Одноосібний спротив

А наші кандидати в президенти лукавці-то. По простому кажучи, брешуть як шовком шиють. Та яка ж це образа, коли це істина в останній інстанції, яка оскарженню не підлягає. Зрештою, усі це знають і про це говорять. А я що… я як усі. До того ж, я щось не пам’ятаю випадку, коли б кандидат у президенти судився зі своїми суперниками, коли ті публічно звинувачують його в брехні. Ви ж знаєте, що основна виборча технологія полягає в тому, щоби самому збрехати якнайправдоподібніше, заразом якнайобгрунтованіше довівши, що його суперники – це зграя скоробрехів, пліткарів, наклепників та облудників. Звідси: президентом стає той кандидат, хто найпереконливіше збреше. Крапка.

Десь-там ген-ген у далеких світах нормальні люди обирають своїх президентів на підставі їх конкретних програм розвитку держави, звісно ж, ураховуючи і їх інтелект, і моральність, і сімейну добропорядність, і відсутність «скелетів у шафі», і професійну підготовленість, і патріотизм, і харизматичність. Одне слово, обирають газду у державну хату. Ми ж обираємо за одним критерієм: хто більше наобіцяє. Наші кандидати в президенти про це знають і наввипередки плетуть кошелі зі смаленого дуба, пригощають грушами з верби, пускають в очі туману, заговорюють зуби, дурять голови… У нас під час виборчої кампанії не діє народна мудрість: «що надто, того й свині не їдять». Так це ж свині, а ми їмо. А потім, ремигаючи, обираємо. А після виборів колективно ремствуємо, хоча доцільніше та й просто чесніше було б посипати голову попелом і щиро покаятися у власній недоумкуватості, надмірній довірливості та, чого там лукавити, у продажності.

А тепер вернемося до наших баранів, себто брехунів, сиріч кандидатів у президенти. Усі вони в міру свого артистичного таланту щосили стараються нам сподобатися, обіцяючи всім усе і відразу. Усі раптом стали безпартійними комуністами, оскільки «передерли» з програми КПУ ліві соціальні побрехеньки. Усі обіцяють у разі обрання президентом вирішити всі проблеми – економічні, соціальні, фінансові, житлово-комунальні, судові, правоохоронні і навіть побутові. Усі брешуть. Доводжу.

Після сволочної політреформи 2004 р., зневаживши і чинну на той час Конституцію, і виняткове право українського народу на зміну конституційного ладу, 402 народних беззаконники перетворили Україну з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. Відповідно, відбулося суттєве обрізання прав президента. Фактично нині він реально впливає на Міністерства закордонних справ та оборони, користується правом «вето» на закони, прийняті Верховною Радою, може призупиняти дію постанов Кабінету Міністрів з мотивів їх невідповідності положенням Конституції та має право звертатися до Конституційного Суду. Оце і є реальні права президента в межах яких кандидат може давати якісь обіцянки, які він може виконати вже в статусі президента. Усі інші передвиборчі обітниці є побрехеньками, оскільки для їх виконання необхідно прийняття відповідних законів (прерогатива Верховної Ради) або постанов вищого виконавчого органа (парафія Кабінету Міністрів). Звідси висновок: кожен кандидат, даючи завідомо нездійсненні (в межах чинних конституційних повноважень президента) клятвенні обітниці, або нахабно бреше в очі, або, ставши президентом, готується узурпувати владу. Зрозуміло, з благородною метою: виконати свої передвиборчі обіцянки завдяки диктаторським повноваженням. Логічно?

Що ж, якщо вже ми добалакалися до диктатури, то й порозмірковуємо про гіпотетичну диктатуру та набагато вірогіднішу появу «сильної руки». Як кажуть, хто попереджений, той озброєний. Це ж нам прийдеться ломати хребет новоявленому диктатору.

Безсоромне жирування двох відсотків населення України на фоні злидарювання семидесяти відсотків (32-ох мільйонів), владний розгардіяш, свавілля чиновників, правовий нігілізм, усеосяжна корупція, постійні кризи, загальнонаціональне розчарування у владній та опозиційній бидлоелітах , чиновниках, партійних вождях, безсилля, а ще більше небажання прикласти власні зусилля, щоби щось змінити – ось реальна ситуація, на фоні якої не могли не зародитися думки про «сильну руку», яка з’явиться і наведе лад. Еге ж, усе те ж класичне «ось приїде дідич, він нас і розсудить»

Наші кандидати також колись під школою ночували, а тому відразу ж відчули цей суспільний запит і нічтоже сум’яшеся кожне боже теля почало себе позиціонувати як «сильну руку». Особливо кумедно виглядає, коли «кролик Сєня» на бігбордах подає себе «під Лаврентія Берію». Зрештою, усі вони подають себе в одному стилі: і я з зубами родився!

Диктатора, звісно, нам не треба. Не думаю, що народ уже засумував за концтаборами, терором, пролитою невинною кров’ю, переслідуваннями за вільнодумство-інакомислення, «сторожовими псами демократії» на коротеньких владних повідках і всіми іншими принадами тоталітарного режиму. Сумуючих немає? З полегшенням зітхаю. Не розчарували.

Тепер про «сильну руку». А знаєте, у цьому щось позитивне є. Звісно, залежно від того, що розуміти під «сильною рукою». Якщо для того, щоби вчепитися нам у горлянку чи гамселити під ребра та по голові, то краще най уже буде звичний владний бардак. Якщо ж до «сильної руки» та розумну голову та сильну волю і якщо ця «сильна рука» всю свою силу спрямовуватиме на те, щоби всі без винятку жили за правами, себто за прийнятими законами, і кожне порушення цих правил невідворотно матиме безальтернативний наслідок «кримінальна справа –> слідство –> суд –> покарання», то при такій «сильній руці» я не відмовився б пожити.

Історія другої половини ХХ – початку ХХІ ст..ст. знає приклади «сильної руки» як позитивного явища, заразом і приклади плавного переродження «сильної руки» в диктатуру. Ідеал державного діяча для Юлії Тимошенко «залізна леді» Маргарет Тетчер – класичний приклад «сильної руки» в класичних же умовах сталої демократії, сильної системи владних інституцій, розвиненого громадянського суспільства і верховенства права. Такий джентльменський набір демократичних запобіжників унеможливлює трансформацію навіть «найсильнішої руки» в диктатуру.

Тепер внесемо поправки на українську дійсність та «совковську» ментальність наших ключових політичних гравців. Демократичні запобіжники в нас не те, щоби зовсім відсутні, але одні перебувають ще у зародковому стані, інші нібито проклюнулися, але недоношені. Це перше. А про друге, себто політичну, з дозволу сказати, еліту говорити не хочеться. Ну немає в нас політика, який наводив би порядок сильною рукою, не порушуючи демократичних принципів. Такий уже маємо постсовіцький синдром, коли політики десь на ментальному рівні дивляться на посаду президента, а бачать повноваження Генерального секретаря КПРС. І ви вірите, що наша доморощена «сильна рука» зможе опиратися спокусі недемократично утвердити свою владу, авторитет, вплив, себто перетворитися в авторитарного правителя, а то й узагалі диктатора? Блажен, хто вірує.

І все ж не все так похмуро і безнадійно в стилі «не тратьте, куме, сили – спускайтеся на дно». Ми ж генетичні одноосібники, себто індивідуалісти. Щоби загнати нас в колгоспи, більшовицькій сволоті треба було організувати два голодомори, репресії, депортації, арешти. І всупереч усьому наше волелюбство виявилося незнищенним. Ми такі, ми індивідуалісти, які ніколи не малюють ікон зі своїх правителів. Що ж, дякую тобі, Дажбоже, що я не москаль.

13.11.2009,

Богдан Гринчук