити, що народжений вільним сам повинен дбати про захист своєї свободи. Правда ж просто? ПОВИНЕН. Себто зобов’язаний честю гарантувати, що свобода людини, родини, Батьківщини понад усе. Призабули, панове, заповіти предків, ходимо на налигачі в чужого бога. Ремигаємо жуйку із «Свобод» та москальського «телемила». Усе розчаровуємося (і кінця тому розчаруванню не видно) у родимій можновладно-політичній шпані. Дружно заявляємо про свою недовіру до неї. І залишаємо її ж при владі. Смішно, правда ж? А коли стане соромно? Пора б уже.
22.02.09,
Богдан Гринчук
Я з повагою відношуся до членів цієї самої «Свободи». Ідеологія, програма – цяця-ляля: голосую чотирма кінцівками! Дрібна проблемка: оця люксусова партія регіональна, себто западенська. Даруйте, а на якого милого мені партія, яка мене, генетичного націоналіста, має переконувати в тому, що український буржуазний націоналізм є моєю сутністю? Хлопчики, працюйте на півдні, сході, центрі України, а я вам такі ідеологічно канонічні статейки вималюю, що хоч на Крісьбі виставляй. І ще одна дрібностка: ваша старшина не продасться?
Великі, знаєте, сумніви маються.
Коли я зустрічаю в пресі щось таке оригінальне, на кшталт «Ющенко – націоналіст», мене огортає сум. Докотилися? Досоромилися? Оце – дух нації? Мені що, відмовитися від національності на знак протесту? Маю провідника, який може стати на прю з Щербицьким щодо темпів русифікації України? Ні, по кількості національно свідомих вуликів, звісно, він перепльовує комвождя, але… мертві бджоли не гудуть. Можна розмальовувати одні вулики в жовто-блакитні кольори, інші – у малиновий, але коли в них на рамках замість меду засушені комахи, то кому потрібен цей національний антураж?
Чи не з початку заснування часопису «Україна молода», я є його постійним читачем. Із-за проукраїнськості, у першу чергу, і об’єктивності. З пришестям у головноредакторське крісло земляка трьохвідсотково всенародного улюбленця почалося відверте аж до цинізму лизання В.Ю. навіть у ті місця, до яких у принципі нібито добратися не можна. І це ще було б терпимо: чому б і не потішити марнославного земляка фіміамом його надуманих чеснот? Запопадливі холуї, відомо, міри не знають. Як вам, приміром, подобається підвищення статусу Віктора Ющенка до національного символу? «Символом поряд зі стягом, Тризубом. І славним «Ще не вмерла…» - так і написано на п’ятій сторінці колись шанованого мною часопису.
Символ то й символ. Я, значить, не доріс до усвідомлення. Пам’ятаю тільки, що це річ світоглядної величини. І щось-таке, що не вживає лайливих слів. На відміну від новоявленого символу. На сайті «УП» опубліковано деякі епізоди із, даруйте, дискусії під час останнього скандального засідання РНБО. Облишу обзивати Віктора Ющенка «символом», але нагадаю, що він який не є не улюблений, та все ж Президент України. Так би мовити, лице держави. Як підказує народна мудрість: «Що кому годиться: козакові шабля, мужикові свиня». А тепер «шабля» від Президента із засідання РНБО: «У вас все тримається на хабарах! І якщо не заплатите своїм партнерам у Верховній Раді…, то вони до вас, вибачте, жопою повернуться!» То як, козак чи все ж таки хамовитий мужик наш «символ»? Ще більш гидотно, що в «групу підтримки» він викликав, скажімо, не переобтяжену інтелігентністю Інну Богословську. «Пані, ви просто воровка і шахрайка!» - це вже від «лиця» Партії Регіонів в адресу не якійсь-там сусідці за парканом, а Прем’єр-міністру України.
Оце маємо і «символи», і «лиця» влади. Порядна людина ОЦИМ відмовилася б потиснути руку. З природного почуття охайності. Можна вважати «нормальним по-українськи», коли глави зарубіжних держав відмовляються зустрічатися з Президентом України. Усе повертається на круги своя: то Президент США вважав нижче своєї гідності сісти поруч з Кучмою, а тепер-от Саркозі сахнувся від Ющенка як від пранцюватого. Та й пані Меркель воліє з ним не спілкуватися. І український народ в більшості йому не довіряє. Ну так, уся рота крокує не в ногу, один поручик тримає крок.
Один з відвідувачів мого блогу в досить некоректній формі дорікнув мене в «очернітєльстве». Мовляв, не все ж погане робить влада, є й добрі справи. Жаль, що цей, видать, козачок із канцелярської братії не навів прикладів цієї можновладної доброти. Зате я твердо знаю, що влада, і попередня, і нинішня для мене нічого хорошого не зробила. Не вважати ж добром той незаперечний факт, що за рівнем доходів я належу до трьох чвертей народу, які комфортно розташувалися за межею бідності. Еге ж, до злидарів. І перестаньте, зрештою, вішати мені локшину на вуха якимись особливими заслугами хоружівського месії перед українством. Одна папланина і ніяких конкретних дій проти україножерів. Помиляюся: нагороджує їх державними нагородами. У ім’я якоїсь тільки йому зрозумілої та відомої місії.
По суті, ці месіанські завихрення мене не цікавлять. Ну був гріх: агітував, дер горло, голосував за нього, дружина щиро молилася за «мученика за народ». З ким не трапляються конфузи. Тепер-от спокутуємо. Розумнішаємо. Щоправда, ще не настільки, щоб у черговий раз не наступити на ті самі граблі. З нашим-то вибором: один відверто холуйствує перед Кремлем, другий надіється на дядечка Сема, третя напропалу кокетує то з москвинським ведмедем, то з галльським півнем, мовляв, і тому дам, і цьому не відмовлю. І дюжина політичної шантрапи, щоби нас до кінця забаламутити. Щоби з того самого політичного мотлоху обрали, значить, рятівника нації. Порятуй нас, Дажбоже, від рятівників, а з ворогами ми вже якось самі справимося.
Якщо до цих пір вижили як нація, як українці, то це означає одне: ми таки вміли ненавидіти своїх ворогів. Тільки любов до роду, до рідної землі, ненависть до ворогів та прагнення до свободи давали нам силу витримати, вижити. Через неможу, через нехочу, через неможливо. І ось ми є. Нас можна пощупати. З нами можна спілкуватися. Ба, нас можна навіть визнавати, хоча, делікатно кажучи, десь ми бачили це визнання ситих снобів.
Ще б трішки і був би нам сам чорт не брат. Суща дрібничка: усвідомити, що народжений вільним сам повинен дбати про захист своєї свободи. Правда ж просто? ПОВИНЕН. Себто зобов’язаний честю гарантувати, що свобода людини, родини, Батьківщини понад усе. Призабули, панове, заповіти предків, ходимо на налигачі в чужого бога. Ремигаємо жуйку із «Свобод» та москальського «телемила». Усе розчаровуємося (і кінця тому розчаруванню не видно) у родимій можновладно-політичній шпані. Дружно заявляємо про свою недовіру до неї. І залишаємо її ж при владі. Смішно, правда ж? А коли стане соромно? Пора б уже.
22.02.09,
Богдан Гринчук
2 коментарі:
як на мене, соромно не стане... доведеться відмовитися від нац.почуттів на знак протесту...
2Petro:
Ну аж вже таким песимістично налаштованим точно не варто бути :). Нормальних людей все прибуває. Бачу от хоча би по своєму робочому оточенню.
Дописати коментар