Між національним і чужим

Кохання — це стан душі. Це твердження не підлягає сумнівам, не потребує доказів. Коли ж кохання стає професією, тоді представниць кращої половини людства, які перетворили його на джерело свого існування, по-простому, на платні послуги, називають повіями. Відповідно, представників гіршої половини людства, які займаються тим же, зневажливо називають альфонсами. І патріотизм — також стан душі. Шановне панство може уявити патріота, який за любов до своєї Батьківщини, за відданість своєму народові, за свою готовність заради них піти на жертви й подвиги отримує заробітну плату? Я — ні. Ніяк не придумаю як би таку людину назвати, але це не суттєво.

Десь-так останні півроку в Україні посилено проводиться процес зомбування громадськості: мовляв, президент Віктор Ющенко є патріотом № 1 і якщо він не буде обраний на другий термін, то про українську Україну годі й думати, а із зникненням українськості кане в Лету і незалежність. Що ж, нормальна технологія виборчої кампанії, коли вип'ячуються якісь реальні заслуги кандидата і навколо них здіймається несосвітенний тарарам. Складається враження, що В.Ю. працює патріотом, а не президентом держави. Та ні, це просто чудово, що президент у нас національно свідомий, але п'ять років тому ми його найняли на посаду державного менеджера, себто управлінця, організатора діяльності закритого акціонерного товариства “Держава Україна”.

У нормальних державах головним критерієм оцінювання діяльності влади є ступінь виконання нею передвиборчих обіцянок. Т.б.м., оцінка розумом: що зробив і наскільки оце “зробив” поліпшило-погіршило життя громадян. Такий прагматизм, звісно, не для нас, ми все більше довіряємо своєму серцю: подобається — не подобається, наш — не наш, свій — чужий. І вже зовсім не згадуємо про обіцянки, себто попередню виборчу програму кандидата, який повторно претендує на владу. Спробуємо пригадати і принагідно нагадати Віктору Ющенко про його клатвенні передвиборчі обітниці 2004 р.

Віктор Ющенко, 55 р., економіст, Президент України, почесний президент Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Ріжте мене на дрібні шматочки, але я не маю пояснення, чому для В.Ю. таке важливе оце кіношно-фестивальне президентство, що він записав його в анкету кандидата, і за які-такі визначні заслуги він удостоєний цього звання. Кажете, ігумену діло, а братії зась? Ні так ні, я й не наполягаю. Добре вже й те, що за час президентства не “пообвішувався” науковими званнями та ступенями.

Попередня передвиборча програма була озаглавлена конкретно, рішуче і обнадійливо: “Десять кроків назустріч людям”. П'ять років виявилося замало, щоби подолати ці 6-7 м. Видать, після минулих виборів В.Ю. не пішов по прямій до людей, а збився на манівці і так і проблукав усе президентство.

Нинішня передвиборча програма кандидата Ющенка озаглавлена “Вільна, справедлива та сильна Україна”. Красива назва. Якби В.Ю. все ж таки пройшов обіцяні десять кроків, можна було б і повірити в його здатність побудувати таку цяця-ляля Україну.

Цілком закономірно, що всі без винятку передвиборчі програми — це благі наміри кандидатів у президенти, які вони обіцяють реалізувати у самі знаєте якому випадку. Про таких говорять: моя Гапка нехороша, зате гуторка мила. Сімнадцяти кандидатам легше: лепечи що хоч, аби губа не гуляла. Що з них візьмеш? Тут уже питання віри, ну і, звісно, ступені нашої недоумкуватості. Одному Вікторові Ющенку приходиться не тільки плести кошелі із смаженого дуба і наповнювати їх грушами з верби, але й звітуватися за п'ятирічку наших несповнених надій. Що говорити, як немає що сказати? От і приходиться ремигати дві теми: моя заслуга — це відродження історичної пам'яті, а у всьому невиконаному винувата “закосичена відьма”. Першими це знавісніле варнякання не стерпіли волиняки. На урочистостях з нагоди 810 р. з дня заснування Галицько-Волинського князівства вони обуреними криками перервали традиційні “свекрушині” звинувачення В.Ю. і змусили його говорити по темі, себто вітати волинян. А й справді, виступ В.Ю. виглядав як “зі святими упокой” на весіллі.

І на завершення цитата із передвиборчої програми В.Ю. 2004 р.: “Я йду на вибори, щоб подолати бідність і безробіття, забезпечити високі стандарти життя для простих людей... Я знаю, як ці проблеми вирішувати — і я вмію їх вирішувати... Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі — яка дбає про всіх громадян, а не лише про чиновників та олігархів... В Україні буде зручно і затишно усім і кожному”. Які вже тут коментарі?

Володимир Литвин, 53 р., історик, академік Академії правових наук, академік Національної академії наук, професор, Герой України, заслужений діяч науки і техніки, Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки. І ще один статус, про який селянський син соромливо замовчує: учасник бойових дій. Бойові дії полковника запасу СБУ Володимира Литвина полягали в добовому перебуванні цього відчайдушного вояки в розташуванні українського підрозділу миротворчих сил на Балканах. Одне слово, скромний чоловік. Яка ж тут іронія? Бойового ордена за свою участь у добових бойових діях не вициганив? А міг би. Отож бо і є справжня скромність.

Гадаю, оте “усім усе відразу ж як тільки...” переповідати не варто: стандартні передвиборчі обіцянки-цяцянки, про які обіцяльники забувають на другий день після виборів. Прикро, але забуваємо і ми, тому роками і дивимося на одні і ті ж осоружні парсуни. Для нас мало б бути більш важливе не напхане черево, а те, куди ці сусаніни нас поведуть. Судячи з бігбордів, усенька Україна просто-таки б'ється в істериці за Литвином. І я знаю чому! А тому, що він усіх нас поставить розчепірою між Московією і Європою. І нічого я не вигадую, можете переконатися самі:

"... вибудова двох полюсів безпеки держави:

“... налагодження добросусідських відносин з країнами-сусідами;

поглиблення співпраці з міжнародними інституціями та країнами у межах, що

дозволяють гарантувати територіальну цілісність та суверенітет України;

реалізація ідеї єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном;

досягнення угоди з ЄС про співпрацю...”

Неестетичне, скажу я вам, видовище — 46-мільйонний народ розчепірою. Але то ненадовго, оскільки чим горщик накипів, тим і смердітиме. А “накипів” В.Литвин, видать, КГБ-істським вишколом, інакше чого б це він так настійливо агітував за позаблоковий статус України. Щоби залишилися ми сам на сам з москвинською ордою. Отак-от, голос як сурмонька, та чортова душонька.

Анатолій Гриценко, 52 р., Київське вище військове авіаційне інженерне училище, Інститут іноземних мов Міністерства оборони США, Університет Військово-повітряних сил США, Академія Збройних Сил України, кандидата технічних наук, полковник запасу.

Одне слово, військова кісточка і абсолютно природно виглядає гасло його передвиборчої програми: “Присягаю народу України”. (Доречніше було б “українському народу”, але добре і так). Цікава програма. Емоційна і прямолінійна. Її лейтмотивом є чітке і жорстке протистояння - “моя країна — їх держава”. Як не погодитися? Країна — це ж Батьківщина, своя, рідні домівка, а держава — апарат політичної влади в суспільстві. Що за апарат ми маємо, не мені говорити, не вам слухати.

Суть програми полковника-патріота зосереджена в трьох реченнях, по-військовому чітко і однозначно: “Зламаю їхню державу, змушу їх працювати для країни і народу. Для мене — це справа честі! ... І тоді ми назвемо її Нашою Державою”. Красива мрія — злити воєдино Батьківщину і Державу. Навіть не стану ставити на голосування.

Є в програмі п.Анатолія одна “родзинка”, якої немає ні в кого із його суперників на президентських перегонах: “Президент особисто формує і очолює Уряд. Він сам виконує те, що обіцяв. У приміщенні Кабміну. Решта будівель звільняються”. Відповідальність! Як в око вліпив, позаяк у наших можновладців просто талант недолуго керувати, зате вміло грабувати — і ні за що не відповідати.

Признаюся, мені припала до душі прямолінійність п.Анатолія. Приміром, у передвиборчих програмах усі кандидати ну просто вогнем дихають на корупціонерів. Ух, напудили! А в програмі кандидата Гриценка як єлеєм по наших губах: “Я людина військова. А військові мародерів судять швидко і справедливо”. Інколи дуже важливо назвати речі своїми іменами. Мародер — вояк, що грабує вбитих та поранених після бою або мирне населення під час війни. Вісімнадцять років ми боремося за виживання, фактично перебуваємо в стані війни, окупації. За цей час наші втрати — 4 мільйони мирного населення. Оце і є результат мародерства наших мародерів у краватках. Мародерствують і на мертвих, і на живих і на ненароджених.

Юлія Тимошенко, 49 р., економіст, кандидат економічних наук, Прем'єр-міністр України, проживає в м.Дніпропетровську, Голова політичної партії Всеукраїнського об'єднання “Батьківщина”, заміжня.

Гасло передвиборчої програми п. кандидата у Президенти України: “Україна переможе. Україна — це ти!”. Приймається. А далі для мене суцільні тиночки та перетинки. Відверто, як на духу: не зна-ю як прокоментувати чи хоч би зрозуміло переповісти цей художньо-публіцистичний нарис про все. Є одна малесенька зачіпочка, але, попереджую, виглядатиме дивакувато.

Після того, як я сумлінно і без толку читав-перечитував програму Ю.Т., мене осяйнуло: а якщо читати, т.б.м., “від протилежного”? Еге ж, звичайнісінький причинно-наслідковий зв'язок: якщо пропонується вирішення якоїсь проблеми, значить така проблема існує. Приміром, якщо в програмі записано “я вірю в установлення справедливості та порядку”, значить нині ні справедливості, ні порядку немає. Це незаперечна істина, яку під присягою підтвердять 99 % громадян суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави України. (Та, їй-право, не єхидствую я і тим більше не сиплю сіль на рани. То не я, то Конституція України так безчинствує). Або якщо написано, що “без створення чесних правосудних судів...”, то це означає, що чесних правосудних судів у нас кат ма. Хто б сумнівався. О, ще один типовий приклад: “я вірю — корупційний союз влади і олігархії буде знищено”. Читай: владно-олігархічний союз цвіте і пахне. Хтось заперечуватиме? А як вам подобається отакий пасаж: “ стане невідворотною відповідальність влади за порушення Конституції та законів, за корупцію”. Ой, леленько, так це ж, страшно подумати, влада в нас порушує всі закони вкупі з Основним, у робочий час займається корупцією і не несе невідворотної відповідальності! Ніколи б не подумав: з таким обуренням таврують клятих корупціонерів, так чесно дивляться в очі, такими грізними законами їх полохають... І от на тобі, такий конфуз.

Ці декілька прикладів уважатимемо тестовими. Шановне панство переконалося, що моя метода спрацьовує? А це означає цікаву річ: якщо таким чином “від зворотного” прочитати всю передвиборчу програму Ю.Т., то матимемо реальну картину справ, справунків та неподобств станом на кінець 2009 р. Одне слово, побачимо наяву, який-такий спадок дістанеться новообраному президенту. Звісно ж, це буде суб'єктивний погляд Юлії Тимошенко, хоча кому, як не Прем'єр-міністру знати реальний стан речей в державі. Що ж, з Богом, Парасю, заки люди трапляються.

Дев'ятнадцятий рік Незалежності. Три президенти. Шість скликань Верховної Ради. Десь із півтори копи прем'єрів. І наслідки їх гарування на державній нивці.

Кажуть, покаянну голову не січуть. Я — каюся. Добросовісно і скрупульозно вибрав з програми, що в Україні є і чого в ній немає. І відчув, що потихеньку звірію. Вийшла настільки обридлива картина, що було б великим гріхом показувати її шановному панству в переддень Різдв'яних свят. Обмежуся коротким висновком, тим паче, що ви й самі перейшли крізь сито і решето та бачили горох і сочевицю.

В Україні є: корупційний союз влади і олігархії, безвідповідальність, безконтрольність, безкарність влади, бандити у владі.

В Україні немає: справедливості та порядку.

Ось такий “незалежний” ужинок маємо від діяльності нашої (чи ж нашої?) старшини і власної недолугості. З ними все зрозуміло. Цій старшині вже давно виставив діагноз В.Липинський: “Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле”. У наших реаліях можна уточнити: мародерствуючого хама. А ми? Що, заслужили такої зневаги? Певно, що так. Допоки не усвідомимо, що “стабільними в Україні можуть бути тільки дві влади: або українська національна, або чужа” /(С) В.Іванишин/. Думайте, панове українці, коли обиратимете.

25.12.2009,

Богдан Гринчук

Політичні півпарубки

Хто до кого, а я до Параски. Тут уже хочеш-не хочеш, а мусиш продовжувати знайомити шановне панство з рецептами передвиборчих страв, які нам пропонують ТАКІ люди і від яких кожен з нас стане ситим, п'яним і ніс у табаці. Це я так сам до себе, оскільки підозрюю, що високоповажні кандидати в президенти, яких не торкнеться моє сумирне перо, будуть дуже ображені. Торкнеться, позаяк кожен заслужив.

Зпосеред грізного передвиборчого рикання заматерілих політичних зубрів лунає заливисто-нахабне тявкання молодняка. Це — політичні півпарубки, які зіп'ялися на ноги вже в “незалежні” часи. Їх мізки не вражені комуністично-комсомольською пліснявою, мислення не обмежене “совковськими” шорами, держава Україна для них — це їх країна, їх Батьківщина. Ми про них нічого не знаємо, оскільки СИСТЕМА наглухо заблокувала від них владні коридори. Еге ж, ті самі старі міхи і молоде вино.

Олег Рябоконь, 36 р., юрист-міжнародник, магістр міжнародного права. Освіта — тільки руками сплеснути: Український інститут міжнародних відносин, Джоржтаунський та Гарвардський університети (США).

Видать, п. Олег є ревним прихильником Козьми Пруткова, якщо в основу своєї передвиборчої програми поклав одну із його максим: “Зри в корінь!” Отак позрів, потім придивився уважніше, з несмаком покрутив головою — і виніс вердикт:

1. ”Сьогодні ми — раби у власній державі”.
2. “Корінь зла — це порочна система влади”.
3. “Найперше, що ми маємо зробити — побудувати громадянське суспільство”...

Оте саме громадянське суспільство, про яке абсолютна більшість нинішнього суспільства ні сном - ні духом не відає. Тим гірше для нього, оскільки п. Олег виключно розбудоване “від і до” громадянське суспільство вважає безальтернативною панацеєю від усіх наших бід і негараздів. Мовляв, от як ми понастворюємо всіляких громадських об'єднань-кооперацій, та як почнемо контролювати владу, та як виховаємо високопрофесійних громадських управлінців, та як скажемо СИСТЕМІ: “Ану, посунься, дай нам місце за владним столом!”... Романтик, одначе. В українських умовах діє інша мудрість: “Поки бабуся спече книші, у дідуся не буде душі”. Тут доцільніше прислухатися до рішучої поради Івана Франка: “Лупайте сю скалу...” З другого боку, навіть найдовша дорога починається з першого кроку. Одне слово, почин кращий од грошей.

Олександр Пабат, 35 р., лікар-стоматолог, магістр з фінансів, юрист (знай наших!), спец з утворення громадських об'єднань, вождь всеукраїнського громадського руху “Народна Армія Спасіння”.

Свою програму п. Олександр назвав скромно, але з натяком: “Програма Спасіння країни”. І не надійтеся, щоби я своїми неоковирними словами передавав чеканні формулювання крутого кандидата в президенти. Коли ворони каркають, солов'ї не співають. До уваги шановного панства передвиборчі солов'їні трелі гарячого політичного півпарубка:

- Народ довірив мені представляти інтереси мільйонів...

- В Україні не буде безробіття!

- Україна не буде годівничкою олігархів!

- Україна не буде сировинним придатком!

- В Україні не буде панування негідницької корупційної системи!

- В Україні не буде безвідповідальної влади!”

Хто “за”? Одноголосно.Хто “проти”? Процвітаючі на фоні злиденного народу 50 найзаможніших родин — отих самих клятих олігархів. Неподобство!

Роз'юшений на цих супостатів представник, він же довірена особа, мільйонів, гаркнув: “Іду на ви!”

- Я забезпечу чесність влади!

- Я припиню роз'эднання України!

- Я припиню безглузді мовні конфлікти!

- Я поверну Україні землю!”

Після того як “Я” виконає свої клятвенні передвиборчі обітниці (“Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і перед виборами” /(С) Отто фон Бісмарк/) настане ліпота:

Україна буде по-справжньому

- розвиватися!

- рости!

- дружелюбною!

- справедливою!

- народною!”

Одне слово, дав Бог роток, дасть і шматок.

Арсеній Яценюк, 35 р., юрист, економіст з обліку та аудиту, чистокровний (аж до третього коліна) українець, “кіндер-сюрприз” української політики, дитяче прізвисько “кролик Сєня”, позиціонує себе як жорсткий, прагматичний політик наполеонівського штибу. Як на мене, вискакуля і хвалько.

Його поява на виборчому вигоні таки призвела до деякого сум'яття серед більш-менш усталеного політичного стада. Це як жвавий бичок, що вирвався з воловника на волю: гасає, брикається, землю риє, нагнувши голову і наставивши ріжки, пре кудись наосліп. Статечна худоба не те, щоби його боялася, але спочатку сприйняла насторожено, а потім зрозуміла, що він з ними з одного сукна гудзики, а ця показна безкомпромісність, чванькувата зверхність, мовляв, ще й не такі сосни рубали — то все від зеленої молодості, задерикуватості везунчика. По-науковому мовлячи, усі ці передвиборчі вихиляси (орлиний погляд, метал в голосі, чеканні фрази, безкомпромісність тверджень, погрозливий тон) — то є звичайнісінька політтехнологія, гра на публіку, т.б.м., створення собі іміджу “сильної руки”. Чи сильної лапки, як хтось смішливий.

Назвав юний кандидат свою передвиборчу програму не скажу, щоби оригінально: “Новий Курс”. Новий так новий. Добре, що хоч не “короткий”. Суть курсу — у модернізації (осучасненні) і розвитку всієї держави. Усенької без винятків і вилучень! За рецептом “асенізатора революції”: “Закрити, прочистити і знову відкрити”. Під мудрим керівництвом Яценюка-вождя всіх віків і народ... даруйте, занесло.

П'ятирічок не буде, натомість будуть десятирічки. Принаймні А.Я. саме за десять років планує здійснити:

а) індустріалізацію;

б) розвиток сільського господарства;

в) відтворення і зростання здорового і високоосвіченого населення;

г) проектування і побудову боєздатної сучасної армії.

Вам не видається, що це вже було? Достобіса знайоме. Якщо в пункті “б” написати “колективізація”... Тьфу-тьфу-тьфу, згинь, нечиста вусата сило!

Так, пропускаємо традиційні передвиборчі зойки, стогони та прокляття і натикаємося на цікаву новацію: Київ — пуп східноєвропейської цивілізації! Москалі до нас на поклон їздитимуть?! Ех, дожити б... І чого б це я реготав? Чорним по білому надруковано і скріплено печаткою ЦВК: “Київ має повернути собі роль центру та лідера східноєвропейської цивілізації”. Коли в останній раз Київ надував щоки? Десь-так років з тисячу тому при Київській Русі? Лаврентій Павл... та що це за мана?... звісно ж, Арсеній Петрович пішов далі: у сферу впливу і стратегічних інтересів Києва він включив Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Молдову та Росію. Чому не сподобилися милості Арсенія І Узбекистан та Туркменія — се є таїна велика. Вирішив — і все! Не черні ж пояснювати? Ця новація називається “Східноєвропейський проект”.

Якщо шановне панство сподівається, що А.Я. на цьому заспокоїться, то вас чекає велике розчарування: з нашого політичного півпарубка ідеї фонтанують. І не якісь-там містечкові, а глобальні. Як вам подобається проект Великої Європи? Що це ще за лиха година? Е, не нам, у свинниці родившися, між святими обідати. А означає цей проект ось що: Україна виступає ініціатором та співавтором формування єдиного простору Великої Європи від Атлантики до Тихого океану. Гігантоманія чи щось із сфери медицини?

Оце, власне, і все. Як мені житиметься під десницею Арсенія-І у Східно-Європейському Союзі, а потім у Великій Європі? Кажете, якщо виживу та доживу то якось проживу? Хіба що. “Якось” я і зараз живу, тож не звикати.

Олег Тягнибок, 41 р., лікар-хірург, юрист, позиціонує себе як крутий націоналюга № 1 в Україні на кшалт прямого спадкоємця Степана Бандери.

Програма надзвичайно жорстка, т.б.м., у східному напрямку. По суті, це є:

а) оголошення “холодної війни” Московії;

б) план побудови Великої України “від Сяну до Дону”.

Зрозуміло, що прийдеться побити горшки і з “братами ляхами”. Що ж, крайній радикалізм має право на існування на рівні громадського руху, але як державна політика в цивілізованому світі він просто не сприймається. Що ж, кортить п. Олегу подемонструвати неіснуючі м'язи — прапор йому в руки і вперед .

До речі, щодо м'язів. За передвиборчим рецептом О.Т. вони мають бути ядерними. Еге ж, так і записано: “Ядерний статус України”. І взагалі, реалізація його програми “Велика Україна” повинна розпочатися з мілітаризації держави: гармати замість масла! Правда ж, щось знайоме? Тільки замість гармат ядерні боєголовки і ракети, націлені на схід. Якщо вже кортить з москвинами розмовляти з позиції сили, то, як мінімум, треба мати цю силу. Затягнемо пояси, панове, щоби кляті москалі нас боялися! Для цього треба всього-нічого: увійти разом з Північною Кореєю та Іраном у Клуб ядерних ізгоїв, позаяк до клубу ядерних держав нас і на гарматний постріл не підпустять.

Національно стурбований кандидат у президенти Олег Тягнибок при совітах прожив усього 23 р., але, видать, устиг просякнутися більшовицьким духом: нехай не поважають, аби боялися. Може б за взірець брати не лихої пам'яті Совєтський Союз чи нинішню Московію, а ту ж Швецію? Вона-то і без ядерних кулаків шанована у всьому світі.

Реалізація деяких пунктів програми О.Т. викликає, скажімо, запитання. Приміром “Програма односторонніх дій України в разі невиконання РФ зобов'язань щодо виведення Чорноморського флоту РФ з території України до 2017 р.” Що це за “односторонні дії”? Пустимо на дно флот і переб'ємо весь гарнізон в Севастополі? Чи всього-лиш візьмемо в облогу і блокуватимемо до тих пір, аж поки не вимруть від голоду і спраги? Або оцей: “Офіційне визнання, вибачення та компенсація за геноцид українців”. Зрозуміло, вибачатися і сплачувати компенсації повинні москвини. І як їх змусити це зробити? Чи п. Олег діє за принципом: мені б прокукурікати, а там хоч не світай?

Після ознайомлення з цією програмою у мене виникло одне-єдине питання: Олег Тягнибок провокатор чи просто клеїть дурня задля голосів радикально налаштованих виборців?

Людмила Супрун, 44 р., юрист, доктор економічних наук, голова двічі народної партії, Голова Державного агенства України з інвестицій та інновацій.

Відверто кажучи, скучна програма: усе погано, а от як я стану президентом, то все відповідатиме кращим європейським соціальним стандартам. А чому не американським чи японським? Для різноманітності чи хоч би ради сміху. Уся програма мене надихнула хіба що на одне питання до шановного панства: як називається той звір, ухватившися за хвіст якого п. Людмила підтягне Україну до тих самих омріяних і як горизонт недосяжних європейських стандартів життя? Іч, які розумні, відразу вгадали. Дійсно, цей звір називається “Інноваційно-інвестиційні проекти”. Що поробиш, кожна лисиця свій хвостик хвалить.

Юрій Костенко, 58 р., інженер-механік, партійна кар'єра — від члена Центрального Проводу НРУ до Голови УНП, з 1990 р. має абонемент на участь у президентських виборчих перегонах.

Програмове гасло п. Юрія ну дуже національно свідоме: “Роби українське, купуй українське, захищай українське — бо це твоє!” У 30-ті роки минулого століття українська кооперація в Польщі мала лаконічніше гасло: “Свій до свого по своє”.

На мій превеликий жаль передвиборча програма Ю.К. не викликає ні застережень, ні зауважень, ні емоцій. Це, якщо так можна сказати, викладені скоромовкою 56 позицій його бачення виходу із економічної кризи. Нічого ні нового, ні надзвичайного: усе це ми аж до нудоти наслухалися з радіопередач та бридотних політичних ток-шоу. Усі мудрагелі, усі знають, що “не так”, усі знають “як” і всі ж гуртом усе глибше запихають нас у дупу. До честі п. Юрія, у його програмі відсутні як зойки і соплі, так і прокльони. А ще немає згадки про Московію, ніби вона провалилася в тартар і за нашим східним кордоном розкинулася нічия пустеля.

Гадаю, шановне панство зрозуміло, що ні Людмила Супрун, ні Юрій Костенко до політичних півпарубків не відносяться. Жарти жартами, але “лавка запасних” політиків нової формації в нас обурливо коротка. Зрозуміло, наші політичні “старці”, намертво зв'язані ментальною пуповиною із совіцькою епохою, зробили, та й роблять, усе можливе, щоби не допустити свіжий струмінь у своє затхле й ізольоване болото. Ми ж як можемо, так їм у цьому і допомагаємо. Не сумніваюся, що і на цей раз мужньо підставимо шию, а потім носитимемо нашийник наче почесну відзнаку за особисті заслуги.

05.12.2009,

Богдан Гринчук

Біг на місці

Жити красиво не заборонено. Так як і не заборонено жити весело. Якщо з першим твердженням у переважної більшості українського народу постійні, скажімо, непорозуміння, то з другим проблеми практично відсутні: веселощами нас удосталь постачає український, даруйте на слові, істеблішмент. Еге ж, оті, що з грязі та в князі. Кажете, що вони викликають лишень лайку та прокльони? А це вже з якого боку подивитися. Хтось із мудрих сказав, що влада може почувати себе спокійно, коли народ її проклинає, але горе їй, коли народ з неї сміється. Посміємося, панове. Є з чого.

Продовжимо знайомство з передвиборчими програмами пошукачів гетьманських регалій задля служіння народу і державі (і такі диваки є) або чільного місця біля державного корита (що не говори, а своя пазуха ближче). Програми різні, як і різні кандидати. Воно й не дивно, оскільки всі вони з народу, а народ, відомо, як товар у череді — усякого є. Як кажуть, і межи капустою доброю буває багацько гнилих качанів.

Розпочнемо з 50-річного економіста Михайла Бродського. Фігура епатажна. Ні, до Жириновського явно не дотягує, але старається. Спеціалізується, якщо можна так сказати, на скандальних викриттях вождів. Після того як не отримає від них бажаного. Він у нас, знаєте, таке-собі політичне перекотиполе: то до одного пригорнеться, то до другого. Як правило, таке трапляється перед парламентськими виборами. Ну дуже йому кортить обмандатитися. А от дорікати не варто: людина займається крутим бізнесом, а в наш час то справа ризикована. Та ви й самі знаєте як це воно крутитися при наших найгуманніших у світі правоохоронних органах, найсправедливіших у світі судах та найчесніших у світі чиновниках: або шукай собі “волохату спину” за“відкати” або відкупляйся, т.б.м., разово від усієї контролюючої зграї при перевірках, або (голуба мрія кожного бізнесмена!!!) обзаводься парасолькою народнодепутатської недоторканності. Поки що останнє у п. Михайла не складається. У проміжках між парламентськими виборами він приймає участь і в президентських. При чім тут “нульові шанси”? По-перше, людина може собі дозволити викинути псу під хвіст пару-трійку мільйонів грошових одиниць. По-друге, чудова нагода “засвітити” себе в ЗМІ, оскільки публічний політик без реклами — це взагалі не політик. І по-третє, а може це таке хобі?

Щодо передвиборчої програми Михайла Бродського, то від попередньої вона відрізняється хіба що гаслом на початку. Попередня починалася гаслом “Ти знаєш, що ти людина?” Я так зрозумів, що або виборці про це не знали, або сприйняли це як невдалий жарт. Одне слово, тепер гасло “Друзі, давайте жити дружно”. Кіт Леопольд на виборчих перегонах, це ж треба?

Те, що надруковане на півтора сторінках тексту, назвати програмою не зміг би навіть найвідданіший кум. Навіть не знаю як і назвати цей утвір. Складається враження, що “оце” творилося або з великого “будуна”, або вночі, напередодні, або поспіхом за 5 хв. до завершення терміну здачі документів у ЦВК. Можна було б цей утвір назвати курйозною спробою чотирикласника написати публіцистичний нарис на тему взаємин держави і громадянина, посміятися і забути, якби не два рядки четвертого абзацу.

Відтворюю текст як він є: “Потрібно криміналізувати не тільки отримання хабарЯ, але і дачу. Той, хто дає хабар чиновникІВ, повинен нести більше покарання, аніж той, хто отримав його”. Виділені мною граматичні ляпсуси свідчать про інтелектуальний рівень претендентів на керування великою державою. Далі ця тема буде продовжена. Але не в цьому суть: яка мотивація такого драконівського відношення до загнаної, доведеної до відчаю людини, яку бюрократичними викрутасами ЗМУШУЮТЬ давати хабара якомусь чиновницькому щуру? Можновладна зграя за 18 р. вибудувала систему тотальної корупції, беззаконня та безкарності, а відповідати повинен безправний громадянин. Абзацем вище цей, прости, Дажбоже, також кандидат пропонує карати хабарника конфіскацією майна і позбавленням права працювати в органах державної влади. І ніякого позбавлення волі! Невже ми так і не дочекаємося обов'язкової психіатричної експертизи претендентів хоча б на вищі державні посади?

А тепер про веселіше. Що не говори, а Україна багата талантами. Гадаю, панство погодиться, що для того, щоби на двох з половино сторінках друкованого тексту зробити 33 (тридцять три!) граматичні помилки, треба мати неабиякий талант. Чи бути несосвітенним невігласом?

Прошу любити і жалувати: автор цього домашнього твору на тему “Передвиборча програма кандидата на пост Президента України” Сергій Ратушняк, 1961 р.н., освіта вища, закінчив Київський політехнічний інститут, чотири рази обирався міським головою м. Ужгород, головує і нині. Поспівчуваємо місту і його мешканцям. Щодо тексту програми, то і не надійтеся: ніяких “жидків”! Усе добропорядно, хоча складається враження, що автор узагалі не знає, що воно за овоч ця передвиборча програма кандидата в президенти і з чим її їдять. От і вийшов хаотичний набір тез на тему “Благі наміри”. Окрім хіба що п. 4, у якому “двієчник” з української мови вирішив озброїти нашу непереможну і легендарну армію ядерною зброєю власного виробництва. Буває.

Їй-право, з нашими кандидатами не засумуєш. Більшості з них так і хочеться сказати: коли не Кирило, то не пхай там рило. Так ні, пхаються.

Василь Противсіх (у миру Гуменюк), 63 роки, галичанин, юрист, президент Івано-Франківської торгово-промислової палати. Про одних кажуть: “Сивина в бороду, а біс у ребра”. Про других: “У бороді гречка цвіте, а в голові ще й на зяб не орано”. Як на мене, то перші викликають як не заздрість, то принаймні розуміння.

Є така мітингова технологія: перед виступом основного промовця для “розігріву” натовпу випускають горлопанів дрібнішого калібру, причому робиться це поступово від найменш до найбільш відомих. Так от, програма Василя Противсіх є не що інше, як типовий виступ “розігрівальника” на початку мітингу. Стогін і голосіння над знедоленим народом впереміж з гаслами, закликами та прокльонами на адресу всіх: хабарників, крадіїв, можновладців, посадовців, місцевої влади, правоохоронних органів, політиків. Серед цієї сумбурної мітингової маячні для потіхи панства я виділив би декілька моментів. Без коментарів, але за текстом.

“Ми не маємо робити якихось спеціальних програм, “проривів”, писати довгі та надзвичайно брехливі статистичні звіти. У нас розумні та освічені люди, серед яких багато фахівців своєї справи — вони давно вже знають, що, де і як робити для людей”.

“Кожен політик, який болотується до органів влади — має дати письмову обіцянку в разі щонайменшого посадового злочину — хабаря, “відкату”, “кришування” тощо — бути не тільки притягнутим до суду, але й віддати державі майно, що належить йому та його родині”.

“Я йду захищати вас!”

Воістину порожня бочка гучить, а повна мовчить.

Петро Симоненко, 57 р., класичний яничар, демагог, москволюб. Його передвиборчу програму читав, але коментувати не буду. Бридко. Краще я вам оповім про інше.

Декілька тижнів тому рівняни сподобилися лицезріти довірену особу Петра Симоненка — такого-собі товаришечка Станіслава Ніколаєнка. Того, що побив горшки з Олександром Морозом і грюкнув дверима СПУ, уліз у довіру до голови партії “Справедливість”, став його заступником, інтригами його вижив і сам очолив цю кишенькову партію, тепер крутить і задком і передком перед паном Петриком ну в дуже могутньому виборчому об'єднанні “Блок лівих та лівоцентристських сил”. Цей також ну дуже авторитетний товариш, виступаючи по першій програмі обласного радіо, добалакався до того, що Комуністична партія України є прямим спадкоємцем усіх державницьких силУкраїни — від Богдана Хмельницького до Михайла Грушевського. І що тільки не витворяє з людьми цей клятий “свинячий” грип?

Заради об'єктивності необхідно визнати, що найбільш фахово написана передвиборча програма в кандидата на посаду Президента України Олександра Мороза. Аксакал українського політикуму з величезними амбіціями і навіть претензіями на визнання його “совістю нації”. Один хибний крок відкинув його на маргінеси української політики. Назавжди. Тавро ренегата не змивається. Моє суб'єктивне відношення до нього однозначне: слова лисом підшиті, а думки вовком підбиті.

Говорячи про фаховість програми О.М., я мав на увазі чіткість викладення програмових засад діяльності президента Мороза. Тертий калач в політиці О.М. Уміло маскує свої справжні наміри за обтічними формулюваннями. Приміром, він не говорить, що категорично проти вступу України в НАТО.Замість цього пише: “Ініціювати підготовку і скликання міжнародної конференції з питань безпеки і співробітництва, враховуючи ПОЗАБЛОКОВИЙ СТАТУС УКРАЇНИ...” І про розвернення зовнішньо політичного вектора України в східному напрямку він і не згадує. Натомість: “Зняти штучно створені напруження з Росією...” Дає, значить, зрозуміти, що саме українська сторона ці напруження і створила, а Росія така добросусідська, така дружня, що хоч до рани прикладай. І ніякої другої державної мови, таке скажете. Просто: “... використання кожним рідної мови БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ І УТИСКІВ”. Натяк зрозуміли? Натякну і я: як не вертиться собака, а хвіст позаду.

Напевно, то вже вікове (що не говори, а 65 р. - то вже вік, про який делікатно кажуть “шанований”), але О.М. навіть у передвиборчій програмі не втримався, щоби не вилити свої образи. У стилі “а я ж казав — а я попереджував — а ви не послухалися — от тепер і маєте”. І своє ренегатство не проминув виправдати благородною метою: у той час “брати відповідальність на себе за організацію влади, за стабілізацію державного життя”. Якось стає незручно, коли політик не вміє піти з гідністю. Брав би приклад з Леоніда Кравчука.

І сумно, і смішно, і соромно, коли бачиш, з поміж кого нам прийдеться обирати главу держави. А обирати прийдеться. Знову серцем, чи на цей раз розумом? Знаю одне: якщо рве на грудях сорочку “за народ” - начувайся, народе, бо готуються тобі шори на очі, кляп у рот, налигач на шию і їх руки в твоїх кишенях.

30.11.2009,

Богдан Гринчук

Кандидати в буцегарню

Добродійники ви наші, рятівники і месії, очі б вас не бачили, а вуха не чули! Ще півтора місяця до виборів, а ви вже нам приїлися до оскомини, остобісіли до осатаніння. Невже ви і справді впевнені, що ми — нація дебілів, яка неспроможна відділити зерно від полови та не знає, що в траві пищить і звідкіля вітер віє?

Ось лежать переді мною ваші передвиборчі програми, офіційно зареєстровані в ЦВК. І сміх, і біда, і людям сором казати, їй-право. Я розумію, що вибори — це той же гендель зі своїм гендлярським законом: хвалячи продати, гудячи купити. Продаєте ви нам себе, звісно ж, білих, пухнастих та мудрих аж по коліна в Біблії. Невеликий гріх як трошки і прибріхнути, але ж якусь-то міру треба мати.

Послухайте, вожді, вождеси і просто нахаби з гетьманськими претензіями, а ви хоч усвідомлюєте, що на підставі ваших програм вас уже можна саджати в буцегарню? Керуючися ст.8 Конституції України (“Норми Конституції прямої дії”) та абз. 2 і 3 ст. 5 (“Право визначати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами” та “Ніхто не може узурпувати державну владу”). А ви що понаписували—наобіцяли? Що кожен з вас у разі обрання президентом відразу ж стане, як кажуть, сам пан — сам фурман, себто узурпує всю владу в Україні, позаяк для виконання своїх обіцянок вам потрібні диктаторські повноваження.

Яка вона не паскудна, але в Україні є конституція. І в ній, хоч і лівими ногами 404 омандачених мудрагелів, так-сяк виписані повноваження трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової і президента, який, відверто кажучи, не відомо на якій гілці влади сидить (право видавати обов'язкові до виконання на всій території України укази вказує на якесь відношення до законодавчої; керує Міністерствами закордонних справ та оборони свідчить про приналежність до виконавчої гілки влади; оскільки уряд формується Верховною Радою президент нібито не має на нього впливу, заразом має втикацьке право відмінювати постанови уряду та створення ним особисто паралельної вертикалі виконавчої влади (обл-, райдержадміністрацій) дає йому реальні важелі впливу саме на виконавчу гілку влади). Про вплив президента на судову систему треба водевілі писати. І при всьому цьому ні за що не відповідає! Добре чолов'яга влаштувався!

Так от, кожен з вас апріорі в своїх програмах чорним по білому обіцяє: я буду не просто втручатися в діяльність усіх трьох гілок влади, а підімну їх під себе! Найразючіший приклад потягу до диктаторства в 49-річного тимчасово не працюючого уроженця Молдови (хобі — мільйонер) Сергія Тигіпка. Я не полінувався порахувати його “якання”: на чотирьох з половиною сторінках його передвиборчої програми він примудрився займенник ”я” вжити аж 42 (сорок два) рази! Від скромності не помре, що ні, то ні! Одне слово, прорвало чоловіка. Видать, безробіття так допекло, а вільного часу, звісно, оберемок з пригорщею, що вирішив він попрацювати вже не на себе, а на всенький народ. Благо, у Центрі зайнятості, даруйте, у Центральній виборчій комісії з'явилася вакансія Президента України. А й справді, чому б і не взяти участь в конкурсних перегонах, тим більше, коли свято віриш, що всі розуми в світі з'їв?

Шановне панство цікавиться, а що ж там таке мудре після всіх цих “Я”? Як би це поделікатніше сказати, щось на кшалт “розпливаючись мислію по дереву” або “вільний політ фантазії”.Зрештою, оцінюйте самі: “я думаю”, “я вважаю”, “я йду”, “я за”, “я бачу”, “я збираюся”, “я доб'юся”, “я виступаю”, “я маю намір”, “я створю”, “я ініціюватиму”, “я почну”, “я повернуся”, “я буду”, “я поверну”, “я покращу”, “я досягну”, “я не допущу”... І так до кінця тексту. До речі, займенник “ми” вжито всього двічі і то не по відношенню до інших гілок влади, а відносно народу. Щодо президентських перспектив самовисуванця Сергія Тигіпка, так з цього приводу народна мудрість влучно сказала: хотіла б мама за пана, та пан не беруть.

А яким бачить своє президентське майбуття Академік Академії економічних наук України та Транспортної академії наук України, Доктор економічних наук, Магістр міжнародного права, професор (на цей раз з одним “ф”, оскільки, навчений граматичним ляпсусом п'ятирічної давності, ні одного папірця власноруч не писав, а підписував тільки друкований текст), двічі не судимий єнакієвський пацан, підозрюваний у суспільній свідомості в незаконному захваті 140 га землі з державною дачею впридачу, готовий удень і вночі вислуховувати стогони, зойки і волання кожного, чоловік невідомо якого роду-племені Віктор Янукович? А питаннячко-то образливе: звісно ж, диктатором, принаймні на рівні “бацька Луки”!

На відміну від попереднього тимчасово не працюючого мільйонера В.Я. “яканням” не захопився, зате відразу ж дав зрозуміти, хто буде в домі господар. Страх як полюбилися йому категоричні ствердження “забезпечу” та “гарантую”: перше він ужив 9 разів, друге — 7. Ну і традиційні передвиборчі “зроблю”, “створю”, “запроваджу” і всі інші обіцянки-цяцянки. Та хто ж проти сильного президента? Ми вже сповна натішилися балакуном з руками, що не крали, але й нічого з обіцяного так і не спромоглися зробити. Уся проблема в тому, що розуміти під оцією “силою”. Якщо здатність товкти пики міністрам, створювати удільні князівства та з гуркотом гепатися колінами об кремлівські пороги, то така “сила” щось не надихає. Якщо ж ця сила полягатиме в безумовному дотриманні, у першу чергу ним самим, духу і букви закону (як у літунів: “Роби як я!”), а вже потім вимагати “Закон один для всіх!” - інакше “Бандитам — тюрми!”, якщо за національні інтереси він не пожаліє живота свого, якщо вмітиме не тільки слухати, але і чути людей, якщо в своєму служінні українському народові і державі відкине все особисте, то, люди добрі, від добра добра не шукають.

Слова “забезпечу” і “гарантую” - це як би безальтернативний і обов'язковий обіт дотримання даного перед виборцями слова. Нібито навіть зовсім ліпота. То що ж обіцяє забезпечити В.Я.? А все. Стійке економічне зростання, підвищення рівнязайнятості населення, зростання заробітної плати, зниження темпів інфляції, зменшення податкового навантаження на малий і середній бізнес (про великий бізнес сором'язливо промовчується, позаяк цей бізнес із своєї маріонетки і так вірьовку витиме), податкові канікули на 5 років для малого бізнесу, зниження ПДВ та податку на прибуток, реалізацію національної програми відродження українського села, запровадження європейських стандартів соціального захисту, відмову від системи обов'язкового зовнішнього оцінювання для всупу до ВНЗ, замовлення на соціальне житло (за 10р. - 1 мільйон квартир), збільшення обсягів бюджетного фінансування до загальноєвропейського рівня (10 % ВВП), надання російській мові статусу другої державної, переозброєння армії сучасними видами озброєнь, житлом безквартирних офіцерів, удосконалення механізмів державної влади, зміцнення засад парламентаризму і демократії, реформування системи правосуддя.

А най тебе курка копне! Оце утнув! А ще ж є гарантії збільшення іноземних інвестицій до 50 $ мільярдів до 2014 р., при народженні першої дитини виплату 25 тис.грн., другої — 50 тис.грн., третьої і кожної наступної — 100 тис.грн., на дитину від 3 років до 13 — щомісячно по 300 грн., від 13 до 18 — по 500 грн., перехід на контрактну армію з 2011 р., якісну безкоштовну екстренну медичну допомогу, гарантоване повноцінне життя після виходу на пенсію (ну там, їж ананаси, рябчики жуй, кругосвітні круїзи, санаторії-пансіонати з окремими апартаментами-люкс... Одне слово, за 5 р. - усе як у Швейцарії!). А тепер прикиньте, які треба мати повноваження, щоби виконати всі ці “забезпечені гарантії”? Тут навіть у диктатора кишка тонка. Тут подавай тирана, деспота. На щастя, вітер віє, собака бреше. То як, Віктор Янукович під кримінальну статтю підходить? Хто б сумнівався.

Позаяк Бог любить трійцю, я із паки передвиборчих програм навмання і витягнув першу-ліпшу. Нею виявилася програма Інни Богословської. Що я про неї знав “до того”? Та так, нічого особливого, типова представниця кращої половини людства із синьо-блакитної стайні: пащекувата, безпардонна, злостива, уїдлива, рішенням Шевченківського районного суду “іменем України” офіційно визнана брехухою. Від себе можу додати:і ця від скромності не помре. Судіть самі. Уже перший абзац її програми закінчується ошелешуючим реченням: “Що робити, щоб вийти з кризи? Про це програма НОВОГО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ (виділено мною — Б.Г.)” І як вам таке нахабство? Вона вже сама себе призначила Президентом України!

Є одна характерна особливість у цій програмі: у ній узагалі відсутній займенник “я”, а вживається колективістське “ми”. Якщо “ми” означає команду І.Б., то про таку ніхто ні сном, ні духом не відає. Даю два своїх трактування цього таємничого “ми”. Звісно ж, у межах пристойності. Перший: оскільки ходять уперті чутки, що Інна Богословська є всього-лиш “технічним кандидатом” Віктора Януковича, у завдання якої входить відбір хоч якоїсь дещиці голосів від Юлії Тимошенко, логічно припустити, що “ми” - це його команда з Партії регіонів. Другий. “Ми” - це початкове слово майбутніх указів нової президентши: “Ми, Інна І, височайше велимо...” А чого ви з сумнівом крутите головою? Серед цих “народних” таке трапляється... Як кажуть, з нашого Захарка ні Богу свічка, ні чортові угарка. А чого дивуватися: вони ж психіатричної експертизи не проходять.

Щодо змісту самої програми, то Шехерезаді — далеко куцому до зайця. Хіба що в наближенні її можна порівняти зі знаменитим спічем Остапа Бендера про світову шахову столицю Нью-Васюки. Переказати цю програму просто неможливо, принаймні не з моїми талантами. Її треба читати запоєм, як захоплюючу фантастику. І сприймати відповідно. Просто не знаю, чи переповідати шановному панству всі благоглупості цього фантастичного прожекту, чи все ж таки повірите мені на слово і візьмете з мене приклад: мовляв, лепечи що хоч, аби губа не гуляла.

Закінчу цитатою Е.Маккензі: “Гарний політик здатний примусити людей повірити в нього; великий політик здатний примусити людей повірити в самих себе”. А якщо відсутні і гарні, і великі політики?

29.11.2009,

Богдан Гринчук

Одноосібний спротив

А наші кандидати в президенти лукавці-то. По простому кажучи, брешуть як шовком шиють. Та яка ж це образа, коли це істина в останній інстанції, яка оскарженню не підлягає. Зрештою, усі це знають і про це говорять. А я що… я як усі. До того ж, я щось не пам’ятаю випадку, коли б кандидат у президенти судився зі своїми суперниками, коли ті публічно звинувачують його в брехні. Ви ж знаєте, що основна виборча технологія полягає в тому, щоби самому збрехати якнайправдоподібніше, заразом якнайобгрунтованіше довівши, що його суперники – це зграя скоробрехів, пліткарів, наклепників та облудників. Звідси: президентом стає той кандидат, хто найпереконливіше збреше. Крапка.

Десь-там ген-ген у далеких світах нормальні люди обирають своїх президентів на підставі їх конкретних програм розвитку держави, звісно ж, ураховуючи і їх інтелект, і моральність, і сімейну добропорядність, і відсутність «скелетів у шафі», і професійну підготовленість, і патріотизм, і харизматичність. Одне слово, обирають газду у державну хату. Ми ж обираємо за одним критерієм: хто більше наобіцяє. Наші кандидати в президенти про це знають і наввипередки плетуть кошелі зі смаленого дуба, пригощають грушами з верби, пускають в очі туману, заговорюють зуби, дурять голови… У нас під час виборчої кампанії не діє народна мудрість: «що надто, того й свині не їдять». Так це ж свині, а ми їмо. А потім, ремигаючи, обираємо. А після виборів колективно ремствуємо, хоча доцільніше та й просто чесніше було б посипати голову попелом і щиро покаятися у власній недоумкуватості, надмірній довірливості та, чого там лукавити, у продажності.

А тепер вернемося до наших баранів, себто брехунів, сиріч кандидатів у президенти. Усі вони в міру свого артистичного таланту щосили стараються нам сподобатися, обіцяючи всім усе і відразу. Усі раптом стали безпартійними комуністами, оскільки «передерли» з програми КПУ ліві соціальні побрехеньки. Усі обіцяють у разі обрання президентом вирішити всі проблеми – економічні, соціальні, фінансові, житлово-комунальні, судові, правоохоронні і навіть побутові. Усі брешуть. Доводжу.

Після сволочної політреформи 2004 р., зневаживши і чинну на той час Конституцію, і виняткове право українського народу на зміну конституційного ладу, 402 народних беззаконники перетворили Україну з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. Відповідно, відбулося суттєве обрізання прав президента. Фактично нині він реально впливає на Міністерства закордонних справ та оборони, користується правом «вето» на закони, прийняті Верховною Радою, може призупиняти дію постанов Кабінету Міністрів з мотивів їх невідповідності положенням Конституції та має право звертатися до Конституційного Суду. Оце і є реальні права президента в межах яких кандидат може давати якісь обіцянки, які він може виконати вже в статусі президента. Усі інші передвиборчі обітниці є побрехеньками, оскільки для їх виконання необхідно прийняття відповідних законів (прерогатива Верховної Ради) або постанов вищого виконавчого органа (парафія Кабінету Міністрів). Звідси висновок: кожен кандидат, даючи завідомо нездійсненні (в межах чинних конституційних повноважень президента) клятвенні обітниці, або нахабно бреше в очі, або, ставши президентом, готується узурпувати владу. Зрозуміло, з благородною метою: виконати свої передвиборчі обіцянки завдяки диктаторським повноваженням. Логічно?

Що ж, якщо вже ми добалакалися до диктатури, то й порозмірковуємо про гіпотетичну диктатуру та набагато вірогіднішу появу «сильної руки». Як кажуть, хто попереджений, той озброєний. Це ж нам прийдеться ломати хребет новоявленому диктатору.

Безсоромне жирування двох відсотків населення України на фоні злидарювання семидесяти відсотків (32-ох мільйонів), владний розгардіяш, свавілля чиновників, правовий нігілізм, усеосяжна корупція, постійні кризи, загальнонаціональне розчарування у владній та опозиційній бидлоелітах , чиновниках, партійних вождях, безсилля, а ще більше небажання прикласти власні зусилля, щоби щось змінити – ось реальна ситуація, на фоні якої не могли не зародитися думки про «сильну руку», яка з’явиться і наведе лад. Еге ж, усе те ж класичне «ось приїде дідич, він нас і розсудить»

Наші кандидати також колись під школою ночували, а тому відразу ж відчули цей суспільний запит і нічтоже сум’яшеся кожне боже теля почало себе позиціонувати як «сильну руку». Особливо кумедно виглядає, коли «кролик Сєня» на бігбордах подає себе «під Лаврентія Берію». Зрештою, усі вони подають себе в одному стилі: і я з зубами родився!

Диктатора, звісно, нам не треба. Не думаю, що народ уже засумував за концтаборами, терором, пролитою невинною кров’ю, переслідуваннями за вільнодумство-інакомислення, «сторожовими псами демократії» на коротеньких владних повідках і всіми іншими принадами тоталітарного режиму. Сумуючих немає? З полегшенням зітхаю. Не розчарували.

Тепер про «сильну руку». А знаєте, у цьому щось позитивне є. Звісно, залежно від того, що розуміти під «сильною рукою». Якщо для того, щоби вчепитися нам у горлянку чи гамселити під ребра та по голові, то краще най уже буде звичний владний бардак. Якщо ж до «сильної руки» та розумну голову та сильну волю і якщо ця «сильна рука» всю свою силу спрямовуватиме на те, щоби всі без винятку жили за правами, себто за прийнятими законами, і кожне порушення цих правил невідворотно матиме безальтернативний наслідок «кримінальна справа –> слідство –> суд –> покарання», то при такій «сильній руці» я не відмовився б пожити.

Історія другої половини ХХ – початку ХХІ ст..ст. знає приклади «сильної руки» як позитивного явища, заразом і приклади плавного переродження «сильної руки» в диктатуру. Ідеал державного діяча для Юлії Тимошенко «залізна леді» Маргарет Тетчер – класичний приклад «сильної руки» в класичних же умовах сталої демократії, сильної системи владних інституцій, розвиненого громадянського суспільства і верховенства права. Такий джентльменський набір демократичних запобіжників унеможливлює трансформацію навіть «найсильнішої руки» в диктатуру.

Тепер внесемо поправки на українську дійсність та «совковську» ментальність наших ключових політичних гравців. Демократичні запобіжники в нас не те, щоби зовсім відсутні, але одні перебувають ще у зародковому стані, інші нібито проклюнулися, але недоношені. Це перше. А про друге, себто політичну, з дозволу сказати, еліту говорити не хочеться. Ну немає в нас політика, який наводив би порядок сильною рукою, не порушуючи демократичних принципів. Такий уже маємо постсовіцький синдром, коли політики десь на ментальному рівні дивляться на посаду президента, а бачать повноваження Генерального секретаря КПРС. І ви вірите, що наша доморощена «сильна рука» зможе опиратися спокусі недемократично утвердити свою владу, авторитет, вплив, себто перетворитися в авторитарного правителя, а то й узагалі диктатора? Блажен, хто вірує.

І все ж не все так похмуро і безнадійно в стилі «не тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно». Ми ж генетичні одноосібники, себто індивідуалісти. Щоби загнати нас в колгоспи, більшовицькій сволоті треба було організувати два голодомори, репресії, депортації, арешти. І всупереч усьому наше волелюбство виявилося незнищенним. Ми такі, ми індивідуалісти, які ніколи не малюють ікон зі своїх правителів. Що ж, дякую тобі, Дажбоже, що я не москаль.

13.11.2009,

Богдан Гринчук

Кляп для аборигенів

От і маю ще одне підтвердження правоти свого переконання: нинішній склад Верховної Ради треба ліквідувати як клас. Гамузом і чим швидше, тим краще. Народ з полегшенням зітхне, держава зацвіте і запахне. Звісно, якщо замість елітної шпани, ну там жирних котів з їх «шістками» та партійних «кнопкодавів», оберемо щось пристойне, патріотичне і професійне. Попрошу без іронічних посмішечок! Уже й помріяти не можна?

Одне слово, Верховна Рада нібито України (хоча часами діє не то як москвинська Дума, не то як ізраїльський кнесет) укотре довела свою неукраїнськість. Воно й не дивно: серед малоросів, хохлів, «русскоязычных» та «исконно русских» скільки-там тих представників титульної нації - українців? Цим україноненависникам утнути щось антиукраїнське як дурному з гори збігти, отож, швиденько змовилися і на «ура» прийняли зміни до Кримінального Кодексу, які ужорсточують покарання за злочини, учинені з мотивів расової, національної чи релігійної приналежності. Так би мовити, внесли свою лепту в боротьбу з расизмом і національною нетерпимістю. Видать, розвелося в нас расистів стільки, що затуркані та стероризовані нацменшини бояться і носа з дверей висунути. Я хоч і прожив нівроку, але не сподобився бути свідком расових неподобств: ну там, щоб когось тягали за пейси чи били по писку за «какання-штокання». Жалкую, звісно, але такий вже я, видать, невезучий.

У принципі, я за покарання за безпідставні, необґрунтовані прояви агресії щодо нацменшин: приміром, за характерну форму носа чи за своєрідний акцент. Ну не гоже принижувати людину тільки за те, що їй не поталанило народитися українцем. За приниження національної гідності згідно новій статті, передбачено штраф від 3400 до 8500 грн. Нічого собі кляп між зуби! Це що, нацменшинська гідність так різко піднялася в ціні на світових біржах чи родимі інтернаціоналісти вирішили як голий з маку вискочити попереду планети всієї? А як бути, коли якийсь нацменшинин з мотивів національної нетерпимості чи геть з расистських міркувань принизить гідність корінного мешканця цієї країни – українця? А ніяк. Відсутня така стаття. Отака-от дивина: виходить, що Українська держава наявність національної гідності в нацменшин визнає і захищає, а для автохтонів, титульної нації національна гідність на рідній землі, видать, завелика розкіш. Дискримінація, одначе! Себто обмеження в правах, позбавлення рівноправності українців в Україні. Не бачу в народу хоча б здивування, не говорячи вже про обурення. Про спротив, відстоювання своєї національної гідності і говорити якось не приходиться, оскільки ця інтернаціональна шпана вибудувала державу для нацменшин: відстоювання українцями національної гідності автоматично розцінюється як приниження національної гідності нацменшин. Здуріти можна!

Тепер що, почнеться полювання на доморощених расистів та нацнетерпистів? За те, що москаля називатимуть москалем, а жида жидом? А як бути з Тарасовою «Катериною»:

«Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде,

Роблять лихо з вами».

Або «Гайдамаки»:

«Отак уранці жид поганий

Над козаком каверзував».

Тарас Шевченко попадає під статтю? Безумовно. Расист, одначе! Засудити його посмертно, оштрафувати по максимуму, а всі його твори відцензурувати, вичистити від проявів національної нетерпимості, та так, щоби навіть найзатятіший москаль-україноненависник, найправовірніший жид не знайшли в «Кобзарі» і натяку на приниження своєї національної гідності. І як це наш ліберальний президент до цих пір ще не попросив вибачення в живих, і мертвих, і ненароджених нацменшин за прояви національної нетерпимості? Звісно ж, від імені і за дорученням усіх минулих (десь-так від VII тисячоліття до «нашої ери») і прийдешніх (термін необмежений, аж до кінця світу) поколінь. З нього станеться, тим більше, що це було б у його стилі.

То як же бути українцю, який усвідомлює себе українцем, поводиться як українець, гордиться своїм українством та цінить свою національну гідність нарівні зі свободою? Так і продовжувати. Тим більше, що ідіотизм українських законів нівелюється їх недієвістю.

13.11.2009,

Богдан Гринчук

Сіячі паніки

Йой, людоньки, а життя-то після виборів буде? Я вже не кажу про привільне, радісне, оскільки воістину добре там, де нас нема, а хоча б таке, як нині: з економічною кризою, епідемією грипу та всеукраїнським владним бардаком. До такого, скажімо, не зовсім мудрого запитання я не сам допетрав. Каюсь, грішний, утратив пильність і десь-навіть здоровий глузд, а все через те, що, видать, нечистий попутав і зачастив я до агітаційних палаток новоявлених месій-пророків та почав читати їх агітки. Узнав, що кожен з них усі розуми з’їв і став таким мудрим, таким… ну як лях по шкоді. А що вже владу шпетять, кобенять, лають у хвіст і в гриву, милять їй холку… Одне слово, «Усе не так!» Як виглядає оте «Так!» відає тільки він один, незрівнянний, а всі інші претенденти на гетьманські регалії - булаву і пернач, то все облудники, пройдисвіти і взагалі маріонетки олігархів, покликані зашкодити йому, істинно народному кандидату, урятувати Україну. Зрозуміло, життя після виборів буде тільки в тому випадку, якщо Президентом України оберуть його, богоугодного. А як не оберемо? Отоді й настане український варіант Помпеї. Мо’ й апокаліпсис.

Складається враження, що основні вожаки на виборчому вигоні змовилися між собою і гуртом вирішили наполохати нас до втрати здорового глузду. Навіщо? А щоби ввергнути в стан паніки. Настрахані уявною небезпекою люди перетворюються в легко кероване стадо, яке з нетерпінням очікуватиме явлення месії-збавителя. Цього добра в нас ніколи не бракувало, не є винятком і сьогодення. Але… Як не вертиться собака, а хвіст позаду. За їх істеричним верещанням на захист, звісно ж, усенького народу криється жагуче бажання дорватися до влади, глитати, напихатися, давлячися від жадібності та розштовхуючи ліктями таких же ласих на дармовщину. А для цього їм життєво необхідно в мінімально короткий строк максимально підірвати довір’я до Юлі, применшити її авторитет. Їм – це Януковичу, Ющенку та обов’язковому учаснику будь-якої антидержавної політичної акції червоному шакалу Симоненку. Знюхалися значить, навколо спільного гасла «Знищити Юлю!» Отак це в них «по-державному»: спалити село, аби клятому сусіду накапостити. При цьому страждатиме народ? Тим гірше для народу: нічого було голосувати за цю закосичену відьму з її блоком імені Ю.

І сіють паніку, страхають народ, пророкують катаклізми – фінансові, економічні, соціальні, політичні, звинувачуючи у всіх смертних гріхах жінку, яка дійсно працює. (Я не є і ніколи не був ревним прихильником Ю.Т. і в мене є свої рахунки до неї, але на фоні бридотної опозиційно-президентської злучки вона виглядає достойно і заслуговує принаймні на співчуття). З Януковичем усе зрозуміло: конкретному пацану, точніше, великим грошовим лантухам, «западло» сидіти на опозиційних ослонах без доступу до державних фінансових потоків. Вони ж не який-там Симоненко со товаріщі, щоби їх задовольняла опозиція заради безпечного гавкання на все, що державне та національне.

Зрештою, щоби зрозуміти антитимошенківське осатаніння Ющенка не обов’язково бути розумним по коліна в Біблії: звичайнісінький комплекс неповноцінності посередності, капризом долі одітої не в свої штани. Усе було б у межах допустимого, якби доля обмежилася одним капризом, а вона ж іще над своїм обранцем зле пожартувала: як нагадування про його нікчемність дала йому антагоніста, себто для нього непримиренно-ворожого супротивника. До того ж жінку, яка за харизматичність, силу волі, рішучість, цілеспрямованість значно більше від нього заслуговує, образно кажучи, носити штани.

Закономірно, навіть природно сприймається ситуація, коли амбіційна людина добивається зарані визначеної мети. А уявіть собі звичайну людину з ментальністю бухгалтера районного штибу, якій щаслива доля несподівано упала на голову, а в неї на той час ні з губи мови, ні з носа вітру. Це вже згодом, оточивши себе підлабузниками, він увірував у своє високе покликання, непогрішимість, месіянство. Я так гадаю, що не від голови, а від високодостойних сідниць на найвищому державному стільчику з’явилися і амбіційність, і завищена самооцінка, і несприйняття чужої думки, відмінної від його, богоданного, і ірраціональне сприйняття дійсності, і моральне плюгавство, і душевна дріб’язковість. Чи це все вже було, тільки не було можливості проявити себе у всьому голому єстві?

У суспільній свідомості вже вкорінилася опінія (до речі, як щось бридке, але очікуване), що заради знищення Ю.Т. Ющенко готовий вступити в протиприродні стосунки хоч із самим дідьком. Нагадайте мені, прошу ласкаво, коли востаннє Ющенко згадував Януковича в негативному значенні? А це ж для нього мав би бути противник № 1. Зате як в унісон, майже одними і тими ж звинуваченнями вони «дістають» працюючого прем’єр-міністра та яке тісне взаємопорозуміння демонструють у своєму злостивому бажанні доведення до банкрутства Кабінет Міністрів. А це вже державний злочин, оскільки то буде не банкрутство уряду, а крах держави. Еге ж, мова йде про небезпечний, та чого там лукавити, антидержавний опозиційно-президентський соціальний популізм – не забезпечене реальними доходами підвищення мінімальних зарплат і пенсій. Знають же, гаденята, що це обернеться такою інфляцією, що вона в момент «зжере» ці підвищення, а роблять. Що, готують грунт для нової коаліції в складі Партії регіонів, комуністів, литвинівців і пропрезидентської частини фракції НУ-НС? Заразом, президент заявив, що не підпише закон Верховної Ради про виділення 1 млрд. грн. на боротьбу з епідемією грипу. Мовляв, він ПІДОЗРЮЄ, що для цього будуть використані емісійні гроші. А це ж ліки, лікувально-діагностична апаратура, профілактичні засоби. Що, за принципом «чим гірше, тим краще» вичікує, щоб епідемічна ситуація вийшла з-під контролю і це дало б йому підстави для введення надзвичайного стану? Щоб ще на декілька місяців продовжити агонію свого президентства? То скільки жертв епідемії «народний» президент уважає достатнім для введення надзвичайного стану? 1000? 5000? Чи його задовільнить «усього» 500? А скільки з них має померти дітей, щоби на пару-трійку місяців продовжити його безславне і бездарне кермування державою?

Наступна ланка злочинного ланцюжка: припинення Ющенком переговорів з Міжнародним валютним фондом щодо надання Україні чергового траншу. Ще один стусан по економіці задля того, щоби підкинути чергову підлянку Ю.Т. «Регіонали» - «за». Одноголосно.

Які ще хворобливі ідеї появляться в комплексуючих мізках братанів-нерозлийвода? Оскільки фінансово-економічною кризою нас не наполохаєш (живемо ж при кризі вже 18 років), політична криза викликає не страх, а огиду і тихе осатаніння, епідемічно-грипозна істерія вкупі з політично-телевізійними «танцями на кістках» практично сходять нанівець, то й мізкують не українські політтехнологи та спецслужби, що б такого порадити Вітькам, щоби воно не просто дошкулило цим неконтрольованим українцям, а так їх нажахало, дістали до живого, щоби вони в паніці бухнули на коліна перед двічі не судимим «Хамом» і заволали: «Порятуй нас, конкретний пацане!» А Янукович у відповідь: «Гад буду, почую кожного і врятую!» Чому колінкуватимуть перед Янеком, а не Ющем? Так усі знають, що Ющенко – це технічний кандидат Януковича і його завдання – відтягнути від Юлі 1-1,5 відсотки голосів (максимум, на що він заслуговує).

На що здатні ці сіячі паніки заради досягнення влади? На все. Включно з невинними жертвами. Минулого тижня Ющенко вкотре зупинив дію урядової постанови щодо виділення коштів на придбання діагностичної апаратури. Це був один із заходів у рамках протиепідемічної програми уряду і це означає, що знову будуть жертви через запізнілу діагностику. І все заради того, щоби якась «регіональна» сучка на якійсь із «Свобод» з підленькою посмішечкою, а президент в своєму щотижневому зверненні до народу, могли сказати зарані узгоджене: «Бачите, до чого Юлька довела країну?!»

Якщо такий брудний, цинічний, підлий початок виборчої кампанії, то страшно навіть подумати, якими горами лайна нас закидають протягом двох наступних передвиборчих місяців. Ось бачите, окандидачені лайномети таки зуміли нас настрахати. Порядна людина, знаєте, побоюється морально забруднитися навіть під час непрямого спілкування з ницими людцями. Порядній людині притаманна і зовнішня, і внутрішня моральна охайність. А якщо серед кандидатів відшукати такого охайного і вручити президентські клейноди? Не з нашим щастям, зітхаєте?

12.11.2009,
Богдан Гринчук

Не наш виграш?

Задам шановному панству наскільки провокаційне, настільки ж і слушне питання: що ми програємо на цих президентських виборах? Гадаю, ніхто з кебетою в голові не сумнівається, що виграє один із олігархічних кланів, а народ завідомо програє. Оскільки він запрограмований на програш. Так уже історично склалося, що найзатишніше, найпривільніше українець себе почуває в ролі страждальця, зневаженого сіроми, який поневіряється під гнітом глитаїв-супостатів. Еге ж, щось на кшталт чайки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі. Це ж яка ліпота – поскиглити-поквилити, пожалітися на гірку долю, заламати руки, схлипнути від жалю до самого себе та розпустити соплі. «Блаженні ви, як ганьбити і гнати вас будуть…» Блаженні з грецького - щасливі, благословенні, от і ми раденькі, що дурненькі, коли всяка можновладна, привладна, злодійська, бандитська потолоч нас ганьбить, зневажає, грабує, принижує. Авжеж, тисячоліття насаджування покірливості, сумирності, терпимості, лагідності, любові до ворогів зробили своє. Ми забули, що наша історія розпочинається не з 988 року, а на декілька тисячоліть раніше.

Відомо, що національно-свідомий українець головною небезпекою вважає ту, яка упритул чигає на Україну за північно-східними рубежами. Звісно, має рацію, оскільки Московія ніколи не полишить спроб поглинути Україну в межі «єдіной і нєдєлімой» імперії. Цей же автохтон страх як побоюється, що чи то Юлія Тимошенко, чи Віктор Янукович у разі обрання когось із них президентом, відразу ж візьмуть в оберемок Україну і чимдуж почимчикують до москвичів, щоби кинути її за кремлівський поріг. З Янека може статися, хоча сумнівно: і кишка коротка, і хто ж йому таку дурню дозволить, та й москаликам і хочеться , і колеться. Пустити в хату таку вільнодумну, свободолюбиву заразу – то, знаєте, "чрєвато" непередбачуваними наслідками. З Юлею і того простіше: з її-то амбіціями та щоб погодитися на ролю зіц-президента… А як же проросійська риторика цих фаворитів президентських перегонів? Вибори, панове, і цим усе сказано. Боротьба за російськомовний електорат південно-східних теренів. По суті, одна із передвиборчих дурилок поруч із антиНАТО, наданням москвинським матюкам статусу другої державної мови, продовженням строку базування Чорноморського флоту в Криму, Єдиним Економічним Простором, здачею газотранспортної системи і т.і. Перед кожними виборами зі стану «регіоналів» лунають такі антинаціональні страшилки, які так і залишаються на рівні галасу та кульок у сесійній залі.

Москва також порозумнішала. Після путінського вітального сороміцтва 2004 р. москвинські правителі не те, щоб аж так уже порозумнішали, але стали менш нахрапистими. Босяцький вибрик Президента РФ Мєдвєдєва – його відкритий лист Президенту України – це не стільки нахабне втручання у внутрішні справи суверенної держави, скільки перелік жорстких вимог до майбутнього очільника України, виконання яких задовольнить москвинів. На перших порах, звісно. Заразом вони вже не ризикують усі яйця складати в один кошик, себто робити ставку на якогось одного кандидата, приміром, Януковича. Гарантії, що він виграє вибори, зараз ніхто не дасть, а ще раз пошитися в дурні шанси є.

З Леді Ю. москвинам треба, образно кажучи, бронепоїзд тримати на запасній путі. За чарівною посмішкою та позірно беззахисною тендітною поставою ховається натура хижака, який відчайдушно, до останнього, не гребуючи будь-якими засобами захищатиме своє лігво. Для Ю.Т. взірцем сучасного державного діяча є «залізна леді» Маргарет Тетчер. Більш ніж переконаний, що москвофільська риторика кандидата на пост Президента України Юлії Тимошенко має чисто виборчий характер. Елементарний розрахунок: у другому турі виборці із Західної України і так, де вони дінуться, проголосують за неї, оскільки просто не буде альтернативи. А от попастися на «регіональному» російськомовному електоральному вигоні сам Бог велів. Як складатимуться взаємини між Києвом і Москвою в разі президентства Ю.Т. – темна вода во облацех. З упевненістю можна стверджувати одне: плазування а la Янукович перед Кремлем не буде. І за це маємо висловити безмежну вдячність. «Це» є нічим іншим як національною гідністю.

А як же бути з неминучим програшем багатостраждального народу? Без проблем. Цей велемудрий народ програв з того часу, коли безперечними фаворитами боїв без правил за президентську кучму визнав Янека і Леді Ю., себто сам себе змусив обирати між більшим і меншим злом. Що один, що друга є ревними прихильниками авторитарного (заснованого на беззастережному підпорядкуванні владі, авторитетові) стилю управління. Звідси можливий найбільший програш народу: велика вірогідність усихання, ущільнення, зменшення, обмеження, називайте як хочете, його політичних, громадянських прав і свобод. Хліба, звісно, побільшає, видовищами будемо забезпечені, а позаяк за все треба платити то вимагатимуть від нас загального «одобрямсу». Є нехороші передчуття, що буде спроба зверху започаткувати процес інтернаціоналізації. Утім, що було, те бачили, а що буде, побачимо.

Фаворити фаворитами, але обділяти увагою кандидатську «масовку» якось незручно. Пошуковувачі булави і пернача 2-3 ешелону заслуговують зацікавлення хоча б із-за того, що з таким шиком, по-купецьки викинули псу під хвіст 2,5 млн.грн. Це я так заради красного слівця, насправді ж у великій політиці (а вибори та ще й президентські – це кульмінація внутрішньополітичних подій) просто так нічого не робиться. Ніде як у політиці залишається злободенною фраза «слова дані для того, щоби приховувати думки і наміри». Ховають як правило, скажімо, не зовсім благородні цілі, наміри, побудження. Як в нашому випадку. Гадаю, ніхто не сподівається, що якийсь нікому невідомий самовисуванець на найвищу державну посаду раптом почне публічно сповідатися? Мовляв, простіть мене, грішного і продажного, але я технічний кандидат фаворита N: це він за мене вніс заставу, це на нього я проституюю і отримую за це «чорним налом», це я на час виборчої кампанії добровільно погодився працювати лайнометом, це мені у разі перемоги він пообіцяв «хлібне» стійло при державному кориті. Такі є, не сумнівайтеся.

Інша частина кандидатів вирішує свої вузько партійні проблеми і для них виборча президентська кампанія є всього-лиш початковим етапом майбутніх парламентських виборів. Як завжди, партійні інтереси тісно переплітаються з особистими. Прикладом цього може бути на перший погляд, скажімо, дивне рішення чинного президента повторно балотуватися на цей пост. Недоречно звучить питання: чому завідомий аутсайдер виборчих перегонів Віктор Ющенко ризикнув до дна випити гірку чашу всенародного «фе» і самовисунувся в кандидати? А куди дінешся, коли якось треба прикривати нижчеспиння. В українських умовах що гарантує безпечне життя? Іч, які здогадливі. Дійсно, вічна парламентська константа – депутатська недоторканність. І прошу не тішити себе ілюзіями та покладати великі надії на демократів укупі з націонал-. Родом кури чубаті. І їх обурене кудахкання про підступних «регіоналів», які блокують їхнє благородне починання, розраховане на легковірних. Отож і я кажу, що В.Ю. хоче використати виборчі перегони, щоби якось відмити імідж своєї партії «Наша Україна», який вона запаскудила по саме нікуди. Принаймні настільки відмити, щоби разом з нею переповзти через 3 % виборчий бар’єр і отримати статус «священної корови». Видать, життєва необхідність. Буває.

Президентський виборчий забіг для Юрія Костенка також є нічим іншим, як стартом дочасної парламентської виборчої кампанії. Не виключена можливість, що паралельно він виконує чиєсь замовлення. Він же буде пастися на Юліному вигоні і саме її електоральну травичку скубтиме. Ні, це не ствердження і навіть не підозра, а просто один із можливих варіантів причинно-наслідкового зв’язку. Пан Юрій, як і кожен шануючий себе вождь, страх як полюбляє бути як не під софітами, то поближче до рампи. Що надає таку можливість? Парламентська партія. Гріх не скористатися нагодою (та ще й за державний рахунок), щоби попіаритися самому та порекламувати, скажімо, не дуже популярну в народі УНП. Звідки 2,5 млн.грн. на заставу? Звісно ж, з членських внесків. А ви про що подумали?

У значно складнішій ситуації вождь Володимир Литвин. Незважаючи на те, що його Народна партія таки встигла вскочити в останній вагон парламентського потягу, це не дає гарантії, що для неї заброньовано сідало в парламентському курнику і на наступних виборах. Тим більше, що від вождя чимало залежить. Політичне ренегатство Олександра Мороза наглядно показало: зрада не оплачується. Та й і з самим вождем не все так гладко. Мало того, що Литвин обтяжений КГБістським минулим, так ще й справжнім Дамокловим мечем над ним висять плівки Мельниченка. Підбурювання до душогубства, знаєте, то дуже серйозний злочин.

«Кіндер-сюрприз» українського політикуму Арсеній Яценюк ці виборчі перегони сприймає дуже серйозно, саме як президентську кампанію. Видать, до цих пір доля була для нього поблажливою і ні разу не шльопнула його по попці. Звідси і зарозумілість політичного вискочки, мовляв, ми самі з вусами, тільки ніс не обріс. Гадав, що йому під силу отак з першого ж забігу подолати президентську висоту. Ще молоде-зелене. От як пару разів смажений півень клюне в тім’ячко, де й дінеться те жереб’яче викобелювання.

Позиціонування себе, супер-Арсенія, як абсолютно незалежну політичну фігуру виглядає просто несерйозно. Його ведуть. Ведуть серйозні люди з непристойно великим капіталом. Не за гарні ж очі його замалим не «усиновив» приватний телеканал Фірташа «Інтер», куди на ток-шоу «фронтовик» Арсеній ходить як на роботу. Попри всю його рекламно-агітаційну метушню ці вибори не стануть його зоряним часом, але він ще нам приїсться.

З воістину комсомольським запалом (досвід І секретаря Дніпропетровського ОК ЛКСМУ – це вам не фунт льондринок) кинувся у виборчий вир Сергій Тигипко. Як і всі інші кандидати він всі розуми з’їв і з висоти своєї веломудрості не промовляє, а рече, чеканить фрази. Знову ж таки подібно до інших він знає все і в разі самі знаєте чого, своєю твердою рукою п. Сергій наведе порядок і зробить Україну сильною. І цьому хочеться попрацювати диктатором. Ну що тут скажеш: якби йому довгий хвіст, то сам би собі боки повідбивав.

Комфортно себе почуває вічний кандидат у президенти «мальчиш-кибальчиш» Петро Симоненко. Поки ще живуть ті, для кого і донині «мой адрес Совєтский Союз», свої 4-5 % відсотків він матиме. Кажете, набере більше, позаяк ліві об’єдналися в могутній союз? Ну не знаю, але з арифметикою не посперечаєшся: якщо до 4-5 додати три нулі… Зрозуміло, що червоний вождь Петрик боротиметься не за президентську кучму, а використає державні кошти для антидержавної пропаганди та реклами «п’ятої колони» під назвою КПУ.

Для претендента на звання головного націоналіста України Олега Тягнибока ця виборча кампанія стала хорошою можливістю і далі розкручувати ВО «Свободу». До омріяного статусу парламентської партії залишилося всього-нічого, якийсь один відсоток. Постарайся, Олеже! Півтора-два десятки омандачених націоналістів погоди не зроблять, але безсумнівно скаламутять парламентське болото.

Гадаю, шановне панство погодиться, що пошуковувачі удачі на президентському виборчому ристалищі, рейтинг яких розпочинається з гонорових нуль цілих, не заслуговують на увагу. Будуть вони мелькати на телеекранах, щось там белькотіти, когось у чомусь звинувачувати, ще більше обгиджувати, надувати щоки, робити розумне обличчя. І на згадку про них залишиться рядок у бюлетені та й той зайвий. Парадоксально, але навіть такі абсолютні політичні нулі матимуть свій електоральний ужинок: обов’язково знайдеться по декілька тисяч диваків, які проголосують за кожного з них.

За нашими президентськими перегонами пильно стежать і з Заходу, і зі Сходу. Захід з деяким непокоєм і роздратуванням, мовляв, коли вже припиниться цей державний бардак і на місці безвідповідального балабона з’явиться лідер, з яким можна вести серйозні справи? Діаметрально протилежні очікування на Сході: Москву цілком влаштував би слабкий президент на кшталт Ющенка, незалежно від його політичної риторики. Слабкий президент – слабка держава. Слабка держава – вразлива, беззахисна держава. Якою, до речі, і є нині Україна.

Цікаво, хто буде задоволений нашим вибором – Захід чи Схід? Ми, зрозуміло, свій вибір оцінюватимемо емоційно: «Оце утнули!»

04.11.2009,

Богдан Гринчук

Безперспективний ідеал

Чи совою в пень, чи совою в дуба, а все сові буба. Це я так оптимістично підсумував результати майбутніх президентських виборів. Зрозуміло, сова – це ми, українці, а пеньків-дубів, яким кортить над нами попанувати, ніколи не бракувало. Не бракує і нині: рахунок пішов на дюжини. Добре, що не на копи.

А ще добре, що ми не москвини з їх безальтернативними виборами царя-батенька. У нас демократія! Будь-яка шушваль може записатися в кандидати на пост Президента України, унісши заставу в сумі 2,5 мільйони гривень. Бачите, яка вервечка претендентів на президентську чумарку вишикувалася? Правда ж, душа радіє і серце співає? Ні, уголос висловлювати свої почуття не варто. Статтею пахне. За дрібне хуліганство.

Не знаю як шановному панству, а мені від цих кандидатів у Наполеончики просто нудно. Усі вони ніби в одному інкубаторі вилупилися. Кожен з них як циганка-ворожка знає, що було, що буде і чим серце заспокоїться. Кожен навіть спросоння може відрапортувати, що в нашому житті «не так» та як повинно бути «так». (Звісно ж, за винятком конкретного єнакієвського пацана, який здатен спросоння хіба що затопити по пиці). Кожен обіцяє, що слина на губу принесе. Кожен переконує, що тільки він один, мудрий, білий та пухнастий, може порятувати Україну від неуникненної загибелі, яка наступить, якщо президентом не оберуть його, богопосланого. Кожен уважає нас несосвітенними телепнями, які бездумно проковтнуть його побрехеньки та в день виборів, ремигаючи, почвалають голосувати за нього. Одне слово, токують кандидати. (Токувати – особливим криком та відповідними рухами в період парування приманювати самок), заманюють електорат. І не скажеш, що безрезультатно. Дивна, одначе, річ: кожен зокрема ніби знає справжню ціну цим наперсточникам, а загалом приводимо до влади таке, не при дітях мовлячи…

А яке, узагалі-то, ми хочемо бачити при владі? Ми хоч самі про це знаємо чи, принаймні, здогадуємося? Забагато захотів, дорікаєте? Так і я ж про це: обираємо серцем (ну там, подобається – не подобається, люблю – не люблю, вірю – не вірю), а вже після вибору свою, делікатно кажучи, помилку оцінюємо головою. І пішло-поїхало вселенське скигління: і де були мої очі… і як це я примудрився… і що за мана найшла на мене… і який нечистий змусив мене голосувати за ОТАКЕ?

Нещодавно в часописі «Україна молода» відомий і шанований філософ, правозахисник, в’язень сумління, публіцист і т. і. Євген Сверстюк опублікував ознаки, якими на його думку повинен володіти Президент України. Як на мене, ці критерії швидше характеризують самого п. Євгена як щирого українця та невиправного ідеаліста. На це можу відповісти хіба що білою заздрістю. Отож, прикинемо наскільки відповідають ідеальному президенту «від Сверстюка» реальні кандидати в президенти «по життю».

1. «…українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біографією». Даю уточнення: бездоганний – який не заслуговує ніякої догани, позбавлений будь-яких недоліків: непорочний, безпомилковий, незаплямований. Я знаю один персонаж, який органічно вписується в означення «непорочний» - непорочна Діва Марія. Така в ЦВК не зареєстрована. Усі інші порочні за визначенням, оскільки причетні до української політики, а вона, як відомо, і непорочність – речі несумісні. Справа в тім, що в українському політичному Зазеркаллі прийнята зовсім інша,ніж у нас, нормальних людей, шкала моральних цінностей. В українському політичному серпентарії є нормою брехливість, підступність, зрадливість, обман, наклеп, інтриганство, безчестя, лукавство, дворушність, зажерливість, недовіра та інші аморальні «чесноти». Так уже склалося, що з самих початків Незалежності політичний вакуум після комуняків заповнили меткі хлопці з атрофованими моральними засадами. От і діє принцип: убрався між ворони – крякай як они.

Щодо «докладного висвітлення біографії», то кладіть мене нагим на розпечену пательню, а я не повірю, що знайдеться дурень, який це добровільно зробить. У кожного є свій скелет у шафі. Без винятків.

2. «… високої культури і широкого кругозору з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів…». Є, безсумнівно, є такі люди. Ні на жаль, не прошарок, а окремі в полі зору. Серед кандидатів таких не бачу. Розумію, що п. Євген цим пунктом, зрештою, як загалом і всіма іншими, пив до Віктора Ющенка. Що ж, кумир завжди видається бездоганним. Придивившись же незашореними очима… Жаль слів. Розуміння національних пріоритетів і їх відстоювання – це зовсім різні речі, а саме з останнім за всі 18 з лишком років якось ніяк не складається. Знаєте, колекціонувати трипільські горщики чи хизуватися в льолях-вишиванках «від кутюр» і заразом дозволяти «п’ятій колоні» укупі з відвертими україножерами почувати себе в Україні привільно й радісно якось не ув’язується ні з національними пріоритетами, ні з національними інтересами. Це такі ж бандити як і злодії, грабіжники, вбивці, тільки й різниці, що посягають вони на нашу незалежність, свободу, національну гідність. Зауважу, посягаються безкарно. Як і належить при слабкому президентові та наскрізь корумпованій українській владі.

3. «… з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем». Це вже мені нагадує щось «від Штірліца» Якщо під професійною репутацією мається на увазі професіоналізм, то це швидше підходить до державного службовця, оскільки в класифікаторі спеціальностей такої професії як президент не зазначено. Щодо сімейного іміджу, так будемо відвертими: цей імідж залежить від розуму чоловіка і дружини, себто наскільки вони здатні публічно прати брудну сімейну білизну.

4. «Людина, порядність і правдивість якої не ставилася під сумнів». А це ще що за унікум? Та з таким критерієм ми навіки-вічні залишимося безпрезидентськими сиротами! Ми що, будемо обирати святого, щоби перед ним палити свічки та курити фіміам, чи все ж таки газду в державі? Та ні, я і за порядність, і за правдивість, але не треба доводити до абсурду. Ну немає безгрішних людей – і край. І у святих, видать, були в біографії якісь непорозуміння з християнськими чеснотами, раз вони так ревно молилися, каялися та просили прощення в Бога Єгови. Зрештою, без гріха немає покаяння, а без покаяння нема спасіння. Звідси: не согрішивши – не спасешся.

5. «Незалежна політична фігура, не зв’язана з власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні». В українських реаліях політичній фігурі, якій раптом забрело в голову стати незалежним, є два гідних місця: кунсткамера чи палата № 6. Можливо, колись і будуть наші політичні фігури залежними від честі, совісті, гідності, волі виборців. Я до такої ідилії не доживу, оскільки складається враження, що і наші молоді фігури ще з пелюшок стають залежними від великих грошей та власних амбіцій. Щодо популістських навичок, так забери в нинішніх кандидатів на президентську кучму популізм – і їм ні про що буде говорити. У них же агітація побудована, т.б.м., на боротьбі протилежностей: ВОНИ – такі-сякі-перетакі, харцизяки-супостати, а я вам і в кишеню, і за пазуху, і повні жмені і все це відразу ж зранку як тільки сонце із-за клуні вигляне. Звісно, якщо ви мене оберете президентом та як би мені не тиночки та не перелази, себто якщо не заважатимуть Верховна Рада та всілякі інші суди вкупі з партіями і громадською думкою. Одне слово, щоби було «як Настя скаже, так і буде!»

6. «Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідується перед ним». Делікатно кажучи, вимога неоднозначна. За незалежні роки можновладці зробили все можливе і навіть зверх цього, щоби не просто зневірилися в них, але й згидилися. Ніхто ж не буде заперечувати, що нічого окрім відрази не може викликати ота показушна релігійність наших можновладців, яку вони нам демонструють «під телекамери». Так би мовити, відбувають номер для електорату. Вони що, і справді думають, що ми такі дурні, щоби повірити в щирість їхніх хаджів до Єрусалимів, Афонів, Ватиканів? Чи в щирість їх віри в Бога?

Народ дійсно хоче, най не так, щоби вірити владі, а бодай хоч довіряти. Не складається, немає гідної кандидатури. Замість словності суцільне словоблудство, а вірять, як правило, тому, у кого слово як твердая криця. У них з криці хіба що серце.

Щось зависоко п. Євген підняв планку вимог до майбутнього президента. Ми не такі вимогливі, правда ж? Назло самим собі підемо на вибори і з огидою виберемо щось таке… таке… Одне слово, як завжди.

02.11.2009,

Богдан Гринчук