Бережися демократів

То все ж таки, що це за овоч такий – демократія і з чим його їдять? Що овоч цей забугорний і для нас екзотичний, так це не викликає сумнівів. Тлумачний словник дає лаконічне визначення цій самій демократії: «Форма управління, політичний лад, при якому верховна влада належить народові». Кажете, що і ми з зубами родилися? Мовляв, наші, народні слуги он якою цяця-ляля Конституцією нас облагодіяли: тут тобі і «носій суверенітету», і «джерело влади». Гегемон, значить. Багатіємо! От тільки дріб’язок муляє: кому носимо і хто сьорбає з нашого джерела? Питання, звісно, риторичні і десь-навіть провокаційні.

Якщо вже говорити про наш, національний, досвід демократії, то ніяк не оминути куценький період Української Козацької Республіки. Були ж таки засади народовладдя: ну там виборність, жменя землі на тім’ячко, щоби пам’ятав, звідкіля вийшов і куди піде. Але ж основою цієї демократії була паля на майдані і купа буків біля неї. По-сучасному мовлячи, відповідальність. Коли зникнули паля і буки, розпочалася Руїна, яка триває і донині. І триватиме до 9 грудня 2022 р., коли моєму меншенькому внуку виповниться 18 р і його покоління біля кожної Ради, починаючи з Верховної, укопає в землю палі і положить біля них по в’язанці замашних буків. Отоді і настане золотий вік української демократії, т.б.м., з кулаками, себто реальна відповідальність державних службовців, яких народ найняв на управлінську роботу, за їх дії чи бездіяльність, що спричинили шкоду конкретному громадянину, громаді чи державі.

Отож, насмілюся стверджувати, що історичного досвіду демократії в нас рівно стільки, скільки волосся на долоні. А те, що нам подається як ну дуже демократичний договір між суспільством і державою, себто Конституція України, насправді є не що інше, як щось середнє між угодою про співпрацю худоби з м’ясозаготівельниками та розцяцькованою демократичними прибамбасами обгорткою для беззаконня, уседозволеності, безкарності тоненького прошарку елітної плісняви.

Народна мудрість каже, що за царевичем і жаба царівна. Це я веду до того, що якби ми були не такими сумирними, байдужими,продажними, зрештою, недоумкуватими, то й владу обирали б достойну. А так… мужик сам з печі спав, ніхто його не спихав. У нас же тільки на те кебети вистачає, щоби вовків межи вівці в кошарі замикати: нехай, кляті, тюрму знають.

Ну добре, демократи з нас як із собачого хвоста сито, то може наші зверхники, оті, яких ми так шанобливо посадили на покутті нашої української хати, петрають у цій самій демократії? Вони ж у нас академіки, най і віртуальних, та все ж якихось Міжнародних Академій, почесні і не зовсім доктора мудрених наук і просто скромні проФФесори. Та й по демократичних світах он скільки швендяються, могли б, кажеться, як не просякнути, то хоч би пропахнітися цим самим демократичним духом.

Ан ні, не дочекаєтеся! Видать, совіцько-совковська короста так уїлася в їх плоть і кров, що демократичні шати їм пасують як свині наритники. Ні, демократичної риторики вони навчилися: уже тіпати починає від їх паплянини про «загальнолюдські цінності», «народовладдя», «верховенство права», «свободу слова», «рівність перед законом», «невідворотність покарання за вчинений злочин»… Складається враження, що для наших зверхників демократія в Україні – це доконаний факт, який і доведення не потребує, так що вони переймаються виключно загрозами цій самій демократії, які створюють, хто б сумнівався, кляті суперники-супостати. Суперники, звісно ж, у боротьбі за владу.

Віктор Ющенко щиро переконаний, що за час його месіанського подвижництва на посту Президента України держава демократизувалася по саме нікуди і залишилося зробити всього-нічого – застібнути цей процес на останні три ґудзики: перший – гарантувати незворотність процесу розвинутого народовладдя в Україні, себто обрати його, мудрого і незамінного, на другий президентський термін; другий – запобігти узурпацію влади антидержавними, антинародними, антиукраїнськими, промосковськими силами ПР і БЮТ шляхом створення ними «ширки» з катастрофічними наслідками для самого існування незалежної Української держави, а для цього, третій – прийняти варіант Конституції України «від Ющенка», а вона така цяця-ляля, що вже на другий день після її прийняття, із самого ранечку по всіх українських усюдах настане тиша, гладь і Божа благодать. А чого б і не побагатіти думкою?

Віктор Янукович, як і кожен шануючий себе крутий єнакіївський пацан, такими дурницями як демократія не дуже-то й переймається. Він у нас, знаєте, не теоретик, а міцний практик, точніше, практик з міцними кулаками. Ось під час свого другого прем’єрства заявив як відрубав, мовляв, демократія в нас переживає розквіт, а щоби ніхто в цьому не сумнівався, то й натовк пики двом своїм міністрам. І подіяло: при його прем’єрстві ніхто не сумнівався, що демократія, принаймні в його кабінеті, цвіте і пахне. А його геніальний у своїй абсурдності крилатий вислів: «У демократичній державі ніхто не має монополії на право називатися демократом.»? Це ж демократія, доведена до ідіотизму: кожен «браток» із кастетом за пазухою має право називати себе демократом, з відповідними наслідками для нетямущих. Щодо звинувачень В.Ю. в спробі В.Я. та Ю.Т. узурпувати владу методом «ширки», переписати конституцію «під себе» та поділити Україну «на двох», то і опозиціонер до влади, і опозиціонерка до президента при владі дружно і коректно відповіли наклепнику: «Сам дурень!» Мовляв, саме Ющенко зі своїми авторитарними замашками становить реальну загрозу демократії.

От з цим категорично не погоджуюся. Ну який-там ще може бути диктатор із сварливої, лихої свекрухи? Звісно, своїм «усе не так!» крові попсувати може не один корець і нерви потріпати так, що ходитимеш мов з хреста знятий, цього від неї не віднімеш. Але не більше.

Для Юлії Тимошенко питання демократії вже вирішено – чітко і однозначно. Вона – демократка! Для демократії гне горба, набиває мозолі, обливається потом. Одне слово, «вони базікають, зраджують, блокують, дурня клеять – вона працює». Вона – президент – і проблема демократії в Україні буде вирішена остаточно. Замало не покажеться! А якщо це наше потаємне бажання – цариця-матінька чи цар-батенько? Щоби вони нами опікувалися, годували, одівали, соплі витирали, а ми вже – як велять? Нас же жарений півень у тім’ячко по-справжньому ще не клюнув.

28.09.2009,
Богдан Гринчук

Заблокований глузд

Мені дуже незручно, але звертаюся до шановного панства з делікатним і десь-навіть інтимним питанням: «У когось із вас є «блат» у фракції Партії регіонів у Верховній Раді? Ну там кум, сват, брат, двоюрідний дядько сестри дружининого кума чи щось таке?» На кий ляд це мені здалося і взагалі чи я при здоровому глузді? При потребі довідку від психіатра надам. Я ж, шановні, не якийсь-там народний депутат, якому надано конституційне право бути, як би це поделікатніше, неадекватним, себто відповідним. По-простому мовлячи, Конституція України не заперечує, щоби у ВР засідало 450 дурнів, бевзів, телепнів, йолопів, бовдурів, шизофреників та всіх інших (без винятку!) психів. Пишаймося ж, панове, що ми не народні обранці. Значить, нормальні люди.

Залишається «на кий ляд». Так я клопочуся за місцину серед блокувальників. Для себе, звісно. Отак дивлюся-слухаю-читаю, як ці «регіональні» вболівальники за нужденних та стражденних поневіряються навколо президіумного стола і парламентської трибуни – і аж серце розривається та скупа чоловіча сльоза струмком біжить. Благодійники ви наші! Великомученики!

За мене денно і нощно мордуються. Щоби я, демократами-лібералами зпоневірений, на мінімалку зажив привільно-весело. Аж на 1300 грн. Це ж у два рази від нинішньої… Ех, сало намазуватимуму салом, салом закуш… Потишеньку, Федьку, бо я їла редьку. Де там подівся здоровий глузд? Ага, від сорому заховався аж під гіпофіз. І що ж він, густо приправлений скептицизмом і генетичною недовірою до влади, порадить?

Ну, порад як бліх на приблудній собаці. У смислі, де взяти гроші на таке благодійництво. Усі в стилі «дурень думкою багатіє». Перша. Можновладці і їх стриєшні родичі перестають красти і брати хабарі. Вистачить на подвійну порцію «регіональної» локшини. Друга. Злодії в законі повертають награбоване. Пункт перший помножте… Ух ти, а що я робитиму з такими грошищами? Третя. Станок державної скарбниці працює в чотири… ні в п’ять змін. По шість годин на добу кожна зміна. І я стану мільйонером! Як був колись «купонним». Четверта. Уся політично-бізнесова шпана, даруйте на слові, еліта доводить себе до стану а la Юрко Луценко – 98, коли той, на зустрічах з виборцями, у благенькому піджачку та м’ятих штанцях демонстрував публіці протерті до дірок підошви черевиків. Від такого видовища самі відмовимося від цієї тисяча трьохсот гривневої розкоші. У смислі, совість-то треба мати. Поділимося злиднями, значить.

Лежні – вони і є лежні: щоб не робити, аби нічого не робити. От і блокують: з повітряними кульками і без, з мордобоями, ламанням мікрофонів і системи «Рада», пікетуванням електрощитової і кабінету Голови ВР. Поперемінно як Матросов на амбразуру кидаються на трибуну то Партія регіонів то БЮТ. Воістину, точка зору залежить від місця сидіння: перебуваєш в опозиції – блокуєш, перейшов у владу – осуджуєш. До речі, цей ну дуже інтелектуальний різновид політичної боротьби «за права трудового народу» започаткувала «Наша Україна», коли в січні 2004 р. таким способом протестувала проти прийняття політреформи «від Кучми». (Як фенікс із попелу основні положення кучмівської політреформи відродилися в проекті Конституції України «від Ющенка». Видать, спрацювала генетична спорідненість. Пам’ятаєте оте вірнопіддане «ви мені як батько»?)

Як булижник – зброя пролетаріату, так і блокування – зброя опозиції. З дрібним уточненням «по-українськи»: для наших блокувальників важливий не так результат, досягнення цілі, як можливість таким чином не дати нормально працювати супротивнику. Якщо від цього стане гірше народу, так чим гірше, тим краще: хороша нагода звинуватити у всьому чинну владу, а себе показати захисниками народу і додати пару-трійку пунктів до рейтингу. Дурня, звісно, оскільки байдикування, чого б воно не стосувалося, у народу ніколи не було в пошані, на відміну від працьовитості.

У чому був би гріх непрощенний, так це звинуватити наших народних лежнів у працьовитості. Бугаї, хоч у плуга запрягай, з пиками, хоч цуценята об них бий, а спішать до роботи як свекор до пелюшок. Воно може й на краще, бо такого понаробляють… Які найчастіше розглядають питання? «Зміни та доповнення до закону…» А потім зміни до змін. З великого розуму понаприймають недоношених законів, а потім кидаються виправляти власні дурниці. Я до того, що і в їх байдикуванні є свій позитив: менше антинародних законів приймуть. Особливо, коли двоє, ПР і БЮТ, тимчасово знюхаються проти третього, президента. Таких антиконституційних дров наламають, що Венеціанська комісія тільки за голову хапається. Коли ж ці двоє бізнесових угрупувань упруться лобами як вперті козли на кладці, отоді опозиціонери розпочинають блокувальний фарс. Воно і зрозуміло: який дурень поступиться власними інтересами. Тим більше, що і ПР, і БЮТ патологічно не довіряють один одному. І мають рацію: стільки разів «кидали» один одного, що недовіра в’їлася в плоть і кров. Між рядками будь-яких угод між цими мегаугрупуваннями чітко проявляється справжнє відношення сторін до цих папірців: як би не прогавити моменту, щоби самому першому «кинути» партнера. А ви гадаєте «ширка» не відбулася, бо Віктор Ющенко комусь там зателефонував та чимось пригрозив? У цьому його переконали клеврети із Секретаріату, а він і раденький повірити у свою спроможність керувати процесами. Ні януковичівське «Гад буду!», ні Юлін Єрусалимський хадж виявилися недостатніми гарантіями вічної дружби і любови. Маємо, що маємо, бо ні порядного, ні путнього мати не хочемо.

Нам, видать, більше до душі дармовий сир у мишоловці. Виготовленням такого сиру і займаються політики веселої і захоплюючої гри під назвою «Хто більше сподобається виборцю?» От і верзуть, що попало, аби губа не гуляла. Дивує, чому такі маленькі «регіональні» мішки гречаної вовни? Знають же, що ці 1300 грн. мінімальної пенсії та 1500 грн. мінімальної зарплати немощна українська економіка не потягне, так чому ж не подуріти по-повній програмі: ці ж цифри тільки в доларах, а ще краще в євро! Люди не повірять? А що, в Україні ще є хтось, хто вірить політикам? Співчуваю і скорблю.

Воно, звісно, така демонстративна, аж до показушної, турбота про нужденних викликає умиління. Аж до омерзіння. Якщо вже мільярдери-мільйонери так перейнялися добробутом злидарів, чом би їм не втерти носа владі найпростішим способом – власним прикладом? На своїх підприємствах своїм робітникам підняти заробітну плату до середньоєвропейського рівня! Це я так недолуго пожартував.

Знаєте, що образливо аж до осатаніння? Ця елітна шпана дійсно тримає нас за дурнів, які зжеруть будь-які примітивні дурилки на кшталт їхньої турботи про добробут народу. І жерем же! Інакше не сиділи б вони у парламентському раю, щоб у перервах між байдикуванням та ледарюванням приймати закони «під себе» або «на двох», прокручувати свої брудні оборудки, плювати на закони та упиватися власною безкарністю. А для народу в них завжди напоготові благородне обурення від антинародних дій супостатів при владі та справжній обіцяльник пронос. І вони знають, що брешуть, і ми знаємо, що вони брешуть, і вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, але і вони спокійні, позаяк упевнені, що це бидло ніде не дінеться, а прийде на виборчі дільниці і за них проголосує… Що, і ми спокійні, оскільки таки є бидлом, прийдемо на дільниці й за них проголосуємо? Мабуть що так, позаяк ця брехлива, злодійська «елітна» зграя перекочовує з одного скликання в наступне. З нашою допомогою. Щоби ми могли насолоджуватися їх блазнюванням, чи то пак, блокуванням?

18.09.2009,
Богдан Гринчук

От якби без Божих шлейок…

Страх як хочеться пізнати істину: скільки привередливим українцям для повного щастя усе ж таки треба партій? Одна, але щоб керуюча, спрямовуюча та надихаюча? Зрозуміло, знайомий голосок з минулого вічно вчорашніх. А якщо без лайок, тихого осатаніння та погрозливого трусіння кулаками? Розумію, що обікрадене товариство поволі звіріє від диких комунальних тарифів, сороміцьких зарплат-пенсій, свавілля можновладців та власного безправ’я, а я тут з якимись партіями підтикаюся. А що робити, якщо вони як короста обсіли Україну? 172 (сто сімдесят дві) партії зареєстровані Мінюстом станом на 15.07.2009 р.! Від них усі наші бідоньки, переконані? Усіх вождів на палю, вимагаєте? Та хто ж проти? Особисто я запропонував би декого з них підсмажувати на пательні на маленькому вогні і щоб поволеньки-поволеньки. От тільки замість них у нашій ополонці знову спливе таке ж лайно. Ну не бачу я сучасних Гонт, Залізняків, Кармелюків, Петлюр, Бандер, Коновальців, Шухевичів, Бульб-Боровців! Навіть Махна не заслужили. А якби із цих великих українців хтось би і з’явився, так перелякалися б і не визнали своїм провідником. У багні, знаєте, спокійніше, а було б болото, а якесь спритне жабеня на купину таки вискочить.

Ще не вивітрилися з пам’яті оті десятки партійних чорт зна що у виборчих списках-сувоях та наше спантеличене чухання в потилиці за ширмою кабінки для голосування? Уважатимемо, що з великого розуму з-поміж партійного сміття вибрали п’ять найбільших шматків. Нормально. На гнилий товар завжди знайдеться сліпий купець.

Кажуть, велике бачиться на відстані. Гадаю, два роки достатня відстань, щоби розгледіти партійно-блокових велетів, яких ми послали до парламентського раю, та переконатися: принаймні п’ять із них треба було посилати туди, де волам роги правлять, а кіз підковами кують. Зрештою, а чого це ми маємо із-за такої абищиці ятрити собі душу та посипати голову попелом? Подумаєш, помилилися: кінь з чотирма ногами і то спотикається. До того ж як розумнішаємо!

За свої виборчі прогрішення ми цілком заслужено покарані поперемінним кермуванням державою то бандюковичів, то інтернаціоналістів, але то не привід покаянно битися тім’ям об долівку. Ні, у що вірити, за що боротися і кого обирати – це ще для нас завелика мудрість, але що вже масово не довіряємо ні партіям, ні вождям, ні політикам, так про це стверджують не тільки політологи-соціологи, а й горобці під стріхою. Прозріваємо, значить, тверезішаємо від виборчої «бормотухи». Більше того, знаємо, «хто є ху» в українській політиці і отих «ху» можемо назвати поіменно.

Оскільки ми вже стали такими відчайдухами, що на лежачу колоду вже самі залазимо, то й про наші правлячі партії і їх вождів різатимемо в очі правду-матіньку. І про свою мудрість щось-там ніяково промимримо.

Як це не прикро, але най і з ностальгією, та все ж треба визнати: «помаранчево»-революційний «будун» з нас уже вивітрився. Хотілося б, звісно, від того, кого наш «будун» виніс на самісінький покуть наших сподівань, почути покаянні слова: «Любі друзі! Українці! Я зі своїми недолугими командами наломали стільки дров, наприймали стільки хибних рішень, проявили стільки політичного тюхтійства, що ви маєте те, що маєте, а те, що у вас ще залишалося, докрали мої «любі друзі». Вибачте і допоможіть. Я більше не буду!» Не дочекаєтеся! Не царське це діло перед черню покаянно схиляти голову та просити допомоги. Хіба ж мало «винуватих невісток» довкола?

Напередодні президентських виборів в ЗМІ вже почали запускатися інформаційні страшидла про якийсь «донецький реванш». Звісно, ми ще ті субчики: з мазницею в одній руці, з єлеєм – у другій, а посередині щось таке недовірливо-полохливе в людській подобі. Та чи пристало нам з вибалушеними від страху очима відразу ж репетувати: «Пропала Україна!» А якщо чогось холодного прикласти до голови, заспокоїтися і просто поміркувати?

Зрозуміло, кого гад укусив, той і глисти боїться, але де дівся наш хвалений здоровий глузд? Реванш – це відплата за поразку, невдачу, програш. А от тицяти мене носом у поразку Януковича п’ятирічної давності не варто. Авторитетно заявляю: походила свиня на коня, тільки шерсть не така. На тих виборах «донецька» мафія була всього-лиш виконавцем, а замовники й організатори були в столиці. І не кандидат від Партії регіонів, а «ядиний» кандидат від «кучмізму» потерпів поразку. Підкреслюю, програв не «регіонал», а правовірний кучміст, на якого зробила ставку тодішня владна зграя.

На цих президентських виборах (а відразу ж після них і на дочасних парламентських) треба готуватися не до якогось дурнуватого «реваншу», а до чергового і десь-навіть звичного для нас нашестя. Було татаро-монгольське, моквинське, більшовицьке, кучмівське, а тепер-от олігархічно-кримінального малоросійства. І де тепер ці окупанти?

Не заперечую, що ця зграя може бути небезпечною. Як ракова пухлина беззаконня та аморальності в здоровому суспільному організмі. І все ж треба бути недоумками, щоб у ХХІ ст., в європейській державі, на 19-му році її Незалежності планувати перетворення її в кримінально-банановий придаток «старшого брата» з «паханом» на чолі.

Ух, як страшно? Кого, питається? Ведмідь он який великий і злий, а й то кільце в губу вправляють.. Та не звертайте ви уваги на їх позірну самовпевненість, хамовиту зверхність, вальяжність, метал у голосі, поблажливо-погрозливі інтонації. Звичайнісіньке викобелювання політичного люмпену, волею долі винесеного з хами та в пани. Ви їм за зіниці загляньте і в кожного побачите те, що вони таять: страх нечистих на руку пройдисвітів кримінально-холуйської національності перед невідворотним покаранням.

У них же навіть з фантазією проблеми. Я не здивуюся, коли незабаром буде реанімовано проект Міжнародного (!) Академічного (!) рейтингу «Золота Фортуна». Невже забули про ці дебільні шоу-акції «елітної» шпани (в основному з ментальністю Вєркі Смердючки) в стилі «хвали мене моя губонько», на яких оце, що руками дивиться – очима лапає, награбованим хизувалося, навзаєм якимись брязкальцями нагороджувалося, з телекамер та газетних шпальт своїми спесивими парсунами сліпицею нам в очі лізло?

Знаєте, якщо вже ризикнути вскочити вище халяв, то все вищесказане в більшій чи меншій мірі відноситься до всіх претендентів на президентську кучму першого ешелону та до більшості булавошукачів другого. Які перебували чи перебувають на владному Олімпі, претендували чи претендують усістися на їх місце. І в кому ж ми не розчарувалися чи не зневірилися? Правда ж, окрім В’ячеслава Чорновола ніхто на гадку не приходить? І не тому, що він так відчайдушно і безкорисливо любив Україну, а тому що ніколи не торгував цією любов’ю. Скільки їх було – патріотів, що перетворили патріотизм на товар, а за любов до Вітчизни, як повія з клієнта, вимагали плату? А «зеківський генерал»… Його могли ненавидіти вороги, йому могли заздрити друзі, його могли старатися забруднити у власному користолюбстві соратники-прагматики, але ніхто, ні закляті вороги, ні завидливі друзі, ні меркантильні соратники не могли його не поважати. За його чисту, незламну і зворушливу любов до України. Він хотів щастя для всіх, а його за це, хто поблажливо, хто насмішкувато, хто зневажали, зто зі злістю обзивав романтиком. Мовляв, ну що за мрійник не від миру цього! Та вистав ти цю любов на торги (товар-то рідкісний, а що вже дорогоцінний!) – і самого на якусь державну синекуру прилаштуємо, і соратники зі своїм бізнесом не знатимуть проблем. А він залишався самим собою – лицарем-патріотом з безстрашним і благородним серцем. Натомість через 10 років після його смерті та 20 років з дня заснування НРУ маємо майже примарну подобу громадської організації – творця Незалежності. Маємо спроби одних прикрити Рухом як національно-свідомими шароварами власну безідейність та неукраїнськість, інших – державницьку недолугість та власну безавторитетність. Це так, до слова. Заболіло.

Усе інше в нормі. По-українськи. Одні кермують, руки б їм повідривати за таке кермування. Інші державним плугом орють власну нивку. Ті крадені подушки набивають людськими слізьми. А ми як завжди думкою багатіємо та із локшини, яку вішають на вуха, готовимо національну страву – «макарони по-українськи». Смакота!

Якщо відверто, то щось завеликі сумніви маю щодо нашого аж такого вже порозумнішання до цих президентських виборів. Ми ж то звикли надіятися все більше на Бога. А якщо навіть Йому урветься терпець і надокучить постійно витирати нам соплі та водити на шлейках?

14.09.2009,
Богдан Гринчук