Десять переконливих аргументів (фантасмагорія)

Мета виправдовує засоби! Цинічно і аморально, обурюєтеся? Мовляв, не можна негідними засобами досягати благородної мети. Можна було б і погодитися. З дрібним уточненням: яку саме мету вважати шляхетною і які засоби недостойними? А це вже залежить від того, за якими заповідями ти живеш, себто яку мораль сповідуєш.

Візьмімо, приміром, насильство. Ух, як розгнівалися! Ще б пак, хіба ж може ґвалт, примус бути шляхетним засобом? А як щодо революцій, повстань, збройного опору проти тиранії, в ім’я справедливості та свободи? Християнська мораль однозначно вважає будь-яке насильство, у тому числі й щодо будь-якої влади (нема влади як не від Бога, пам’ятаєте?), гріхом, себто злом. Видать, не такими вже й ревними християнами були наші предки, коли повставали проти драпіжної влади, люто ненавиділи ворогів, зі зброєю в руках відстоювали свободу і незалежність свою і своєї Батьківщини. У християнському розумінні та в очах ворогів вони були насильниками, злочинцями, такими для них залишилися й сьогочас. Для московітів Іван Мазепа – «прєдатель» і анафема йому московськими попами проголошується й донині. Як і Українська Повстанська Армія для них не що інше як «бандформірованія». А для українців усі вони - національні герої, лицарі звитяги.

Як бачите спротив, а це і є насильство, проти свавілля влади, за визначенням не може бути злом. До того ж наша елітна злодійсько-корумпована шпана, пишучи Конституцію України під себе, випадково прогледіла дві статті, які дають нам законне право на захист, себто спротив комусь чи чомусь, що загрожує державі чи нам: ст.17 – «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є… справою всього Українського народу»; ст.27 – «Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». У судах, кажете? Жартівники, одначе. Зі своїми жалюгідними зарплатами, злиденними пенсіями намірилися йти до тих «колядників» у мантіях? При їх прейскуранті на послуги «іменем України»? Притиснувши до грудей Закон України «Про заяви та звернення громадян» кинетеся оббивати владні пороги? Так саме від цих супостатів і мусите захищатися! Тут уже нікуди діватися: порятунок тих, хто тоне, справа рук їх самих.

Нас уперто, цілеспрямовано відучують від будь-яких активних, тим більше жорстких, громадських дій. Продажні політики, куплені політологи, приручені «сторожові пси демократії» невпинно терендять про цяця-ляля еволюційний (поступовий) шлях реформування того-сього-перетого. Мовляв, миролюбність, розважливість, привітність лежить в основі ментальності українського народу. З умилінням, як приклад, наводять Помаранчеву революцію. Мовляв, увесь світ захоплюється як мирно, толерантно, з посмішками, без крові і навіть, о, диво, без єдиної розбитої шибки чи потовченої пики ми її здійснили. Зачекайте, а що такого ми здійснили? Допомогли мільйонерам перемогти мільярдерів, привели їх до влади, щоби і вони стали мільярдерами? Обрали народного президента, а тепер з нетерпінням чекаємо, коли його здихаємося? Замінили донецьку братву на закарпатську цимбору? Ах, демократії побільшало! Радість-то яка: ланцюга попустили і гавкати дозволили на злодіїв, які, незважаючи на гавкіт, спокійно виносять добро з нашої комори!

Що, мирна революція дала нам українську Україну? Український інформаційний простір? - Усі без винятку приватні загальнонаціональні телеканали в руках, делікатно кажучи, представників нацменшин. Український парламент? - Представництво етнічних українців у ньому аж зашкалює до 15 %. Хоча б українських олігархів? - Ну а якже, Фірташ, Суркіс, Коломойський – прямі потомки князя Святослава. Ага, маємо українські бджоли та в додачу українські меморіали і хрести. І за це красненько дякуємо. Подейкують, що вся ця олігархічно-можновладна інтернаціональна сволота готова спонсорувати величний Меморіал Україні з написом на вхідній арці: «Рабам, які не захотіли стати вільними».

В умовах свідомо культивованого владного бардаку, тотальної корупції, абсолютної безвідповідальності влади перед народом, повністю втраченого контролю народу за діями влади, безкарності можновладних злочинців, повної неефективності судової системи, бездіяльності правоохоронних органів щодо високопосадових злочинців, яловості «четвертої влади» будь-які спроби пересічного громадянина захистити в межах існуючого законодавства та судочинства своє життя, здоров’я, гідність є безперспективними.

На цьому фоні, як Інтернет-прикол, Віктором Тригубом був запропонований гумористичний проект Маленької партії снайперів з програмою з 7 слів: «10 патронів – і в Україні буде порядок!» У подальшому гарячому і зацікавленому обговоренні на Інтернет-сайтах визріла альтернативна до всіх існуючих конкретна програма взаємин народу і влади. Вважаю не просто доцільним, а вкрай необхідним ознайомити шановне панство з основними положеннями цієї напрочуд простої, зрозумілої і співзвучної нинішнім суспільним настроям програми. Суть її полягає в тому, щоби:

- змусити владу, від районної до Президента України, боятися невідворотного покарання як за злочинну діяльність, так і за бездіяльність, які спричинили шкоду життю, здоров’ю і майну громадян, їх правам і свободі;

- привчити владу до відповідальності за свої дії чи бездіяльність;

- навчити владу тому, чому батьки вчать малих дітей:

        - робити добрі вчинки і взагалі працювати – це добро, морально;

       - погані вчинки та неробство – це зло, аморально.

Змусити-навчити-привчити владу шанувати народ, який і найняв їх державними менеджерами, можна двома методами.

1.Радикальна. Практична реалізація первинної програми Маленької партії снайперів  (далі – МПС):

«10 патронів – і в Україні буде порядок!» 

Цитата зі статті Віктора Тригуба, літературного координатора МПС: «Купити снайперську гвинтівку. 10 патронів. Знайти тепле горище. Взяти пляшку, сала і кави. Обрати ворога. Стрельнути і втекти. Хай шукають…»

Щось попахує тероризмом, хоча… Хіба інколи при погляді на ці бидлоелітні морди, підступні зміїні, зажерливі свинячі, хитрі лисячі, хижі вовчі, тупі бичачі…, у шановного панства мимоволі автоматично не згинався вказівний палець? Але заки не вичерпано всі юридичні можливості, цей економічно найдешевший варіант вирішення «не підйомних» для влади проблем треба покласти в папочку з написом «Останній аргумент народу».

Подальше удосконалення радикальної програми МПС вилилося в декілька гранично простих тез: «1000 арештів, 10 патронів – і в Україні буде порядок!»; «На владу слід дивитися крізь оптичний приціл, а не телевізор!»; «Українцям потрібна більша нетерпимість, а не толерантність!» Гадаю, шановне панство не здивується, що ця програма отримала 87 % Інтернет-підтримки.

«Єдине, що треба для торжества зла – це бездіяльність хороших людей» /(С) Едмунд Бьорк/

А ви гадаєте, чому всіляка погань, інтернаціональна і родима, вас пограбувала, сіла на шию і випендрюється біля державного корита? Забагато хат було скраю. Забагато в цих хатах жило байдужих, хто жив за принципом «про мене – нехай вовк траву їсть, а я і сном, і духом нічого не відаю». Щось не зрозуміло?

Ми маємо владу, щоби вона вирішувала державні проблеми – економічні, фінансові, соціальні і навіть житлово-комунальні. Ми їм платимо… вибачте, не подумав і ляпнув несосвітенну дурницю. Звісно, можновладці гребуть собі з наших кишень безцеремонно і безсовісно, але ми робимо вигляд, що так треба, у надії, що ця влада вирішуватиме на нашу користь проблеми, виходячи з національних інтересів та національної безпеки.

За майже 18 років Незалежності ця захланна бидлоеліта, тасуючи владну колоду із одних і тих же покидьків, не спромоглася вирішити ні однієї проблеми на користь народу і сама стала загрозою національній безпеці. Отак виникла головна проблема України – проблема відповідальності та безконтрольності влади. А це вже наша проблема і вирішувати її нам.

Безвідповідальність влади породжена її безкарністю. Безкарність гарантується недоторканністю. Отже, мирна метода перевиховання влади, себто прищеплення їм азів добропорядності та законослухняності, треба розпочинати зі скасування недоторканності. Цивілізований світ такого ідіотизму не бачив: у державі законодавчо вилупилася каста громадян, які стоять НАД ЗАКОНОМ. Якесь чмо, яким бридяться в порядному товаристві, уважає себе пупом землі, бо має посвідчення «священної корови». Треба визнати, що подібність з коровою усе ж таки є: інтелект.

І знаєте, що дивно? Ні разочку, ніхто, ні партократи, ні демократи, ні націонал-патріоти, не звернулися до Конституційного Суду за роз’ясненням відповідності ст.80 КУ («Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність») ст.24 КУ («Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом»). Тоже мені дивина. Ворон сам собі не ворог.

Це все стадо «священних корів» вельми гонорове і безстрашне, а треба їм привити страх. Перед судом Божим? Не смішіть. Гадаєте, якщо ця елітна шпана з пісними пиками стоїть у церкві та невпопад хреститься, то вже й віруючі? Ні, Дамокловим мечем над ними треба повісити загрозу вироку звичайного районного суду. А для цього треба скасувати недоторканність і Президента України, і народних депутатів, і суддів.

Одночасно з цією благородною справою необхідно внести дрібненьку зміну до Карного Кодексу: поновити смертну кару для державних чиновників з керівними лампасами – від голови райдержадміністрації, мерів і аж до Президента включно. Як кажуть, хто не слухає тата, той послухає ката. Українці – народ не кровожерливий, так що достатньо процес відстрілу шкідників обмежити 5 роками. Гадаю, цього часу цілком достатньо, щоби відбувся, скажімо, природній відбір: тупикові гілки державної влади будуть «зачищені» і соки підуть до здорових пагонів.

Наша можновладна бидлоеліта ну дуже полюбляє хизуватися своїм положенням. Стоїть отаке одоробло перед телекамерами, морда – цуценята бити, за пузом уже років з двадцять не бачив своєї чоловічої достойності і меле, що слина на губу принесе. А як випендрюється, як бундючиться. Ну точно як свиня в наритнику.  Ще б пак, не хто-небудь, а ясновельможне жлобство, повелитель! Це ж вони встановили правила гри, себто закони, окремо для смердів, окремо для себе, вінценосних. Для нас правила розписані в тисячах законів, для себе ж, богоподібних, умістилися в трьох словах: гра без правил. І хто буде постійно у виграші?

Хочуть бути особливими перед законом? Треба піти їм назустріч: прийняти ЗУ «Про особливу відповідальність вищих органів державної влади». Зі смертною карою, термінами ув’язнення від 5 до 15 років без права на амністію. Ну і, звісно, з конфіскацією майна не тільки у високопосадового злочинця, але і в його найближчих родичів. А то подивишся в декларацію про доходи такого можновладного хапуги – і аж сльози навертаються: так він же ж голий, як церковна миша, бідолага, на одну зарплату живе! За що їх так суворо карати? У першу чергу за зниження добробуту народу. Ми їх найняли на управлінську роботу, щоби від їхнього газдування нам краще жилося. За найпоширеніше серед них хобі – корупцію. За шпигунство на користь самі знаєте кого. За дурнуваті укази, постанови, рішення, які наносять збитки національним інтересам. За дії чи бездіяльність, які загрожують національній безпеці. І особисто мої два шеляги: за сварливість. Натяк, гадаю, зрозуміли.

Тепер перейдемо до наведення ладу серед «колядників», щоби шанобливе звертання «Ваша честь» відповідало і формі, і змісту, і «обліко моралє» людини в мантії. Для них також прийняти ЗУ «Про особливу відповідальність суддів». Звісно ж, ніякої недоторканності, як і ніяких призначень суддів парламентом. Тільки вибори громадою і перед нею ж періодичні публічні звіти. Яка безстроковість? Знайшли Пап Римських. Певен термін. Відбув і гайда знову до громади за підтримкою. Оскаржено три вироки – відсторонення від роботи на час розслідування. Підтверджено, що «колядував» - під білі рученьки, лава підсудних, вирок з конфіскацією і без права на амністію. Не хочеш шанувати закон, так будеш його боятися.

У відповідь на сакраментальне питання «А судді хто?» висловлюється ідея створення Народних трибуналів. Історичний досвід не на їх користь. У достойників шанованого віку ця позаконституційна інстанція може викликати асоціацію з «особым совещанием» - у просторіччі «трійкою», хоча… У принципі, серед нинішніх юристів при великому старанні можна відшукати достойні кадри, які відповідали б трьом критеріям – професіоналізм, порядність, патріотизм. Так я ж і говорю: у принципі.

Візьмімося за наших страх яких працьовитих, а що вже доброчесних, «народних слуг». (До речі, зголосіться, газди, хто б у себе тримав таких нероб – лінивих, злодійкуватих, пащекуватих, до того ж пихатих?) Оце вже скіпка в делікатному місці! Видалити! Улаштувати депутатський лепрозорій. Таке-собі земне чистилище. І по повній програмі: що, де, коли, скільки, з ким, куди сховав і т.і.? Тримати до тих пір, заки офшори стануть близькими-близькими, у межах Національного банку України. Натомість провести дострокові вибори. Парламентські і до органів місцевого самоврядування. Виключно за мажоритарною системою. За один доведений факт підкупу виборця – за грати, разом із спонсором, якщо він виявиться. За перше ж порушення виборчого законодавства під час виборчої кампанії – дискваліфікація і зняття з дистанції. Ніяких партійних списків, ні закритих, ні відкритих! Хоче партія делегувати свого члена на перегони, з богом, Парасю, заки люди трапляються, але ніякого кучкування за партійним принципом у парламенті не допускається. До речі, обов’язково провести «зачистку» партійного вигону від кухонних, диванних, вождівських, фантомних партій та бізнес-проектів під партійною машкарою. Окремим рядком ліквідувати партії антидержавного, антиукраїнського спрямування. Досить панькатися!

Під особливу сильну лупу взяти президентів – чинного і екс. Це ж під їх мудрим газдуванням не просто важко, але соромно стало жити в Україні. У разі доведеної вини – даруйте, панове президенти, але Департамент відбування покарань з нетерпінням вас очікує.

Якщо влада не прислухається до цих коректних, мирних пропозицій, що найбільш вірогідно, оскільки вона слухає шлунком, то най ні на кого не тримає зла, коли почне працювати радикальна програма із семи слів.

Не києм, то палицею, але в Україні буде українська влада.

31.03.2009,

Богдан Гринчук

«Регіональний» фарс «Весняний Наступ»

- Як назвати чоловіка, який хоче, але не може?

- Імпотент.

- А якщо чоловік може, але не хоче?

- Обурений дівочий голос з аудиторії: «Та сволота він!»

/(С) Із лекції в медінституті/

Цей старий анекдот спав мені на гадку відразу ж після перших повідомлень про старт «весняного наступу» Партії регіонів у Сімферополі. Замість гучно анонсованої протестної акції, яка мала б потрясти підвалини «правлячого режиму», «регіонали», даруйте, пукнули. Непереконливо струсонули повітря, відверто кажучи. А так же хочуть влади! Аж до свинячого виску, до істерики. Хочуть, але не можуть. Політична імпотенція, одначе. І це після хвалькуватої заяви Януковича про якусь міфічну 80-відсоткову підтримку весняно- наступальної акції «регіоналів».

Протилежна ситуація з «можуть, але не хочуть». Зовні «регіонали» такі ж люди, як і всі: дві руки, дві ноги, голова і все, що між ними. Різниця між добропорядними, законослухняними громадянами і ними чисто технічна: у наявності чи відсутності в мізках однієї деталі – морального гальма. Якщо в перших воно є і визначає різницю між добром і злом, то в «регіоналів» моральні гальма відсутні навіть у зародковому стані. Теоретично і вони могли б досягати своєї голубої мрії – влади законними засобами, але не хочуть. «Западло», знаєте, для крутих пацанів оглядатися на закони та загальноприйнятні норми поведінки. Пам’ятаєте вакханалію беззаконня, яку вчинили «регіонали» на чолі з «Хамом» під час президентської виборчої кампанії 2004р.? Мета була як і сьогодні: абсолютна влада. Якби ми їх не зупинили і «переміг» «двічі несудимий «Хам», наступним етапом були б дострокові парламентські вибори: за тим же сценарієм, тільки більш жорсткішими методами і з кров’ю (ніби цих бандюг коли-небудь стримувала кров). У результаті мали б УРКАЇНУ – зону «понятій».

З тих пір ця братва не змінилася: мета та ж сама, готовність до примінення будь-яких незаконних засобів як у піонерів - «Завжди готові!» Щоправда, можливостей «поставить на место «казлов» суттєво зменшилося. Народ, знаєте, тупий: ніяк не може оцінити свого щастя, яке звалилося б на його карк після окупації України «регіоналами». Замудрий, одначе, виявився.

Оскільки свиню хоч родзинками годуй, а все буде свинею, «регіонали» продовжують рити і паскудити, де бачать. Кажуть, історія може повторюватися, але вже як фарс. У кінці минулого року не так щоби швидкий на розум Янек мав необережність (чи все ж таки дурість?) як голий з маку вискочити із грізною заявою, точніше з ультиматумом на адресу уряду Тимошенко: мовляв, якщо через 100 днів ви не стабілізуєте-піднесете-покращите-збільшите все і для всіх, то ми, «апазіція» піднімемо на ноги, поставимо на вуха, виведемо на майдани ВСЮ УКРАЇНУ. Круто, звісно, але ж і пацани круті!

Усі ми тепер свято віримо: «донецкие порожняк не гонят». У свої вілли-резиденції. А й справді, нафіг їм порожняк? Хіба що, у випадку самі знаєте чого, для евакуації крадених подушок. Це якщо сприймати цей хвалькуватий вислів буквально. У перекладі ж з Езопової мови це означає, що братва завжди дотримується слова. Звісно, по відношенню до своїх, як і велить злодійський кодекс честі.

Позаяк за «базар» одного мудака треба відповідати всій «регіональній» братві, а 100 днів урядування Юльки не зогледілися як і пролетіли, то й прийшлося «регіоналам» діставати гаманці і організовувати «весняний наступ», себто всеукраїнський Майдан. А ви що, не знали, що дорогу до влади треба золотити? Того й, дорвавшись до влади, можновладці спішать «відбивати» потрачені кошти. Ви думаєте, чого київський «геній з вавкою в голові» чудить з тарифами, платними послугами і т.і.? «Відбиває» кошти, вкладені в «любимих бабушек и дедушек». Ну і, свята справа, на чорний день «заначку» припасає.

Вернемося до головного болю «регіоналів» - «весняного наступу» на владу. У Інтернеті появився цікавий не то документ, не то інструкція, не то графік протестних акцій з прайс-листом на товар. Одне слово, достобіса цікава бумаженція. Якраз у стилі «регіоналів». У першій частині перераховано всі 24 обласних центри і м.Київ і подано плановану кількість учасників мітингу в кожному місті. Їй-право, чванькуваті дебіли! Ви будете сміятися до гикавки, але ці мудаки запланували в Сімферополі зібрати на мітинг 150000 (СТО П’ЯТДЕСЯТ ТИСЯЧ) учасників! А зібрали ЧОТИРИ ТИСЯЧІ. Даруйте, обмовився: не зібрали, а частково купили, частково зігнали (держслужбовців). Мали намір грізно гаркнути, а вийшов пшик. Узагалі-то, такий сороміцький початок «весняного наступу» «регіоналів», який вони анонсували як останній і вирішальний бій із владою, наводить на сумні і десь-навіть співчутливі роздуми: пацани потребують допомоги. Професійної. У спецмедзакладах.  

Судіть самі. Наводжу цифри планованої кількості учасників мітингів у столиці й обласних центрах:

- Київ – 300,000,

- Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк – по 100,000.

- Увага! У Львові на мітинг «регіоналів» заплановано зібрати також 100,000 (СТО ТИСЯЧ)!

Так я ж і кажу, манія величі. Одне слово, шизофренія в стадії загострення, ускладнена важкою формою дебілізму. А от у Луганську заплановано зібрати всього 20,000 мітингувальників. З чого б це така скромність у ніби своїй вотчині? Видать, луганчани здорово порозумнішали.

Як вам сподобається отака цікавинка? Із загального списку всіх обласних центрів, у яких планувалося провести протестні мітинги, у 10 містах акції відмінено. Але ж якісь ідіоти спочатку запланували зібрати в Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному по 20,000 мітингувальників? 

Наступний розділ цієї, по суті, само звинувачувальної бумаженції стосується процедури ПОПЕРЕДНЬОЇ РЕЄСТРАЦІЇ (!!!) мітингувальників. Гадаю, для того, щоби в ЗМІ подати абсолютно точні цифри і показати підтверджувальні документи. Правда, смішно? «Регіонали» і чесність. Оксюморон. Щось на кшталт вовк-вегетаріанець. Усе стало зрозуміло, коли я дійшов до прайс-листа. Подаю мовою оригіналу: «Оплата: 20 грн./час (чистыми). Выплата на руки будет проводится ежедневно РОВНО в 21:00 (не зависимо от того, в какой смене человек принимал участие)!!!»

Це для рядових мітингувальників. Для вербувальників, (а такі передбачені цією інструкцією): «Оплата: 20 грн./час + премія (2 грн./час за каждого подопечного участника митинга).»

Я підрахував, що за час «весняного наступу» у мітингах була запланована участь 1 млн. 73 тис. громадян. І це в 15-ти містах уключно зі столицею та ще й протягом 20 днів. Не густо, скажімо, у порівнянні з Помаранчевим Майданом. Це означає, що «регіональна» братва готова була витратити 21 млн. 460 тис. грн. (без преміальних, транспортних і всіх інших затрат). Сущий дріб’язок, якщо взяти до уваги, що на кону стоять мільярди. Судячи з кволенького старту, спонсори цієї безглуздої політичної клоунади зекономлять як мінімум чотири п’ятих планованих видатків. Як на мене, то буде єдиний позитив у цьому «регіональному» маразмі. Ні, не для держави і тим більше не для людей, а для декількох глитаїв.

У 2004 р. був злет, спалах національної свідомості і гідності. Відчайдушний і безкорисливий. Нині «регіонали» нам демонструють фарс. За тлумачним словником – блазнювання, цинічна витівка або видовище. Блазні рвуться до влади.

29.03.2009,

Богдан Гринчук

Устами дитини... (продовження)

Продовження. Початок тут.

Соціальна напруга в суспільстві от-от сягне навіть не революційної, а бунтівної позначки. Наша вельможна шпана ніколи не вміла, не навчилася і не спроможна навчитися слухати народ і чути його. Для цього треба мати мудру голову і щиру душу. Придивіться до них: це ж суціль ходячі ненаситні зажерливі шлунки, створені виключно для споживання! І це ще не все: це шлунки, уражені раковими клітинами. Усе, до чого вони доторкнуться, використовується для самозабезпечення. Отака-от «елітна» злоякісна пухлина роз’їдає весь суспільний організм. Нам же від цієї зарази настійливо рекомендують лікуватися примочками-присипками. Хто ці порадники-супостати? Та ж вони красуються в кожній телевізійній «Свободі». Ми-то їх справедливо сприймаємо як блазнів, але вони нас, зрозуміло, не чують. Шлунки, одначе.

Якби ця ясновельможна шпана не відгородилася від народу «альфівсько-беркутівськими» орлами, «чого зволите?» - прокурорами, «що накажете?» - суддями, для себе придуманими законами, слухняною чиновницькою шатією, глухими парканами навколо дач-котеджів, бронею іномарок, власною безкарністю, захланністю та аморальністю і почули народ, то зрозуміли б, шкурою відчули: відлік народного вибуху йде не на роки, а на години історії. Їх історії.

Нібито все врахували для створення тисячолітнього олігархічно-кланового Українського Рейху: і від усіх національних багатств обдерли українця як липку, і три чверті народу перетворили на жебраків, і купили гамузом демократів укупі з націонал-патріотами, і щоби засмітити народу мізки, понастворювали партій як бліх на шолудивому псі, і Конституцію перетворили на повію «на виклик» для власного обслуговування, і вибудували СИСТЕМУ, нездатну мінятися навіть у принципі, і частину народу як худобу приручили подачками. І все ж одного не врахували: національної гідності. Завелику дозу демократії, знань про велич і трагізм своєї історії, древність своїх традицій, неповторність і своєрідність своєї культури, красу і милозвучність рідної мови ми отримали, заки ця нечисть дерибанила наше добро. Від цих знань і пробудився в душах національний гонор – усвідомлення своєї приналежності до етносу: відмінного, неподібного ні до кого, усвідомлено окремішнього, не вивищеного від інших, ні над ким не пануючого, нікому не підпорядкованого. Вільного Українського народу! Гонор, породжений не безхитрісними байками про жида-месію родом не то з Галича, не то із самої Коломиї, котрий став богом чверті людства, а від свідомого сприйняття себе українцем.

Їм цього не зрозуміти. Вони ж у нас, як би точніше сказати, інтернаціональне бидло з високорозвиненим хапальним інстинктом і «совковським» світоглядом. Про таких кажуть: на дармівщину і живу жабу пережує та проковтне. А тут же «на шару» дісталася багатюща країна з працьовитим і на загал сумирним народом. От і очманіли від такого везіння. До цих пір до тями не прийшли. На відміну від нас: чим більше не зажадана наша працьовитість, тим менше залишається в нас сумирності.

За час незалежності нашої Батьківщини ця захланна зграя позбавила нас не тільки статків, а й значно, незрівнянно більш важливого – віри в справедливість та впевненості в завтрашньому дні. А за це варто і на палю.

Ви ж подумайте як ці глитаї хитро, на позір демократично, на позір законно, обставили своє окупаційно-грабіжницьке панування. Для стороннього спостерігача в Україні ніби є всі демократичні прибамбаси: Конституція, закони, парламент, інститути влади, вибори, партії, свобода слова, незалежні ЗМІ (пара-трійка), зубаті «сторожові пси демократії» і навіть усенародно обраний президент. І все це псу під хвіст, оскільки в Україні не діє Його Величність Закон. По простому кажучи: украв каністру бензину – ти злочинець; украв завод, нафтову скважину, тисячу-другу гектарів землі – ти шанований громадянин і можеш претендувати на почесне звання народного слуги; накрав мільярди – маєш право керувати державою.

Ні, не настільки вони, ці глитаї з краденими в сиріт подушками, дурні, щоби самим дерти горло з парламентської трибуни за своє право красти. Для цього є кнопкодави у ВР, маріонетки у владних інституціях: від президентської канцелярії, силових структур, правоохоронних, даруйте на слові, органах і аж до фіскальних. Забув про уряд, нагадуєте? Тоже мені знайшли Інститут благородних дівуль. Ці п’явки не полюбляють публічність. Вони – ляльководи. Бували у ляльковому театрі? Значить урозуміли, що нам показують тільки маріонеток, а ляльководи в тіні за лаштунками. Далекозорі можуть помітити ниточки, які йдуть від маріонеток кудись уверх. Приміром, один клан наступив другому на любиму газо-транспортну мозолю, той посмикав за ниточку – і САМ почав публічно щось-там мудрагелити про непорушне право на приватну власність. Треба розуміти, навіть у тому випадку, коли вона награбована. Щось я не чув його гарантій селянам хоча б Київської області, землі яких по-чорному дерибанить клан з ворожого йому табору. Посмикав олігарх за другу – і його холуй став головним борцем з корупцією, звісно ж, з холодною головою, гарячим серцем і, хто б сумнівався, з чистими руками. Бійтеся, панове, рук, які ніколи не крали. Як правило, вони беруть.

І все ж найефективнішим способом захоплення та утримання влади є так звані партії, насправді ж бізнес-проекти кланів. Усі вони побудовані за принципом «фюрерського демократичного централізму»: донор – він же власник партії, вождь з преторіанцями, потенційні кнопкодави у ВР і отара слухняних баранів. Це щодо партійної структури. Не забули клани і про комфортне середовище для функціонування своїх партій. Мається на увазі відсутність будь-якого впливу виборців на діяльність партій та рядових членів партії на рішення лідерів. Аж хочеться із заздрістю вигукнути: «Славно влаштувалися, хлопці!» Ще б пак, недоторканість, захмарні зарплати, пільги-привілеї – це для маріонеток. Закриті партійні списки, «законний» продаж прохідних місць у партійному виборчому списку, імперативний мандат для неслухняних – це вже для лідерів. І знайдеться простак, котрий ще вірить, що ця банда сама добровільно демократизується і дозволить виборцям упливати на формування виборчих списків, вимагати звіту перед ними, відкликати з парламенту дурнів, ледарів, брехунів, корупціонерів і всіляких інших «секретарок на виклик»? 

Щоби щось докорінно змінити, треба замість уранішньої і вечірньої молитов як мантри повторювати: я не можу довірити своє, тим більше життя і майбутнє своїх дітей, цій нечисті; я не вірю, що вони спроможні зробити для мене хоч щось доброго; я не вірю, що вони коли-небудь переймуться національними інтересами і хоч у чомусь поступляться шкурними; я вірю, що це – мої особисті вороги і я зобов’язаний з ними боротися; я знаю, що нині нас меншість, але підростає покоління наших дітей і внуків, котрі мислять по-іншому і не підуть ні на які компроміси з нинішньою скоробагатьково-владною поганню.

«А вже тоді повстануть духом сильні,

Тоді і будуть люди наші вільні.

І з гордістю піднімем догори

Яскраві синьо-жовті прапори».

У це вірить Христинка Мулик, учениця 10-А класу Тернопільської ЗОШ № 14.

Не осоромимося ж перед дітьми, батьки.

27.03.2009,

Богдан Гринчук

Устами дитини…

Нещодавно натрапив в Інтернеті на безхитрісний, але надзвичайно щирий вірш Христинки Мулик, учениці 10-А класу Тернопільської ЗСШ № 14. Вірш настільки щирий, що і серце защеміло, і соромно стало. Ніби це дитя підловило мене на негідному вчинку.

Слова від імені покоління, яке народилося і виросло в незалежній Україні. Слова – ляпас поколінням батьків і дідів.

«…Вірили словам.
А ви віддались нашим ворогам!
Ви нас жбурнули у глибоку прірву!
А разом з нами – нашу щиру віру!
Та ви й самі нам ворогами стали…»

Отакої-от думки про нас чиясь донечка-внучка. Е ні, не втішайте себе виправдовуванням, що Христинка мала на увазі нашу ясновельможно-жлобську можновладну елітну шпану.
Розумне і національно свідоме дитя чітко розділяє «ми» і «ви»:

«На щастя, є ще в Україні цвіт!
І він ще зачекає кілька літ!
А вже тоді повстануть духом сильні,
Тоді і будуть люди наші вільні».

Це покоління нам не вірить і нічого хорошого від нас, ні, не собі, а Україні, не сподівається. Через декілька, най десяток років усіх нас відправлять за браму, на якій написано «Кожному своє»: кого в інтернати для політиків-маразматиків, кого туди, де Макар телят не пас, кого на повне державне забезпечення з цілодобовою охороною, кого за написання мемуарів, які нікого не цікавитимуть, а хто і сам, від гріха подалі, кинеться «у вирій».

Одне слово, це покоління зробить те, на що ми не спромоглися на початку дев’яностих. Аж упісювалися від щастя, яке нам на дурничку підвалило. Ще б пак, упали в гаразд як муха в сметану: незалежність на тім’ячко звалилася! Очманіли, видать, з великого розуму. Замість того, щоби очистити від червонопузої сволоти владні Авгієві стайні, обмежилися розвішуванням на стінах цієї ж стайні національної атрибутики. До цих пір милуємося, вісімнадцять років нюхаючи сморід перефарбованої в демократичні кольори шпани.

Можна плакатися, зойкати, матюкатися про те, що могли б, мусили, зобов’язані були зробити, але не спромоглися зробити. Нашим дітям це вже не цікаво. Кому цікавий імпотент, котрий розмірковує про те, який він був би Дон Жуан, якби міг?

Замість держави ми створили болото. І оселилися в мулі. Знаєте, у мулі, виявляється, комфортно. Тепло, ніщо не муляє. І думати не треба. Хіба що булькнути щось протестне. Для годиться. І для самоствердження. Мовляв, дивіться, який я ого-го!

А була ж пора, коли ми були опозицією до влади, коли це було небезпечно для життя. Напевно тому і було це безкорисливо. Напевно тому і спрацювала відома максима: революцію задумують ідеалісти, здійснюють романтики, а користаються її плодами негідники. Були ідеалісти, були романтики, є негідники. Революції не було. Зате є народний президент Ющенко, котрий у 2007 р. з царського плеча подарував опозиціонеру Януковичу державну (себто народну) резиденцію «Межигір’я». Щедра душа, знаєте: якась-там сотня-друга мільйонів чужих грошей для заклятого ворога – то прикольно. А ворог і не відбрикувався. І продовжує опозиціонувати. З украденим майном. «Урка в натурі», зрозуміло, злодужкою і залишається. Натура, знаєте. Куди від неї дінешся?

А нам-то, нам що робити? Нічого особливого. Стояти на ногах. Не на колінах. Тим більше – не плазувати. Зрештою, перед ким? Оцими вельможними блазнями, ідіотами, повіями, базарними політиканчиками, можновладними «прасками-палажками»? Не дочекаються.

Так, мені соромно перед Христинкою, що я тільки чубився з комуняками, а не вганяв їх у землю по ніздрі. Крові, бач, побоявся. І маю «кумира» з 78,5 відсотка народної недовіри та його лютого опозиціонера зі всенародним «фе» з цифрою 63,9 відсотків. І «мадонну» з 60,6 відсотків усенародної відрази. Оце вибір! А щось із цієї гиготи оберемо. Запоки наші діти-онуки не дадуть нам копняка і не візьмуть Батьківщину під свою опіку. Ми на це не здатні. Ми здатні борюкатися в гноївці. Щоправда, у вишиванці, а дехто із ну вельми гонорових «козаків» у химерних псевдошароварах з аксельбантами і брязкальцями аж до пупа. Оце націоналюги!

Яйцеголові політологи пророкують передреволюційну ситуацію з от-от соціальним вибухом низів проти верхів. Їх би слова та Дажбогу в уста! Руки ж сверблять! Скільки ж можна нас згодовувати християнсько-демократичною жуйкою про еволюційний шлях змін в Україні?! Це хто, оті п’ять-шість злочинних кланів, котрі панують в Україні, із грабіжницької сволоти самі по собі переродяться в доброчесних, законослухняних громадян? Хороший олігарх, вождь, куплений з усіма бебехами цим олігархом, чиновник на утриманні цього олігарха, міліціянт, прокурор, митник, податківець, суддя, котрі обслуговують цього олігарха, президент, прем’єр, голова ВР, котрі його «дахують» - усі вони будуть для нас тоді хороші, коли сидітимуть на нарах у буцегарнях посиленого режиму. З конфіскацією, звісно. Бажано, довічно. Можна і ліквідувати. Заслуговують же.

Ми ж чуємо завивання проплачених «експертів» про еволюційний (це коли поки бабуся спече книші, у дідуся не буде душі) шлях реформування невідомо чого, невідомо коли, невідомо навіщо. Хоча ні, останнє відоме: заради збереження влади. Мається на увазі, збереження права на грабунок.

З повною відповідальністю заявляю, що вирішення нинішніх проблем, економічних, соціальних, політичних, знаходиться в межах досягнення АКМ: один патрон – одна проблема.

Повернемося до сьогодення. Маємо «Тата», «Тюльку-Юльку», «Янека», на «фіг» кому потрібного Володю, яничарика і доблесних політичних бійців другого ешелону: «свободівця» Тягнибока, умовний блок Яценюка, а далі пішло-поїхало з політичним дріб’язком. Це – наш вибір. Альтернативи не має. Країна гибіє на очах, а в нас не прокинувся навіть інстинкт самозбереження.

Даруйте за некоректність, але при нашій страх якій правоохоронній системі за досить задовільною ціною можна купити дозвіл на нарізну зброю. Питання до замислення, оскільки демократія в її класичному розумінні в наших умовах просто не спрацьовує. Умови, зрештою, простіші від обуха: коли парусот сволоти, здебільшого неукраїнців, зрештою, нажеруться? Відповідь: коли їх не стане.

Вони вже втратили навіть інстинкт самозбереження. Навіть класичні бандюгани задля власних інтересів домовляються якщо не про якісь спільні інтереси, то, принаймні, про виживання. Ми не маємо партій – блоків партій. Маємо клани. За кожним із них стоїть конкретний громадянин з дивним для нас прізвищем. Їх зовсім мало, десь-так сім-дев’ять. Їх би в упоминальник – і маса проблем вирішилася б. А на що інше вони заслуговують? Країна гибіє на очах, а вони гризуться за більший шмат державного, себто народного, пирога. Незважаючи навіть на те, що самознищуються. Ну і біс з ними, кажете? Так спочатку, паразити, державу знищать!

Схоже, найближчим часом сподіватися на самоорганізацію знизу для самозахисту від свавілля, бездарності, захланності і просто ідіотизму влади не варто. Суспільство зневірилося у всіх. Це раз. Відсутні харизматичні лідери нового покоління, навколо яких могли б згуртуватися радикально налаштовані прошарки активної частки суспільства. Це два. Щоби сколихнути болото, треба кинути в нього каменюку. Щоби збурити звичне, монотонне існування на межі виживання більшості українців необхідно позбавити їх останнього із дозволених владою прав: право гавкати на владу. Це три. Для цього достатньо, щоби ця олігархічно-можновладна шпана задля збереження влади остаточно втратила здоровий глузд і пішла на силовий варіант – уведення надзвичайного стану. У них у всіх дурі для цього вистачає: що для введення прямого президентського правління, що для появи якогось диктаторика в стилі військового перевороту в «банановій» республіці, що для проголошення якоїсь партії (блоку) «керуючою і спрямовуючою».

Отоді розгуляємося, панове потенційні довбушевці-махновці. Перевіримо, як їм там на Олімпі сидиться на багнетах. Справи ж ідуть навіть не до благородної та організованої революції, а до бунту: неконтрольованого і жорстокого.

Розглядається варіант, т.б.м., революції зверху із перезавантаженням усієї нинішньої політично-владної елітної шпани. Звісно, з появою свого Піночета з диктаторськими повноваженнями. Маловірогідно. Важко уявити, щоби банка з павуками раптом перетворилася у вулик із роєм об’єднаних спільною справою бджіл. Ще важче повірити, що клани можуть піти на знищення СИСТЕМИ, яку вони створили і тільки в якій вони можуть існувати. І вже зовсім неймовірно, щоби наскрізь скорумпована, малопрофесійна, розкладена правоохоронна система спромоглася на рішучі, з кров’ю і трупами, силові дії.

Продовження тут.

25.03.2009,
Богдан Гринчук

VIP–нужденні

Запитання освідченої інтелігентної людини на рівні хвороби Дауна: чому в Україні немає порядних, у розумінні, чесних та моральних політиків? А звідки їм було взятися? Самозародитися як воші в давно немитому волоссі? Чи добрий дядько Сем мав їх подарувати?

Пригадуєте вселенську ейфорію 1991 р., екзальтованих націонал-баранів у сесійній залі Верховної Ради і таку ж отару на чисельних майданах? За справді великою радістю, з великого розуму, не помітили, що владу в державі добровільно віддали перефарбованій в демократів різних мастей, аж до «націонал» комуністичної наволочі. Але ж узялися мародерствувати! Хапали все, що траплялося під руку, жерли все підряд аж до гикавки, до нудоти, до блювоти. Їм потрібна була Україна? У цих інтернаціональних мародерів була Батьківщина під назвою Україна?

Це була пришелепкувата сволота, фізіологічно не здатна щось творити. Їм на зміну прийшло молоде покоління метких хлопців з останньої совіцької когорти комсомольських вождів і вожденят та жорстокий безжалісний криміналітет. Оці вже взялися грабувати награбоване! Можна сказати, отих пришелепуватих екс-секретарів обкомів-райкомів схавали живцем і навіть підметки не виплюнули. Це їх називати достойними політиками?

Нині маємо третю владну хвилю абсолютно аморальних, продажних, цинічних політиків, котрі служать не народу, не державі, а прислужують своєму хлібодавцю. Що ж достойного є в холуйському прислужуванні мародеру?

Про політиків, особливо наділених владою, треба судити не по їх словоблудству, а по конкретних справах. Ще вірніше, навіть не по тих, які вони зробили, а по тому, що вони могли, але відмовилися вчинити.

Гадаю, вам відомо, що наші можновладні ВІПи (від англійського VIP – «особливо важливі персони»), вийшовши на заслужений відпочинок, плавно набувають статус ВІП-пенсіонерів. З усіма комфортними для душі і тіла наслідками: від державних дач, розкиданих по лісових масивах Кончі-Заспи та Пущі-Водиці до спецмедзакладів. Є в них ще один привілей, який не афішують ні вони, ні уряд, який його і надав: ці підтоптані екс-«особливо важливі персони» сплачують усього-лиш 30 (тридцять) відсотків комунальних платежів. За які-такі заслуги, обурюєтеся? Гадаю, за те, що розвалили країну, довели народ до зубожіння, вигнали дітей жебракувати на вулиці, чиїхось дочок на панель, працьовитих розігнали по закордонах, «дахували» мародерів, брали хабарі, звісно ж в особливо великих розмірах. Одне слово, за мірками СИСТЕМИ чесно заслужили.

Не відаю, чи то Президент України вирішив попіаритися в час фінансово-економічної кризи та додати собі відсоток-другий до свого сороміцького рейтингу, чи то тоді ще чинний Міністр фінансів Віктор Пинзеник вирішив «на посошок» грюкнути дверима, але були дві майже одночасні спроби зазіхання на оцей 30-відсотковий привілей ВІП-пенсіонерів. Перше неподобство спробував учинити керівник Державного управління справами Ігор Тарасюк: запропонував брати з підстаркуватих «священних корів» не 30, а 60 відсотків комунальних платежів. Ще більше розсвавільничав В.Пинзеник: мовляв, «нєфіг» їм жирувати за державний кошт, нехай сплачують усі 100 відсотків розрахункової плати!

Ой, що тут почалося! Які голосіння і стогони почалися за високими парканами елітних вілл! А позаяк оці ВІПи з грамотою все ж обізнані, то негайно нашкрябали жалісливого листа до Прем’єр-міністра. Мовляв, рятуй, благодійнице! Попідтинню підемо з такими цінами, не вистачить навіть на товари першої необхідності! (Треба розуміти, на дві пари шкарпеток, сімейні труси і три куски господарчого мила на рік?)

Тепер декілька цифр. У середньому ці ВІП-пенсіонери отримують пенсію в розмірі 80 % від заробітної плати, себто в межах 12-17 тис.грн. Зараз вони сплачують по 526 грн. у місяць, що становить від 3,1 до 4,5 відсотка їх пенсії. За варіантом І.Тарасюка цей платіж був би в розмірі 1159 грн., що становило б від 6,8 до 9,6 відсотка. За варіантом цього звірюки Пинзеника платежі зросли б до 3800 грн., а це від 22,4 до 31,6 відсотка.

А тепер нормальні пенсіонери з ненормальною пенсією 700-800 грн., порахуйте самі, який відсоток вашої пенсії з’їдають комунальні платежі. Вам же не плакатися треба, а з підручними засобами – пательнями, товкачками, сікачами іти штурмувати владні кабінети мародерів.

Хто б сумнівався, що наша Юля прислухається до наших ВІП-знедолених і залишить усе як було. Тим більше, що ВІП-дідусі пригрозили «зростанням соціальної напруги». Ото була б хохма: ВІПи під вікнами уряду з транспарантами «Юля залиш нам 70 % пільгу на комунальні платежі!»

Є ще два моменти. По-перше, який політик з кебетою в голові в переддень президентської виборчої кампанії буде заїдатися нехай і з екс-, та все ще впливовими людьми в українському політикумі? По-друге, думай про старість змолоду. А як самій прийдеться доживати вік на державній дачі?

І наостаток найпікантніше. За словами пані Тимошенко на найближчі два роки можливості державного бюджету щодо підвищення зарплат і пенсій обмежені. У перекладі на людську мову: «Виживайте як хочете, а привілеї для своєї касти не віддам».

Був час, коли одні з вибалушеними очима репетували «Ю-щен-ко!», інші, такі ж розумні – «Я-ну-ко-вич!» Потім дерли горло «Ю-ля!» На кому тепер опечемося? Наступимо на ті ж граблі? Сотворимо нового кумира? Намалюємо ще одну ікону, яка невдовзі виявиться дешевим лубком?

І це все, на що ми спроможні… Ставити знак запитання? оклику? чи просто крапку безнадії?

10.03.2009,
Богдан Гринчук

Конституційні анекдоти

«Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона насправді не потрібна».
/(С) М.Грушевський/

І що ж змінилося за майже дев’ять десятків років з тих пір як були сказані ці правдиві і гіркі слова? Упродовж усіх років незалежності мали і маємо владу, якій потрібна не національна держава – українська Україна, а окупована територія, на якій можна безкарно грабувати і мародерствувати. Отже, маємо владу окупантів, грабіжників і мародерів.

Закруто взявся, осуджуєте? Мовляв, не всі ж у владних кабінетиках ницьпони, трапляються і добропорядні люди. Трапляються: випадково і ненадовго. Система вичавлює інородні тіла. Більше того, система виробила імунітет на моральність. Еге ж, категорично не сприймає загальнолюдські норми і принципи поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства, які можна звести до коротенького постулату: «Не нашкодь ближньому».

Чим постійно займається влада? Вірно, шкідництвом. Подумайте самі: яка користь пересічному українцю від гризні розлючених павуків у банці? А це ж точна картина взаємин наших можновладців. Ага, підказуєте, що раз на чотири-п’ять років влада облагодіює нас, сірих та недолугих, пишними обіцянками та кульками з гречкою? Дійсно, це не шкідництво. Це – образа: крихти з панського столу, подачка вельможного хама жебраку. Це – сором. Та бог з вами, де ж ви бачили сором у влади? Тим, хто бере та ще й принижено дякує має бути соромно. А ще краще, щоби українці згадали перше значення слова «подачка»: їжа, кинута собаці або іншій тварині. Невже від злиднів оскотинюємося? Як же ж так? Адже кожен українець мільйонер! Ні, знущатися над шановним панством я ніколи собі не дозволю, що зараз і доведу.

Є у мене настільна книжечка анекдотів. Невеличка така брошурка, усього 161 анекдот. Якщо від цього можновладно-глитайського бардаку вже з душі верне, загляну в брошурку – і розвеселюся. Настійливо раджу і собі придбати. Цей збірничок анекдотів називається «Конституція України». Ось там я і вичитав анекдот про українців-мільйонерів. Деріть носа, панове! Анекдот 13: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси… природні ресурси континентального шельфу… є об’єктами права власності Українського народу». Чітко і однозначно: ми, українці, є одноосібними власниками землі і того, що під землею, води і того, що у воді і під водою, та повітря. Що від усього цього добра залишилося в нашій, народній власності? Повітря. Дихайте, веломудрі злидарі, спішіть надихатися безкоштовно, заки і атмосферу не «приватизувала» якась злодійська сволота.

Як так сталося, що купка глитаїв-мародерів обібрала до нитки цілий народ? Так відповідь у цьому ж анекдоті 13: «Від імені… народу права власника здійснюють органи державної влади та… місцевого самоврядування». Себто ми їх найняли для управління своїм добром, а вони у змові зі своїми подільниками нас пограбували. Ну хіба не грабіжники, мародери, окупанти?

Треба визнати, що не всі такі смішливі як я, і дехто сприймає цей збірник анекдотів як Основний Закон держави. Вибірково, щоправда: окремі статті для окремо взятих, вибраних громадян. Є такий анекдот 21, у якому йдеться про рівність людини в правах та що ці самі права є непорушними. Нещодавня клоунада з розмитненням 11 млрд. куб. метрів газу (на користь держави, зауважте) «масками-шоу», арештами і нагородами за арешт, дивною односторонньою позицією президента, одне слово, черговою всесвітньою ганьбою, особисто мене осяяла. Я зрозумів, що народ сподобився узріти саме ту людину, заради якої і написаний цей збірник анекдотів під смішною назвою. Людину з воістину козацьким прізвищем Фірташ. Людину, заради захисту бізнесових інтересів якої була задіяна Служба безпеки всієї держави. Громадянина, комерційними інтересами якого (у розмірі десь-так шести мільярдів американських грошей) узявся опікуватися сам Президент України. Безкорисливо, звісно. А ви про що подумали? Тепер слід очікувати президентського указу про присвоєння Д.Фірташу звання Герой України. А чого, хіба ми не були свідками як з ГАРАНТованого плеча найвищими державними відзнаками нагороджувалася усіляка антидержавна сволота?

Повеселилися - і досить. Пора і честь знати, себто не все ж збиткуватися над нашою можновладною елітною шпаною. Інколи і в них просинається бажання щось доброго зробити для народу. Щоправда, здебільшого не від сорому, а зі страху перед всенародним обуренням і актами громадянської непокори. Приміром як це сталося в фарисейському шоу зі зменшенням удвічі платні високопосадовцям. Менше, ніж на рік – до 1.01.2010 р. Отут я і задумався: співчувати чи злорадіти? Совість підказує: співчувати, бо ж якби тобі наполовину урізали пенсію-зарплату… тьфу-тьфу-тьфу, щоби не наврочити. Розум аж сичить: «Та ж ці мародери одною рукою ніби дадуть, а другою вернуть собі сторицею!»

А ми заглянемо в бухгалтерські святці і прикинемо: то скільки після зменшення удвічі платні залишили собі на хліб з водою та на збиране молоко своїм дрібним діткам наші високопосадовці? Президент отримуватиме 15 тис.грн. А він що, платить за квартиру, за комунальні послуги, за медичне обслуговування, за відпочинки на дачах, за швендяння по всіх-усюдах, за телефон, зрештою? Ні, усе це ми оплачуємо.

Юлія Тимошенко віднині бідуватиме на 10 з хвостиком тисяч гривень. Балога, Богатирьова та Васюник отримуватимуть на декількасот гривень менше. Віце-прем’єри, міністри, голови СБУ та зовнішньої розвідки – ще на декількасот гривень менше. Усілякі заступники міністрів, народні депутати взагалі, видать, змушені будуть іти з торбами попідтинню: хіба ж можна прожити на якихось 9 тис.грн. у місяць?

Стривайте, у нас же у ВР триста з гаком мільйонерів, близько сотні корупціонерів, а декілька десятків порядних депутатів і так із соромом розписуються в платіжній відомості. Яку-таку зарплату отримує заслужена вчителька, хірург вищої категорії, сільський фельдшер, зрештою, селянин? А шахтар своєю каторжною працею скільки заробляє? То що, у всіх цих високопосадовців умови праці важчі та небезпечніші, ніж у шахтарів? І де це ви бачили, щоби всі вони жили на одну зарплату? Ви ж подивіться на одні «царські села», маєтки. Я й кажу: мародери.

Як на мене, замість щось-там зменшувати, треба, навпаки, додати. Кожному з цих можновладців додати по одній добротній, повноцінній совісті. Отій, яка пробуджує в людині почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, громадою. Людина із сумлінням ніколи не стане ні грабіжником, ні хабарником, ні мародером, ні окупантом у своїй країні.

08.03.2009,
Богдан Гринчук

Підступна безпека. Від Юлі.

То вже несмачно: президенти, прем’єри, депутати, гавкання, сичання, «сам дурень», я тобі – ти мені, «фас», «до ноги»… Мимоволі хочеться перейти на лексику Азарова – Сухого: «Та пішли ви..!» Порятунок у виході за межі внутрішніх розборок. Приміром, у Європу. Ми ж, є така гіпотеза, європейська держава. Ні, країна. Більше того, етнос, від якого і постала ця Європа. Це – історичний факт, який наша старшина за тисячоліття ламання хребта нації зуміла знівелювати. Сьогодні ми ніби бідні родичі не то на порозі, не то в сінях тієї хати, яку ми ж і збудували.

Це все ностальгія. Не стільки по тому, що було, як по тому, що могло б бути. Ураховуємо реальність,а вона для нас, делікатно кажучи, сороміцька. Просимося: «Христа ради, візьміть нас до себе! Мамцю Європо, захисти нас від азійського босяка!»

Захист. Безпека держави. Зрештою, існування держави. Це – реальність. На вісімнадцятому році існування незалежної держави проблема «Муравйов» так і не вирішена.

Якось в Інтернеті появився матеріал під назвою «Семнадцать дней к восстановлению исторической справедливости». Не пам’ятаю автора, але суть урізалася в пам’ять: 17 днів щоби заволодіти Києвом. Основна підстава: української армії, як боєздатної одиниці, не існує.

Дурня звісно, але… Свою незалежність ми відстоїмо. Кістьми ляжемо. Кров’ю зальємо свою землю, але Україна буде Це – поза обговоренням. Проблема в іншому. Світ змінився. Світ прийшов до висновку, що гуртом і батька краще бити. А ми ж то поза гуртом. Нібито все елементарно: європейська держава Україна (і географічно, і ментально) має бути в Європі. Аж ні, Європа нас сахається. Європа від нас відбрикується. Європа на нас дивиться як на цвях, котрий може появитися в її комфортних мештах. І вона, Європа, права. Та чого там лукавити, ми не є національною державою. Ми – «совки». Щось-таке на рівні плем’я-населення: є територія, є мешканці, є безлад, є «понятія», є окупаційна влада, є елітна шпана (щось із пальцями віялом і золотим ланцюгом на шиї). Немає головного – національного гонору: я – українець, я – господар на своїй землі.

Прикро, гірко, соромно, але то майже факт. Самі не встоїмо. Сила солому ломить, а ми ж не сніп, а так-собі, розрізнені колоски. От і мусимо проситися під європейську парасольку. Проситися, позаяк не зуміли довести, що ми свої, європейці, з європейської родини. Більше того, ми в цьому навіть самі себе не переконали. Так я ж про це і говорю, що тільки третина… ну прибрехав, менше третини громадян незалежної держави України хочуть убезпечити себе від Московії. А чого це ви перепудилися? Хто в нас були історичними ворогами? Турки, ляхи і десь-там час від часу били морду москалям. Ляхи стали друзями, які нас прикривають, турки з нас мають зиск зі своїх морів-пляжів. А от москалі… Оце вже дійсно стратегічні. Стратегічно і оберігаємося. Просимося в НАТО. Теоретично.

Просимося, просимося, а вони не хочуть. Бридяться, чи що? Та ні, про це саме жахливе НАТО ми ж нічого не знаємо. Познайомимося із найбільшою на сьогодні страшилкою – НАТО. Так би мовити, прямісінько з московського столу на наше обійстя. Москалі ж ніяк не позбудуться своїх імперських амбіцій із Україною в складі «вєлікой і нєдєлімой», а вступ України в НАТО відразу ж похоронить цю бредню. От і старається московська «п’ята колона» задурити українцям голови побрехеньками про «агресивний блок НАТО». Відпрацьовують, яничари, юдині срібники.

Антинатівський шабаш набув загальнодержавного масштабу під час президентської кампанії 2004 р., коли московські спонсори і політтехнологи вирішили будь-якими засобами зробити свою людину Президентом України. Між іншим, бувши прем’єр-міністром, Янукович без жодних вагань підписував усі урядові документи, що стосувалися співпраці України з НАТО аж до членства України в Альянсі. У Кремлі, видать, просвітили «двічі несудимого проФФесора» і він «прозрів». Як, до речі, «прозріла» (за чималу винагороду) і керівник київського корпункту американської радіостанції «Свобода» Ганна Герман. І стала такою антиамериканкою, що аж бридко.

Ці всі московські холуї в один голос посилаються на волю народу. Мовляв, більше половини народу не бажає вступу України в НАТО, а тому будь-які кроки в цьому напрямку повинні бути санкціоновані всенародним референдумом. Такі вже народослухняні, що аж сльози умиління появилися. І відразу ж висохли. Позаяк народ майже одностайно воліє і ще дечого: зняття депутатської недоторканності; скорочення вдвічі депутатського корпусу; обмеження депутатських повноважень двома термінами; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських пільг; прозорості списків депутатів; зменшення до морально прийнятних розмірів зарплат можновладців; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення вже просто непідйомних цін на ліки, продукти харчування, послуги ЖКГ. Чомусь на цю волю народу уваги не звертають. Їм, одне НАТО скіпкою в сідницях муляє. Хто ж вам відверто скаже, що виконується не воля народу, а воля і наказ Кремля. От і вигадують усілякі побрехеньки про страшне і зловороже НАТО.

Головна із них: НАТО – агресивний блок, створений клятою Америкою, щоби знищити миролюбивий і гуманний СРСР, а тепер це НАТО – європейський жандарм. Усе з точністю до навпаки. Саме для протистояння агресивній політиці совітів у період 1945-1949 р.р. дванадцять країн уклали договір (квітень 1949р.) спільної системи безпеки – Північноатлантичний Альянс (НАТО). Від до зубів озброєної і голодної орди з імперським комплексом захиститися можна було тільки гуртом.

Наступна побрехенька: у випадку вступу України в НАТО «разорвуться родственные кровные узы между братскими народами». Мовляв, москалі введуть візовий режим з усіма наслідками. А хто в цьому сумнівається? Москаль та щоби не накапостив – це вже байка. Була б в Україні українська влада, то вже з 25 серпня 1991 р. треба було почати вибудовувати східний кордон, узявши за взірець «лінію Маннергейма» з елементами Великої китайської стіни. Ми ж до цих пір тримаємо на замку західний кордон, а східний «вибудували» за проектом «Ласкаво просимо, москалики!» Поцікавилися б ці яничари-холуї в народу, що йому краще: відкриті двері в Європу чи візи в Московію? Чи навпаки?

Не забувають «п’ятиколонники» поголосити над «зрадою слав’янського братерства», «канонічного православ’я» та пам’яті «погиблих советских воинов». Мовляв, Німеччина, Італія та Румунія – спадкоємці фашистів. І ані пари з уст, що нинішня Московія є офіційним спадкоємцем імперії зла – СРСР, а вже скільки десятків мільйонів «братів-слав’ян»-українців було винищено більшовиками, до цих пір достеменно так і не пораховано. Москвини архіви не відкривають. Зате відкриті результати опитувань громадської думки: серед ворогів Росіії москвини стабільно першими називають українців і грузинів. Першими серед друзів називають німців.

Найпідлішою, найпідступнішою серед побрехеньок є теза про нейтральний статус України. Була б Україна ядерною державою, можна було б побавитися і в позаблоковість, оскільки український ядерний кулак під носом у москалів цілюще впливав би на їх імперську шизофренію. З дурної (чи зрадливої?) голови віддали весь ядерний арсенал стратегічному ворогові за «гарантію безпеки». Курям на сміх.

Гадаю, і цього достатньо, щоби зрозуміти: антинатовська істерія – це чисто московська політтехнологія, яку реалізують в Україні продажні політики, зрадники, вороги української державності. Без варіантів!

А як же ставляться до членства в НАТО українські можновладці? Звісно ж по-різному: на те вони й українські (територіально, зрозуміло). Оскільки мені рекомендовано дати спокій Президенту України, я до нього відноситимуся як до покійника: говоритиму або добре, або мовчатиму. На шпальтах часопису. Дана тема якраз той рідкісний випадок, коли В.Ю. заслуговує на добре слово: він у нас стовідсотково пронатовський, але… Ох, це кляте «але»! Ну не викинеш слів із пісні. Якщо в 2005 р. новообраного Президента України в Європі-Америці сприймали оваціями і стоячи, як символ демократії на східноєвропейських теренах, мученика за свободу, то нині «син» повторює долю останнього року правління «батька» Кучми. Делікатно кажучи, добропорядне європейське товариство не хоче мати справи з безрейтинговим президентом, неспроможним виконати свої багатообіцяючі чисельні декларації. До того ж, Захід переконаний, що президентство В.Ю. добігає кінця і вести з ним перемовини про справи на довшу перспективу немає сенсу. Цим уповні скористалася Юлія Тимошенко і тепер вона не тільки фаворитка Європейської народної партії, а й єдиний український політик, визнаний європейськими лідерами як перспективний у подальших взаєминах. Що за ману для цього використала Ю.Т., окрема розмова. Але треба визнати: щоби виграти практично всі дипломатичні бої на двох фронтах одночасно, західному і московському, треба мати кебету. Тільки б ця кебета не вилізла нам боком.

Не секрет, що В.Ю. нині для Кремля фактично став персоною non-grata і правляча чекістська хунта зробила ставку на Ю.Т. (тема для окремої розмови). Уже одне це насторожує: то яку зовнішню політику вона проводить: проукраїнську чи промосквинську? Звісно ж промосквинську.

Хтось хоч раз чув від неї хоч один пронатовський заклик? Під час російсько-грузинського збройного конфлікту пролунало з її вуст засудження агресора? І головне: Юлія Тимошенко руйнує безпеку України в перспективі. Вона категорично проти членства України в НАТО. Натомість пропонує створення якоїсь міфічної «Європейської системи колективної безпеки», куди входили б Німеччина, Франція, Україна і… Росія. Атож, овечка запросила вовка особистим охоронцем.

Одна ця маячня, а ще більше зрадлива ідея дає мені підстави до застереження: «Українці, бережіться Юлі з москвинським налигачем!»


(Далі буде)

01.03.2009,
Богдан Гринчук

Нешановані

Де, у якій державі можливо, щоби банк судився із 75-річною жебрачкою, даруйте, пенсіонеркою (зрештою, а яка між ними різниця?) із-за того, що вона, бач, замість однієї отримала дві тисячі СВОЇХ, зароблених і у неї ж украдених гривень? Що з нами сталося, мужики? Ніхто не відловив цього банкіра-виродка, не стрепехнув за барки, не стовк йому жирну пику на печене яблуко, примовляючи: «Що ж це ти, скотина в золотому наритнику, знущаєшся з нещасної бабусі? Ти ж зажерся так, що вже персні на пальці не налазять, а все не вгомонишся, жируєш на старечих сльозах!»

І що ж на це влада? Так це ж влада, не банкір особисто, а вся ця скорумпована правоохоронна сволота в одностроях посадила «злочинницю» на лаву підсудних.

Як посадили чотирьох мужніх чоловіків, котрі разом з такими ж небайдужими розгромили наркопритон під вивіскою «Аптека», у якому відкрито продавали трамадол. Не зрозуміли, чого їх судять як хуліганів? Так пояснення одне: міліція, видать, «дахувала» цей притон, мала звідти «відкат» (чи як там на правоохоронній «фєні»?), а ці борці з наркоманією такий бізнес розрушили. До красивого життя на хабари швидко звикають, а переходити до скромного існування на одну зарплату… самі розумієте… От і взялися доблесні захисники провчити одних, щоби інші не пхали носа в міліцейський наркобізнес.

У другому кінці змордованої країни відморозки з гнізда Луценка калічать невинних людей. Ці гобліни в масках-шоу, бач, перепутали будинки і не в той увірвалися як стадо здичавілих бугаїв. Видать, з цифрами нелади, не всі завчили. А головний міліціянт преться на телеекрани, і оком не кліпнувши, починає переконувати громадськість, що він і не думає подавати у відставку, позаяк без нього злочинність так розгуляється, що замало не покажеться. Ну так, без нашого Гриця і вода не освятиться. Не був би земляком, не так було б ніяково. І що за планида така? Що з Рівненщини з грязі та в князі не випнеться, то від сорому ніде очі дівати: то Павлики, то Юрасі.

До речі, шановне панство помітило, що при всьому цьому правоохоронному свавіллі без меж не чути нашої правозахисної дами? Уже й забули, що є така Уповноважена Верховної Ради з прав людини, креатура донецько-«регіональної» братви Ніна Карпачова? І не дивно. Останній раз, як не помиляюся, вона «засвітилася» у справі «Фаїни»: усунула свого носа куди не слід, чим і затримала звільнення заручників на місяць-другий. Зрештою, у мене особисто склалося враження, що вона спеціалізується на захисті прав і свобод дуже вузької і специфічної категорії громадян, за якими буцегарня ридма-ридає. Цікаво, знаєте, було б ознайомитися з її реальними статками.

Ну а президент-то, непогрішимий і веломудрий гарант усеньких наших прав і свобод, він-то хоч ніжкою тупнув, хоч пальчиком насварив на всю цю корумповану свавільну сволоту? Аж самому смішно стало. Не царське це діло перейматися долею окремо взятих громадян і взагалі цього невдячного народу. Яке «добридень», таке і «будь-здоров»: ви мені тотально не довіряєте, то і я вас пущу з «Лазарем» попідтинню. А він може. Уже робить. Як тільки оте верховнорадівське стадо здуру чи випадково прийме щось путнє для народу, як це хоружівське чудо відразу накладає «вето»: мовляв, оця конституційна закарлючка не в ту сторону повернута. Такий уже, знаєте, він у нас законник, що вже ні злості, ні лайки не вистачає. А все із-за того, що швайкою у філейній частині сидить у нього другий президентський термін. Місія, знаєте, скіпкою засіла в мізках: хоч на налигачі, а таки привести невдячний народ у землю обітовану, сиріч Європу. А там по воді яко посуху, через Атлантику і до Америки рукою подати. Ні, базіки – то вульгарно, idea-fix – набагато пристойніше.

Налигача на кого одівають. Вірно, на худобину. Значить, народ треба довести до оскотинення. Що і відчуваємо на власних веломудрих карках. А там, на радість президенту, почнуться голодно-комунально-платіжні бунти, пара-трійка погромів банків та інших глитаїв – от тобі і майже конституційний привід для введення надзвичайного положення і прямого президентського правління. Ліпота! Ото заблагоденствуємо! Ще б пак, сонце ж то буде сходити не з якогось-там моря-окіяну, а прямісінько із самісінької славної у віках Хоружівки. Звісно, виключно за велінням месії чи як-там тоді стрільне в голову себе величати нашому щастячку.

Тільки щось мені видається, що погроми почнуться з вул.Банкової, 11. Дуже вже впечінилася ця цимбора разом зі своїм очільником і його «паханом». А потім варто б узятися за вул. Грушевського,12. Ну так, де окопалися народні нероби… Щось не те сказав. Ага, не подумавши, вжив слово «народні», у смислі депутати. Відкрию державну таємницю: катма в нас народних депутатів. Вони в нас уподобилися скотині: кожен має своє партійне стійло, кожному визначена своя олігархічна годівниця.

Приміром, в уряді йде зараз великий переділ: на політичні торги виставлено з півдюжини міністерських годівниць. (Ой, що це за простачок писнув: «професіоналізм, патріотизм, порядність»? Важить вірнопідданість, слухняність, покірливість!) Так от, 37 страх яких принципових народних слуг із НУ-НС вимагають свою долю з урядового пирога. Кинула б Юля їм якусь жирну кістку, якби наступним кандидатом на депутатське сідало та не був Віктор Матчук. Еге ж, той, що наш «губернатор». Гадалося б, і що тут лихого? У розквіті сил, і на вигляд зовсім навіть не огидний, а для Юлі він як завелика галушка поперек горла. І все через те, що він ЛЮДИНА ПРЕЗИДЕНТА, що означає: ставши нардепом, він поповнить куценькі ряди того уламку НУ-НС, який називає себе групою «За Україну» і який залишився єдиною могутньою опорою Ющенка в парламенті.

Отак і кожен із 450 високооплачуваних лежнів може про себе сказати: я – Юлін, я – Янека, я – Фірташа, я – Рината, я – Коломойського, я – Григоришина… І ніхто з них не має морального права сказати: я – народний депутат. Єдиний, хто заслуговує на повагу – це Славко Вакарчук: прийшов, побачив, збридився, вирішив, що честь дорожче – і сам пішов.

До речі, про честь, мораль і елементарне жлобство нашої елітної шпани, у даному випадку верховнорадівської. Гадаю, шановне панство не сумнівається, що ці омандачені жлоби постаралися гойно убезпечити не тільки своє щасливе сьогодення, але і своє ж світле майбуття. Мається на увазі безсовісний і вкрай аморальний п.5 ст.20 Закону України «Про статус народного депутата України»: після того, як народний трутень закінчить протирати штани у фотелі сесійної зали ВР, на період працевлаштування, але не більше року, а в разі навчання чи перекваліфікації – два роки, він забезпечується матеріальною допомогою в розмірі заробітної плати (з урахуванням всіх доплат і надбавок), яку отримують чинні депутати. Далі йому забезпечується допомога в розмірі 50 відсотків такої ж зарплати. Аж до виходу на пенсію! За які-такі заслуги цим неробам дозволено, по суті, все життя смоктати державну цицьку? Так своя ж рука владика! Натура, знаєте, така жлобська у наших народних(?) обранців(?).

На сайті УНІАН опубліковано прізвища 156 екс-нардепів, котрі звернулися із заявами про надання їм матеріальної допомоги. Хотілося б опублікувати весь список: народ повинен знати своїх знедолених і нужденних героїв! Шкода, газетної площі малувато. Нічого, відзначимо найзлиденніших. Поспівчуваємо політикам: Володимиру Марченко – половинці «солодкої парочки» з Наталією Вітренко, Людмилі Супрун – випещеній дамі в розкішному авто, Ярославу Мендусю – правиці Олександра Мороза, Ганні Антон’євій – демократично-горілчаній баронесі. Прольємо скупу сльозу над гіркою долею екс-міністрів Олександра Баранівського, Михайла Гладія та екс-президента Тендерної палати Миколи Одайника. І просто поспівчуваємо скромним мільйонерам Петру Димінському, Льву Мамринському, Михайлу Гончарову, Ігорю Зваричу, Ігорю Шкірі… Окремо згадаємо (мо’ і скинемося по п’ятаку на чорну ікру?) Берташа Василя Михайловича. Також христарадничає. Усіх їх об’єднує одне – жлобство. Мовляв, якщо є можливість урвати, навіть із подаянь злидарю, то чом би і не скористатися. А ви кажете «народні». І ще хтось надіється, що такі захланні жлоби самі себе позбавлять депутатської недоторканості, пільг, привілеїв за байдикування? Не дочекаєтеся!

Щоби шановне панство врешті-решт озвіріло, наводжу дані УНІАН: торік матеріальну допомогу на період працевлаштування отримало 160 народних трутнів колишніх скликань на загальну суму понад 20 (двадцять) млн.грн. По 125000 (сто двадцять п’ять тисяч) гривень на кожне захланне рило в рік. Гарно влаштувалися, хлопці і дівчата! Заувага: партійні кольори значення не мають – одного тіста книші. І насамкінець цієї теми звичайний маразм: виявляється, геть усі народні депутати хочуть зменшити собі зарплату, аж вищать та від нетерплячки ногами перебирають, щоби привести до морально прийнятних меж свої неспіврозмірні зі злиденним народом зарплати. Але не можуть! Президент, знаєте, забороняє зменшувати депутатські зарплати. А чого, з нього станеться. Він же в нас сибарит, як і належить бути родовому аристократу з Хоружівки. З іншого боку, дозволь цим народолюбцям сісти на хліб і воду, так відразу їх почне жаба чавити: мовляв, най і президент переходить на мацу з квасом. Я ж і кажу: який їхав, таку й стрів.

Поволеньки, та все ж таки вчить нас біда коржі з салом їсти. От уже й недовіряємо нікому з можновладців. Це добре. Потім перейдемо до актів непокори. Скільки терпіти наругу, злидні, свавілля? А там, глядь, переконаємо себе, що ми вільні люди і вишвирнемо цю шпану з притонів – президентських, парламентських, міністерських, банківських, олігархічних. Видурену, загарбану землю собі повернемо, разом з ще недограбованимии надрами. І головне – гідність собі повернемо, людську і національну. Тільки тоді матимемо право сказати: «Шануймося, браття, бо ми того варті!» А до тих пір шануватися особливо нічим.

26.02.2009,
Богдан Гринчук