Страх як хочеться пізнати істину: скільки привередливим українцям для повного щастя усе ж таки треба партій? Одна, але щоб керуюча, спрямовуюча та надихаюча? Зрозуміло, знайомий голосок з минулого вічно вчорашніх. А якщо без лайок, тихого осатаніння та погрозливого трусіння кулаками? Розумію, що обікрадене товариство поволі звіріє від диких комунальних тарифів, сороміцьких зарплат-пенсій, свавілля можновладців та власного безправ’я, а я тут з якимись партіями підтикаюся. А що робити, якщо вони як короста обсіли Україну? 172 (сто сімдесят дві) партії зареєстровані Мінюстом станом на 15.07.2009 р.! Від них усі наші бідоньки, переконані? Усіх вождів на палю, вимагаєте? Та хто ж проти? Особисто я запропонував би декого з них підсмажувати на пательні на маленькому вогні і щоб поволеньки-поволеньки. От тільки замість них у нашій ополонці знову спливе таке ж лайно. Ну не бачу я сучасних Гонт, Залізняків, Кармелюків, Петлюр, Бандер, Коновальців, Шухевичів, Бульб-Боровців! Навіть Махна не заслужили. А якби із цих великих українців хтось би і з’явився, так перелякалися б і не визнали своїм провідником. У багні, знаєте, спокійніше, а було б болото, а якесь спритне жабеня на купину таки вискочить.
Ще не вивітрилися з пам’яті оті десятки партійних чорт зна що у виборчих списках-сувоях та наше спантеличене чухання в потилиці за ширмою кабінки для голосування? Уважатимемо, що з великого розуму з-поміж партійного сміття вибрали п’ять найбільших шматків. Нормально. На гнилий товар завжди знайдеться сліпий купець.
Кажуть, велике бачиться на відстані. Гадаю, два роки достатня відстань, щоби розгледіти партійно-блокових велетів, яких ми послали до парламентського раю, та переконатися: принаймні п’ять із них треба було посилати туди, де волам роги правлять, а кіз підковами кують. Зрештою, а чого це ми маємо із-за такої абищиці ятрити собі душу та посипати голову попелом? Подумаєш, помилилися: кінь з чотирма ногами і то спотикається. До того ж як розумнішаємо!
За свої виборчі прогрішення ми цілком заслужено покарані поперемінним кермуванням державою то бандюковичів, то інтернаціоналістів, але то не привід покаянно битися тім’ям об долівку. Ні, у що вірити, за що боротися і кого обирати – це ще для нас завелика мудрість, але що вже масово не довіряємо ні партіям, ні вождям, ні політикам, так про це стверджують не тільки політологи-соціологи, а й горобці під стріхою. Прозріваємо, значить, тверезішаємо від виборчої «бормотухи». Більше того, знаємо, «хто є ху» в українській політиці і отих «ху» можемо назвати поіменно.
Оскільки ми вже стали такими відчайдухами, що на лежачу колоду вже самі залазимо, то й про наші правлячі партії і їх вождів різатимемо в очі правду-матіньку. І про свою мудрість щось-там ніяково промимримо.
Як це не прикро, але най і з ностальгією, та все ж треба визнати: «помаранчево»-революційний «будун» з нас уже вивітрився. Хотілося б, звісно, від того, кого наш «будун» виніс на самісінький покуть наших сподівань, почути покаянні слова: «Любі друзі! Українці! Я зі своїми недолугими командами наломали стільки дров, наприймали стільки хибних рішень, проявили стільки політичного тюхтійства, що ви маєте те, що маєте, а те, що у вас ще залишалося, докрали мої «любі друзі». Вибачте і допоможіть. Я більше не буду!» Не дочекаєтеся! Не царське це діло перед черню покаянно схиляти голову та просити допомоги. Хіба ж мало «винуватих невісток» довкола?
Напередодні президентських виборів в ЗМІ вже почали запускатися інформаційні страшидла про якийсь «донецький реванш». Звісно, ми ще ті субчики: з мазницею в одній руці, з єлеєм – у другій, а посередині щось таке недовірливо-полохливе в людській подобі. Та чи пристало нам з вибалушеними від страху очима відразу ж репетувати: «Пропала Україна!» А якщо чогось холодного прикласти до голови, заспокоїтися і просто поміркувати?
Зрозуміло, кого гад укусив, той і глисти боїться, але де дівся наш хвалений здоровий глузд? Реванш – це відплата за поразку, невдачу, програш. А от тицяти мене носом у поразку Януковича п’ятирічної давності не варто. Авторитетно заявляю: походила свиня на коня, тільки шерсть не така. На тих виборах «донецька» мафія була всього-лиш виконавцем, а замовники й організатори були в столиці. І не кандидат від Партії регіонів, а «ядиний» кандидат від «кучмізму» потерпів поразку. Підкреслюю, програв не «регіонал», а правовірний кучміст, на якого зробила ставку тодішня владна зграя.
На цих президентських виборах (а відразу ж після них і на дочасних парламентських) треба готуватися не до якогось дурнуватого «реваншу», а до чергового і десь-навіть звичного для нас нашестя. Було татаро-монгольське, моквинське, більшовицьке, кучмівське, а тепер-от олігархічно-кримінального малоросійства. І де тепер ці окупанти?
Не заперечую, що ця зграя може бути небезпечною. Як ракова пухлина беззаконня та аморальності в здоровому суспільному організмі. І все ж треба бути недоумками, щоб у ХХІ ст., в європейській державі, на 19-му році її Незалежності планувати перетворення її в кримінально-банановий придаток «старшого брата» з «паханом» на чолі.
Ух, як страшно? Кого, питається? Ведмідь он який великий і злий, а й то кільце в губу вправляють.. Та не звертайте ви уваги на їх позірну самовпевненість, хамовиту зверхність, вальяжність, метал у голосі, поблажливо-погрозливі інтонації. Звичайнісіньке викобелювання політичного люмпену, волею долі винесеного з хами та в пани. Ви їм за зіниці загляньте і в кожного побачите те, що вони таять: страх нечистих на руку пройдисвітів кримінально-холуйської національності перед невідворотним покаранням.
У них же навіть з фантазією проблеми. Я не здивуюся, коли незабаром буде реанімовано проект Міжнародного (!) Академічного (!) рейтингу «Золота Фортуна». Невже забули про ці дебільні шоу-акції «елітної» шпани (в основному з ментальністю Вєркі Смердючки) в стилі «хвали мене моя губонько», на яких оце, що руками дивиться – очима лапає, награбованим хизувалося, навзаєм якимись брязкальцями нагороджувалося, з телекамер та газетних шпальт своїми спесивими парсунами сліпицею нам в очі лізло?
Знаєте, якщо вже ризикнути вскочити вище халяв, то все вищесказане в більшій чи меншій мірі відноситься до всіх претендентів на президентську кучму першого ешелону та до більшості булавошукачів другого. Які перебували чи перебувають на владному Олімпі, претендували чи претендують усістися на їх місце. І в кому ж ми не розчарувалися чи не зневірилися? Правда ж, окрім В’ячеслава Чорновола ніхто на гадку не приходить? І не тому, що він так відчайдушно і безкорисливо любив Україну, а тому що ніколи не торгував цією любов’ю. Скільки їх було – патріотів, що перетворили патріотизм на товар, а за любов до Вітчизни, як повія з клієнта, вимагали плату? А «зеківський генерал»… Його могли ненавидіти вороги, йому могли заздрити друзі, його могли старатися забруднити у власному користолюбстві соратники-прагматики, але ніхто, ні закляті вороги, ні завидливі друзі, ні меркантильні соратники не могли його не поважати. За його чисту, незламну і зворушливу любов до України. Він хотів щастя для всіх, а його за це, хто поблажливо, хто насмішкувато, хто зневажали, зто зі злістю обзивав романтиком. Мовляв, ну що за мрійник не від миру цього! Та вистав ти цю любов на торги (товар-то рідкісний, а що вже дорогоцінний!) – і самого на якусь державну синекуру прилаштуємо, і соратники зі своїм бізнесом не знатимуть проблем. А він залишався самим собою – лицарем-патріотом з безстрашним і благородним серцем. Натомість через 10 років після його смерті та 20 років з дня заснування НРУ маємо майже примарну подобу громадської організації – творця Незалежності. Маємо спроби одних прикрити Рухом як національно-свідомими шароварами власну безідейність та неукраїнськість, інших – державницьку недолугість та власну безавторитетність. Це так, до слова. Заболіло.
Усе інше в нормі. По-українськи. Одні кермують, руки б їм повідривати за таке кермування. Інші державним плугом орють власну нивку. Ті крадені подушки набивають людськими слізьми. А ми як завжди думкою багатіємо та із локшини, яку вішають на вуха, готовимо національну страву – «макарони по-українськи». Смакота!
Якщо відверто, то щось завеликі сумніви маю щодо нашого аж такого вже порозумнішання до цих президентських виборів. Ми ж то звикли надіятися все більше на Бога. А якщо навіть Йому урветься терпець і надокучить постійно витирати нам соплі та водити на шлейках?
14.09.2009,
Богдан Гринчук
Ще не вивітрилися з пам’яті оті десятки партійних чорт зна що у виборчих списках-сувоях та наше спантеличене чухання в потилиці за ширмою кабінки для голосування? Уважатимемо, що з великого розуму з-поміж партійного сміття вибрали п’ять найбільших шматків. Нормально. На гнилий товар завжди знайдеться сліпий купець.
Кажуть, велике бачиться на відстані. Гадаю, два роки достатня відстань, щоби розгледіти партійно-блокових велетів, яких ми послали до парламентського раю, та переконатися: принаймні п’ять із них треба було посилати туди, де волам роги правлять, а кіз підковами кують. Зрештою, а чого це ми маємо із-за такої абищиці ятрити собі душу та посипати голову попелом? Подумаєш, помилилися: кінь з чотирма ногами і то спотикається. До того ж як розумнішаємо!
За свої виборчі прогрішення ми цілком заслужено покарані поперемінним кермуванням державою то бандюковичів, то інтернаціоналістів, але то не привід покаянно битися тім’ям об долівку. Ні, у що вірити, за що боротися і кого обирати – це ще для нас завелика мудрість, але що вже масово не довіряємо ні партіям, ні вождям, ні політикам, так про це стверджують не тільки політологи-соціологи, а й горобці під стріхою. Прозріваємо, значить, тверезішаємо від виборчої «бормотухи». Більше того, знаємо, «хто є ху» в українській політиці і отих «ху» можемо назвати поіменно.
Оскільки ми вже стали такими відчайдухами, що на лежачу колоду вже самі залазимо, то й про наші правлячі партії і їх вождів різатимемо в очі правду-матіньку. І про свою мудрість щось-там ніяково промимримо.
Як це не прикро, але най і з ностальгією, та все ж треба визнати: «помаранчево»-революційний «будун» з нас уже вивітрився. Хотілося б, звісно, від того, кого наш «будун» виніс на самісінький покуть наших сподівань, почути покаянні слова: «Любі друзі! Українці! Я зі своїми недолугими командами наломали стільки дров, наприймали стільки хибних рішень, проявили стільки політичного тюхтійства, що ви маєте те, що маєте, а те, що у вас ще залишалося, докрали мої «любі друзі». Вибачте і допоможіть. Я більше не буду!» Не дочекаєтеся! Не царське це діло перед черню покаянно схиляти голову та просити допомоги. Хіба ж мало «винуватих невісток» довкола?
Напередодні президентських виборів в ЗМІ вже почали запускатися інформаційні страшидла про якийсь «донецький реванш». Звісно, ми ще ті субчики: з мазницею в одній руці, з єлеєм – у другій, а посередині щось таке недовірливо-полохливе в людській подобі. Та чи пристало нам з вибалушеними від страху очима відразу ж репетувати: «Пропала Україна!» А якщо чогось холодного прикласти до голови, заспокоїтися і просто поміркувати?
Зрозуміло, кого гад укусив, той і глисти боїться, але де дівся наш хвалений здоровий глузд? Реванш – це відплата за поразку, невдачу, програш. А от тицяти мене носом у поразку Януковича п’ятирічної давності не варто. Авторитетно заявляю: походила свиня на коня, тільки шерсть не така. На тих виборах «донецька» мафія була всього-лиш виконавцем, а замовники й організатори були в столиці. І не кандидат від Партії регіонів, а «ядиний» кандидат від «кучмізму» потерпів поразку. Підкреслюю, програв не «регіонал», а правовірний кучміст, на якого зробила ставку тодішня владна зграя.
На цих президентських виборах (а відразу ж після них і на дочасних парламентських) треба готуватися не до якогось дурнуватого «реваншу», а до чергового і десь-навіть звичного для нас нашестя. Було татаро-монгольське, моквинське, більшовицьке, кучмівське, а тепер-от олігархічно-кримінального малоросійства. І де тепер ці окупанти?
Не заперечую, що ця зграя може бути небезпечною. Як ракова пухлина беззаконня та аморальності в здоровому суспільному організмі. І все ж треба бути недоумками, щоб у ХХІ ст., в європейській державі, на 19-му році її Незалежності планувати перетворення її в кримінально-банановий придаток «старшого брата» з «паханом» на чолі.
Ух, як страшно? Кого, питається? Ведмідь он який великий і злий, а й то кільце в губу вправляють.. Та не звертайте ви уваги на їх позірну самовпевненість, хамовиту зверхність, вальяжність, метал у голосі, поблажливо-погрозливі інтонації. Звичайнісіньке викобелювання політичного люмпену, волею долі винесеного з хами та в пани. Ви їм за зіниці загляньте і в кожного побачите те, що вони таять: страх нечистих на руку пройдисвітів кримінально-холуйської національності перед невідворотним покаранням.
У них же навіть з фантазією проблеми. Я не здивуюся, коли незабаром буде реанімовано проект Міжнародного (!) Академічного (!) рейтингу «Золота Фортуна». Невже забули про ці дебільні шоу-акції «елітної» шпани (в основному з ментальністю Вєркі Смердючки) в стилі «хвали мене моя губонько», на яких оце, що руками дивиться – очима лапає, награбованим хизувалося, навзаєм якимись брязкальцями нагороджувалося, з телекамер та газетних шпальт своїми спесивими парсунами сліпицею нам в очі лізло?
Знаєте, якщо вже ризикнути вскочити вище халяв, то все вищесказане в більшій чи меншій мірі відноситься до всіх претендентів на президентську кучму першого ешелону та до більшості булавошукачів другого. Які перебували чи перебувають на владному Олімпі, претендували чи претендують усістися на їх місце. І в кому ж ми не розчарувалися чи не зневірилися? Правда ж, окрім В’ячеслава Чорновола ніхто на гадку не приходить? І не тому, що він так відчайдушно і безкорисливо любив Україну, а тому що ніколи не торгував цією любов’ю. Скільки їх було – патріотів, що перетворили патріотизм на товар, а за любов до Вітчизни, як повія з клієнта, вимагали плату? А «зеківський генерал»… Його могли ненавидіти вороги, йому могли заздрити друзі, його могли старатися забруднити у власному користолюбстві соратники-прагматики, але ніхто, ні закляті вороги, ні завидливі друзі, ні меркантильні соратники не могли його не поважати. За його чисту, незламну і зворушливу любов до України. Він хотів щастя для всіх, а його за це, хто поблажливо, хто насмішкувато, хто зневажали, зто зі злістю обзивав романтиком. Мовляв, ну що за мрійник не від миру цього! Та вистав ти цю любов на торги (товар-то рідкісний, а що вже дорогоцінний!) – і самого на якусь державну синекуру прилаштуємо, і соратники зі своїм бізнесом не знатимуть проблем. А він залишався самим собою – лицарем-патріотом з безстрашним і благородним серцем. Натомість через 10 років після його смерті та 20 років з дня заснування НРУ маємо майже примарну подобу громадської організації – творця Незалежності. Маємо спроби одних прикрити Рухом як національно-свідомими шароварами власну безідейність та неукраїнськість, інших – державницьку недолугість та власну безавторитетність. Це так, до слова. Заболіло.
Усе інше в нормі. По-українськи. Одні кермують, руки б їм повідривати за таке кермування. Інші державним плугом орють власну нивку. Ті крадені подушки набивають людськими слізьми. А ми як завжди думкою багатіємо та із локшини, яку вішають на вуха, готовимо національну страву – «макарони по-українськи». Смакота!
Якщо відверто, то щось завеликі сумніви маю щодо нашого аж такого вже порозумнішання до цих президентських виборів. Ми ж то звикли надіятися все більше на Бога. А якщо навіть Йому урветься терпець і надокучить постійно витирати нам соплі та водити на шлейках?
14.09.2009,
Богдан Гринчук
1 коментар:
А як Ви відноситеся до лідера "Свободи"?
Дописати коментар