Скільки-там років ми гоноримося своєю Незалежністю (звісно ж, з великої букви)? Аж вісімнадцять з гаком деремо кирпу так, що й коцюбою до носа не дістанеш? Ого, після Княжої доби на друге місце вийшли! Оце утнули, аж самим не віриться. І це ми, українці, які чесно заслужили характеристику “і що ми за народ такий?!”? Кажете, народ предковічний, мінімум семитисячолітній — максимум від Адама і Єви? Звісно, лоскоче самолюбство, але... Якщо ми такі прадавні, веломудрі та страх як прагнемо унезалежнитися, то чому жменька елітної шпани плює на наші прагнення і вертить нами як циган сонцем?
“Вибори без вибору”, “із двох зол обирати менше”... Скавулимо, панове, і все наше благородне обурення — це всього-лиш лукавство. Що, 17 січня 24 млн. 588 тис. 268 клятих москалів прийшло на виборчі дільниці, зайшли в кабінки для голосування і там сам-на-сам волевиявилися? Ні, це ми самі, кожен у міру свого розуму чи недолугості, без примусу, віддав свій голос тому кандидату в очільники держави, якого уподобали. То чому тепер ображено репетувати та ставати в позу згвалтованої черниці? Як іронізує народна мудрість, якого пива наварили, таке й пийте.
Звісно, уся передпершотурова виборча кампанія пройшла в звичному для нас вихвалькувато-обгиджувальному стилі. А хіба ми щось інше знаємо? І якщо вже за 11 президентських та парламентських кампаній у нас так і не виробився імунітет до нахрапистого словоблудства претендентів на можновладну еліту, то визнаймо самокритично: мовчи сяка, бо й ти така. Третина виборців своє право вибору і справді ”промовчало” - просто проігнорувало ці вибори. Усім, значить, хочеться жити привільно, весело, сито, п'яно і щоби ніс у табаці, а от задля цього потурбувати свої веломудрі сідниці і скористати своїм конституційним правом цій третині ліньки. Переконаний, що більшість цих мешканців своєї хати скраю найбільше скиглять, нарікають на гірку долю та лають-проклинають кляту владу. А право вибору — це ж і законна можливість цю владу змінити. Тим більше, що за цим правом стоїть і обов'язок, про який чомусь уперто забувають: обов'язок перед своєю Батьківщиною. Кожен зобов'язаний зробити бодай-щось, щоби була вона сильною, багатою, притульною для нас та шанованою серед чужинців. Саме про цю байдужу третину сказано: хто не стоїть о гріш, той сам його не варт.
Раз є обов'язок, то є і відповідальність за його виконання. Ми слушно картаємо владу за безвідповідальність щодо виконання нею її обов'язків. Облишмо за дужками дискусію щодо причин такого безчинства, оскільки це звично завершиться глибокодумними дебатами на животрепетну тему “Про первинність курки і яйця”. Сором'язливо торкнемося нашої відповідальності. Прикро, але каміння прийдеться жбурляти в націонал-демократичний включно з націонал-патріотичним город.
Висловлю своє крамольне переконання: в Україні українська влада відсутня завдяки недоумкуватості вкупі з амбіційністю та властолюбством патріотичної старшини. Щоби всі роки Незалежності ані разечку не спромогтися об'єднатися і тісно зв'язаним віником вимести всю погань з рідної світлиці — за це вже настала пора і відповісти.
Наплодилося цих національно-стурбованих своїм місцем в Україні вождів-вождиків-вожденят достобіса і кожен хто на хвості, хто на голові, а хто на колесі. Це ж уже не смішно, а соромно, ба, ганебно, щоби за Олега Тягнибока проголосувало всього-лишень 352 тис. виборців, а за Юрія Костенка, нікуди очі дівати, сороміцьких 54 тис. Що, в Україні 400 тис. патріотів — сповідників національної ідеї? Ні, це реальна оцінка неспроможності вождів об'єднатися задля України, поступитися своїми дурнуватими амбіціями заради утвердження українства.
Гірш за все, що ці вожді нічому не вчаться: чи то не хочуть, чи не здатні? Будемо відвертими і признаймося, що в нашій свідомості кожен авторитетний, так би мовити, канонічний борець за незалежність України автоматично сприймається як політичний оракул. Сказав — і маєте незаперечну істину. Це в нас від щирої пошани до цих непересічних людей. Хоча, образно кажучи, патріотизм-то у душі, а політика здебільшого в голові.
Хоч гопки скачи, а вже нічого не зміниш — через три дні другий тур президентських виборів. Непокоїть дивне і дещо незрозуміле вовтузіння в правому електоральному таборі навколо теми йти чи не йти на вибори, а якщо йти, то обов'язково голосувати проти двох кандидатів. Чи не найчіткіше висловив таку позицію Герой України Юрій Шухевич. Мовляв, оскільки справді українського кндидата в другому турі ми не маємо, отож треба піти на дільниці і висловити свої “ні” обом кандидатам і “таке голосування буде демонстрацією української позиції”. Як на мене, то це швидше демонстрація позиції “про мене нехай вовк траву їсть”. І цей вовк має конкретне прізвище, ім'я та по-батькові, кримінальне минуле і стабільно демонструє свою малограмотність та вражаючу інтелектуальну тупість. (Під час нещодавнього візиту до Львова зустріч зі своїми прихильниками Янукович розпочав з фрази “Я вижу, здесь собрался ГЕНОЦИД украинской нации”. Переплутати “геноцид” з “генофондом” - це так природно для “проФФесора”). Хоча шановний Герой України переконаний, що для Януковича голоси “непідтримників” не підуть. Звісно, що не підуть, зате відійдуть від Тимошенко. Ото вже різниця: чи в камінь головою, чи каменем у голову. У цій ситуації праві звично, дружньо і очікувано роз'єдналися: одне к лісу, друге к бісу. Хто б сумнівався, що Віктор Ющенко підіграє Януковичу і голосуватиме проти обох кандидатів.
І насамкінець ще раз про відповідальність. Після виборів кінець світу не настане і Україна залишиться. Якою вона буде і чи надовго залежить від нашої громадянської відповідальності: і від тих, хто її проявить і проголосує за Юлію Тимошенко, і від тих, хто стане в тупо патріотичну позу. Не хочеш відповідати за владу — це твоє приватне право, але відповідальність за долю своєї Батьківщини — це вже твій громадянський обов'язок.
01.02.2010,
Богдан Гринчук
