То вже несмачно: президенти, прем’єри, депутати, гавкання, сичання, «сам дурень», я тобі – ти мені, «фас», «до ноги»… Мимоволі хочеться перейти на лексику Азарова – Сухого: «Та пішли ви..!» Порятунок у виході за межі внутрішніх розборок. Приміром, у Європу. Ми ж, є така гіпотеза, європейська держава. Ні, країна. Більше того, етнос, від якого і постала ця Європа. Це – історичний факт, який наша старшина за тисячоліття ламання хребта нації зуміла знівелювати. Сьогодні ми ніби бідні родичі не то на порозі, не то в сінях тієї хати, яку ми ж і збудували.
Це все ностальгія. Не стільки по тому, що було, як по тому, що могло б бути. Ураховуємо реальність,а вона для нас, делікатно кажучи, сороміцька. Просимося: «Христа ради, візьміть нас до себе! Мамцю Європо, захисти нас від азійського босяка!»
Захист. Безпека держави. Зрештою, існування держави. Це – реальність. На вісімнадцятому році існування незалежної держави проблема «Муравйов» так і не вирішена.
Якось в Інтернеті появився матеріал під назвою «Семнадцать дней к восстановлению исторической справедливости». Не пам’ятаю автора, але суть урізалася в пам’ять: 17 днів щоби заволодіти Києвом. Основна підстава: української армії, як боєздатної одиниці, не існує.
Дурня звісно, але… Свою незалежність ми відстоїмо. Кістьми ляжемо. Кров’ю зальємо свою землю, але Україна буде Це – поза обговоренням. Проблема в іншому. Світ змінився. Світ прийшов до висновку, що гуртом і батька краще бити. А ми ж то поза гуртом. Нібито все елементарно: європейська держава Україна (і географічно, і ментально) має бути в Європі. Аж ні, Європа нас сахається. Європа від нас відбрикується. Європа на нас дивиться як на цвях, котрий може появитися в її комфортних мештах. І вона, Європа, права. Та чого там лукавити, ми не є національною державою. Ми – «совки». Щось-таке на рівні плем’я-населення: є територія, є мешканці, є безлад, є «понятія», є окупаційна влада, є елітна шпана (щось із пальцями віялом і золотим ланцюгом на шиї). Немає головного – національного гонору: я – українець, я – господар на своїй землі.
Прикро, гірко, соромно, але то майже факт. Самі не встоїмо. Сила солому ломить, а ми ж не сніп, а так-собі, розрізнені колоски. От і мусимо проситися під європейську парасольку. Проситися, позаяк не зуміли довести, що ми свої, європейці, з європейської родини. Більше того, ми в цьому навіть самі себе не переконали. Так я ж про це і говорю, що тільки третина… ну прибрехав, менше третини громадян незалежної держави України хочуть убезпечити себе від Московії. А чого це ви перепудилися? Хто в нас були історичними ворогами? Турки, ляхи і десь-там час від часу били морду москалям. Ляхи стали друзями, які нас прикривають, турки з нас мають зиск зі своїх морів-пляжів. А от москалі… Оце вже дійсно стратегічні. Стратегічно і оберігаємося. Просимося в НАТО. Теоретично.
Просимося, просимося, а вони не хочуть. Бридяться, чи що? Та ні, про це саме жахливе НАТО ми ж нічого не знаємо. Познайомимося із найбільшою на сьогодні страшилкою – НАТО. Так би мовити, прямісінько з московського столу на наше обійстя. Москалі ж ніяк не позбудуться своїх імперських амбіцій із Україною в складі «вєлікой і нєдєлімой», а вступ України в НАТО відразу ж похоронить цю бредню. От і старається московська «п’ята колона» задурити українцям голови побрехеньками про «агресивний блок НАТО». Відпрацьовують, яничари, юдині срібники.
Антинатівський шабаш набув загальнодержавного масштабу під час президентської кампанії 2004 р., коли московські спонсори і політтехнологи вирішили будь-якими засобами зробити свою людину Президентом України. Між іншим, бувши прем’єр-міністром, Янукович без жодних вагань підписував усі урядові документи, що стосувалися співпраці України з НАТО аж до членства України в Альянсі. У Кремлі, видать, просвітили «двічі несудимого проФФесора» і він «прозрів». Як, до речі, «прозріла» (за чималу винагороду) і керівник київського корпункту американської радіостанції «Свобода» Ганна Герман. І стала такою антиамериканкою, що аж бридко.
Ці всі московські холуї в один голос посилаються на волю народу. Мовляв, більше половини народу не бажає вступу України в НАТО, а тому будь-які кроки в цьому напрямку повинні бути санкціоновані всенародним референдумом. Такі вже народослухняні, що аж сльози умиління появилися. І відразу ж висохли. Позаяк народ майже одностайно воліє і ще дечого: зняття депутатської недоторканності; скорочення вдвічі депутатського корпусу; обмеження депутатських повноважень двома термінами; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських пільг; прозорості списків депутатів; зменшення до морально прийнятних розмірів зарплат можновладців; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення вже просто непідйомних цін на ліки, продукти харчування, послуги ЖКГ. Чомусь на цю волю народу уваги не звертають. Їм, одне НАТО скіпкою в сідницях муляє. Хто ж вам відверто скаже, що виконується не воля народу, а воля і наказ Кремля. От і вигадують усілякі побрехеньки про страшне і зловороже НАТО.
Головна із них: НАТО – агресивний блок, створений клятою Америкою, щоби знищити миролюбивий і гуманний СРСР, а тепер це НАТО – європейський жандарм. Усе з точністю до навпаки. Саме для протистояння агресивній політиці совітів у період 1945-1949 р.р. дванадцять країн уклали договір (квітень 1949р.) спільної системи безпеки – Північноатлантичний Альянс (НАТО). Від до зубів озброєної і голодної орди з імперським комплексом захиститися можна було тільки гуртом.
Наступна побрехенька: у випадку вступу України в НАТО «разорвуться родственные кровные узы между братскими народами». Мовляв, москалі введуть візовий режим з усіма наслідками. А хто в цьому сумнівається? Москаль та щоби не накапостив – це вже байка. Була б в Україні українська влада, то вже з 25 серпня 1991 р. треба було почати вибудовувати східний кордон, узявши за взірець «лінію Маннергейма» з елементами Великої китайської стіни. Ми ж до цих пір тримаємо на замку західний кордон, а східний «вибудували» за проектом «Ласкаво просимо, москалики!» Поцікавилися б ці яничари-холуї в народу, що йому краще: відкриті двері в Європу чи візи в Московію? Чи навпаки?
Не забувають «п’ятиколонники» поголосити над «зрадою слав’янського братерства», «канонічного православ’я» та пам’яті «погиблих советских воинов». Мовляв, Німеччина, Італія та Румунія – спадкоємці фашистів. І ані пари з уст, що нинішня Московія є офіційним спадкоємцем імперії зла – СРСР, а вже скільки десятків мільйонів «братів-слав’ян»-українців було винищено більшовиками, до цих пір достеменно так і не пораховано. Москвини архіви не відкривають. Зате відкриті результати опитувань громадської думки: серед ворогів Росіії москвини стабільно першими називають українців і грузинів. Першими серед друзів називають німців.
Найпідлішою, найпідступнішою серед побрехеньок є теза про нейтральний статус України. Була б Україна ядерною державою, можна було б побавитися і в позаблоковість, оскільки український ядерний кулак під носом у москалів цілюще впливав би на їх імперську шизофренію. З дурної (чи зрадливої?) голови віддали весь ядерний арсенал стратегічному ворогові за «гарантію безпеки». Курям на сміх.
Гадаю, і цього достатньо, щоби зрозуміти: антинатовська істерія – це чисто московська політтехнологія, яку реалізують в Україні продажні політики, зрадники, вороги української державності. Без варіантів!
А як же ставляться до членства в НАТО українські можновладці? Звісно ж по-різному: на те вони й українські (територіально, зрозуміло). Оскільки мені рекомендовано дати спокій Президенту України, я до нього відноситимуся як до покійника: говоритиму або добре, або мовчатиму. На шпальтах часопису. Дана тема якраз той рідкісний випадок, коли В.Ю. заслуговує на добре слово: він у нас стовідсотково пронатовський, але… Ох, це кляте «але»! Ну не викинеш слів із пісні. Якщо в 2005 р. новообраного Президента України в Європі-Америці сприймали оваціями і стоячи, як символ демократії на східноєвропейських теренах, мученика за свободу, то нині «син» повторює долю останнього року правління «батька» Кучми. Делікатно кажучи, добропорядне європейське товариство не хоче мати справи з безрейтинговим президентом, неспроможним виконати свої багатообіцяючі чисельні декларації. До того ж, Захід переконаний, що президентство В.Ю. добігає кінця і вести з ним перемовини про справи на довшу перспективу немає сенсу. Цим уповні скористалася Юлія Тимошенко і тепер вона не тільки фаворитка Європейської народної партії, а й єдиний український політик, визнаний європейськими лідерами як перспективний у подальших взаєминах. Що за ману для цього використала Ю.Т., окрема розмова. Але треба визнати: щоби виграти практично всі дипломатичні бої на двох фронтах одночасно, західному і московському, треба мати кебету. Тільки б ця кебета не вилізла нам боком.
Не секрет, що В.Ю. нині для Кремля фактично став персоною non-grata і правляча чекістська хунта зробила ставку на Ю.Т. (тема для окремої розмови). Уже одне це насторожує: то яку зовнішню політику вона проводить: проукраїнську чи промосквинську? Звісно ж промосквинську.
Хтось хоч раз чув від неї хоч один пронатовський заклик? Під час російсько-грузинського збройного конфлікту пролунало з її вуст засудження агресора? І головне: Юлія Тимошенко руйнує безпеку України в перспективі. Вона категорично проти членства України в НАТО. Натомість пропонує створення якоїсь міфічної «Європейської системи колективної безпеки», куди входили б Німеччина, Франція, Україна і… Росія. Атож, овечка запросила вовка особистим охоронцем.
Одна ця маячня, а ще більше зрадлива ідея дає мені підстави до застереження: «Українці, бережіться Юлі з москвинським налигачем!»
(Далі буде)
01.03.2009,
Богдан Гринчук
Це все ностальгія. Не стільки по тому, що було, як по тому, що могло б бути. Ураховуємо реальність,а вона для нас, делікатно кажучи, сороміцька. Просимося: «Христа ради, візьміть нас до себе! Мамцю Європо, захисти нас від азійського босяка!»
Захист. Безпека держави. Зрештою, існування держави. Це – реальність. На вісімнадцятому році існування незалежної держави проблема «Муравйов» так і не вирішена.
Якось в Інтернеті появився матеріал під назвою «Семнадцать дней к восстановлению исторической справедливости». Не пам’ятаю автора, але суть урізалася в пам’ять: 17 днів щоби заволодіти Києвом. Основна підстава: української армії, як боєздатної одиниці, не існує.
Дурня звісно, але… Свою незалежність ми відстоїмо. Кістьми ляжемо. Кров’ю зальємо свою землю, але Україна буде Це – поза обговоренням. Проблема в іншому. Світ змінився. Світ прийшов до висновку, що гуртом і батька краще бити. А ми ж то поза гуртом. Нібито все елементарно: європейська держава Україна (і географічно, і ментально) має бути в Європі. Аж ні, Європа нас сахається. Європа від нас відбрикується. Європа на нас дивиться як на цвях, котрий може появитися в її комфортних мештах. І вона, Європа, права. Та чого там лукавити, ми не є національною державою. Ми – «совки». Щось-таке на рівні плем’я-населення: є територія, є мешканці, є безлад, є «понятія», є окупаційна влада, є елітна шпана (щось із пальцями віялом і золотим ланцюгом на шиї). Немає головного – національного гонору: я – українець, я – господар на своїй землі.
Прикро, гірко, соромно, але то майже факт. Самі не встоїмо. Сила солому ломить, а ми ж не сніп, а так-собі, розрізнені колоски. От і мусимо проситися під європейську парасольку. Проситися, позаяк не зуміли довести, що ми свої, європейці, з європейської родини. Більше того, ми в цьому навіть самі себе не переконали. Так я ж про це і говорю, що тільки третина… ну прибрехав, менше третини громадян незалежної держави України хочуть убезпечити себе від Московії. А чого це ви перепудилися? Хто в нас були історичними ворогами? Турки, ляхи і десь-там час від часу били морду москалям. Ляхи стали друзями, які нас прикривають, турки з нас мають зиск зі своїх морів-пляжів. А от москалі… Оце вже дійсно стратегічні. Стратегічно і оберігаємося. Просимося в НАТО. Теоретично.
Просимося, просимося, а вони не хочуть. Бридяться, чи що? Та ні, про це саме жахливе НАТО ми ж нічого не знаємо. Познайомимося із найбільшою на сьогодні страшилкою – НАТО. Так би мовити, прямісінько з московського столу на наше обійстя. Москалі ж ніяк не позбудуться своїх імперських амбіцій із Україною в складі «вєлікой і нєдєлімой», а вступ України в НАТО відразу ж похоронить цю бредню. От і старається московська «п’ята колона» задурити українцям голови побрехеньками про «агресивний блок НАТО». Відпрацьовують, яничари, юдині срібники.
Антинатівський шабаш набув загальнодержавного масштабу під час президентської кампанії 2004 р., коли московські спонсори і політтехнологи вирішили будь-якими засобами зробити свою людину Президентом України. Між іншим, бувши прем’єр-міністром, Янукович без жодних вагань підписував усі урядові документи, що стосувалися співпраці України з НАТО аж до членства України в Альянсі. У Кремлі, видать, просвітили «двічі несудимого проФФесора» і він «прозрів». Як, до речі, «прозріла» (за чималу винагороду) і керівник київського корпункту американської радіостанції «Свобода» Ганна Герман. І стала такою антиамериканкою, що аж бридко.
Ці всі московські холуї в один голос посилаються на волю народу. Мовляв, більше половини народу не бажає вступу України в НАТО, а тому будь-які кроки в цьому напрямку повинні бути санкціоновані всенародним референдумом. Такі вже народослухняні, що аж сльози умиління появилися. І відразу ж висохли. Позаяк народ майже одностайно воліє і ще дечого: зняття депутатської недоторканності; скорочення вдвічі депутатського корпусу; обмеження депутатських повноважень двома термінами; скасування всіх депутатських, суддівських, прокурорських пільг; прозорості списків депутатів; зменшення до морально прийнятних розмірів зарплат можновладців; відновлення смертної кари за особливо тяжкі злочини; зменшення вже просто непідйомних цін на ліки, продукти харчування, послуги ЖКГ. Чомусь на цю волю народу уваги не звертають. Їм, одне НАТО скіпкою в сідницях муляє. Хто ж вам відверто скаже, що виконується не воля народу, а воля і наказ Кремля. От і вигадують усілякі побрехеньки про страшне і зловороже НАТО.
Головна із них: НАТО – агресивний блок, створений клятою Америкою, щоби знищити миролюбивий і гуманний СРСР, а тепер це НАТО – європейський жандарм. Усе з точністю до навпаки. Саме для протистояння агресивній політиці совітів у період 1945-1949 р.р. дванадцять країн уклали договір (квітень 1949р.) спільної системи безпеки – Північноатлантичний Альянс (НАТО). Від до зубів озброєної і голодної орди з імперським комплексом захиститися можна було тільки гуртом.
Наступна побрехенька: у випадку вступу України в НАТО «разорвуться родственные кровные узы между братскими народами». Мовляв, москалі введуть візовий режим з усіма наслідками. А хто в цьому сумнівається? Москаль та щоби не накапостив – це вже байка. Була б в Україні українська влада, то вже з 25 серпня 1991 р. треба було почати вибудовувати східний кордон, узявши за взірець «лінію Маннергейма» з елементами Великої китайської стіни. Ми ж до цих пір тримаємо на замку західний кордон, а східний «вибудували» за проектом «Ласкаво просимо, москалики!» Поцікавилися б ці яничари-холуї в народу, що йому краще: відкриті двері в Європу чи візи в Московію? Чи навпаки?
Не забувають «п’ятиколонники» поголосити над «зрадою слав’янського братерства», «канонічного православ’я» та пам’яті «погиблих советских воинов». Мовляв, Німеччина, Італія та Румунія – спадкоємці фашистів. І ані пари з уст, що нинішня Московія є офіційним спадкоємцем імперії зла – СРСР, а вже скільки десятків мільйонів «братів-слав’ян»-українців було винищено більшовиками, до цих пір достеменно так і не пораховано. Москвини архіви не відкривають. Зате відкриті результати опитувань громадської думки: серед ворогів Росіії москвини стабільно першими називають українців і грузинів. Першими серед друзів називають німців.
Найпідлішою, найпідступнішою серед побрехеньок є теза про нейтральний статус України. Була б Україна ядерною державою, можна було б побавитися і в позаблоковість, оскільки український ядерний кулак під носом у москалів цілюще впливав би на їх імперську шизофренію. З дурної (чи зрадливої?) голови віддали весь ядерний арсенал стратегічному ворогові за «гарантію безпеки». Курям на сміх.
Гадаю, і цього достатньо, щоби зрозуміти: антинатовська істерія – це чисто московська політтехнологія, яку реалізують в Україні продажні політики, зрадники, вороги української державності. Без варіантів!
А як же ставляться до членства в НАТО українські можновладці? Звісно ж по-різному: на те вони й українські (територіально, зрозуміло). Оскільки мені рекомендовано дати спокій Президенту України, я до нього відноситимуся як до покійника: говоритиму або добре, або мовчатиму. На шпальтах часопису. Дана тема якраз той рідкісний випадок, коли В.Ю. заслуговує на добре слово: він у нас стовідсотково пронатовський, але… Ох, це кляте «але»! Ну не викинеш слів із пісні. Якщо в 2005 р. новообраного Президента України в Європі-Америці сприймали оваціями і стоячи, як символ демократії на східноєвропейських теренах, мученика за свободу, то нині «син» повторює долю останнього року правління «батька» Кучми. Делікатно кажучи, добропорядне європейське товариство не хоче мати справи з безрейтинговим президентом, неспроможним виконати свої багатообіцяючі чисельні декларації. До того ж, Захід переконаний, що президентство В.Ю. добігає кінця і вести з ним перемовини про справи на довшу перспективу немає сенсу. Цим уповні скористалася Юлія Тимошенко і тепер вона не тільки фаворитка Європейської народної партії, а й єдиний український політик, визнаний європейськими лідерами як перспективний у подальших взаєминах. Що за ману для цього використала Ю.Т., окрема розмова. Але треба визнати: щоби виграти практично всі дипломатичні бої на двох фронтах одночасно, західному і московському, треба мати кебету. Тільки б ця кебета не вилізла нам боком.
Не секрет, що В.Ю. нині для Кремля фактично став персоною non-grata і правляча чекістська хунта зробила ставку на Ю.Т. (тема для окремої розмови). Уже одне це насторожує: то яку зовнішню політику вона проводить: проукраїнську чи промосквинську? Звісно ж промосквинську.
Хтось хоч раз чув від неї хоч один пронатовський заклик? Під час російсько-грузинського збройного конфлікту пролунало з її вуст засудження агресора? І головне: Юлія Тимошенко руйнує безпеку України в перспективі. Вона категорично проти членства України в НАТО. Натомість пропонує створення якоїсь міфічної «Європейської системи колективної безпеки», куди входили б Німеччина, Франція, Україна і… Росія. Атож, овечка запросила вовка особистим охоронцем.
Одна ця маячня, а ще більше зрадлива ідея дає мені підстави до застереження: «Українці, бережіться Юлі з москвинським налигачем!»
(Далі буде)
01.03.2009,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар