Парадом по агресору

Мудрі люди вже здавен прийшли до простого житейського висновку: «Нове – це, як правило, добре забуте старе». Не є винятком і «новий світовий порядок» який взялися встановлювати очамрілі від нафтогазових баришів, а ще більше від імперської шизофренії, чекістські керманичі москвинської орди. Суть «нового світового порядку» по-москвинськи стара як світ: право на загарбання чужих територій. Московія це «право» успадкувала від свого духовного та, у значній мірі, і генетичного попередника – Золотої Орди.

Відверто кажучи, я з жалістю і співчуттям дивлюся на тих простаків, хто просторікує про поганих москвинських правителів і про хороший москвинський народ. Будьте певні – одні другого варті. Ще з часів Андрія Боголюбського, коли в 1169 р. було захоплено і вщент знищено Київ, пограбовано і винищено киян, сплюндровано святині, «добрі» москвини за наказом своїх правителів радо йшли підбивати, поневолювати, грабувати, визискувати, убивати сусідні народи. Що, це Іван IV Окаянний до ноги вирізав людність Казані, чи все ж таки «добрі» москвини ? А Батурин ? Князь Меншиков дав дикунський наказ, а винищили батуринців до немовлят включно все ті ж «добрі» москвини. А Київ 1918 р. і хрестоматійні слова М.Муравйова: «... наше гасло – нищити все немилосердно».

Знаєте такого Олександра Дугіна – ідеолога «євразійства», себто новітнього московинського імпершовінізму ? Забагато честі, відмахуєтеся ? Згоден, але саме цьому «Геббельсу-2» довірено озвучувати відкритим текстом те, що завуальовано, натяками «на публіку» просторікують Путін та «путьониші». У розпал москвинсько-грузинської війни цей Дугін з відвертим «євразійським» цинізмом заявив: «Ця війна є нормальним елементом нового світового порядку». І пояснює світовій темноті: мовляв, з моменту визнання незалежності автономії Косова міжнародна правова система перестала існувати, а це означає, що недоторканість кордонів як основний елемент світового порядку перестав бути стримуючим фактором. Отже, Московія має «законне» право захоплювати чужі території «за принципом цивілізаційної близькості» аж доти, доки її не зупинять. Спробую перекласти цю імперсько-дикунську маячню на людську мову. Московія вважає, що тепер у неї розв’язані руки і вона може загарбувати всі «цивілізаційно близькі» до неї землі. Які «близькі», стривожилися ? Визначення «близькості» започаткував загальновизнаний психіатр «загадкової москвинської душі» Федір Достоєвський (і що загадкового може бути в захланності (жадібності, ненаситності, хтивості) москвинської натури ?): «Там, де стала московська нога – є московська земля». Себто москвин-окупант автоматично вважає загарбану землю «ісконно» своєю і ніколи добровільно її не покидає. Хіба що отримає спочатку по морді, а потім під зад.

Новітні «цивілізовані» імпер-держиморди цю «близькість» значно розширили. Тепер «законним» приводом до агресії може стати «защита прав рускоязычного населения», адже «московська земля там, де звучить москвинська мова». Це раз. Загальновідомо, що споконвіку москвинські правителі ні в грош не ставили життя своїх підданих. Тепер же, виявляється, вони готові вщент нищити міста і села в чужих землях задля «защиты ущемленных прав сограждан». Якщо при цьому будуть ущент винищені ці самі «сограждане», так важливий же принцип, а не окремо взятий «согражданин». Тим більше, що «наклепати» цих «сограждан» легше-легкого: підданим чужої держави абсолютно незаконно, зате швидко і без бюрократичних зволікань, видаються паспорти громадянина Московії – і ось вам свіженькі «сограждане» на чужій території, яких треба «захищати» всіма засобами аж до окупації включно. Це два. Ну і три: чужа територія оголошується «сферою національних інтересів» Московії і це може послужити також «законним» приводом для агресії. Можна також заявити, що з якоїсь чужої території надходить загроза цим самим «національним інтересам». А можна цинічно назвати свою агресію, приміром, на Грузію, «принуждением к миру». Та мало яких приводів можна придумати для виправдання своїх загарбницьких інстинктів ? Не будуть же москвини відкривати про себе непривабливу правду: «Вовк, може, їсти захотів !.. Не вам про теє, дурням, знати !»

Зрештою, праця ніколи не була в пошані в москвинів: навіщо працювати, коли в загарбленій країні самому можна стати як не паном, то підпанком, наглядачем, погоничем, жандармом. Головне, що появляється влада і право та сила грабувати. Недарма ж у москвинів і приказка побутує: «Що взято – то свято». А взято чужих земель у стократ більше, ніж мали своєї. Гадаю, шановному панству корисно буде знати деякі цифри.

У другій половині ХІІІ ст. удільне Московське князівство мало територію 216 тис.кв.км.
У ХІV ст. – 560 тис.кв.км.
У ХV ст. - 8 млн. 720 тис.кв.км.
У ХVІІ ст. – 14 млн.392 тис.кв.км.
У ХVII ст. - 17 млн.080 тис.кв.км.
У ХІХ ст - 22 млн.кв.км.
У ХХ ст - 23 млн.кв.км.

І кожен кілометр – загарбаний, кожен – политий кров’ю поневолених народів, на кожному – брутальний слід не правителя, а ординця-москвина. Зрештою, вчитайтеся в зойк болю, жаху і омерзіння простого користувача Інтернету на одному з російських сайтів (мовою оригіналу): «Принесите нам еще чужого мяса. Принесите нам еще грузинских голов. Залейте Грузию напалмом, насадите младенцев на штыки, насилуйте женщин, пытайте стариков – главное, чтобы в прямом эфире, чтобы мы могли мастурбировать на государственное ультранасилие… Мы, русские, сегодня – стая озверевших от крови зверей, потерявших всякую стыдливость, ревущих от восторга, вопящих от запретной, стыдной радости: «Мочи их! Мочи их, бл…! Замочите их всех, ублюдки!»

Сусіди, грім би їх побив ! І нікуди від них не дінешся. І ніколи, до скону віків не дадуть вони нам спокою, ніколи не визнають нашу незалежність, ніколи не перестануть зазіхати на нашу землю. Гадаєте, це гаркавий маніяк-сифілітик придумав, що без України Росія не зможе існувати ? Перед Полтавською битвою ще один правитель-маньяк Петр І сказав однозначно: «Отторжение малоросийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий».

Усе тече, усе змінюється... окрім захланності москвинів. Які можуть бути в цьому сумніви, коли невід’ємною узаконеною складовою державної зовнішньої політики Московії є т.зв. «Доктрина Путіна» про право Росії втручатися у внутрішні справи держав, де є значні російськомовні меншини. (Уже й не знаю, чого більше – цинізму, лицемірства чи нахабства в тупому визначенні всіх без винятку російськомовних громадян інших держав «соотечественниками»). Після демонстрації дієвості «Доктрини Путіна» в Південній Осетії наступним об’єктом її застосування буде Крим.

Я не песиміст, тим більше не страхопуд, але, най і зі злістю, стверджую: ніщо не заважає Московії здійснити в Криму «миротворчу операцію» в стилі «Доктрини Путіна». Чим це обернеться для москалів – це вже інша справа, але суспільний настрій, політична ситуація не просто сприяє, а замалим не волає: «Напади на Україну !» І я говорю не про Московію: там абсолютна більшість москвинів аж повискує від нетерпіння, коли кремлівські вожаки «поставят хахлов на место». Я говорю про нас, українців: про патріотів, яким за гризнею «хто більше любить Україну» ніколи думати про безпеку цієї неньки-України; про політичну шпану, гендлярів, скоробагатьок, продажних шкур, зрадників, московських агентів і відвертих яничар, котрі видають себе за політиків і в «цирку під куполом» та поза ним торгують оптом і вроздріб Україною; про владу, котра за взаємними інтригами, підсиджуваннями, візантійськими підступами власноруч розбиває благенький мур національної безпеки; про президента, котрий убрався не в свої штани і в своєму маніакальному прагненні стати месією, національним лідером, Провідником і покерувати державою ще один термін, перетворився в зневаженого «батька-тирана» в оточенні напівкримінальної авантюристської погані і готового задля своєї нав’язливої ідеї нехтувати національними інтересами.

17 років незалежності, які так і не зробили Україну незалежною. 17 років багатовекторної, по суті, проститутської «і вашим, і нашим», зовнішньої політики. 17 років холуйського «стратегічного партнерства» зі споконвічним ворогом, який ніколи не скривав і не скриває своїх загарбницьких намірів щодо України. 17 років без сформованої і узаконеної національної ідеї як стрижня державної політики. 17 років внутрішнього мародерства народного майна. 17 бездарно проср...них років. Ось такий гоноровий підсумок з нагоди і на честь Дня Незалежності України. Символом «незалежного» ідіотизму може стати нагородження орденом Ярослава Мудрого київського мера Льоні-космоса і присвоєння звання народного артиста України Данилку за любимий москвинами сценічний образ Вєрки Смердючки. Віват, маестро президент ! Оце утнув ! Ну як же після цього в екстазі не об’єднатися Україні ? І отарою поперти під «старшого брата».

Загроза військової агресії Московії, яку так уперто вважали міфічною і зустрічали голим задом, бо голову по-страусиному ховали в пісок, стала реальністю. І для політиків, і для громадян України настав момент істини. На фоні безтямної, дурнуватої, кухонно-містечкової внутрішньої війни «всіх проти всіх» за владу, правового нігілізму, приклад якого подає президент, розбалансованості влади, усеохоплюючої корупції, аморальності чиновників від держслужбовців найвищого рангу до дрібного клерка, перед лицем загрози територіальній цілісності держави безбоязно, демонстративно-публічно і десь-навіть вальяжно заявило про себе яничарство. Видатний «двічі несудимий» політик Янукович вітає «миротворчу операцію Росії в Південній Осетії», закликає до підтримки «зусиль Росії по збереженню стабільності в кавказькому регіоні» і вимагає офіційного визнання Україною незалежності Південної Осетії та Абхазії. Щирий москвинський патріот Симоненко реєструє у ВР проект постанови (постанови не «ветуються» президентом) про визнання незалежності цих маріонеткових квазі-держав. «Кагебіст, які не бувають у відставці» Литвин патякає про нейтралітет України в російсько-грузинському конфлікті і про якусь непрошену «посередницьку місію», що фактично є тим же схваленням московської агресії. Юлія Тимошенко в стилі «краще пізніше, ніж ніколи» бубнить про територіальну цілісність Грузії, але ні півсловечка осуду московської агресії з її вуст не прозвучало. Президент Ющенко, зрозуміло, підтримав кума Міхо, заразом не забувши попіаритися, щоби на чужій біді хоч на пункт-другий покращити свій сороміцький рейтинг.

З політиками все зрозуміло. Ще за 300 років до нашої ери щирий давньогрецький українець Платон казав... та, їй-право, я не блазнюю, а впевнений, що тільки українець міг так точно сказати про нинішню українську владу. Судіть самі: «Коли до влади приходять люди вбогі й спраглі особистого благополуччя, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи, як би урвати ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар». Сучасники точніше не скажуть.

А як же український народ ? Той, що великий, свободолюбивий, гоноровий, мудрий, страдницький та страх який сумирний ? Нормально, ремигає народ. Здебільшого по-малоросійськи, зрідка пускаючи патріотичного півня. У основному ж у доброму хуторянському стилі: «моя хата скраю – нічого не знаю» та «якось воно буде, ану ж лихе промине».

Два незалежні соціологічні центри провели опитування в усіх регіонах України на тему п’ятиденної російсько-грузинської війни та щодо позиції України в цьому протистоянні. Можливо колись і був великий, гордий, свободолюбивий народ, але зараз якось не випадає особливо пишатися своєю приналежністю до цього холопського народу з вираженим комплексом меншовартості.

Тільки 44,4 % опитаних уважають дії Москви агресією проти незалежної держави. Натомість 41,4 % такі дії вважають виключно миротворчою операцією. Утішає, що думку про агресію висловлюють 60 % молоді віком 18-19 р. Зате агресора вважають миротворцем 52,3 % веломудрих склеротиків-маразматиків віком за 60 років. (Я завжди був прихильником уведення вікового цензу на участь у виборах: дати право участі з 16 років і позбавити цього права років так з 65. Дідусям – столи для доміно, бабусям – лавочки для пліток!)

І негру похилого віку відомо, що Україна самостійно не в змозі протистояти московській агресії і що тільки європейська система колективної безпеки-НАТО може гарантувати її територіальну цілісність і незалежність. Що думає з цього приводу народ ? Тільки 18,2 % однозначно підтримують вступ України в НАТО. Ще 13,2 % - щирі українці: ніби «за», але... Знавіснілих противників НАТО – 51,4 %, ще 11,7 % вважають себе противниками, але непевно. Щось на кшалт трішки вагітності. Те, що затятими антинатовцями будуть 65,7 % старих пер... звісно ж, достойників – очікувано, а от що серед молоді 18-19 р. тільки 23,7 % прихильників НАТО і 37,8 % противників, а серед 20-29 річних і того гірше – 17,8 % «за» і аж 44,4 % «проти» - це вже, даруйте, повний «єц». Крути, звісно, героїзм, але і бездарність влади, так що гордитися можна і треба, але наслідувати не рекомендується.

Дозволю собі звернути увагу шановного українства на ще одну національну тупість: 44,1 % переконані, що Чорноморський Флот РФ – це гарантія миру і стабільності в Україні. Буває. Соромно, але терпимо. Але 47,4 % таких серед молоді 18-19 р. і 33,5 % серед жителів Західної України (!) – це вже занадто. То що ж ми за народ такий ?

Практично порівну опитаних, 41,7 % на 49,7 %, вірять-не вірять у можливість збройного конфлікту з москалями.

Досить цікаво на кого респонденти вішають собак за, скажімо, непевну здатність відстояти державну самостійність і територіальну цілісність:
1) непрофесіоналізм влади – 45,8 %;
2) роз’єднаність політичної еліти – 41,8 %;
3) слабка боєздатність армії – 22,5 %;
4) роз’єднаність суспільства – 20,3 %
От така халепа. Але спокійно, громадяни. Я маю план. Звісно ж, геніальний, хоча зі своєю законною порцією сарказму: «Більше військових парадів із демонстрацією металобрухту для задоволення пихи Головнокомандувача ЗСУ – і кляті москалі від жаху притьмом побіжать самі себе «мочить в сортирах» !»

30.08.2008,
Богдан Гринчук

Казка про цимбору-6 (закінчення)

Закінчення

На те вона і казка, щоби закінчуватися щасливо. Щось на кшалт «жили вони довго і щасливо і померли в одинь день». Не впевнений, що моя казка завершиться традиційно. Герої хоч і казкові, але, треба визнати, більше схожі на фігурантів багатотомної кримінальної справи. Але вернімося до нашої цимбори.

Не пройшло і року царювання Віторіо І Банкеро, як Височайшим Указом нещодавній дрібний гендляр-контрабандист Віто Балоччі був призначений Головним Царським Канцеляристом. Гадалося б, дріб’язкова посада, ніяких владних повноважень не дає, так собі, канцелярський щур. Навіть украсти нічого, хіба що поцупити пару-трійку скріпок чи олівців. Одне слово, допоміжна служба, чиновників якої, у принципі, громадськість і знати не повинна була.

Така заведенція в нормальних царствах. Моє ж царство, нагадую, збочене і панують у ньому людці із звихненою уявою про мораль і законність. Відповідні й традиції.
Одна з них, приміром, полягала в тому, щоби хвіст керував собакою. Започаткував її незабутній «червоний директор» Леонідо ІІ. Це він додумався облагодіювати своїх фаворитів посадою Головного Царського Канцеляриста, наділяти їх повноваженнями «сірого візира», (причім без будь-якої відповідальності) і через нього со опричники фактично керувати як урядом, так і Царською Думою, не говорячи вже про каральні та фіскальні органи.

Віторіо І, як люблячий і вдячний «духовний син» Леонідо ІІ, зберіг і розвинув цю традицію. Неконституційно, обурюєтеся ? Тим гірше для Конституції. І взагалі які ще закони писані для «батька» нації ? Самозванний, єхидствуєте ? Так він про це не здогадується.
Отож, Віто Балоччі на тім’ячко звалився такий шмат влади, про який він смів мріяти хіба що під «кайфом». І як же він почав її використовувати ?

Суспільство живе за законами, у першу чергу за законами моралі. Або аморальності. Мудрий чоловік Володимир Короленко ще 90 років тому сформулював один із них: «Якщо оселити принца в конюшні, він не заспокоїться доти, доки не створить у ній хоч якісь пристойні умови для життя. Але якщо поселити в палаці конюха, він теж не заспокоїться, аж доки не перетворить його в конюшню». У своїй казці в палаці я поселив царя, котрий, схоже, удівся не в свої штани, і його фаворита з моральністю дрібного хижака, приміром, щура.

На те він і хижак, щоби наживатися на привласненні чужого, грабежем, насильством, підступами, одне слово, усіма мислимими незаконними методами збагачуватися та дориватися до ще більшої влади заради можливості ще більше збагачуватися. За лічені роки мій вигаданий дрібний контрабандист з торбами і каністрами «заробив» 550 млн. американських талярів. Нічого собі ! Якщо ви гадаєте, що в Країні Дурнів з’явився вітчизняний Білл Гейтс, то ви явно переоцінюєте інтелектуальний хист цього чоловічка. Увесь його «бізнес» - це суцільне «купи-продай», підшитий на контрабанді, алкогольно-тютюновій монополії в Забугор’ї, незаконній міграції та примітивному рекеті.
Пам’ятаєте класичне: «Чия земля ?» - «Калиткова !» ? За цим принципом і діяв родинний клан Балоччі. Спочатку було: «Чиє Мокачо ?» – «Балоччі !» Потім з намісництвом: «Чиє Забугор’є ?» - «Балоччі !» Тепер черга на приватизацію всього царства ? А чом би й ні: Країна Дурнів саме на щось подібне і заслуговує.

Щоби розвіяти в шановного панства смуток і десь-навіть острах перед такою «цимборською» перспективою, переповім я ну дуже жалісливу легенду, яка показує безмежну, сліпу довіру царя до свого фаворита.

Народ потребує провідника, національного лідера, ватажка, кумира, одне слово, вождя. А якщо цей кандидат на всенародну ікону та має навколо голови ще й німб мученика – поклонна істерика навколо такої фігури гарантована. Народ, знаєте, жалісливий. Ущербним співчуває. Таку, бач віру йому прищепили, що блаженними (щасливими, благословенними), мовляв, можуть бути тільки вбогі духом, засмучені, лагідні, милостиві, миротворці, ганьблені та гнані. Одне слово, спасенними будуть виключно ущербні, а сильні духом, мужні, гонорові на спасіння і не надійся. Якусь збочену віру придумав, осуджуєте ? Так казка ж: і царство неправильне, і народ недоумкуватий, і віра рабсько-холопська.

Щоби дотриматися законів жанру та дати привід для співчуття сердобольним громадянам, придумав я жалісливу історію. Нібито якісь супостати намірилися були проблему із народним улюбленцем-кандидатом у царі вирішити простою, але дієвою методою «від Сталіно»: немає людини – немає проблеми. Отравили душогуби майже національного майже лідера. Не так щоби зовсім, але достатньо для перетворення благообразного лиця претендента в царі в «лик звіра». Звісно, знайшлися злорадці, котрі не вірили очевидному. Мовляв, вождь не то бурячанкою неочищеною затравився, не то «ін’єкції молодості» зашкодили. Я цим злостивцям ні на грош не вірю, а сліпо вірю доктору австріяцького шпиталю «Рудольфинерхаус» Ніколо Карпано, який лікував Віто Ющоні. Сліпо вірю хоча б тому, що цей Карпано був не тільки земляком, а ще й дружбаном Віто Балоччі, і саме Віто порекомендував своєму хворому патрону віддати своє дорогоцінне здоров’я в руки приятеля-ескулапа. А те, що ще однин земляк і близький знайомий Балоччі Алекс Ровт є засновником і президентом хімічної компанії «IBE Trade», яка і виготовляє та постачає в Країну Дурнів ці самі «ін’єкції молодості», так це просто випадковість і ніякого значення не має.

Головне, навіть безапеляційне значення має, що саме дружбан Карпано глянув на страдника-вождя своїм соколиним оком і виніс «науковий» вердикт-діагноз: отруєння дігоксином ! Най буде дігоксин: усе ж таки благородніша отрута, ніж якийсь щурячий мишьяк.

Маєте знати, що в моєму царстві є така правоохоронна контора – Генеральна закриватура. Вона слідкує за дотриманням законності в царстві. Не вірите ? Уже й пожартувати не можна. Насправді Гензакриватура «дахувала» царських сатрапів та слухняно виконувала волю царя і його фаворита. Між нами кажучи, великого розуму для цього не вимагалося, тому й тупаків там зібралося неміряно. Одне слово, ця контора зайнялася розслідуванням отруєння тоді ще не царя Ющоні клятим дігоксином. Довго мислили, аж чотири роки. І вимислили науковий анекдот: мовляв, цей триклятий дігоксин виготовляється тільки в чотирьох царствах – Канадії, Амариці, Бритії та Москалії. Мовляв, достатньо взяти взірці дігоксину, які виробляються в цих царствах, та порівняти з отрутою, яка вразила ясновельможне тіло, - і супостат буде зловлений за руку.

Тупість нишпорок з Гензакриватури просто-таки вражаюча. Кожен, хто мається дур’ю, цю «рідкісну» отруту може виготовити у власній кухні. Ви готували картоплю фрі ? Еге ж, засипаєте картопляні пластівці в ємкість з олією і жарите до золотистого кольору. Так от, якщо в цій самій олії жарити картопляні пластівці день, другий, третій, то на четвертий день олія стане в’язкою і в ній буде 38 відсотків дігоксину. Таку дігоксинову олію, приміром, у Бельгії додавали у корм для курей. Птиці це не шкодить, а от людина, яка таку курку з’їсть, обов’язково отравиться. До речі, спалахи харчових отруєнь дігоксином у кінці минулого століття були зареєстровані і в Амариці та Італії. Як бачите, не все так однозначно з цим «отруєнням віку», але для політичної розправи, наприклад з кумом, який відбився від рук, привід непоганий.

З глибоким сумом і самокритикою сповіщаю шановне панство, що якась неправильна, просто-таки неканонічна казка в мене виходить. Гадалося б, оповідаєш казку про цимбору, ну й видумуй всілякі вигадки про видуманих героїв. Ан ні, усе заносить на царя-батечка. А він же народний ! А що вже мудрий: увесь розум з’їв і став тямущий аж по коліна в Біблії. І за що народ в таке щастя втелющилися ?

Така вже людська натура, що влади як і грошей ніколи не буває забагато. Ставши внаслідок усенародного розгелдишу «п’ятирічним» царем Віторіо І Банкеро, мій герой хоч і набув великопанської пихи, але зберіг і дещо людське. Приміром, він відразу ж глибоко замислився про своє місце в царстві на наступні п’ять років. Треба відмітити, що на царство він прийшов з 52 відсотками народної підтримки і довіри та статусом загальнонаціональної ікони. І тут зробив свою чорну справу ще один суспільний закон: «Царя робить свита». Свита із цимбори свою справу зробила на «відмінно»: на четвертий рік царювання всенародна підтримка і довіра впали до 6 (шести) відсотків. Цар у це не вірить. Цей цар узагалі вірить тільки в сказане ним самим і в те, що нашіптує йому на вухо його «сірий візир». Скажімо, що для гарантованого наступного п’ятирічного царювання необхідно політично і морально знищити всіх суперників. Знешкодити, примінюючи методу «ціль виправдовує засоби». Позбутися, використовуючи незаконні, підступні, підлі засоби, навіть за рахунок національних інтересів. Усе нормально: а що ж іще вміє цимбора ? Цікавитеся, який, мовляв, у цьому «балогані» інтерес Віто Балоччі ? По-перше, єдине, що відділяє мокачовського «справжнього мужика» від нар і загальної параші – це його наближеність до тіла САМОГО. По-друге, якщо це буде вигідно Балоччі, він, не кліпнувши оком, здасть, по-цимборськи мовлячи, «кине» свого благодійника-патрона. Така вже «заповідь» у цимбори: обдури ближнього і не забувай про дальнього, позаяк дальній може наблизитися і обдурити тебе.

Це – реальна перспектива для царя. Для себе ж «сірий візир» має стратегічний «План «Балоччі». Признаюся як на духу: ніколи не підозрював, що в мене така схиблена уява, щоби вигадати подібне неподобство.

Зпосеред дурнуватих традицій у моїй казковій Країні Дурнів неперевершеною за своїм ідіотизмом була звичка царів передавати царські повноваження своїм фаворитам. Так уже якось історично склалося, що фаворитами ставали людці зі, скажімо, ущербними моральними якостями. І от вони-то і правили царством. Звісно, від такого збоченого правління царство трусило мов у лихоманці, народ гибів у злиднях і тільки кучка кровопивць жиріли як п’явки на голому тілі. Треба додати, що всі фаворити були злостиві як зінське щеня, а що вже капосники, то їх хлібом не годуй, а дай тільки ближнім нашкодити.
Перед вошестям на царство Віторіо І останній фаворит Леонідо ІІ Віто Медвіні зі злостивості (мо’ й просто виконував волю своїх азіятських хазяїв з Москалії) нагадив не комусь персонально, а всім країнодурцям на багато років наперед: спільно з «нечистою совістю нації» Морозето розробили такі зміни до Основного Закону Країни Дурнів, які повністю розбалансували державне управління. Царськодумська елітна шпана з великого розуму та ще й із захопленим вереском це безглуздя затвердила.

Родзинкою конституційного неподобства було обов’язкове створення в Царській Думі коаліції думських фракцій, яка і формувала виконавчу владу в царстві.

Таке довге пояснення необхідне, оскільки саме коаліція мала б зіграти ключову ролю в «Плані «Балоччі». На заваді реалізації цього Плану стоїть демократична коаліція. Вірно розумієте: якщо ворог не здається, його треба знищити. Для цього були задіяні «гідні сини» Забугорської цимбори Крілетті-Петьоні з чотирма такими ж покидьками, царською кумасею і двома агентами Москалії. Не назбиралося і десятка, зневажливо пхикаєте ? Мовляв, для державного перевороту, себто «ширки», треба, щоби у фракції «Наша Дурь» виявилося 37 запроданців ? Якщо врахувати ступінь аморальності, продажності, корумпованості, безбатьківства народних обранців, нижчеплінтусовий рівень їх національної свідомості, то... хто зна ?

План передбачає створення «ширки» з янучарською братвою та плаваючою в політичній ополонці фракцією Вольдемара Литвино (ще одного не такого й засекреченого агента Москалії в чині полковника запасу ВЧК). Поки що викобелюються як теля на вигоні Комуняки, але то просто набивають собі ціну: окрик з Москалії – і отарою ломануть в «ширку».

Наступним етапом «Плану «Балоччі» передбачається політично-державний «дерибан»: Віто Янучаро – Голова Царської Думи, Віто Балоччі – Візир у Царському Уряді, Арсено Яцені – на вибір або Головним Канцеляристом, або Міністром Закордонних Справ, або Головним Банкіром.

Далі все як у казці. Пануюче організоване злочинне угрупування в складі янучарської братви, забугорської цимбори, червонопузої наволочі та підступно-фарисейських «потрібних для держави» відразу ж відновлюють статус «рабів, підніжок, грязі Москалії». Раб, знаєте, комфортно себе почуває тільки в нашийнику і плазуючи перед хазяїном.

Далі План передбачає технологію працевлаштування Віторіо І Банкеро на другий царський термін. Вона полягає в усуненні з політичної арени головного суперника Джуліани Тимошено. Тут уже в хід іде вся гидота, підлота, мерзота, на яку тільки здатні ниці людці: брехня, підступи, облудні звинувачення, нахабне втручання в діяльність, необгрунтовані притичини... Усе це вже реалізовується. Чого варті звинувачувальні повискування канцелярських щуренят. Ефект від такого технологічного маразму, до честі народу, зворотний: стійка відраза до канцелярської цимбори, стабільне падіння поваги до царя-батенька і впевнений ріст популярності Леді Дж. На цей випадок у Плані передбачено варіант «Л»- ліквідація. У стилі «ми мирні люди, але КАМАЗів на дорогах у нас вистачає».
Після реалізації варіанту «Л» питання другого терміну царювання Віторіо І вирішується методами, випробуваними в Мокачо на виборах мера та в другому турі попередніх царських виборів. Є одне «але». Немає ніякої гарантії, що при такому розкладі запланованим фаворитом буде Віторі І Банкеро. З таким же успіхом ця банда може послати в царі Янучара або й Балоччі. Вибори-то будуть фікцією. Та й будуть вони останніми. А й справді, на кий ляд цимборі цей головний біль з виборами.

Не вийшло в мене щасливого кінця. Я ж попереджував, що моя казка неправильна, неказкова. І герої мої ущербні, безнадійно хворі на непротивлення совісті та войовниче безчестя. Зрештою, і казкар з мене нікудишній.

Ех, написати б світлу казку за журливими мотивами пісні Олександра Галича:

А ще кажуть, що десь є острови,
де неправда не буває права !
Де совість – потреба,
а не солдатчина !
Де правда надбана,
а не призначена !

26.08.08,
Богдан Гринчук

Казка про цимбору-5 (продовження)

Продовження

Чергову частину моєї казки доречно розпочати з відомої крилатої фрази: революцію задумують ідеалісти, здійснюють романтики, а її здобутками користаються негідники. Зрозуміло, що до нашої реальності це не має ніякого відношення. Це ж навіть страшно подумати, що здобутками, приміром, Помаранчевої революції могли скористатися лайдаки. Ні, від такого злостивого наговору благородним гнівом запалає серце кожного свідомого українця.

От у моїй Країні Дурнів таке неподобство органічно ввійшло в заповіді харцизької віри. Звідси й казкова народна мудрість: до Бога високо, до царя далеко, а пани з підпанками й війтами – суціль собаки.

Шановне панство, гадаю, зрозуміло, що шукати справедливості в моєму казковому царстві – марна справа. Була б вона, й казка була інша. Але не все так погано навіть і в Країні Дурнів, ба, навіть є чим гоноритися. Скажімо, у сусідній Гунгарії тамтешня поліція, знічев’я, видать, склала таку-собі карту злочинності на колишніх імперських землях. Зрозуміло, список найкримінальніших міст очолило Москалермо. Наступним, як це не прикро, зі значним відставанням, іде Києвополь – столиця моєї вигаданої Країни Дурнів. А от мені на втіху, почесне третє місце гунгарські поліціянти надали маленькому провінційному містечку Мокачо. До столиць прирівняли ! А я все «цимбора», «гендляри-контрабандисти», «родинний клан Балоччі-Петьоні...» А вони ж злочинці міжнародного класу ! Того й дивися заслужать найвищого визнання – оголошення Інтерполом в міжнародний розшук.

Кому як не мені, хто і придумав усі ці неймовірні події в Країні Дурнів, знати, що підвалини майбутнього визнання тихого повітового містечка Мокачо «кримінальною столицею» нарівні з традиційними центрами злочинності, заклав не хто інший як Мікаело Токаріні – «Гоша». (Гадаю, він до цих пір, десятий рік поспіль, усе ще дає покази св.Петру перед небесними вратами. Самі розумієте, людині таки є в чому покаятися).

Для невтаємничених у закони злочинного світу мойого казкового царства фігура «Гоші» виглядає досить загадковою. (Надалі ви зрозумієте, чому я стільки уваги приділяю цьому своєму придуманому персонажу). У злочинному світі Забугор’я мав «Гоша» статус «коронованого злодія в законі», хоча, бодай для годиться, не мав навіть якогось завалящого тюремного стажу. Більше того, він ні разу (!) не притягувався до кримінальної відповідальності. Заразом, цей достобіса добропорядний, законослухняний громадянин був «дозорцем», себто «авторитето уно», для всіх злочинних угрупувань Забугор’я. Це ж про «Гошу» тоді ще намісник провінції Дон Віто Балоччі з повагою сказав: «Лідер Мокачовського злочинного угрупування навів порядок у провінції, чітко розприділив сфери впливу...» Щоправда, ці слова були сказані про вже упокоєного «Гошу». Спробував би він назвати «Гошу» лідером бандюганів заживо, мордобоєм, як це було в його мерські часи, «виховання» не обмежилося б.

Щодо «непритягнення до кримінальної відповідальності», так «своїх» копи не чіпають: цимбора «Гоші» була ударною силою Забугорської поліції... у ліквідації інших «бандформувань». Показовою була спільна операція доблесних поліцейських «орлів» та «Гошиної» «бригади» під час ліквідації вужоградських «бригад» Аділоні і Андрійканічі. За що перестріляли вужоградську цимбору ? Звісно ж, не заради торжества справедливості чи закону. Привід вагоміший: за контроль над «вікном» для контрабанди на словацькому кордоні. Отут якраз доречно навести заключні слова хвалебного спічу Віто Балоччі на адресу лідера Мокачовського злочинного угрупування: «... викликаючи при цьому повагу навіть місцевих правоохоронців». Ще б пак не викликати: за таку успішну ліквідацію бандформувань керівні «копи» отримували подяки, зірочки на погони, підвищення... і свою долю від бандитської здобичі. «Дахування» - бізнес ризикований, але достобіса прибутковий.
І все ж, щоби стати «авторитето уно» та «дозорцем», недостатньо тільки жити душа в душу з доблесними правоохоронцями. Хтось надзвичайно авторитетний в кримінальному світі повинен був «опікуватися» «Гошею». Був у «Гоші» такий «хресний батько».

Щоби було зрозуміло, що в траві пищить і звідки роги ростуть, у свою казку я мушу ввести два нових персонажі.

Джованні Данкано, мешканець с.Загато, що сусідує з рідним селом Віто Балоччі Завидо. На два села була одна школа, так що Джованні і Віто при зустрічах частенько згадували спільне шкільне босякування. З моїм казковим царством сусідувало споконвіку вороже азіятське царство Москалія з найкриміналізованішою в світі столицею Москалермо. Найкрутішими ж бандюганами в ній заслужено вважалися зарізяки із «Сонячного» злочинного угрупування. Цей «сонячний» розбійницький спрут запустив свої хижі щупальця не тільки в Європії-Азії, але добрався й до самої Амарики. Так от, Федеральний Таємний Приказ Москалії у списках Донів «Сонячних» поруч із їх лідером Сімою Могільманом – «Сєвою» згадує і «селюка» Джованні Данкано. Заслужив таку честь Джованні завдяки своїм довірливим взаєминам із Доном Сімою: був він його «контролером» в Забугор’ї. Провінція ж, нагадую, межувала аж з чотирма царствами, дуже важливим «вікном» для контрабанди. Урозуміли ланцюжок «Сіма Могільман – Джованні Данкано – Мікаело Токаріні («Гоша») – Віто Балоччі з родинним кланом» «Барвеню» ? Пікантна дрібностка: у числі засновників «Барвеню» фігурує Іліо Токаріні – рідний брат «Гоші. І вже ні в кого із мокачовців не викликає подиву просто-таки фантастична кар’єра Іліо: від дрібнокаліберного опришка до... голови Мокачовської повітової думи, а згодом і до голови Мокачовського повітового царського представництва. Ви вже здогадалися, що опришок став царським представником («професіоналізм, патріотизм, порядність» - пам’ятаєте ?) в епоху Бджоліні Трипільського і його «другого «Я», Головного канцеляриста, він же «сірий візир», Віто Балоччі. Якщо ви думаєте, що це було єдине одіозне призначення виплодка «Барвеню» на важливу державну посаду, то ви явно недооцінюєте ступінь залежності царя від опришка.
Підсумовуючи мерсько-намісницький період родинного клану Балоччі-Петьоні з його кримінально-комерційним спрутом «Барвеню», можна зробити тільки один безваріантний висновок: Забугорською провінцією керує «даховане» царем організоване злочинне угрупування, лідером якого є Віто Балоччі. Залишається відкритим дрібне питання: хто в кого «шісткує» ?

Щоби було цікавіше читати мою казку, вигадаю-но я революцію. Не так, щоби справжню, швидше масові гульки на майданах, але гармидер був нівроку. Гріх нарікати, революціонували в комфортних умовах: грошей було вдосталь, вистачило всім ще й залишилося, намети, меню, розважальні програми, демагогія політиків, лицемірство, облуда – усе як і належить при солідно складеному бізнес-проекті. Знайшлися злостивці, котрі назвали це дійство «революцією мільйонерів проти мільярдерів», та чи варто звертати увагу на бочку дьогтю в ложці меду ? Як на мене, то неперевершеним за ступенем дебілізму є визначення інтелектуалки із Донбасії п.Хаміні: мовляв, це була революція «наколотих апельсінов і амарикових валєнок». На тому і зупинимося.

У результаті вселенського розгелдишу на царський трон було короновано Віто Ющоні. З двох причин: а) опинився в потрібний час у потрібному місці; б) під лихий час і кум за собаку. Звідкіля було країнодурцям знати, що обравши такого царя, у «підцарки» вони обирають і Дона Віто Балоччі з цимборою ? Як кажуть мудрі зулуси: якби в Абрама був той розум спереду, що в Івана ззаду, став би він великим чоловіком. Громадяни Країни Дурнів принципово жили виключно заднім розумом. На відміну від нас веломудрих і гонорових громадян України, чи ж не так ?

Про Віто Ющоні надалі згадуватиму тільки у зв’язку з його службою на посаді царя в Царській... ні, таки Цимборській Канцелярії Балоччі. Скажу тільки, що не пройшло й року його царювання, як він перетворився в натурального Бджоліні Трипільського, уявив себе «месією», «батьком нації» - Усезнаючим і Непогрішимим. На те вона Країна Дурнів, щоби нею керувало щось-таке веломудре. Додам, що з появою Ющоні на царському сідалі офіційно завершилася епоха «кучмонізму» (неофіційно духовний «син» і далі продовжував справу свого «батька рідного») і почалася епоха «кумізму».

Загальновідомо, що короля робить оточення. Царя Віто І, котрий наступного ж після інавгурації дня, 24 януара, вирішив, що він не «народний», а «наднародний», відразу ж почали «робити» преторіанці (особиста гвардія). У народі їх ласкаво лаяли «любими друзями».

Треба признатися, що навіть для Країни Дурнів придумав я царя геть негодящого: нерішучого, зрадливого, себелюбного, пихатого, безвідповідального, з «руками, котрі не крали», але від краденого не відмовлялися, принципово нечемного, якщо виходити з того, що точність – це ввічливість королів, ну і, свята справа, патологічно владолюбного. Зрозуміло, що в реальному житті великий, мудрий і гоноровий народ такого царя не обрав би собі ніколи. Хіба що народ такий нікчемний як і його обранець.

Ех, цьому казковому царю пасти б бджоли, склеювати б трипільські горщики, клацати б на рахівниці в якійсь хоружнянській бухгалтерії та поліпшувати б демографічну ситуацію в царстві – і був би він шанованим у царстві громадянином, а не тільки авторитетом для 6% населення.

Одне слово, не встиг ще під присягою царя висохнути атрамент на його підпису, як з «народного» він перетворився в типового Бджоліні Трипільського. Від месіянських завихрень у нього навіть зовнішність змінилася. У казковому царстві це видається за велич на лику, а в реальному житті називається пихатістю. По-простому, одівся чоловік не в свої штани, та ще й явно завеликого розміру, від зарозумілості надувся як вош на мороз і величається мов куций бик у череді. (Про «лик звіра» попліткуємо при іншій нагоді).

Якщо в царстві запроваджено «кумізм», то хто б сумнівався, що для «потаємного» кума Віто Балоччі кум Бджоліні біля царської годівниці виділить хлібне стійло. Враховуючи досвід, не побоюся цього слова, професіоналізм Дона Віто в «дерибані» «повеневої» допомоги під час його намісництва в Забугор’ї, призначив його цар Міністром з виняткових ситуацій. Як кажуть, багатому й чорт яйця носить: то Дон Віто «дерибанив» тільки те, що виділялося з царської казни та гуманітарну допомогу на одну провінцію, а тут у нього в руках опинилися «надзвичайні» кошти для всього царства. Ну звісно ж, поставили вовка сторожем у кошару. А там – відомо: своя пазуха ближче.

Але це – звично, навіть буденно. Я от придумав зовсім неймовірне, щось-таке, що навіть у Країні Дурнів не мало б відбуватися. Отож, читайте і не вірте ні одному слову: такого не може бути, позаяк бути такого не може ніколи.

За морем-океаном в Амарикському царстві була своя цимбора: такі ж круті, нехороші пацани і займалися тими ж неподобствами, тільки й різниці, що називалися «мафія». Звісно ж, амарикська Таємна Служба Безпеки чубилася з цією мафією. Так от, «тайняки» пронюхали, що злочинець № 1 в Амариці Сіма Могільман разом з італьським кланом Дженовезе придумали бізнес-план як заробляти (легально !) щороку сотню-другу мільйонів амарикських талярів на переробці радіоактивних відходів.

Зрозуміло, ні одне шануюче себе царство не погодилося б на розміщення на своїй території всесвітнього ядерного могильника. Моя Країна Дурнів відносилася (і до сих пір відноситься) до нешануючих себе царств, так що словосполучення «національна гідність» офіційно вважається непарламентським виразом, по-простому, лайкою. Закономірно, що клан «Сонячних» Сіми Могільмана і клан Дженовезе запланували розмістити ядерний могильник саме в Країні Дурнів. Тим більше, що там уже була Зона після падіння Зірки Полинь.

Треба віддати належне тирану Леонідо ІІ: навіть він навідріз відмовився перетворювати царство у звалище радіоактивного сміття.

На шість років ця брудна оборудка «заглохла». Аж поки мудрі країнодурці не посадили на царське сідало народного, ліберального і десь-навіть патріотичного (ні, не націоналіста – і не надійтеся) Бджоліні Трипільського. Отоді потаємний кум і Міністр з виняткових ситуацій Віто Балоччі й організував для царя екскурсію в Зону. Які аргументи навів забугорський опришок на користь могильника, цікавитеся ? Звісно, знаю: це ж моя казка. Як цар уже проникнувся «зонною» романтикою, Дон Віто ніби між іншим завів мову про екологію: мовляв, царство твоє, куме, один суцільний смітник, так що могильник радіоактивного сміття в Зоні пасує як улитий; мовляв, ділові люди знають, що твоє, царю, слово тільки для соратників не варте ламаного шеляга, а для власного зиску – мов твердая криця; мовляв, ти тільки дай «добро» - і на твій потаємний рахунок у чужоцарському банку щомісяця капатимуть дармові гроші з шістьмома нулями, хоч у талярах, хоч в євриках.

І що ви думаєте? Умовив-таки забугорський опришок царя ! І слово стало ділом. Здійснилася «голуба мрія» Могільмана і Дженовезе: Країна Дурнів «ощасливилася» ядерним могильником. Зауважте, я ні словечка не сказав про те, що Віто Балоччі запопадливо виконував злочинне доручення міжнародних мафіозі. Якось-так випадково збіглося: мафіозна оборудка з перетворення Країни Дурнів у радіоактивний смітник і раптове рішення Бджоліні Трипільського «облагодіяти» вдячних країнодурців ядерним могильником. Буває, знаєте.

Не так щоб і протер штани Віто Балоччі в міністерському кріслі, як цар Бджоліні вирішив, що «любі друзі» всі гамузом не варті одного забугорського опришка – і призначив кума Віто Царським Канцеляристом. Треба сказати, що Країною Дурнів споконвіку правили не так, щоб царі, як їх фаворити-адміністратори, генеральні писарі. Але про це і про цимбору при владі в найостаннішій частині моєї казки.

13.08.2008
Богдан Гринчук

Казка про цимбору-4 (продовження)

Продовження

Добрий газда на приватизованому, себто власному обійсті старається добре ж господарювати. Щоби і собі зиск був, і перед людьми було чим погоноритися, і кесарю віддати кесарове. Цимбора подібними дурницями не переймається. Приватизувавши Мокачо і переконавшись у своїй безкарності, вона почала свавільничати. Як окупанти-загарбники. Про атмосферу в Мокачо після окупації його кланом Балоччі-Петьоні чи не найвлучніше сказав корінний мокачовець Ернесто Нусеріні (законно обраний мер Мокачо, затероризований цимборою Віто Балоччі до такого стану, що змушений був «добровільно» відмовитися від посади): «Мокачо – це інфаркт, який завжди з нами». Після нього мером Мокачо був обраний... Категорично не вірите? Мовляв, у Мокачо, на приватизованому обійсті клану Балоччі-Петьоні – і вільні вибори? Маєте рацію, визнаю, що мій жарт невдалий. Одне слово, на мера Мокачо цимборою був коронований ще один «гідний син Забугор’я» Базіліо Петьоні – кузен і вірний холуй Віто Балоччі.

Базіліо любив жити красиво. Вам не треба пояснювати як шикує шпана, коли відчує себе «хазяями життя»: грошей неміряно, дурі вистачає своєї, тільки викобелюйся та поглядай звисока на «біомасу». Шикував і Базіліо, звісно, з красунею «пальчики оближеш». На розкішному червоному джипі з наворотами, сам увесь такий крутий, фасонився Базіліо з кралею по барах-ресторанах. І раптом красуня зникла. Безслідно і таємниче. Тільки що була, цвіла молодою красою, викликала захоплення і заздрість – і враз щезла ніби й не існувала. Стривожена передчуттям біди, мама кинулася в поліцію. Там її вислухали, заяву прийняли, навіть поспівчували: мовляв, безвідповідальна нині молодь пішла, батьків не слухається, живе сьогоднішнім днем, різними непотребствами займається... Але в порушенні кримінальної справи відмовили. Яка може бути справа, коли Базіліо Петьоні зникненням своєї подруги не стурбований, поводить себе ніби нічого не сталося і взагалі «добро» від «хазяїна міста» не отримано?

Через декілька місяців обгризений щурами до невпізнаності труп дівчини знайшли в підвалі будинку по вул. Росвигайло. Мама ледь впізнала доньку по залишках одягу і прикрасах, на які такий щедрий був бой-френд покійної. Наявність прикрас відразу ж відкидає версію вбивства з метою пограбування. Залишилося без відповіді два питання: за що вбили юнку-красуню та хто насмілився підняти руку на подругу всесильного «співгосподаря міста» ? Волею-неволею, а прокуратура змушена була порушити кримінальну справу по факту вбивства. І на цьому «вмила руки»: може в слідчих шуфлядах, мо’ в прокурорських сейфах, а може в чиїйсь схованці чекає свого часу «компра» на Базіліо.

На цьому загадкові події навколо справи з убивства подруги Базіліо Петьоні не припинилися. Згодом з міста зникла зарьована мама вбитої красуні. Так само несподівано і таємниче. А там дійшла черга і до дільничного поліціянта, котрий першим знайшов труп дівчини і першим же почав нишпорити, виясняючи обставини її загибелі. Не знав, видать, служака, що знання примножують скорботу і вкорочують вік. Звісно ж, помер. Раптово, зрозуміло. Щоби не встиг зайвого бовкнути. Оце і вся сумна історія. Ні, Базіліо Петьоні на могилку вбитої красуні квіти не носить. Чи не мучить його совість, не гризе сумління? І приверзеться людям така несусвітня нісенітниця. Ви б ще в моїх героїв пошукали християнські чесноти... Сказано ж, цимбора, опришки.

А тепер для любителів гострих відчуттів обіцяний «жахливчик» по-мокачовськи.

Так як християни щиро вірять, що і волосинка не впаде без волі Божої, так і мокачовчани твердо знають, що будь який бізнес у Мокачо не може існувати без дозволу родинного клану Балоччі-Петьоні. Цей незаперечний факт раджу запам’ятати.

У моєму вигаданому Мокачо біля залізничної станції була, відповідно, і вулиця Станційна. Тиха така вулиця, непримітна. Був на цій вулиці будинок № 24. За імперських часів займала цей будинок якась будівельна організація, а опісля тут мирно зжилися дві фірми – «Європшик» та «Крістіна». «Європшик» нас не повинен цікавити, а от «Крістіна» варта уваги. Була ця фірма якась нетовариська: ні вона нічого не виробляла і не контактувала з іншими, ні з нею ніхто з підприємців справи не вів. Єдиною ознакою діяльності «Крістіни» були здоровенні криті фури, які регулярно заїжджали на подвір’я. Що привозили, що вивозили – невідомо. Зате відомо, що опікувався цією таємничою «Крістіною» не хто-небудь, а сам начальник Мокачовського ДДОЗ полковник Базіліо Бангровичіні. Звідки вам знати, що в моїй Країні Дурнів при кожному Управлінні поліції в кожній провінції був дуже важливий Департамент «дахування» організованої злочинності – ДДОЗ. Особливо опікувався пан полковник фурами: професійно убезпечував їх від любителів утикати носа в чужі справи.

Не можу придумати розумного пояснення, чому ця «Крістіна» при такому «дахуванні» і при такому мері як Базіліо Петьоні пішла на самозахоплення приміщення, у якому знаходилася – на підробку договору купівлі-продажу цієї будівлі та ще й нахабно пробувала приватизувати земельну ділянку на території садиби № 24 по вул.Станційній, яка юридично належала фірмі «Європшик». Маю пояснення, але не скажу, чому мер Базіліо Петьоні в суді, де вирішувався цей земельно-майновий рекет, так заповзято відстоював інтереси саме «Крістіни». Самі розумієте.

Видать, щось надзвичайно цінне було в цій «Крістіні», раз полковник поліції після судового рішення, яке позбавило цю фірму «прихватизованого» приміщення, організував цимбору і повів (озброєну арматурою, відрізками труб та дрюками) банду на штурм приміщення. Щось таки було, якщо під прикриттям бандюганів поспіхом і під охороною було вивезено фури, а от на «зачистку» приміщення часу не залишилося.

Таємницю привідкрили дітлахи, які з цікавості залізли в приміщення і в одній з кімнат побачили бутлі і пляшки з невідомою рідиною та ящики армійського зразка, ущент заповнені протигазами і костюмами протихімічного захисту. Не були б то пацани, якби не прихопили як трофеї і пару-трійку протигазів, і пляшку-другу з невідомою рідиною. На щастя, їх помітили працівники «Європшику» і конфіскували «трофеї». І оціпеніли: на пляшках на етикетках було написано – «Сірчана кислота».

Чи не вперше за час діяльності «Крістіни» в її приміщення зайшли посторонні дорослі. І побачили там... Кімнати, обкладені плиткою... Ванни, вмуровані в підлогу... Величезну кількість бутлів і пляшок із сірчаною кислотою... Шкаф в одному з кабінетів, через дверці якого можна було зайти в потаємну кімнату... Протигази і гумові комбінезони з армійських комплектів протихімічного захисту.

Через декілька днів було знайдено декілька замурованих справжніх тюремних камер з нарами та рештками одягу і взуття.

Оскільки «дослідники» підписки про нерозголошення не давали, то й розповіли про бачене всім, хто хотів слухати. І пішли гуляти по Мокачо чутки, одні жахливіші других. Мовляв, тут був «хімічний» крематорій для померлих мігрантів: їх тіла розчиняли у ваннах з сірчаною кислотою. Бр-р-р!

Узагалі-то в Забугор’ї незаконна міграція перетворилася в прибутковий бізнес. Вуйко-провідник через кордон – це так-собі, дрібничка, дилетантство. От поліцейський генерал Джорджі Рахівськоні – справжній «профі»: із морально нестійких поліціянтів і таких же прикордонників організував злочинну зграю, яка з табору для утримання мігрантів у с.Павшино Мокачовського повіту сотнями викрадала мігрантів. Що за дурниця, дивуєтеся ? Мовляв, який зиск з цієї голоти? Темні ви люди. А якщо їх ув’язнити в потаємній арештанській, та добряче помордувати, та змусити написати слізні листи родичам у Китаї, Пакистани, Афганістани, щоби ті слали перекази на контрольовані метикуватим генералом рахунки в м.Вужоград, то тортури навіть дуже гойно оплачуються: за один рік спокійно можна вибити десь-так з півмільйона американських талярів. Не із зарплати ж п.генерал збудував собі розкішну віллу на вул.Кошича.

Були, звісно, і «виробничо-технологічні» втрати: ну там якась дитина чи жінка не витримають тортур і помруть. Без проблем: свої люди в міграційному таборі вмить сфальсифікують папера про висилку такого-то за межі провінції – і кінці у воду. Трупи? Закопували як здохлих собак.

На терені Забугор’я діяла ще одна злочинна зграя із поліціянтів-перевертнів. Вона «спеціалізувалася» на захопленні фур з товарами на трасі Чопо-Києполь. Невідомі опришки були в поліцейській формі і «полювали» неподалік від Мокачо. Фури зникали безслідно, а водіїв декілька днів тримали в якомусь невідомому місці, а потім викидали в лісі. Додайте два до два і здогадаєтеся, для чого призначалися таємні арештантські фірми «Крістіна».

У знаючих людей, приміром, у «авторитетів» Мокачо, версія «хімічного» крематорію викликає здоровий сміх. Мовляв, який ідіот завдаватиме собі стільки клопоту з розчинянням тіл мігрантів, коли достатньо лопати і двох квадратних метрів землі. А от для лабораторії з виготовлення наркотиків сірчана кислота, точніше сірчаний ангідрид у таких кількостях навіть дуже потрібний. «Специ» із Таємного приказу однозначно підтримують цю версію.

Гадаю, у шановного панства вже склалося правильне враження про закон і демократію «від Балоччі». А чим же займався сам Дон Віто? Увесь у клопотах і основний з них – викорінення з владних, правоохоронних та суддівських структур чесних, порядних працівників і заміна їх «своїми» кадрами. Кадри вирішують усе ! А продажні, вірнопіддані і контрольовані – поготів. «Навіщо?» – питання недоречне, оскільки відповідь лежить на поверхні: щоби перетворити Забугор’є у «вільну кримінальну зону» родинного клану Балоччі-Петьоні. Як програма-мінімум. З розбуханням цього мокачовського чиряка до загальнонаціональних масштабів програма змінювалася: згодом свої кадри будуть потрібні для посилення своєї особистої влади і для боротьби зі своїми особистими ворогами вже в межах царства.

Пам’ятаєте епізод із моєї казки про Магістра Трояндового ордену Дона Віто Медвіді і про його далеко не епізодичну ролю в перетворенні дрібного гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру»? Облагодіяний опришок віддячив йому по-опришківськи: «кинув» по-повній програмі. Та так, що від правлячого на той час в Забугор’ї Трояндового ордену залишилися одні друзки. А скільки було розрекламованих гучних кримінальних справ проти практично всіх «трояндових» керівників провінції! То вже не мало значення, що в судах вони тихо розвалювалися: судові рішення не рекламувалися ж. Цікавитеся, з якого-такого дива так роз’єрепенився Віто Балоччі. Маю достатньо правдоподібну версію: мій герой з-під темної зірки «кинув» свого «трояндового» покровителя, оскільки не мав на нього вагомого компромату, а значить не міг на нього впливати. Натомість хитрий опришок «поставив» на Віто Ющоні, позаяк мав на нього «залізну компру». Угадав як у воду дивився.

І замість «трояндового» ордену, правлячим у Забугор’ї став орден «нашодурнянський», а Дон Віто Балоччі очолив Забугорську провінційну організацію проющонського ордену «Наша Дурня». А тут якраз доречно підійшли вибори і появилася можливість продемонструвати патрону-благодійнику свою вірнопідданість. У майже приватизованому кланом Балоччі-Петьоні Забугор’ї та ще й маючи цимбору в «агітаторах» результати виборів можна було «малювати» які-завгодно. Хто б сумнівався, що з найкращим у царстві серед провінцій результатом у Забугор’ї премогла «Наша Дурня». Воно нібито голоси виборців найменшої в царстві провінції не дуже-то й вплинули на загальноцарський результат «Нашої Дурні», зате цифра відсотків у провінції так потішила Віто Ющоні, що він увірував в організаційний талант свого кума Дона Віто Балоччі. Про те, що насправді це кримінальний талант він і слухати не хотів. Коли п’ятьма роками пізніше в Дона появилася можливість підтвердити свій організаційний талант у загальноцарському масштабі, він оконфузився по-повній програмі: провалив виборчу кампанію «Нашої Дурні» з результатом, про який прихильники царя говорили крізь зуби і ніяково потупивши очі. Але то вже ніяк не вплинуло на його взаємини з царем, оскільки на той час він уже був при ньому «сірим візиром» і довіра царя до нього перейшла межі здорового глузду. Чи не стільки довіра, скільки залежність? Але про це в заключній частині моєї казки.

04.08.2008
Богдан Гринчук

Казка про цимбору-3 (продовження)

Продовження

У моєму казковому царстві звичайні люди своїх дітей знаходять у капусті. Особливо ледачим, котрим ліньки навіть у город сходити, дітей приносить бузько і кидає просто в комин. Із цих прадавніх традицій є виняток: начальників для Забугор’я знаходять у саунах. Отак попариться ясновельможний столичний гість (приміром, у сауні під селом Чинадіо), гостинний господар задовільнить 1001 забаганку голенького як турецький святий і розімлілого від задоволення як льоха в калюжі в спекотний день дорогоцінного приїжджого цабе – і той, у знак вдячності за, скажімо, духовні послуги, поклопочеться перед царем про посаду намісника Забугор’я. Як кажуть, для милого друга й вола з плуга. Тим більше, якщо віл державний.

Оце таку казкову версію моя звихнена уява вигадала щодо призначення Віто Балоччі намісником Забугорської провінції. Зрозуміло, у нашій геть здемократизованій Україні таке неподобство важко навіть уявити.

Нагадую шановному панству, що всі ці неймовірні події відбуваються в придуманій мною Країні Дурнів з обов’язковим Полем Чудес, яке, звісно ж, засівають йолопи впереміж з телепнями, а золоті дукати з грошевих дерев обривають пройдисвіти.

Я вже згадував про «команду молодих реформаторів», яка з мером Мокачо Віто Балоччі взялася «дерибанити», себто реформувати все, що погано лежало, і навіть те, що лежало добре, мало власників, але впало в око родинному клану Балоччі-Петьоні. Для цього, тепер уже наділені владою пройдисвіти, використовували найновітнішу технологію – «гоп-стоп» називається. З переказів відомо, що в давні часи були такі нехороші громадяни, «гопстопники», які під покровом темноти вискакували перед перехожими і зі зловісним шепотом «Гаманець або смерть !» обдирали роззяву до нитки. Саме так діяли мої герої, з тією різницею, що «гопстопничали» вони серед білого дня, на очах у всього міста і на «атасі» в них стояла доблесна поліція разом із суворими наглядачами за дотриманням законності – прокурорами і непідкупними суддями.

Усі махлярські оборудки проверталися через ну дуже благодійну фірму «Барвеню» та десятки її філій, дочірніх підприємств і приватних фірм «Роги і копита» одноразового використання. Одну таку хитру фірмочку, зареєстровану на брата Віто Балоччі Іво, було створено «під приватизацію» старовинного замку князів Трансильванії. А чого, родившись в свинниці і піднявшись із грязі в князі, чом би шпані і не потішити свою пиху князівськими покоями ? З приватизацією не вигоріло, оскільки скоробагатьки-опришки із Царської Думи ще не відмінили заборону на приватизацію пам’ятників архітектури. Отож, прийшлося обмежитися орендою замку князів Трансильванії всього на 99 років. Отак цимбора із свинячим писком таки втелющилася в пшеничне тісто.

Фактична «прихватизація» замку як би символізувала процес перетворення цілого міста Мокачо в приватну «фазенду» клану Балоччі. Замок панує над містом, ну точнісінько як ця цимбора над мешканцями. Зрештою, яка шануюча себе шпана відмовиться продемонструвати свої неправедні статки. У першу чергу розкішними особняками в престижному районі. Віто Балоччі та його кузен Базіліо Петьоні накинули оком на одну місцину в самісінькому центрі Мокачо. І яке значення для моїх казкових виплодків має те, що на облюбованій місцині з давен розташовувався сиротинець для сиріт-інвалідів. Не пофартило, значить, калічкам. Спочатку кузени «націоналізували» спортивний майданчик на вул. Августіно Волошіні, 31, побудували на ньому два розкішні особняки у стилі «знай наших !», а потім узагалі втришия витурили сиріт-інвалідів на околицю міста. Самі розумієте, приїжджають вельможні столичні випанки, жирують-розважаються, а із-за паркана за ними як за екзотичними звірами спостерігають зажурені, дитячі оченята. Неподобство, скажу я вам, десь-навіть прояв неповаги до ясновельможної шпани.

Про цю банальну історію насмілився написати містечковий часопис «Краєвид».
Добре, що знайшовся справедливий і непідкупний суддя Мокачовського суду Олегерд Ціцако, котрий провчив нахаб. Так і написав у вироку «іменем Країни Дурнів»: факти, мовляв, недостовірні, себто ніяких особняків за вказаною одресою немає, а тому, зарозумні писаки, штрафую я вас по-повній програмі, так що ходити вам в одних шлейках. До речі, цей же суддя своїм рішенням закрив чи не останню в Мокачо непідконтрольну клану Балоччі, звісно ж, «наклепницьку рептильку» «Тижневий вісник». І ви знаєте, місцеві писаки дійшли до розуму і перестали зводити наклепи на «гідних синів Забугор’я».

За видумуванням усіх цих неймовірних у будь-якій нормальній державі оборудок, зловживань і просто бандитських розборок я геть забув, про своїх героїв. Отож, навесні пріснопам’ятного 99 р. Височайшим Указом Леонідо ІІ Віто Балоччі був призначений намісником Забугор’я. Одночасно, без зайвої реклами, Віто Балоччі був посвячений у Дони цимбори. Збулася голуба мрія ідіо..., даруйте, гідного сина.

Зрозуміло, Дон Віто вже був не якогось-там щенячого віку, щоби змінювати свої звички, натуру, ідеали та методи їх досягнення. Усе зрозуміло: якщо я керую Забугорською провінцією, значить вона повинна стати моєю приватною власністю. Таким спрутом, який запустив свої щупальця – 20 приватних підприємств, зареєстрованих на «своїх», стала родинна фірма клану «Барвеню». Судіть самі: фундаторами фірми є Віто Балоччі, Оксанія Балоччі – дружина Віто, Джованні (для своїх – Іво) – рідний брат Віто, Базіліо Петьоні – кузен Віто, Іро Крілетті – вірний поплічник Віто ще з гендлярсько-контрабандних буйних часів, Татіно Крілетті – дружина Іро. Ні, «сім’я» - то по-сіцілійські, не патріотично. Родинна цимбора – тут вам і національний колорит, і суть клану.

Ви ще не забули про ті 2 млн. «зелених» (заздрісники подейкують, що було по 2 млн. як Віто Балоччі, так і Базіліо Петьоні), які як початковий капітал вклав у «Барвеню» «авторитет» «Гоша» ? Дуже вчасно, за декілька місяців до призначення Віто Балоччі намісником Забугор’я, він був застрілений невідомими кілерами. Зрештою, ніхто їх і не шукав: що Ягве не дає, то все к луччому. Невихований чоловік був цей «Гоша» і вів себе з Віто як хазяїн зі слугою. Ну де таке бачено, щоби в робочий час, у службовому кабінеті, у присутності посторонніх товкти пику меру Віто Балоччі ! Де гарантія, що живому «Гоші» не захотілося б таким же чином натовкти пику наміснику Дону Віто ? А так немає людини – немає проблеми.

Намісництво Дона Віто Балоччі нічим таким особливим загальноцарського рівня не відзначилося. Так собі, звичайний «дерибан», звичайний «балоган»: украв, «прихватизував», залякав, «кинув». Одне слово, рутина, буденщина. Приміром, перед самим призначенням його намісником, у Забугор’ї сталося стихійне лихо – повінь. Це так усяка грабіжницька сволота розводить руками, мовляв, стихія, кара Божа. А їй підспівує хабарницька чиновницька рать. Оці загребущі руки і сотворили стихію – повінь: тисячами гектарів по-варварськи винищувалися віковічні забугорські ліси і за таляри вивозилися в інші царства. Контрабандою, звісно: де ж це ви бачили, щоби грабіжники платили мито за награбований товар ? А саме ліси були природним регулятором водного балансу. Це ж не просто рівнинні ліси, а ліси передгір’я, на схилах гір. Дивуєтеся як могло так статися, що серед білого дня, на очах у влади, по-хижацьки нищилися ліси, не задумуючися про завтрашній день ? Так Країна ж Дурнів, і у владі злодій на хабарнику ще й дурнем поганяє.

А щодо стихії, то це ще як подивитися. Як кажуть, кому війна, а кому мати рідна. На людській біді ще й як можна нагріти руки. Безсовісні ! Як їм не соромно, обурюєтеся ? І безсовісні, і не соромно: таких уже, знаєте, ницих героїв я понапридумував.

Отож, у провінцію прийшла біда: понівечені хати, знищений врожай, загибла худоба – птиця, зруйновані дороги-мости, нещасні забугорчани... Хоч моє казкове царство і Країна Дурнів, і цар Леонідо ІІ із сатрапами були далеко не янголи, а навіть зовсім навпаки, але і вони проявили співчуття та милосердя і виділили з царської казни чималеньку суму коштів. А ще ж була дуже значна гуманітарна допомога у вигляді товарів та харчових продуктів.

І все це дармове багатство попало в «дбайливі» руки родинного клану Балоччі з його матір’ю-годувальницею фірмою «Барвеню». «Не нажитися на дурничку – це перестати себе поважати» - так вирішила родинна цимбора і взялася робити «бізнес» на людському горі. Казка ж для дорослих, можна і про людську ницість поговорити.

Повинен ще раз нагадати, що моє казкове царство – то є збочене царство. Для особливо привередливих можу назвати делікатніше: Ельдорадо збоченців. Третина населення в ньому – мінімально живі, жменька – непристойно багаті, державний апарат – просто похабно корумпований, Закон – зневажений, справедливість – розтоптана, гідність – посоромлена. Тільки в моєму царстві можуть існувати виродки, котрі заробляють на здоров’ї і житті важко хворих дітей: підставляючи свої банківські реквізити під відчайдушні благання про допомогу на лікування дітей, по суті, цим самим убивають їх. Я оце подумав, чи не запровадити в подібних випадках таке покарання як публічне четвертування, але то вже була б інша казка.

Як і годиться, у моєму царстві також є фінансові нишпорки, по-нашому «КРУки». Я їх зробив чесними і непідкупними. Перевіривши цільове використання «паводкових» коштів, бригада царських «КРУків» документально встановила, що Забугорська владна цимбора на чолі з намісником Доном Віто Балоччі нахабно і безсоромно нажилася на людській біді. «Виявлено незаконних і не за цільовим призначенням проведених витрат коштів і матеріальних цінностей на суму 4,8 млн.тлр. (чотири мільйони вісімсот тисяч), ... незаконних видатків кредитних коштів на суму 528 (п’ятсот двадцять вісім) тис.тлр.,... нецільового витрачання... гуманітарної допомоги на суму 96 (дев’яносто шість) тис.тлр». Видать, на кишенькові видатки Дону Віто і його правій руці «... розкрадань на суму 23,8 тис.тлр». До речі, оці «незаконні та не за цільовим призначенням» - ті ж самі розкрадання.

Репутація пройдисвіта серед цимбори залежить від його вміння робити «бабло» з нічого. Звісно ж, це «нічого» є або державною казною-майном, або особистими статками громадян. Приміром, царською програмою допомоги потерпілим від стихійного лиха було передбачено виділення провінції 42,5 млн.тлр. пільгового безвідсоткового кредиту. Благородно і справедливо: які ще зиски з людської біди ? Так мислять і поступають нормальні люди. Як ви вже зрозуміли, мої герої до них не належать. Хто б сумнівався, що намісник провінції Дон Віто, маючи в розпорядженні такі дармові кошти, «за так» їх з рук не випустить. У результаті в акті перевірки «КРУків» зафіксовано: «... з потерпілих громадян було незаконно стягнуто понад 7 млн.тлр.» З цього приводу було навіть за ст.80 КК порушено кримінальну справу. Ви будете сміятися, але конкретно проти Дона Віто Балоччі і його першого заступника Іро Крілетті. І даремно радієте, мовляв, катюгам по заслугам. Де ви бачили, щоби в Країні Дурнів бандити сиділи в тюрмах ?

Ще не забули про гуманітарну допомогу, яка з усього царства потекла в потерпілу від повені провінцію ? Керівні мародери точно не забули: під «дерибан» гуманітарки було терміново створено «рогикопитівську» фірму «Барвеню – М» («М» і означає «мародерство») на чолі з братом Дона Віто Джованні Балоччі. І мародери запрацювали. Ще коли Віто Балоччі був мером Мокачо, у місто поступило 130 т. «гуманітарного» цукру з Волянської провінції. Розпорядженням мера його було передано, зрозуміло, фірмі «Барвеню – М». І – з кінцями, як вода в пісок.

Уже намісник Дон Віто видає доручення за номером 06-5/854, згідно з яким тій же фірмі «Барвеню – М» передається на реалізацію 320 т. дармового дарованого цукру. Фірма отримала більше 700 тис.тлр. прибутку, потерпілі громадяни – дулю з маком. І знову кримінальна справа, тільки вже за ознаками ст.364 ч.2 (зловживання владою або службовим становищем). І знову короткі руки в закону.

Через три роки знову «манна небесна» для мародерів з родинного клану Балоччі: чергова, можна сказати, запланована повінь у провінції. Чому запланована ? Та ж кошти, виділені на протипаводкові заходи, були розкрадені мародерами Балоччі-Петьоні-Крілетті з цимборою.

На цей раз «під стихію» було створено «Торговий дім «Забугор’є». Ви вже й самі здогадалися, хто був отцями-фундаторами цього махлярського кубла. Одна афера з векселями царського казначейства, «отовареними» паливно-мастильними матеріалами, принесла цій щойно створеній фірмочці 22 млн.тлр. Правда не безпосередньо, а через ще одну новостворену фірму «Октано – М» (знову це «М» !), засновниками якої були... Звернемося до кримінальної справи № 1188701 за ознаками ст.222 (шахрайство з фінансовими ресурсами), у якій стверджується, що власниками фірми «Октано – М» є все ті ж знайомі лиця: Джованні Балоччі – брат Дона Віто, Оксанія Балоччі – його дружина, Базіліо Петьоні – кузен та новий персонаж – Ілі Токаріні – рідний брат своєчасно убієнного «авторитета» і «спонсора» Віто «Гоші».

Ви щось-там забубоніли про кримінальні справи як про дзеркало законослухняності і моральності моїх казкових героїв ? Укотре повторюю: Країна Дурнів, а в ній кожна кримінальна справа, тим паче, судимість – то як ступеньки для сходження у владу. Був навіть феноменальний випадок, коли «двічі несудимий» «Хамовіні» двічі обіймав посаду візира при двох царях – диктаторові Леонідо ІІ і лібералі Бджоліні Трипільському. Система, одначе.

Оскільки я придумую казку для дорослих, то цілком доречним буде вигадати щось-таке моторошне, від чого в добропорядних міщуків аж цярки по шкірі підуть. Щось про обгризений до невпізнанності труп красуні, таємничі зникнення людей і не менш таємничі каземати, про ванни, у яких у сірчаній кислоті розчиняли трупи, про нарколабораторію, про перевертнів-поліціянтів... Але про все це в продовженні моєї казки.

31.07.08,
Богдан Гринчук

Казка про цимбору-2 (продовження)

Продовження.

Я перервав свою казку на, як згодом виявилося, визначальному рішенні родинного клану Балоччі. На сімейному сходняку дрібні гендлярі-контрабандисти-махлярчуки одноголосно ухвалили стратегічне рішення: іти у владу ! Так би мовити, зі свинячою мордою в бубличний ряд. А чом би ні ? Часи були такі, що в царстві панувала всяка звірина, тільки й різниці, що метикуватіша, себто раніше встигла до влади дорватися.

Треба згадати, що в прадавні непевні і десь-навіть темні часи, років так з 15 тому, коли царство тільки-тільки спиналося на ноги і в муках та крові ділилося на ясновельможну шпану і холопів, на його теренах появилися організовані зграї звироднілих істот: зовні в людській подобі, а сутність – хижаків. Харчувалися вони розбоями, рекетом, злодійством, здирництвом, убивствами, у т.ч. і на замовлення, одне слово, повним джентльменським набором «романтиків з великої дороги». На сході царства їх називали «братва», на заході – «цимбора». Було то таке-собі бандитське Гуляйполе. Аж поки їх не підпорядкували і не поставили собі на службу також звироднілі істоти вищого рівня – такі собі почвари від суміші бандюганів та бізнесменів. Так зародилися олігархічні клани, ті ж самі організовані злочинні угрупування, тільки з владними повноваженнями чи впливом на владні інституції.

Як я вже говорив, на Забугорську провінцію накинув оком Трояндовий орден, себто клан на чолі з Доном Віто Медвіні. Згадував і про інспекційну поїздку цього «справжнього мужика» та про щасливий випадок, який анцибол підкинув дрібному гендляру містечкового масштабу Віто Балоччі. Справа в тім, що Дон Віто завітав на край царства з цілком конкретною метою: підібрати кадри для свого штурмового загону, звісно, з місцевих опришків. Підбір здійснювався за трьома критеріями: вірнопідданість, слухняність, повна відсутність моральних гальмів. Саме таких опришків Магістр Трояндового ордену вважав достойними ліцензії на владу, себто на безпечне, у смислі безкарне свавілля без меж із супутнім «дерибаном».

Я розумію, що шановному панству в принципі неможливо повірити в таке неподобство. Ми ж то з вами звикли, що в нашій демократичній державі всі, від дрібного клерка аж до САМОГО, відповідають зовсім іншим міркам: професіоналізму, порядності, патріотизму. Зрештою, на те вона і казка, щоби в ній відбувалися речі неймовірні.

Окрім згадуваних «трояндових» критеріїв, була у Віто Балоччі ще й голуба мрія, яку можна висловити однією фразою: «Що ж то за Віто, який не хоче стати Доном Віто і щоб «козачкував» при ньому сам цар-месія ?» Як на мене, то з такою мрією прожити довго, та ще й її здійснити можна тільки в казці. Історія людства знає чимало всіляких фаворитів, «сірих кардиналів», але абсолютна більшість із них погано кінчали. Утім, звідки вам про це знати? Хіба що з чуток.

Видать, антихрист усе ж таки підмітав стежку перед кланом Балоччі, позаяк під їх «іду у владу» якраз нагодилися вибори мера Мукачо. Мер, щоб ви знали, це по-нашому щось ніби як війт, але зі значно більшими можливостями творити неподобства задля гойних прибутків для себе, любимого, та для своєї цимбори.

І настав день виборів. Тихе і десь-навіть патріархально-сонне містечко завирувало і жахнулося від «виборчих технологій» клану Балоччі з його агресивними, озброєними «агітаторами». Про подібні безчинства говориться: «Ні в казці сказати, ні пером описати». Оскільки я розповідаю казку, то й обмежуся цією класичною формулою.

Перемігши з величезною перевагою, хто б у цьому сумнівався, своїх перепуджених і деморалізованих суперників... Ні, занадто прозаїчно, не казково. Навівши терор у Мукачо і захопивши владу, Віто Балоччі через куплених з тельбухами борзописців і націоналізовані своїм кланом часописи (і чого тільки не буває в казковому царстві !) оголосив свою цимбору «командою молодих реформаторів». Правдивим тут є слово «молодих». Перекладаючи на вишукану мову доблесних правоохоронців, «команда реформаторів» означає «організоване злочинне угрупування». У моїй казці немає доблесних правоохоронців, а діють продажні поліціянти-садисти, котрі зневажають закон, а честь уважають шкідливою і десь-навіть ганебною звичкою.

«Економічні реформи» клану Балоччі розпочалися з негласної монополізації найприбутковішого в далеко не індустріальному Мокачо торговельного бізнесу. Спочатку підприємці не усвідомили свого щастя. Диваки, скажу я вам: їм по хорошому пропонують віддати свій бізнес «благодійній» фірмі «Барвеню», при чому не «за так», а в обмін на спокій та непотурбоване здоров’я їх та їх рідних, а вони комизяться, права качають. Наївні були, не усвідомили, що для клану Балоччі існує право: «Конкурентів не створюють, їх знищують».

Далі було як у казці: багатолюдні пікети, мітинги підприємців – і делікатна, не побоюся цього слова, інтелігентна роз’яснювальна робота спецпідрозділів поліції з «аргументаторами» в мужніх руках, звісно, у тісній співпраці з місцевою цимборою з битами та залізними прутами. З особливо непогамовними дружню бесіду продовжували вірні наглядачі за дотриманням законності – прокурори і непідкупні слуги богині Феміди – судді. І ви знаєте, таки переконали. І родинна фірма клану Балоччі «Барвеню» стала монополістом у мокачовській торгівлі і не тільки.

Особисто мер Віто Балоччі займався благодійницькою діяльністю. Дещо сцифічно і спрямованою виключно на своїх дружбанів. Один із них, Базілію Чепоні (більш відомий під кличкою «Базіліо Ресторан»), по молодості і по дурості відсидівши декілька років по чисто бандитській статті, став на шлях виправлення і пішов «на перековку» в ОЗУ дуже авторитетного серед цимбори Серджо Андрійканічі (до речі, кузена не менш скандально відомого «політика» Несторело Шуфричіні). Ці «працівники ножа і сокири» на хліб насущний заробляли здирством, сутенерством, постачанням у сусідні царства сексрабинь, не гребували й рекетом і примітивним розбоєм. Одне слово, благочестива компанія з розкритими обіймами прийняла непутящого блудного сина, але з випробуванням. «Базіліо Ресторан», він же просто «Чепа» з гідністю з нього вийшов: у ресторані «Вірменська кухня» з автомата розстріляв «авторитета» Мікаело Бряникані. Не таким уже й авторитетним виявився цей «авторитет» для доблесних правоохоронців, якщо по факту вбивства навіть кримінальна справа не була заведена. А й справді, якщо по кожній сімейній розборці переводити папери...

І вдосконалювався «Базіліо Ресторан» в благородній професії «романтика з великої дороги», аж поки десь-так в році 2005 вже не «Базіліо Ресторан», тим більше не «Чепа», а самий що не є шанований Базіліо Чепоні став радником Віто Балоччі з питань... культури. І донині радить щось дуже культурне.

Якось так випадково склалося, що в приятелях Віто Балоччі числилися виключно достойники, котрі принципово конфліктували із законом. Показовою можна вважати, м’яко кажучи, симпатію мера Віто до не останнього авторитету серед мокачівської цимбори «Бені» (у миру Мікаело Ланьоті). Із «Беньою» сталася дріб’язкова, але прикра пригода: він сів в автомобіль «Міцубісі галант» до також «авторитета» «Козі» (у миру Ів Вінеріні), щоби, знаєте, разом помилуватися краєвидами, а через декілька годин в автівці знайшли одного застріленого «Козі». Нагадую, що то були часи, коли Віто Балоччі ще не став Доном Віто, а був просто мером із місцевою цимборою за плечима і такою-сякою моральною підтримкою Трояндового ордену. Це вже потім він стане найбільшою жабою на Забугорській купині і сам вирішуватиме, кому сидіти-не сидіти, хто яку посаду займатиме в ЙОГО губернії, хто яку данину сплачуватиме. Одне слово, «Беню», як головного підозрюваного у вбивстві, закрили в арештанську. І сидіть би йому довго і скучно, якби не благодійність мера Віто та його кума-комісара Мокачовського муніціпального відділку поліції Віто Чепако (завдяки сердечній доброті вже Дона Віто Балоччі нині він у чині генерал-майора керує доблесною поліцією всієї губернії. Кадр свій, перевірений, кров’ю пов’язаний). Тепер «Беня» шанована в Забугор’ї людина: депутат губернської думи, шеф найпотужнішої в провінції цимбори, яка займається нелегальною міграцією, наркобізнесом, контрабандою цуйки, виготовленням «дурі» - «первітіну» та «амфітаміну» і подібними благочестивими діяннями. «Дахують» цю цимбору народний делегат Царської Ради Базіліо Петьоні та губернський комісар поліції Віто Чепако).

Можна ще дуже довго перераховувати воістину казкових за своїми кримінальними біографіями нерозлийвода приятелів Віто Балоччі, але, гадаю, їх бандитська суть вам зрозуміла. Як кажуть, скажи мені, кого ти «дахуєш», і я назву тобі статтю Карного Кодексу. Я вже й сам починаю дивуватися із порядків у цьому казковому збоченому царстві.

У кожній порядній казці відбувається якась ключова подія, яка, приміром, робить Івана-дурника цесаревичем з півцарством задурно і доважком у виді царівни, щоби життя медом не здавалося. У моїй казці такою подією стала зустріч колишнього товарознавця (не від «знавець товару», а від «комбінатор, котрий знає як розпорядитися чужим товаром для власної вигоди») Віто Балоччі з екс-заступником головного бухгалтера колгоспу с.Яворино з подальшою кар’єрою «із грязі та в князі» аж до царської ярмулки Божоліно Трипільським (у миру Віто Ющоні).

Дивним чином якось-так співпало, що життєві шляхи і службові кар’єри цих двох достойників тісно переплелися. Що спільного було між дрібним шахрайчуком і добропорядним держслужбовцем, достеменно не відомо. Далі покладатимуся не на свою буйнесеньку уяву, а на легенду, себто народне сказання про фантастичні пригоди героя, історичної постаті чи просто якогось відомого сукиного сина.

Легенда оповідає, що примхлива доля розпорядилася, щоб тодішній цар Леонідо ІІ накинув оком на свого головного банкіра: послушний, услужливий, зірок з неба не хватає, бере все більше усидливістю, а що вже вірнопідданий, то його фраза «він (Леонідо ІІ) був як батько рідний» стала обов’язковою настінною оздобою керівних кабінетів усіх холуїв царя-батенька. Кращого візира годі й шукати. І став Віто Ющоні візиром, себто правою рукою Леонідо ІІ і покірливим виконавцем його царських забаганок. Звісно, що всіх без винятку.

Зрозуміло, велотрудні державні обов’язки виснажували високодостойне тіло візира. Відновлювати потрачені сили візир полюбляв на Забугорських полонинах Морозного лісництва Мокачовського повіту, а точніше, у санаторії «Синякермо». Цілком випадково, цей санаторій перебував, делікатно кажучи, у зоні впливу Віто Балоччі. Для поновлення сил охлялого візира аж із столиці царства за вказівкою Віто Балоччі привозили юну весталку Гіпократа, яка і медитувала з високодостойним пацієнтом за найдревнішою в світі методою бога Ероса. І сталося диво із див: не інакше як від візирового духа юна весталка опинилася в пікантному положенні. І в зазначений природою день розродилася столична весталка донечкою, де б ви думали?, у пологовому відділенні Мокачовського повітового шпиталю, де незмінним керівником з тих пір і донині є Базиліо Васюті.

Ви будете сміятися, але опікувався усім цим незбагненним дивом... Угадайте з трьох разів прізвище цього безкорисливого доброго самаритянина. Іч, які здогадливі: звісно ж, Віто Балоччі. Благодійне нутро, знаєте, не зміниш.

А далі буде казка про попелюшку і благородних лицарів-держслужбовців. Після родів юна весталка-мама раптом зникла безвісти: навіть прощальної писульки візиру не залишила. Зрештою, ніхто її не шукав, позаяк кому треба, той знав куди і в якому виді вона ділася, а всім – зась до справунків високодостойної шпани.

Переходжу до тієї частини легенди, переповідати яку без сліз умиління може хіба що черствий, бездушний казкар. Я ж не такий, я – добрий і тому далі не оповідаю, а умильно сюсюкаю. Маленьку Софі (так назвали плід весталки і візирового духа) улаштовують в Забугорський сиротинець м.Свалявіно і зробив це, о, славна у віках і така всім знайома чиновницька людяність, сам начальник провінційної управи освіти Олегерд Гавашині. Чи багато ви знаєте випадків, щоби чиновник такого рівня особисто возив байстрят із пологового відділення в сиротинець ? І знати не можете, бо не живете в казковому царстві.

На цьому дивовижні пригоди Попелюшки-Софі не закінчилися. Світ, у т.ч. і казковий не без добрих людей. І найяскравіший приклад цього – благородний «джентльмен удачі» Віто Балоччі. Це ж він безкорисливо, без ніякого розрахунку на подальший шантаж... удочерив крихітку Софі. Отак просто за велінням серця і підсвідомої, потаємної мислі: «У хазяйстві знадобиться !» Приємно вражений таким благородством і добросердям свого на той час уже близького приятеля і в чомусь-навіть поплічника візир Віто Ющоні з радістю погодився стати хресним батьком Попелюшки-Софі.

І ще два штрихи, які підкреслюють неправдоподібність цієї легенди. Добряче хильнувши цуйки та розхоробрившись як заєць напідпитку, епізодично згадуваний у легенді Базіліо Васюті якось спробував злегка пошантажувати Дона Віто крихіткою Софі і безвісти зниклою весталкою. Реакція Дона Віто на таке нечуване нахабство була миттєвою: він тут же до півсмерті віддухопелив зухвальця. От що значить уроджена доброта ! А міг же вбити, причому безкарно.

Легенда оповідає, що Віто Ющоні і надалі відновлював своє здоров’я в гостинному санаторії. І процедури приймав ті самі, від Ероса. Тільки весталкам, яких люб’язно постачав гостинний господар, на час «обслуговування» високодостойного епікурійця зав’язували очі. Оце я розумію, благородство: завдяки такій пересторозі ні одна весталка
не зникла !

І вже зовсім фантастична деталь з легенди. Нібито Віто Балоччі так заповажав
Віто Ющені, що вирішив залишити собі на пам’ять відеознімки «процедурних сесій» свого благородного кума з невидющими весталками. Молодому чоловіку, котрий робив цю відеокомпру, не повезло: йшов, послизнувся, упав, ударився головою об сходинку, помер. Залишився один відеокомпромат. Угадайте, у кого.

І хто б сумнівався, що при візирі Віто Ющені намісником Забугорської провінції став Віто, даруйте, Дон Віто Балоччі.

На цьому перерву свою переповідь популярної в забугорському народі легенди про Попелюшку, яка хоч і не стала принцесою, але зробила із дрібного гендляра-контрабандиста «друге «Я» царя. Сльози, знаєте, перехопили подих. Не то умиління. Не то омерзіння. Легенди, виявляється, також можуть викликати гидливість.

26.07.2008,
Богдан Гринчук