Канікули лежнів

І нехай собі як знають, божеволіють, конають наші вороженьки, а не все так погано в нашому житті. Більше того, регулярно за календарем щороку вередлива богиня щасливої долі Фортуна розвертається на 180* і ми маємо можливість замість симпатичного нижчеспиння лицезріти її всміхнений лик. Цього року така радісна подія настала 11 липня. Не помітили ? І треба ж так затуркати люд, щоби він не звернув уваги на 13-ий майже престольний празник. Та ж у цей день народні лежні завершили своє виснажливе законотворче гарування і повіялися світами відпочивати від трудів праведних, а ще більше від гультяювання, та нагулювати жирок перед наступним сесійним байдикуванням.

А оце ваше сичання щодо 35 тис.грн. «відпускних», які отримав кожен соціально незахищений мільярдер-мільйонер, зовсім недоречне. По-перше, за щастя треба платити, з урахуванням, звісно, інфляції. По-друге, півтора місяці без гарантованих народнодепутатських капостей загальнонаціонального масштабу, їй право, варті таких грошей. По-третє, звідки нам знати, у яку суму збитків для держави, себто для нас же, обходиться кожен робочий день народних слуг ? По-четверте, півтора місяці не бачити на телеекранах осоружні парсуни і не чути по радіо їх істерично-брехливі голоси, погодьтеся, усе ж таки благотворно впливає на здоров’я пересічного українця.

І вже зовсім зайвими виглядають докори всіляких зануд щодо тижневого прогулу народних гультіпак: мовляв, з 11 по 18 вони повинні були працювати на округах, а їх там удень з вогнем не знайдеш. І в цьому є свій позитив. Знаєте, коли владика відвідує якусь із своїх парафій, він звідти ніколи з порожніми руками не вертається. Традиція така, себто свята справа. Отак і народні обранці не «за так» відвідують округи, та й апетити в них захланніші: то підприємство яке «рейдернуть», то земельки «прихоплять», а то й потрібну «людину» прикуплять. Також традиція, для недоторканих і безкарних.

І коли ви вже подорослішаєте, помудрішаєте, зрештою, позбудетеся законопослушної цнотливості ? Ну що це за наївне просторікування про якусь-там законотворчу заборгованість нашої кращої із кращих народнообраної шпани. І те не прийняли, і се завалили. І нічого вони не завалювали, а просто не сторгувалися. У нас же закони приймаються-не приймаються з двох причин:

• перша – «а що я з цього буду мав?»;
• друга – задля капості супернику, а ще краще, коли це соратник по коаліції.

Пам’ятаєте трьохденний «регіональний» ідіотизм, коли під істеричне завивання чечетових-герман-єфремових ця мандатоносна братва «принципово» не голосувала за ними ж внесені соціальні закони ? Задля того, щоби доказати, що коаліція врізала дуба і на часі негайно «клеїти» «ширку». Звичайна жлобська капость: най усім буде гірше, аби ми щось-там доказали.

А соромотина навколо Держбюджету? Еге ж, коли самі знаєте хто як голий з маку вискочив зі своїм законопроектом змін і доповнень до Держбюджету. Між іншим, не передбачивши ні шеляга на виплати по вкрадених заощадженнях. Класична капость соратнику: завалити урядовий законопроект, щоби не дати Юлі розпорядитися 30-ма з гаком мільярдами гривень додаткових поступлень в держказну і тим самим заробити декілька додаткових балів у свій рейтинг. Для капосництва великого розуму не треба, благо, під рукою є «єцнута» цимбора: декілька штук балогівських опришків, але цілком достатньо, щоби шантажувати коаліцію та капостити уряду.

Бідкаєтеся, що «священні корови» залишили нерозруленою політичну кризу? І на цей раз попали пальцем у небо. По-перше, політична криза – це нормальний стан, ба, необхідна умова функціонування Верховної Ради. Пояснюю для заклопотаних іншими проблемами. Для чого ідуть у депутати ? Тільки попрошу без дурнуватих відповідей на кшалт «дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу... інтереси співвітчизників... незалежність України...» Усі ці «присяжні» теревені забуваються відразу ж після підписання присяги. Далі починаються «шкурні» будні. Отже, правильна відповідь буде така: «У народні депутати йдуть, щоби дорватися до державного корита та для безпечного прокручування незаконних оборудок, бажано державним коштом». Оскільки державне корито не безрозмірне, а розраховано на 226 народнодепутатських стійло-місць, то й іде затята боротьба за стійла. Оце неподобство і подається в пристойній обгортці «політичної кризи».

А нинішню політичну кризу не розрулили з дуже важливої причини: зірвалася оборудка з вотумом недовіри уряду «несамовитої Юлі». Хто накопирстився на неї ?... чому зірвалося ? Вам треба чуже горе ? Ну, розчіпчився, себто пошився в дурні «Янучар» зі своїм потаємним подільником самі знаєте з-під якої месіянської зірки. Яка ж це дивовижа ? Нормальна спроба сукиних синів «кинути» Майдан. Пора б уже звикнути та перенести декого із святців у політичний поминальник.

Є іще одна причина того, що народні нероби залишили «підвішеною» політичну кризу. І Янукович зі своїми «яструбами», і Ющенко з Балогою і його цимборою загнали себе в політичний цугцвангер, коли кожен їх черговий крок тільки погіршуватиме ситуацію. По суті, є три варіанти виходу з кризи:

1. визнання своєї поразки;
2. створення «ширки»;
3. чергові дочасні вибори.

Викреслимо Януковича (не вистачає ламати голову із-за «Хама») і поспівчуваємо (геть ображені «помаранчеві» можуть і позлорадіти) В.Ю.

Перший варіант. Ви можете уявити Ющенка, котрий визнає свою неправоту, не говорячи вже про поразку? Я – ні. Бронзову статую В.Ю. верхом на вулику і з лопатою в руці замість скіпетра уявляю. Уявляю і те, що Ющенко міг проявити хамство і заявити фракції НУ-НС: «Ви усі були ніхто! Я вас усіх привів у політику, ледь не зі смітників підібрав». (До речі, ця фраза була адресована Олесю Донію, котрий в протестній українській політиці з 1989 р. У той час комуніст Ющенко В.А. тихенько служив совіцькому режиму на посаді начальника планово-економічного управління Українського республіканського банку Агропромбанк СРСР). Пам’ятаєте «крилату» фразу Васька Кісєльова про Юрія Луценка: «Он сам никто, и фамилия его «никак». От я і замислився: «Чи це Кісєльов піднявся до рівня Ющенка, чи президент опустився до рівня голови колгоспу ?»

Варіант другий – «ширка». Легко прогнозовані негативні наслідки для всіх «ширко»-змовників, оскільки широка коаліція в складі Партії регіонів та частини «Нашої України» можлива тільки на основі зради як «синьо-білого», так і «помаранчевого» електорату. І одних, і других довго, тупо і ефективно зомбували «образом ворога», так що «злягання» з ворогом неодмінно негативно відіб’ється на кількості голосів при виборах. На парламентських виборах стане сумнівною перемога ПР, а «НУ» взагалі перетвориться в політичний труп. Щодо В.Ю., то в нього ще є запас рейтингу до втрачання – рівно на висоту плінтуса. Наразі цей варіант утратив актуальність, оскільки в «НУ» не знайшлося 37 політичних самогубців.

Варіант третій – чергові дочасні парламентські вибори. З точки зору В.Ю. вони можуть бути доцільними тільки за двох умов: перша – відносна поразка БЮТ, принаймні завідоме його перетворення в опозиційну фракцію; друга – перемога партій (блоків) – учасників попередньої змови про «ширку» під контролем В.Ю. Самі розумієте, що цей варіант має право на існування тільки в буйнесенькій уяві першого та «другого» «Я».

І який же напрошується висновок у ситуації перманентної політичної кризи ? Однозначний і суто український: ставитися до неї обережно як до болючого, дозрілого чиряка, щоби, не дай, Боже, не прорвало. Вирішення «вічної» політичної кризи полягає в реформуванні СИСТЕМИ ВЛАДИ в Україні, а це означає, що в новій системі для нинішніх політичних кумирів просто не знайдеться місця. Назвіть-но мені хоч одного можновладного дурня, котрий, тримаючися влади як воша кожуха, добровільно її зречеться. Отож, до «вічних» проблем українського політикуму – корупція, політична проституція, правовий нігілізм, зрада, віроломство, «кидалово» - є всі підстави додати перманентну політичну кризу.

І триватиме вона до тих пір, заки всі ці партійні ідоли так нам остогиднуть, що зі злості і на зло всенькому світу і самим собі оберемо президентом якогось Льоню-космоса – і благоденствуватимемо. А чого, з нас станеться.

22.07.2008
Богдан Гринчук

Казка про цимбору

Ні, ми все таки несправедливі до наших політиків. А все через необ’єктивність та упередженість. Та цур вам, щоби я відмовлявся від колись сказаних про них нехороших слів: усе правда, заслужено і безсумнівно. Тільки ж навіть у пеклі є своя позитивна сторона: принаймні там не змерзнеш.

При бажанні і в політиків можна відшукати щось хороше. Приміром, вони нам розповідають казки: про своє важке гарування на Полі Чудес для довірливого електорату та про скатерть-самобранку, яку вони от-от витчуть і задурно вручать кожній сім’ї. Щоби, зрештою, нажерлися і не скавуліли.

От я і подумав: а що як і собі придумати казку про політиків ? Не билини ж про них складати, а слухати про кримінальні справи, надійно заскиртовані в прокурорських сейфах, уже просто надокучило.

У більшості казок є два головних персонажі: або Іван-дурник, інтелект якого зрозумілий із визначення, або Іван-царевич, також не даун, але й зірок з неба не хапає. Як одного, так і другого хлібом не годуй, а дай підчепити якусь принцесу з посагом у півцарства. І принцеси ці, скажу я вам, яке їхало, таке здибало: суцільні ходячі нещастя. Щось на кшалт героїнь дебільних москальських серіалів. Ті протягом сотні серій тільки те й роблять, що попадають з дощу та під ринву. Це така телевізійна метода вирішення двох життєтрепетних проблем цих малохольних дівуль: з ким злягтися та згадати від кого дитина ?

Я цю бридоту, звісно не дивлюся, але, навіть судячи з реклами омакогонюючих серіалів, у кожного тверезо мислячого мужика має появитися одне-єдине милосердне бажання: уже в першій серії власноруч задушити героїню. Щоби не мучилася сама і не доводила до остервеніння глядачів.

Оскільки чимало казок починається із точного географічного місця дійства – «у тридев’ятому царстві», персонажі моєї казки також проживатимуть у заморській країні. Відповідно й імена їх будуть заморські, себто іноземні.

І насамкінець. Оскільки сюжет казки придуманий від першого до останнього слова, персонажі виключно казкові, а події, описані в казці, у принципі не могли відбутися в Україні, усяку подібність казкових героїв з реально існуючими особами треба розцінювати як випадковий збіг, за що автор ніякої відповідальності не несе. (Не вистачало, щоби за казки посадили в буцегарню, хоча...)

Отож, у тридев’ятому царстві, на самому його краєчку біля чотирьох чужинських царств розташувалося нічим не примітне містечко Мокачо. Треба зазначити, що це тридев’яте царство утворилося після того, як від великої потуги, мо’ й натуги, лусьнула тридесята, мо’ й триклята, імперія. Від цього виляску колишні імперські усюди затопила повінь мутної води. На радість любителям половити рибку в державних ставках.

Легенди переповідають, що в ті благословенні для метких та хвацьких до чужого добра пацанів часи «правив бал» триумвірат – Дефіцит, Блат та Дерибан. Кажуть, раптом зникло все, чим ще вчора були заповнені полиці магазинів. Зате стіни гуртовень аж тріщали від товарів. А ще кажуть, що тоді найшанованішими людьми були опришки, що «тримали» гуртовні. Брешуть, напевно, але за що купив, за то і продаю.

І ось тут виявилося, що для хлопців з розвиненим хапальним інстинктом і повною відсутністю моральних гальм, тихе провінційне Мукачо може стати золотим Ельдорадо. Справа в тім, що Мокачо було вузловим транспортно-промисловим центром і до чотирьох чужинських царств було рукою подати. Отоді торгівельна мафія масово перекваліфікувалася в мафію спекулятивну і почала вітчизняними товарами наповнювати чужинські базари Кошіце, Суботіци, Ніредьгази, Сату-Маре і скрізь, куди могли дотягти валізи, торби, каністри. Так здобувалися перші мільйони багатьох нинішніх шанованих меценатів та державних діячів.

Саме тут у торгівельній системі працювали брати Віто та Ів Балоччі і їх кузен Базіліо Петьоні. Благочестивому бізнес-родинному клану просто повезло: вони «тримали» гуртовню господарчих товарів. Знаючі люди підтвердять, що всілякі електросверла, міксери, праски аж до гвіздків включно – то був омріяний товар для «прикордонного бізнесу».

На початку брати «орендували» в прикордонників (усім хочеться красиво жити) один погонний метр кордону: якраз щоби пройшли дві валізи з краденим ширпотребом чи три каністри з пальним. Зрозуміло, що бізнес «украв-переправив-продав» особливих талантів не вимагав. Зате вимагав зв’язків у чиновних кабінетах. Знову ж таки, хотіти красиво жити не заборониш: якщо за дзвінок потрібній людині з проханням посприяти хорошому чоловіку (не «за так», звісно), цей вдячний чоловік віддячував «налом» і «зеленими», то тільки дурна курка гребе від себе.

Контрабандний бізнес братів міцнів і рахунок контрабандних товарів вівся не на жалюгідні валізи, торби, каністри, а на фури, вагони, цистерни. У високих державних кабінетах (від міського до губернського) було все «схвачено», доблесна міліція мало того що супроводжувала контрабандні каравани, а й готова була своїми могутніми плечима підштовхнути автівку, якщо забуксує. А тут ще свої люди допомогли молодшому брату Паоло Балоччі влаштуватися на роботу в Мокачовську волосну прокуратуру, так що прокурорський «дах» був «залізним». Для прикриття контрабандних оборудок було створено фірму «Рай-Проміні» (з долею для одного з очільників прокуратури).

Гадалося б, живи і радій. Ан ні, тих, хто зажирається так, що на пальці персні не налазять, постійно чавить жаба: мало ! Такі вже вони, ненаситенні, що в житті, що в казці.

Відомо, що для ведення успішного бізнесу потрібний оборотний капітал: чим крутіший бізнес, тим більше «бабла» потрібно для обороту. На родинній раді брати вирішили «по крупному» зайнятися торгівлею нафтопродуктами («білою» - легально і «чорною» - контрабандною). Для цього все було «схвачено», залишилося дістати 2 (два) мільйони «зелених» для розкрутки.

У той казковий час такі американські гроші з шістьма-вісьмома нуликами були в «романтиків з великої дороги» - Солов’їв-розбійників. Один такий авторитетний Соловей... Та що я ображаю такого шанованого серед братви чоловіка: авторитето уно в Мокачо був Мікаело Токаріні, він же просто і зі смаком «Гоша». Ось до цього «Гоші» і звернулася з уклінним проханням і діловою пропозицією наша братія: мовляв, ми не якісь-там вилупки з-під лопуцька, а солідна контрабандна фірма із «залізним» владно-прокурорсько-поліцейським «дахом» і для повного щастя та крутих оборудок нам не вистачає пари-трійки «зелених» «лімонів», так що стань нашим спонсором, а ми, вік волі не бачити, тобі віддячимо сторицею». І уломали «діловари» «Гошу»: став він співзасновником славної у віках фірми «Барвеню».

Ага, почалися звинувачення в неправдомовності. Ніби я не знаю, що вищеописаного в нас не може бути в принципі. Так казку ж розповідаю, а в казці, самі знаєте, відбуваються речі фантастичні. От я і фантазую.

Пропущу перипетії титанічної боротьби «Барвеню» з іншим потужнішим, не містечковим, а Забугорного (так провінція називалася – Забугорна) масштабу адміністративно-кримінального клану «РАТ-ушнеті». Важливо те, що братська «цимбора» прийшла до висновку, який ми з вами знаємо з пелюшок: «Гроші спонукають до влади, влада робить багатшим».

Одне слово, Мокачо потрібний Балоччі ! Я ж і кажу, що «Україні потрібний Литвин» - це плагіат із моєї казки. Чому у владно-кримінальних колах було вирішено призначити мером Мокачо Віто Балоччі, цікавитеся ? Ну не «Гошу» ж, за яким тюрма ридає, призначати.

Аякже, через народне волевиявлення. З допомогою золотої рибки і при виключно моральній підтримці правлячої на той час Трояндової партії. Подейкують, що «трояндові» опришки накинули оком на таку спокусливо розташовану провінцію і підбирали моцкі кадри в свої штурмові загони. А ще подейкують, що перетворенню у вересні 1998 р. звичайнісінького гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру» посприяла добра фея, яка організувала щасливий випадок. Нібито в той час Забугорську провінцію ощасливив своїм візитом сам вождь Трояндової партії Дон Віто Медвіні. Провінційна керівна братія з ніг збилася придумуючи помпезні сценарії, щоби ублажити високого гостя. Аж перед самим візитом спохватилися і вжахнулися: а возить-то вельможне тіло на чому ? Не на драбеняку ж. І тут нібито зійшла зірка Віто Балоччі, бо ж у нього була найкрутіша тачка, гідна під високоповажні сідниці. Та й сам Віто, будучи не в тім’я битий, напросився пошоферувати на час візиту столичного гостя. Що там було між тезками під час спільного швендяння провінцією, достеменно не знаю. Одні кажуть, що наш герой з-під контрабандної зірки буквально ошелешив Дона Віто своїм інтелектом. Як на мене, то навіть для казки занадто неправдоподібно. Інші натякають на виняткову услужливість аж до улесливості Віто Балоччі. Знову ж таки дозволю собі висловити сумніви, що услужливість обмежилася відкриванням дверцят та підтримуванням під високодостойний локоток. Але, як кажуть, коли свічки не тримав, то й нічого свідчить чия дитина.

Одне слово, «трояндова мафія» милостиво погодилася встановити опікунство над Мокачовською родинною цимборою Балоччі з їх фірмою «Барвеню». Треба сказати, що вже потім, коли дрібний спекулянт-контрабандист стане всесильним фаворитом при царі Бджоліні Трипільському, приручені «пси демократії» з босяків, дрібних спекулянтів і контрабандистів стануть сотворяти щось таке ангелоподібно-величне на кшалт: «Віто Балоччі, Базіліо Петьоні, Іро Крілетті – обдаровані, гідні сини рідного краю... Забугор’є має своїх лідерів, які здатні подбати про край, про свій народ». Що поробиш, серед пишучої братії не один я казкар. Конкуренція, скажу я вам, ще та, але вона мене не стосується. Гризуться між собою казкарі «на замовлення» та «на виклик», я ж видумую свої вигадки для душі.

Моя казкова оповідка підійшла до визначального для родинного клану Балоччі рубежу. До цього часу, щоби прокручувати свої бізнесово-контрабандні оборудки, вони повинні були давати «на лапу» юрмі хабарників. І все тому, що якийсь зачучверений інспектор чогось-там мав посвідчення з гербовою печаткою, себто був ВЛАДОЮ. На родинному «сходняку» і було вирішено: «Замість того, щоби за «дахування» давати хабарі владі, вигідніше самим стати владою».

Якщо хтось, затамувавши подих, очікує оповідок про епічні подвиги родинної цимбори на нивці «турботи про край, про свій народ», відразу попереджую: я казкар, а не брехун і вигадую для душі, а не на замовлення.

Отож, «іду на владу» клану Балоччі.

15.07.2008
Богдан Гринчук

Через терні... в багно

Колись турецькопідданий громадянин Остап Бендер оптимістично заявляв: «Америка нам допоможе!» Багато води з того часу сплило: і Америка вийшла в гегемони глобалізованого світу, і більшовицька «імперія зла» канула в Лету, і наші родимі Сусаніни-провідники нації таки спромоглися потенційно найперспективнішу постсовіцьку республіку політичними манівцями завести на маргінеси світової економіки і політики. Це ж треба таке «везіння», щоби три таких неподібних між собою президенти були такими одностайними в руйнації власної держави. Попрошу без патріотичної істерики навколо «народного президента», «демократичної влади» і чогось-там національного – не то відродження, не то виродження. Можна з певністю стверджувати: за рівнем бездарності відстоювання національних інтересів нинішні можновладці наближаються до довершеності. Хто ж поважатиме та рахуватиметься з тими, хто не тільки сам себе не вміє захищати, а й не має національної гідності.

То чи ж варто ставати в позу незаслужено ображеної цнотливості, якщо політики світового рівня відносяться до нас як до пішака у великій міждержавній політичній грі ? На те вони, пішаки – фігури найнижчої цінності в шаховій грі, щоби їми жертвувати задля досягнення певних цілей. Тож одкровення одного із найавторитетніших американських державних діячів і політиків Генрі Кісінджера щодо недоцільності підтримки вступу України в НАТО, позаяк це зашкодить порозумінню між Вашингтоном і Москвою у вирішенні більш важливих питань міжнародної безпеки та вгамуванню ядерних апетитів Ірану, виглядають логічними. А й справді, що таке Україна на міжнародній політичній шахівниці ? Так собі, «бананова» республіка зі злодійкуватою, наскрізь корумпованою, безвідповідальною владою.

Можна було б здійняти вереск, навіть справедливий, про новітній «пакт Молотова – Ріббентропа», себто про намір Америки пожертвувати Україною заради ефемерної «дружби» з Московією. Можна з піною на губах доводити, що хижаки ніколи не задовільняються одним шматком здобичі. Можна апелювати до Бога, історії. І все це буде справедливо.

От тільки, вимагаючи справедливості, варто сказати правду про себе. Що, ніяково відводимо очі та пальцем колупаємо піч як дівка на виданні ? А правда така, що вся новітня історія незалежної, суверенної, соборної України вкладається в одну коротеньку фразу: «Сімнадцять бездарно змарнованих років». Можна й одним словом, але не надрукують.

Звідси неуникненне питання: «Як ми докотилися до життя такого, що нація, яка зуміла вижити в, гадалося б, невиживальних умовах, перетворилася в обслуговуючий персонал для Європи і пішаків на міжнародній шахівниці ?»

Узагальнюючу відповідь понад дві тисячі років тому дав Платон: «Коли до влади приходять люди вбогі духом і спраглі особистого благополуччя, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи як би урвати звідти ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар». Як кажуть, приткнув як вужа вилами.

Ось таких «убогих духом і спраглих особистого збагачення» правителів сподобилася мати Україна. Владу образно можна порівняти з бригадою будівельників, а президента – з прорабом, з тією різницею, що об’єктом будівництва є держава. Замість цього в різні періоди своєї куценької «незалежної» історії ми мали панування кримінальних «бригад» з «паханами» на чолі. Тотально, на всіх рівнях влади, упродовж усіх років.

За ідеєю, ведуча роля в державотворенні мала б належати національній еліті. Скрушно зітхнемо і хвилиною мовчання пом’янемо свої уповання на силу духу і готовність до самопожертви і т.і. нашої «сметанки» суспільства – вибраних, найкращих. Ті залишки національної еліти, які не інакше як якимось незбагненним дивом усе ж таки залишилися, до влади не мають ніякого відношення. Звісно, окрім тих, хто продався з тельбухами, але то вже не еліта. Замість національної еліти ми на початках мали перефарбовану «совковську» держкомпартноменклатуру, яку згодом плавно змінила кримінальна по своїй суті шпана-нувориші, скоробагатьки.

Усе розпочалося з прийняття негласного, неписаного, утаємничено-замовчуваного, але найосновнішого і найдієвішого «закону» для шпани «Про безкарність «своїх». Він чинний і донині, оскільки «цвіт» злодійської гільдії вершить долю держави у Верховній Раді, на сторожі їх інтересів, до останньої краплі народної крові, доблесні орли-правоохоронці, дама «на виклик» із зав’язаними очима на терезах зважує хабарі, а прокуратура стала могильником кримінальних справ. Як і кожне шануюче себе злочинне угрупування, живуть вони за «понятіями» і «своїх» не здають.

Одне слово, влада настільки злилася з кримінальним бізнесом, що розділити їх уже просто неможливо. Безкарність породжує вседозволеність, а та в свою чергу свавілля без меж. Був один коротенький відрізок нашої історії під назвою «Майдан», коли ця наволоч перепудилася до мокрих портків, але швидко оговталася. Дехто ще й народ підхвалює, мовляв, он який мудрий, як мирно здійснив Помаранчеву революцію, без краплини крові, толерантно. А треба було злодійсько-хабарницькі ребра ламати, та масово. Христосиками, бач, захотіли бути, злу насильством не противитися. От узамін і маєте насильство безкарної шпани над законом, правдою, справедливістю і вашою людською гідністю, хто ще її вигідно не продав.

Усе розпочалося чи не з перших днів, коли національна еліта в іпостасі Національної Ради у ВР пішла на угодовство з перепудженими комуністами. Замість того, щоби під чотири вітри розігнати «червону» ВР і піти на 100-відсотково виграшні для націонал-демократів вибори, наші патріоти задовільнилися місцями на купинах у все тому ж комуністично-номенклатурному болоті.

А далі пішло-поїхало прямісінько в «кучмізм». Леонід ІІ найбільшим здобутком свого президенства вважає «створення національної буржуазії». З цих трьох слів хіба що одне «створення» відповідає дійсності. Щодо «буржуазії», то тут він явно передав куті меду: з яких це пір злодії і грабіжники, котрі шахрайськими методами заволоділи левовою часткою народного надбання, стали добропорядними буржуа ? А про «національну», так узагалі звучить знущально: назвіть-но мені національно свідомого олігарха зпосеред жидів, москалів, татар, грузинів та інших інтернаціональних стервятників, котрі жирують в Україні.

«Заслуга» Кучми в тому, що він створив систему владарювання, панування (а не державного управління), основану на двох «китах» - уседозволеності і безкарності. У цьому злочинному лайні загрузли і борсаються всі – державні чиновники, політики, бізнесмени, органи місцевого самоврядування аж до зачуханого Задрипайлівського сільського голови. Гадаєте, разом з Кучмою пішла в небуття і система ? Не дочекаєтеся ! Маємо гідного «синка»-спадкоємця свого нечестивого «батька». Тільки й різниці, що одні професійні любителі лизати президентське нижчеспиння змінилися іншими, а система навіть не сколихнулася. Хіба що вся ця ясновельможна погань остаточно відчула себе «державою в державі» і «хазяїнами» життя і смерті плебеїв.

І ОЦЕ преться в Європу. До них не доходить, та й ніколи не дійде, що вони, з усіма їхніми крутими іномарками, шматтям «від кутюр», штиблетами із зміїної шкури, годинниками за десятки тисяч «зелених», статечним європейським товариством сприймається як дикуни з племені мумбо-юмбо з масивними золотими кільцями в носі. Я – добрий, не такий категоричний, і тому йменую їх майже доброзичливо: шпаною. Вони ж у нас за своїм паразитизмом і зажерливістю явище унікальне. Це ж треба зовсім утратити людську подобу (у моральному сенсі), щоби при всенародних злиднях узаконювати для себе позахмарні зарплати, доплати, компенсації, санаторні, оздоровчі, квартирні, відрядні, пільги на роботі, пільги без роботи, виплати для рідні – і все це в десятки, дещо і в сотню разів більше, ніж має середньостатистичний громадянин. А ще ж, як і кожен шануючий себе випанок «із грязі та в князі», вони спішать оточити себе сонмом холуїв: помічниками, радниками, референтами, секретарками для преси та секретарками для інтиму, прикупленими «ланцюговими псами демократії».

Нещодавно один пронирливий помічник народного депутата з неробства підрахував кількість робочого часу, який у середньому припадав на кожного мандатоносного дармоїда за минулу сесію. Вийшло 24 хв. (двадцять чотири хвилини) в день на кожного лежня. За цей «робочий час» він отримує біля 1000 грн. Про «коефіцієнт корисної дії» такого «гарування» взагалі смішно говорити. Між іншим, а як оцінювати позицію «кізяк в ополонці» «литвинівців» ? Якщо вони займають місце в сесійній залі, але твердо слідують курсом «не вашим – не нашим, як не буде по-нашому», себто не голосують, а тільки глибокодумно колупають пальцем в носі, то вони працюють чи все ж таки б’ють байдики?

Пригадується, з яким благородним і десь-навіть національно-свідомим остервенінням демократична преса розпинала ДУСю (Державне управління справами), Бакая, Кучму. Ще б пак, відібрано в народу на десятки мільярдів палаців, пансіонатів, готелів, баз відпочинку, Артеків, видавництв, житлових будинків, заповідних земель ! Ату його, захланного і пихатого Леоніда Даниловича! А що, хіба Віктор Андрійович якийсь задрипаний палацик під санаторій хворим діткам віддав? Чого не знаю, про те не беруся судити, а просто цікаво, чию пиху лоскотатиме відреставрований за сотні мільйонів гривень Маріїнський палац ? Видать, у державному капшуку появилися зайві гроші, а постійні телевізійні жебрання на порятунок життя хворих дітей – це так, для розваги.

Кучма заложив підвалини олігархічно-бюрократичної республіки з авторитарним президентом на чолі. При всьому свавіллі влади при ньому все ж таки існували якісь правила гри. Най нічого спільного із законом, демократією, справедливістю вони не мали, але: «На цей «бєспрєдєл» ти маєш право «за рангом», а оце – зась». Так, ви праві, компартноменклатурний «табель про ранги» часів «епохи розвинутого соціалізму».

«Влада міцна як ніколи» - пам’ятаєте ніби викарбувані на граніті слова останнього фаворита Л.Кучми «трояндового» вождя Медведчука? Через півроку грянула Помаранчева революція. (Як згодом виявилося, банальний двірцевий переворот задля перерозподілу вже награбованої і ще недокраденої народної власності). Звідки цим цивілізованим європейцям було знати про ТАКІ особливості української революції ? От і «запомаранчевіла» Європа за одну грудневу ніч 2004 року. А тут ще президент-мученик з «лицем звіра». Звісно, державу-неофіта демократії в особі президента Ющенка в сенатах, парламентах, сеймах вітали оваціями і стоячи. А Віктор Андрійович усе це сприйняв на свій особистий рахунок. Звідси і манія величі, і навіювання собі якоїсь месіанської ролі. А тут і «любі друзі» один перед одним: «Так, куме, брате, побратиме, ти провідник нації, ти найвеличніший... один ти... над тобою один Бог... ти над законами... ти сам – Закон...»

Зацитую не свої слова: «Щоб стати вільним, треба встати з колін, що українці з гідністю і зробили на Майдані. Щоб стати великим, треба стати на коліна перед тими, хто встав з колін і підняв тебе над собою. До цього Ющенко «опуститися» не здатен.»

А це вже від мене: «Велич людини визначається датами, вирізьбленими на її надмогильному камені: дата народження і через риску – безсмертя в людській пам’яті». Хто, крім спеціалістів пам’ятає московського холуя-гетьмана Лівобережної України Брюховецького, котрий підписаними ним Московськими статтями 1665 р. здав усі полкові міста під фактичне управління московським воєводам і котрий був за зраду убитий козаками?

Які сліди в історії залишать перші чотири «помаранчеві» роки «народного» президента? Таки залишать. 2005 р. Затята війна РНБО на чолі з президентовим кумом і «шоколадним королем» (а ви гадаєте звідки тоді взялися цукрова, бензинова, м’ясо-молочна, олійна кризи?) проти «несамовитої» Юлі, котра настільки знахабніла, що з кишень олігархів насмілилася «напіарити» для народу 10 млрд.гривень.

Початок 2006 р. Московський газовий шантаж. Капітуляція. РосУкрЕнерго.

2006 р. Меморандумики, універсалики, круглі столики. Капітуляція перед «донецькими». «Двічі не судимий» прем’єр-міністр.

2007 р. Політична проституція у ВР. Реальна загроза встановлення диктатури «донецьких» в обгортці соціалістичного маразму «від Мороза». Інстинкт самозбереження навколопрезидентського кагалу. Дочасні вибори після потаємних домовленостей Ющенка з Януковичем про створення «ширки». Знову непрогнозований, тепер електоральний успіх «несамовитої» Юлі. Вимушений «шлюб з розрахунку» партії президента з БЮТ. Затята, непримиренна війна Ющенка на знищення «популістки» Юлі. «Балогізація» влади. «Бронзовіння» Ющенка.

Світ від здивування очманіло крутить головами від українських політичних ноу-хау: президент, котрий маніакально бореться з власними урядами; Генеральна прокуратура, котра викликає підозрюваних в особливо важких злочинах через ЗМІ; «Кацапетівський» райсуд відмінює Укази Президента України чи забороняє стягувати податки на мільйони гривень; соціалістична товаришка, котра розбазарила держмайна на 5 млрд.гривень, заблокувала програму державної приватизації і котру «дахує» президент; оборудка з сумнівною спекулятивною компанією VANCO, якій за безцінь віддали в концесію 12 тис. кв.м. причорноморського шельфу і яку так затято відстоює президент (щоби догодити віце-президенту США Діку Чейні, який «дахує» цю компанію); Міністр внутрішніх справ, який особисто керує штурмом Генеральної прокуратури; клерки з Секретаріату Президента, котрі в Криму роздають антиурядові пасквілі політичному істеблішменту; президентський законопроект, несподівано поданий у ВР, щоби зірвати прийняття урядових змін і доповнень до держбюджету, унаслідок чого 30 млрд. Грн. продовжують пліснявіти в державному капшуку; руйнація президентської партії, щоби створити нову, також президентську, ручну...

Ось бачите, які ми унікальні. А нас в цивілізованому світі перестали поважати. З чого б це? Несправедливо! Чи все ж таки заслужено?

14.07.2008
Богдан Гринчук

Конституція для Малоросії

Шановне панство вже ознайомилося з моїм зацікавленим і тому, певно, украй суб’єктивним поглядом на дві, президентську та прем’єрську, концепції реформування Конституції: «їжачка в тумані», настовбурченого президентськими «голками» та «залізного канцлера» в запасці, помережаній інтернаціональними візерунками.

По правді кажучи, усі наші розмірковування на тему досконалості чи недолугості пропонованих конституційних змін є яловими, себто пустими, нікому не потрібними. Проблема-то не в довершеності законів, у т.ч. і Основного, а в обов’язковості для ВСІХ БЕЗ ВИНЯТКУ їх дотримання. З цим-от у нас ну ніяк не складається, оскільки самі ж можновладці подають нам приклад правового нігілізму: то продукують закони «під себе», то підмінюють їх як не р-р-революційною доцільністю, так політичними домовленостями. Нібито для нашого, народного блага. Якщо вважати благом соціальні крихти з панського столу чи ілюзорну свободу дерти горло дурними голосами волаючих у пустелі, тоді, звісно, ми благоденствуємо.

Насправді всі ці президентсько-прем’єрські «розборки» навколо повноважень та верховнорадівські «сходняки» щодо перерозподілу влади відбуваються поза нами і без нас. Принципово ! Візьміть ту ж Швейцарію, де будь-які більш-менш значимі соціальні проекти обов’язково повинні бути підтверджені на референдумах, від загальнонаціонального до місцевих. Оце і є демократія в дії, себто пряме і безпосереднє НАРОДОВЛАДДЯ. І хтось набереться нахабства мене переконати, що наша елітна шпана захоче виносити на народний розсуд свої шкурні оборудки ? Аж самим стало смішно, правда ? Ще б не сміятися, коли в нас народне волевиявлення запросто може підмінюватися, приміром, транзитним сервером, ловкістю рук політичного «наперсточника» - «полковника Діми» Табачника, а то й просто продаватися всякій сволоті за дрібні подачки.

Нині стало модним влаштовувати ритуальні партійні танці навколо цього самого народовладдя – пропонувати свої сорти безкоштовного сиру в мишоловці під назвою «Зміни і доповнення до Конституції України». Чому мишоловка ? Грамотні, надіюсь, а читати не любите: усі гарантують народу оберемки демократичних прибамбасів, а на ділі все це із серіалу «Дурень думкою багатіє», оскільки відповідальності, причім невідворотної, за порушення прав і свобод не гарантується. Повноваження між гілками влади перерозподіляються, а кланово-партійна система залишається незмінною. Система, при якій народ є єдиним джерелом влади в межах «Знай, коза, стійло» та «Знай, кобило, де брикати». Така вже, знаєте, традиція в незалежній Україні.

Хто б сумнівався, що і Партія регіонів захоче потоптатися на конституційному вигоні. Звісно, із суворим дотриманням вищезгаданої традиції. Ба, «регіонали» вирішили, що при нинішній недолугій, беззубій, пересвареній, наскрізь корумпованій і безсилій демократичній владі настала пора показати своє справжнє антиукраїнське, антидержавне мурло: братки зі своїми холуями-перекиньчиками замахнулися на існування не тільки держави, але й самої української нації. Тепер стає зрозумілим, які-такі цінні вказівки «проффесор» «Хам» отримав у Кремлі під час свого останнього візиту і чому там з ним носилися як дурень з писаною торбою.

Показово, що цей промоскальський конституційний виплід офіційно презентував Олександр Лавринович, «видатний» ренегат НРУ, хоча це закономірно: брудну роботу «регіонали» завжди доручали прикупленим при нагоді покидькам. Згадайте їх «обличчя» і «голоси» у ВР.

Попередні варіанти конституційної реформи, президентський і «канцлерський» є нічим іншим, як перетягуванням владної перини на свою сторону. Себто нічого загрозливого для держави: ну смердітиме владний горщик президентськими чи прем’єрськими повноваженнями, так стоятиме-то в рідній домівці. Донецькі ж братки вирішили не дріб’язковитися і здати москалям державу гамузом.

І почали це робити з преамбули, додавши туди згадку про Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Відмахуєтеся, мовляв, маслом каши не зіпсуєш: документом менше, документом більше, а Україна незалежна – і край. І даремно недооцінюєте всю підступність і зловорожість цієї нібито незначної вставки. Диявол криється в дрібницях: Декларація – чи не єдиний документ загальнодержавної ваги, у якому є згадка про позаблоковий статус України. Після неї був Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., у якому позаблоковість узагалі не згадувалася.

А тепер подумки вибудуйте логічний ланцюжок із антинатівської істерії «Русских союзов», прогресуючих соціалістів, московинської церкви, «шарикового «НАТО – НІ !», блокування роботи ВР «регіоналами» і комуністами, відвертих, нахабно-демонстративних погроз кремлівських правителів на адресу України у випадку її вступу в НАТО – і завершіть це підлянкою у вигляді позаблокового статусу України. Позаблоковість означає залишитися віч-на-віч із захланними, агресивними азіятами з розкосими і хтивими очима. І що ми варті без європейської парасолі колективної безпеки – НАТО? І попрошу не пиндитися: мовляв, та ми... великий народ... героїчна історія... дух нації... Волинська січ... одною лівою... славні прадіди великі... На пси перевели і дух, і історію, і прадідів. Як ще 110 р. тому з гіркотою написав Борис Грінченко:
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви – раби, хоча й пани ви
Над своїм народом !

Щоби юридично зафіксувати беззахисність України і її капітуляцію перед Московією, не тільки військову, але й економічну, у ст.18 була внесена, даруйте на слові, сволочна правка: «Україна є позаблоковою державою і не може брати участь у створенні чи приєднанні до військових союзів». (Це ми уяснили. А тепер увага!) «Участь України у (так замість «в» неграмотно і написано – Б.Г.) економічних Союзах можлива тільки за рішенням всеукраїнського референдуму». Усе ! «Регіонали» закривають для України Європу і збираються «ЄЕПнути» її під ноги московинів. Яким чином? А ви порахуйте кількість москволюбів, безбатьченків, байдужих, продажних, чия хата скраю, «потрібних Україні», захланних і просто дурнуватих і вгадайте з першого разу результат референдуму з питання: «Ви підтримуєте Єдиний економічний простір з братами-москаликами чи економічний союз із буржуйською, чужою вам Європою ?»

Треба зазначити, що «регіонали» увійшли в антидержавний раж уже з перших статей свого конституційного творива. Ви будете шоковані, але своїми змінами ст.9 ці конкретні пацани звели нанівець пріоритетність самої Конституції у випадку укладання міжнародних договорів. У чинній редакції передбачено, що укладені міжнародні договори не можуть суперечити Конституції України. І крапка. Хочеш провернути якусь антиконституційну міжнародну оборудку – вперед і з піснею, але перед тим знайди 300 голосів у ВР, щоби змінити норму Конституції, яка тобі заважає. «Регіональна» шпана вирішила, що дешевше просто «опустити» Конституцію і записали: «... в разі колізії міжнародно-правових зобов’язань України і норм закону застосовуються правила загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». Переклад на людську мову: «Міжнародні договори мають пріоритет (перевагу) над національним законодавством з Конституцією включно». Що це означає, цікавитеся ? Приміром, єнакієвський «Хам» в іпостасі прем’єра (та зробить, зробить його Ющенко прем’єром) підписує в Кремлі з прем’єром Путіним міжнародний договір про безстрокове базування Чорноморського Флоту Московії в Севастополі, ну і впридачу «для забезпечення інфраструктури флоту» передає московинам в оренду на 99 р. Кримський півострів. І все. Цей папір стає законом в Україні, а Конституцію можна буде повісити на цвяшок в «громадській приймальні».

Виходячи з вищевикладеного і для чіткого уяснення «що в траві пищить», пропоную два своїх доповнення. Перше. У преамбулі до всіх «виражаючи», «спираючись», «дбаючи», «піклуючись» і всіляких інших «керуючись» додати: «враховуючи національні інтереси Московії...» Простенько і всім зрозуміло, кому «регіонали» сідниці лижуть. Для особливо тупих доповнення 2. Ст.1 викласти в редакції: «Україна є незалежною і самостійною державою в межах Московії». Тепер усім зрозуміло ?

Про зміни та доповнення в розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» не хочу навіть згадувати. Папір ще не таке витерпить. Це раз. А Сталінська Конституція, між іншим, у свій час була чи не найдемократичнішою в Європі. Що аж ніяк не завадило винищенню мільйонів громадян. Це два. Зрештою, як «регіональна» шпана «шанує» ці самі права і свободи, ухопившися за державне кермо, навряд чи треба пояснювати: свідків свавілля без меж «донецьких» - мільйони.

Так само скептично можна віднестися і до, по суті, хорошої і десь навіть демократичної, новації тотальної виборності суддів усіх рівнів – від районного до Верховного і Конституційного Судів включно. Якби не одна дрібниця: виборча кампанія влітає в кругленьку суму з багатьма нулями. Запитання по суті: де чесний суддя візьме ці «нулики» на проведення своєї виборчої кампанії? Відповідь: вибори виграють або корумповані судді з капшуками, набитими неправедними доходами, або достойники, яких спонсорують «жирні коти», яким за це треба буде выддячувати послугами «іменем України».

Відверто кажучи, я розчарований тупою, нахрапистою прямолінійністю в перекроюванні розділу IV «Верховна Рада України». Ну не заведено в порядному товаристві так наївно, десь-навіть чистосердечно робити диктатуру Партії регіонів конституційною нормою. Цитую новацію ст.77: «Політична партія, яка отримала більшу відносно інших партій кількість голосів виборців, але меншу тієї, що забезпечує обрання більшості від конституційного складу ВР отримує двісті двадцять шість депутатських мандатів». Як завжди, обов’язковий переклад на людську мову: «Партія, яка виграла вибори, отримує ВСЕ !» Незалежно від кількості набраних голосів ! Теоретично Україною може керувати партія, яка набрала 1% голосів, якщо всі інші набрали по 0,9%. Такий вже ми маємо електорат, вік би його не бачити, що в найближчі роки відносну більшість голосів набиратимуть бандюковичі (демократи ж, солі б їм на пупа, так і не об’єднаються). От і виходить, що саме для себе і прикуплених ренегатів «регіонали» застовбили владу. За великим рахунком це не що інше, як спроба встановити однопартійну систему і відновити дію 6-ої статті Конституції СРСР про «керуючу, організуючу і надихаючу».

Питання депутатської недоторканності «регіонали» вирішують у стилі «нібито». Проти нардепа нібито можна порушити кримінальну справу, суд нібито може виносити йому обвинувачувальний вирок, але в проміжку між цими правовими діями нардеп залишається недоторканою «священною коровою», себто без згоди ВР не може бути ні затриманий, ні заарештований. На практиці це означає, що нардеп, проти якого порушено кримінальну справу, може ігнорувати виклики до слідчого, а примусово взяти його під білі рученьки і поставити перед ясні очі «слідака» Конституція забороняє. Окрім того в цей же період ніщо цьому потенційному «зеку» не заважає дати драла, приміром, у ту ж Московію (де так привільно-радісно почуваються бакаї, білоконі і всілякі інші боделани). Одне слово, закон ніби рівний для всіх, але нардепи явно рівніші.

Хто б сумнівався, що «регіонали» по повній програмі «відірвуться» на Президентові України. Для початку вони позбавили його функції гаранта всіх державних і конституційних прибамбасів на кшалт суверенітету, територіальної цілісності і дотримання всіляких прав і свобод. Глава держави, котрий нічого нікому не гарантує, - і крапка. Далі обрізали його недоторканість: тютілька в тютільку до рівня народного депутата. Цікава ситуація може виникнути у зв’язку з формулюванням «Президент України не може бути без згоди ВР затриманий чи заарештований...». Значить, «ЗА ЗГОДОЮ» 226 народних лежнів усенароднообраний президент може бути заарештований як дрібний злодюжка чи злісний аліментщик. Якщо вразувати, що «регіонали» пропонують 226 депутатських мандатів автоматично віддавати партії-переможниці виборів, то виходить, що одна партія вирішуватиме долю президента.

Цей ідіотизм у всій «регіональній» дебільності прописаний у новій редакції ст.111 щодо порядку імпічменту (процедури відставки) Президента. Тепер кишнути президента може бути так же легко, як дурному з гори збігти: спеціальна тимчасова слідча комісія ВР, її висновки, 300 голосів омандачених гавриків – і в труні в білих тапочках вони бачили мільйони громадян, які обрали президента. До речі, підставою для імпічменту можуть бути «... дії, що шкодять національним інтересам України». Якщо врахувати, що невдовзі Рада національної безпеки і оборони до загрози національним інтересам віднесе бешкети дітлахів на хоружівській пасіці, то... самі розумієте.

Щодо впливу Президента на формування та діяльність Кабінету Міністрів, то шкода слів тратити: «регіонали» так дали йому по руках, що він не то що в кабмінівські кабінети, а навіть у сіни не посміє зайти.

Якщо щось звідкись убуває, то воно має кудись прибувати. Обрізані по саме нікуди повноваження Президента передаються Прем’єр-міністру. «Регіонали» переконані, що це буде їх конкретний пацан з наколкою «Век воли не видать». Такого прем’єра з диктаторськими повноваженнями Юля інтелегентно називає канцлером, а для бандюковичів «пахан» - він і є «паханом», хоч у прем’єрському, хоч у президентському «прикиді».

Щоби надалі президенту не знайшлося місця, де б присісти під час відвідин областей, «регіонали» ліквідовують держадміністрації «як клас» і всю повноту виконавчої влади на місцях нібито передають новоствореним виконкомам місцевих рад. Чому «нібито»? Та тому, що замість ліквідованих держадміністрацій в областях, містах Києві та Севастополі створюються «представництва Кабінету Міністрів». Так я ж і говорю: ті ж штани, та назад вузлом.

Можна було б і надалі виставляти на посміховисько спробу «регіоналів» запровадити в Україні конституційні «понятія». Можна було б порозмірковувати над підозріло шанобливим ставленням «регіоналів» до прокуратури, оскільки розділ VII «Прокуратура» вони навіть не торкнулися. Можна було б, але значно цікавіше задатися питанням: навіщо вся ця «регіонально»-конституційна «бодяга», якщо заздалегідь відомо, що через «принципові «язык» і «позаблоковість» цей варіант не набере не те, що 300, а й 226 голосів.

Як і все в «регіоналів» мотиви настільки очевидні, наскільки ж і тупі. Перший. Такий-собі лукавий звіт перед своїм електоратом: мовляв, ми вам обіцяли «второй государственный» та «АнтиНАТО», дивіться як ретельно та заповзято виконуємо свої обіцянки. Де там розібратися змордованому і зомбованому шахтарчуку, що це «порожняк». Ну і не без того, щоби від Кремля заслужити поблажливий кивок: мовляв, «верной дорогой идете, холуи». Другий мотив. Примітивний шантаж В.Ю. з його канцелярією: мовляв, або ви пришвидшуєте оборудку з «ширкою», або ми домовимося з Юлею відносно парламентської республіки і тоді вам замало не покажеться. Чи хтось сумнівається, що Ющенку зі своїм «другим «Я» Балогою вже й у сні ввижається «ширка» ? Але це вже тема для іншої розмови.

08.07.2008
Богдан Гринчук

«Єцнуті» проблеми

Місяців два тому в матеріалі «ЄЦнуті перспективи» я ознайомив шановне панство з новим технологічним виборчим проектом глави СП В.Балоги в благочестивій обгортці ніби партії «Єдиний центр», адміністративно-командним методом створення цієї квазі-партії та безрадісними й безнадійними її перспективами.

Юридично партія «ЄЦ» - це ніщо інше, як перейменована Партія приватної власності з новим керівництвом, сформованим із п’ятірки дезертирів з «Нашої України», вони ж «п’ята колона» в демократичній коаліції, вони ж «троянський кінь»... Балоги? президента? Коломойського-Пінчука-Фірташа? московських спецслужб? Чи все разом узяте? Уважатимемо, що все це наговір заздрісників-зловмисників на патріотично-державницько стурбованих достойників із закарпатської цимбори. Амінь.

Фактично ж партія «ЄЦ»... Переб’ю сам себе, щоби не просто з мосту, а поволеньки, без травмування психіки шановного панства, т.б.м., у бережливому режимі, повідати страшну таємницю. Якби наші політики, владні, опозиційні і ті, що приловчилися двох маток ссати, називали речі своїми іменами, то це були б або не наші політики, або ми жили б в іншій державі. Позаяк вони бояться образити нас правдою, головне, про себе, любимих, неоціненних і не оцінених, цей гріх візьму на свою душу.

Так от, фактично ця партія «ЄЦ» мала б називатися Партія приватної власності Балоги. Що повністю відповідало б ідеології цього виборчого проекту – «За другий термін Ющенка – президента», утаємничості його кабінетного творення, адміністративного ломання хребтів держслужбовців з метою заохочення їх «добровільного» входження в цей плагіат «За єдину Україну» часів Кучми та кінцевій меті – партнерства з Партією регіонів у пануванні над Україною. Самі подумайте, хіба схожий Балога на самогубця, щоби дозволити собі таку згубну для нього щирість ? От і приходиться робити за нього немилу йому справу, причім, наголошую, абсолютно безкорисливо.

Наразі маємо не партію, а так собі, реєстраційний номер у Мін’юстівському партійному поминальнику: без ідеології, без лідера, без партійних структур (не вважати ж ними нашвидкоруч перейменовані в «ЄЦнуті» райкоми колишні виборчі штаби «Нашої України», а обкомами – декілька «опущених» до «ЄЦнутості» облдержадміністрацій), без членів (окрім тих, кого зараховували» в «ЄЦ» за платіжними відомостями), без рейтингу, без перспективи. Що є в наявності, так це адміністративний ресурс, фінансова підтримка олігархів (вони ж звикли розкладати яйця в різні кошики) та відчайдушне бажання навішати локшини на вуха президенту: мовляв, пане президенте, на «єцнутому» коні другий тріумфальний в’їзд у Маріїнський палац тобі гарантовано ! Судячи по всьому, пан президент у цю бредню вірить. Позаяк я президентською мудрістю обділений, то й ці нісенітниці сприймаю як і належить мужику зі здоровим глуздом – як безглуздя.

Наразі проект «ЄЦ» (ну не повертається язик назвати цей балогівський виплід партією) перебуває в фазі первинної розбудови: рейдерські атаки на виборчі штаби «Нашої України», не гребуючи і привласненням цілих осередків гамузом, вербування регіональних еліт методою «батіг і медяник» з елементами легкого шантажу та завуальованих погроз–обіцянок, «приватизація» дрібних партійок. І, свята справа, реклама як двигун будь-якого гендлю, у т.ч. і політичного.

Із фінансуванням цього проекту проблем узагалі не передбачається: ну хто ж із «жирних котів» відмовиться відкупитися від партійного рекету, вуха якого стирчать із Секретаріату Президента? Звісно, яйця, покладені в «ЄЦнутий» кошик, можуть і протухнути, але відкупне «я – тобі...» дає право на другу половину фрази: «... ти – мені».

Наразі у творців «ЄЦ»-проекту є декілька проблем до вирішення. Одна з них із серії «як назвеш корабель, так він і попливе». Мається на увазі «обличчя» партії – її лідера, вождя. Ми ж, чого там віднікуватися, на партійні програми-статути дивимося спогорда (по-простому, знать не знаємо і відать не хочемо). Нам подай щось-таке зриме і намацальне – лик, з якого ми хутко або намалюємо ікону, або плюнемо і відвернемося.

Гадалося б, хто, як не Балога – «хресний батько» цього проекту мав би стати «пахан...», даруйте, вождем цього витвору своєї буйнесенької уяви «кризового менеджера» ? Не тут то було: з його усталеним антирейтингом, що аж зашкалює, ця і так напівмертвонароджена партія лусьнула б ще не надувшися. Звісно, найбільш бажаним вождем був би вундеркінд української політики Арсеній Яценюк, але він навідріз відмовився «єцнутися». З такою ж категоричністю відмовилася стати потішною вождесою «ЄЦу», а фактично маріонеткою Балоги, і Раїса Богатирьова, хоча, як на мене, фах гінеколога до цього проекту підходящий. Зрештою, для Партії регіонів на посаді секретаря РНБО вона приносить значно більше користі. Роман Безсмертний та іже з ним – політики явно не головного калібру, та й рейтинги їх, 1-2 відсотки, співставимі з рейтингом «ЄЦ». Цьому проекту просто необхідний лідер, котрий своєю харизмою: по-перше, надав би цій балогівській політоборудці із закарпатським присмаком сякої-такої благопристойності; по-друге, з котрим інші вожді не погребували б сісти за стіл перемовин щодо процесу об’єднання; по-третє, підтягнув би до свого рейтингу (принаймні до прохідного виборчого) цей адміністративно-кабінетний виплід.

Ще раз нагадую про захмарно-амбіційні плани авторів цієї політичної комбінації: привести до «ЄЦнутості» всі центристські сили, котрі нині розпорошені по партіях і створити одну на всю Україну центристську партію, т.б.м., від Мукачева до самих окраїн. Погутарити на цю тему нібито виявили бажання Аграрна, Демократична та Народно-демократична партії і Партія промисловців та підприємців. Назвати ці партійні бренди популярними в народі було б великою неправдою, але, як кажуть, під лихий час і кум зійде за собаку.

Щоби не точити баляндраси, скажу прямо: при ближчому спілкуванні з нинішнім керівником «Єдиного центру» Ігорем Крілем вожді навіть таких безнадійно маргінальних партій урозуміли, що цим хлопцям треба уважно дивитися в руки, а ще ліпше взагалі не мати справу – собі дорожче обійдеться. Одне слово, партійна калюжа уявила себе морем, у яке мала б впадати всі партійні ріки. Дажбог милував мене від спілкування, приміром, з тим же Крільом чи ще одним нардепом мукачевського розливу, але численні інтерв’ю з ними читаю уважно. Поділюся вже не враженнями, а переконанням. Назвімо це моїм особистим оціночним судженням. Для мене суть усіх їх інтерв’ю виражається словами: «Ти знаєш, що ми брешемо. І ми знаємо, що ти знаєш, що ми брешемо. І ти знаєш, що ми знаємо, що ти знаєш, що ми брешемо. І попри це ми робимо вигляд ніби нічого не знаємо і продовжуємо брехати і ти робиш вигляд ніби віриш нашій брехні і публікуєш наші побрехеньки як одкровення якоїсь значимої особи, хоча і ми, і ти знаємо, що ми політичне ніхто і прізвища наші «Холуєнки».

Ну і най собі плетуть кошелі зі смаженого дуба, а в нас є більш животрепетна проблема. Приміром, з якого боку «ліпиться» до «ЄЦ» Віктор Ющенко. Мій варіант відповіді: «З усіх боків». Підставою до такого єретичного твердження є слова самого В.Ю.: «Я провів їх (НУ-НС) у парламент, але СВОЄЇ ФРАКЦІЇ (виділено мною – Б.Г.) в мене немає». Мається на увазі розгелдиш усередині фракції, коли більшість фракції відмовилася бути «кнопкодавами»-маріонетками Балоги. Зарозумні, бач, та ще й з почуттям власної гідності. Хіба така гвардія потрібна президенту-месії, котрий тільки-но розсмакував зваби авторитаризму ?

А президентські ж вибори на носі. А рейтинг з 52 відсотків на початок 2005 р. опустився до нинішніх загрозливих 5,5. А бездарно розтринькані ідеали Помаранчевої революції важенними жорнами висять на шиї. А пропрезидентської загальнонаціональної політичної сили кат ма. А фокус Кучми-1999 із виборами без вибору вже не пройде, оскільки фактор Юлі спутав усі карти в пас’янсі «Краще з гіршого».

Як бачите, якби не було «Єдиного центру», його обов’язково треба було б створювати. Наразі виникла проблема: а що саме створювати «під Ющенка»? Кавалерійський наскок з ломанням хребтів малих партій захлинувся у вередуванні амбіційних вождиків. На порядок денний виходить створення не єдиної центристської партії (що за визначенням було нереально провернути за такий короткий довиборчий термін), а перевірена ще Кучмою метода створення блоку «під вибори». Цим можна буде до деякої міри навіть потішити гонор вожденят: мовляв, у блоці всі рівні і у випадку перемоги кожна із «сестер» отримає по своїх «сережках». Це з одного боку ніби добре.

З іншого боку, зібраний в один пропрезидентський блок партійний дріб’язок дуже вже наочно показав би справжню політичну вагу В.Ю. та й його електоральну ціну. Оті нулі із сотими відсотка, які ці партії стабільно набирають на виборах автоматично екстраполюватимуться (поширюватимуться) і на В.Ю. Погодьтеся, «лідер «нульових» партій» - десь трішки і принизливо, і смішно.

А тепер спробую ошелешити шановне панство аж двома парадоксальними питаннями. Перше. Чи буде взагалі затребуваний Ющенком «Єдиний центр» ? Не знизуйте плечима, мовляв, навіщо ж було город городити ? Згадайте, у якій державі ми живемо. У нас же все вирішується не законами і, тим паче, не виборами, а політичними домовленостями (в кулуарах, під килимом, за кулісами). Варіанти: Ющенко домовляється з Ахметовим і К” за енну кількість голосів «східняків» - і ніякий «ЄЦ» йому буде непотрібний; домовиться Ющенко з Юлею за розподіл з гарантією владного короваю (кому – прем’єрські аксельбанти, кому – президентська кучма) – «ЄЦ» разом з Балогою взагалі стане зайвим.

Друге питання. Чи хоче Ющенко взагалі йти на другий президентський термін? Можна багато що, і справедливо, закидати В.Ю, але відсутністю кебети він усе ж не грішить. Як би там не було, але він перший, демократичний і демократично обраний президент. Другий термін президентства йому «світить» тільки в тому випадку, коли він заручиться підтримкою політичних сил, котрі ми називаємо недемократичними, бандюковицькими. Одне слово, коли президентом його зроблять «донецькі». І з яким іміджем він залишиться в історії? Отож бо.

Кому вкрай, аж до мокрих штаненят, потрібне його пролонговане президентство, так це нинішньому оточенню В.Ю. Гадаю, пояснювати не треба. Краще отримайте справжнє задоволення, уявивши де і ким буде закарпатська цимбора з Балогою без Ющенка.

04.07.2008
Богдан Гринчук

«Опущені» радники

Розумний шукає порад у розумних. Мудрий прислухається до порад розумних. Оскільки ще не було мудреця, який би з’їв увесь розум у світі, то завжди були, є і будуть достойники, котрі в тих чи інших галузях науки, техніки, мистецтва, людських взаємин тямлять значно більше, ніж окремо взятий мудрагель. Їх ми і називаємо професіоналами найвищої проби. У своїй галузі вони можуть порадити щось-таке оригінальне, корисне, до чого ніхто інший не додумається, скільки б він не сидів і не думав, заки курчата з-під нього не полізуть.

Мудрий правитель оточує себе саме такими розумниками, найкращими фахівцями. У нашому випадку вони називаються радниками президента, є їх 14 осіб, а от чи всі вони є кращими із кращих, то щодо цього, скажімо, одностайності немає. Деякі фігури, знаєте, одіозні.

Донедавна діяльність радників, т.б.м., їх права, свободи і привілеї, регламентувалися відповідним положенням, яке набрало чинності 13 липня 2005 р., відповідно до президентського указу «Про Радника Президента України». Згідно указу радник має право «невідкладного прийому президентом». Логічно ? Живемо-то ми в світі буремному і мінливому, інколи події вимагають швидкого реагування, а хто ж як не «профі» здатен оцінити рівень проблеми і запропонувати вихід з неї. Для цього і потрібен невідкладний прийом, себто позачерговий доступ до тіла САМОГО. Як кажуть, дорога ложка до обіду.

З цих же міркувань пропозиції радників, які вимагають термінового вирішення, повинні бути представлені перед ясновельможні очі впродовж доби після їх подання. І ще одна немаловажна обставина: президент сам підбирав собі радників.

Ну що тут скажеш поганого окрім хорошого ? Отож гаркнемо з ентузіазмом: «Слава Ющенку !» Усе розумно, логічно: сам підбирає, сам спілкується, сам розглядає пропозиції, сам приймає рішення... сам відповідає.

Так було. На жаль. Було до тих пір, поки наш президент не «забронзовів». Таке трапляється зі слабкими духом: явно завищена самооцінка, зарозумілість, відчуття всевладдя, вседозволеності, нехтування законами, якщо вони суперечать його планам, його забаганкам, самоізоляція в колі особисто відданих, хоча і не обов’язково розумних, підлабузників та лукавців, несприйняття інакодумства. А радники, знаєте, могли у вічі сказонути щось-таке, від чого почуватимеш себе задерикуватим першокурсником перед заматерілим професором. Хіба ж таке неподобство личить терпіти месії? Ну і особиста відповідальність, а це вже чревате...

От і настав «чорний вівторок» 17 червня, коли з автографом президента з’явилися, делікатно кажучи, дивні листи та укази. Саме цим числом помічено указ президента №554/2008 «Про Радника Президента України». Указ, котрий зводить радника до положення звичайного клерка, повністю залежного від бюрократичних тинів-перетинків, зведених навколо президента його Секретаріатом.

Для початку В.Ю. позбавив своїх радників права як позачергового прийому очільником держави, так і права вимагати термінового розгляду їх пропозицій. Мовляв, хоч ви і знаменитості, і десь навіть обласкані світовою славою, але знай, коза, своє стійло і до САМОГО станьте в загальну чергу, за бабою Параскою.

Далі-більше. Для своїх радників В.Ю. встановив табу, себто заборону торкатися двох тем: здійснення президентом кадрової політики і питань боротьби з корупцією. Якщо спроби відшукати логіку, здоровий глузд чи національні інтереси в президентському кадровому пасьянсі навіть у його найпомаранчевіших апологетів закінчуються тихим оскаженінням, то за зняття такої «пільги» радники мали б ще поставити В.Ю. могорич. Щодо табу на боротьбу з корупцією, то тут я бачу чотири логічних пояснення:

1. В.Ю. вже знає ВСЕ про цю боротьбу і от-от однією лівою покінчить з корупцією;
2. В.Ю. «дахує» корупціонерів, звісно, у національних інтересах;
3. як колись Генріх Герман сам вирішував, хто в Люфтвафоре жид, а хто ні, так і В.Ю. також вирішив сам визначити, хто в Україні корупціонер, а хто добропорядний платник податків;
4. В.Ю. очолює Загальнонаціональне Закрите Акціонерне Товариство «Корупція». Зрозуміло, при будь-якому варіанті радники будуть тільки плутатися під ногами.

Не то для того, щоби показати цим мудрагелям, хто є в домі господар, не то щоб остаточно їх принизити, в указі з’явилася просто приголомшлива новація: «Радник Президента України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України ЗА ПРОПОЗИЦІЄЮ Глави Секретаріату. «Балога – це я» - в дії! Такий державний ідіотизм у нормальній голові не вкладається: радник підказує президенту якісь розумні виходи із скрутних ситуацій, а оцінку їм дає якийсь канцелярист, ні посада, ні повноваження якого навіть не згадуються в Конституції.

І ще одна нехитра новація, яка нанівець зводить саму суть інституту радників: «Радник... є державним службовцем». Якщо раніше радник був незаангажованим, незалежним, експертом, т.б.м., вільним митцем, і його судження, висновки, пропозиції базувалися тільки на власних оцінках, то віднині: «Радник... у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента та Кабінету Міністрів, РОЗПОРЯДЖЕННЯМИ ГЛАВИ СЕКРЕТАРІАТУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, а також цим Положенням». Приз тому, хто відшукає три відмінності (окрім призначення президентом) у статусі радника та дрібного клерка Пупкіна!

Висновок суб’єктивний, зате щирий: після такого принизливого указу шануючі свою гідність радники повинні подати у відставку. Якось неспівставимі постаті академіка Миколи Жулинського чи співака Володимира Гришка з підпорядкуванням їх мукачівській знаменитості.

03.07.2008
Богдан Гринчук

Наїзд на ВСУ

У наш час почути добре слово про суддів ще більша дивовижа, ніж відшукати троянду, яка виросла на будяку. Особисто в мене дихати на них вогнем чи хоча б глипати в їх сторону зизим оком підстав немає. Оскільки де грім гуде, там мокне щось, а диму без вогню не буває, відносно добропорядності наших теоретично захконослухняних жерців Феміди я маю свою принципову думку: чи вони беруть, чи їм дають, але щось підозріле є.

Знову ж таки теоретично суддівська влада в нас має бути незалежніша від Гуляйпільської республіки. Така заведенція поширена в усіх цивілізованих країнах. Позаяк про такі дивацтва ми знаємо здебільше з чуток та й ці демократичні штучки-дрючки нам не указ, то й перетворили ми сувору, але справедливу і цнотливу тітку Феміду на дівчинку «на виклик». Дівча неперебірливе і рахмане, так що можуть користуватися всі, хто має достатню кількість долярів, євро, під лиху годину, зійдуть і гривні. Заробітки, скажу я вам, нівроку, декого аж жаба почала чавити: мовляв, не може такий прибутковий бізнес бути безгоспним, себто має бути або «мадам», або сутенер.

17 червня 2008 р. Президент України В.А.Ющенко направив листа на ім’я Голови ВРУ А.Яценюка. Наш президент узагалі полюбляє епістолярний жанр для заочного спілкування з відповідальними державними мужами. Злі язики подейкують, що при такому спілкуванні не почуєш ні заперечень, ні спростувань, ні аргументованої незгоди з благоглупостями, якими, мовляв, рясніють такі підготовлені в президентській канцелярії цидулки. Загальновідомо, що В.Ю. заперечень чи інакомислення терпіти не може, уважаючи їх посяганням на свою веломудрість і непомильність. А може все зовсім навпаки і президент щиро вдячний кожному, хто тицьне його носом у його ж ляпсуси.

Одне слово, у своєму листі Президент просить Голову ВР невідкладно розглянути законопроект «Про судоустрій і статус суддів», висловлює повну підтримку цього законопроекту загалом та підкреслює, що, мовляв, особливе задоволення він отримує від урізання по саме нікуди чинних повноважень Верховного Суду, а від планованого урізання складу ВСУ з 95 членів до 16 так просто кайфує. Це я так образно передав суть президентського «привітика» спікеру.

Зауважу, що цим законом мала б реформуватися судова система України та викорінене таке ганебне явище як корупція в заробітчанському суддівському сімействі. І що сміщного ви побачили в ще одних благих намірах ? Папір же витерпить.

Цей президентський лист має свою, як би це поделікатніше сказати, не зовсім пристойну, хоча звичну, передісторію. Мова йде про легендарну непослідовність В.Ю. Я так гадаю, від його незбагненної для простих смертних мудрості.

Пікантність ситуації в тім, що цей законопроект був внесений президентом ще в грудні 2006 р., себто у ВР попереднього, V скликання, і ним же відкликаний 2 квітня 2007 р. Нагадую, що цього ж дня В.Ю. видав Указ № 264 «Про дострокове припинення повноважень ВР». По-простому кажучи це означає, що з 3.04.2007 р. всі рішення ВР були нелегітимними (неправомочними). А саме 3 квітня ВР прийняла цей законопроект у першому читанні. Більше того, у грудні 2007 р. сам Балога звернувся до голови ВР з листом, у якому просив скасувати реєстрацію цього законопроекту як такого, що був прийнятий у першому читанні, позаяк він є нелегітимним.

І раптом ні сіло ні впало появляється вищезгадуваний лист президента від 17.06.2008 р., у якому гарант дотримання законності раптом визначає цей законопроект законно прийнятим у першому читанні і просить невідкладно прийняти його в другому читанні і в цілому. Ну що тут скажеш: не з нашим хлопським розумом шукати логіку чи хоча б здоровий глузд в поступках президента. З іншого боку, усе настільки примітивно, що аж... самі розумієте.

Наступна історія на цю ж законопроектну тему. Уже більше півроку президент відмовляється зустрітися з головою Верховного Суду В.Онопенком. Між іншим, попри свої неодноразові обіцянки. Видать, обов’язковість не входить до царських чеснот. У розумінні В.Ю., звісно. ВОНИ в нас знаєте, такі заклопотані покладаннями квітів не важно під що, церемоніальними відвідинами храмів, не важно яких, насадженням дерев, ритуальними запізненнями на всі без винятку ним же призначені зустрічі, що для якогось-там голови Верховного Суду вільної хвилини не знаходиться.

Попри державно-буденну заклопотаність у В.Ю. є ще принаймні три вагомі причини ігнорувати далеко не дрібного гвинтика в державній машині. Перша. В.Онопенко вважається креатурою Юлі, що автоматично виключає його із сонму вірнопідданих президента і робить опальним. Друга. ВСУ дозволив собі декілька разів визнавати укази президента незаконними. Нечуване нахабство! Третя. Під час зустрічі в президента просто не знайшлося б аргументів, окрім хіба що «я так хочу!», для відстоювання своєї позиції щодо цього законопроекту.

Щоби заінтригувати шановне панство, повідомляю, що головним лобістом якнайшвидшого прийняття цього, скажімо, сумнівної вартості закону виступає сумнозвісно відомий «Сєрьожа-Підрахуй» (у миру Сергій Ківалов він же голова комітету ВР з питань правосуддя) со «регіоналами». Уяснили пікантність ситуації? А от дивуватися химерній спілці «Помаранчевий» президент плюс «біло-блакитний» фальсифікатор» не варто: як топишся, то й за бритву схопишся.

Ось мені кажуть, мовляв, дико, безглуздо, у голові не вкладається: голова ВСУ не може особисто проінформувати президента про свою професійну думку щодо справи у якій він, а не президент, є фахівцем вищої категорії. Це від того, що у вас голови правильні, а хоружівський парубок, видать, з іншого тіста. Ми-то знаємо, що найняли його на 4 роки попрацювати на нас президентом, а в нього в голові зароїлися усілякі месії, батьки народу, національні провідники і взагалі щось величне і богонатхненне. Із сільськими хлопцями таке буває, коли із грязі та в князі.

Суть відкритого листа В.Онопенка укладається в одну фразу: «Прийняття президентського законопроекту «Про судоустрій і статус суддів» зруйнує систему судоустрою в Україні». Звісно, ломати – не будувати: великого розуму не треба. Для початку цим законом створяться ще дві судові інстанції: до існуючих Вищого господарського та Вищого адміністративного додаються ще Вищий цивільний та Вищий кримінальний суди. Верховний Суд фактично ліквідовується: кількість його членів скорочується з 95 до 16, котрі формуються із отих чотирьох Вищих судів – по чотири представники з кожного. До того ж цей кастрований Верховний Суд позбавляється функції другої, вищої касаційної інстанції. Так що, по суті, матимемо Вищу Судову Канцелярію, яка, зрозуміло, напряму підпорядковуватиметься найвищому законодавчому, виконавчому, а тепер і судовому органу в державі – Канцелярії (Секретаріату) Президента.

Для контролю за роботою суддів уводяться посади суддівських інспекторів. Такий собі президентський рекет для збору данини? Невже хабарі обкладатимуться податками? Значить виростуть відсотків на 30-50.

Зате цим законом президенту додається повноважень чималий шмат. То пусте, що всі вони суперечать чинній Конституції: не царське це діло перейматися такими дрібницями як Основний Закон України. Тепер він отримуватиме право призначати суддів на адміністративні посади голів судів та їх заступників. Ну і, звісно, звільняти неугодних, непокірних, неслухняних, а також, гадаю, хто заборгував зі сплатою данини. Знову ж таки, не має ніякого значення, що ще минулого року Конституційний Суд своїм рішенням № 1-рп/2007 визнав саме такі повноваження президента неконституційними, себто незаконними, неправомочними. У президента свій закон: якщо не можна, але дуже хочеться, то можна все.

Популярно поясню, що означає таке повноваження президента: приватизацію ним судової системи шляхом рейдерства. А й справді, якщо рейдерством захоплюються підприємства, земельні паї, заповідні зони, побережжя морів, озер і рік, то чому б не скористатися таким провіреним методом для привласнення судової системи?

Відчуваю, що ще не всі вловили родзинку цієї президентської оборудки. Пояснюю для занадто розумних, але заклопотаних. Про те, як вожді формують партійні виборчі списки та хто і за які хабарі туди потрапляє наслухалися достатньо? А тепер будуть ще й президентські адміністративно-суддівські списки, які формуватимуться особисто президентом подібними методами, хіба що розцінки за посаду різнитимуться.

Навіщо це президенту? Ех, темнота! Перед виборами мати в кулаці ВСІХ голів судів та їх заступників з однаковим прізвищем «Чогозволитенко» - це ж голуба мрія кожного диктатора. Та який з Ющенка диктатор, підсміюєтеся ? Так я ж і говорю, що диктатор з нього як із собачого хвоста сито, але бентежить і десь-навіть страхає оте «Балога – це я». Знаєте, закарпатська цимбора на чолі з Доном Віто Балого з диктаторськими повноваженнями – це вже може бути серйозна кров.

І насамкінець. Коли достойник з явно завищеною самооцінкою сам по собі, а товкач сам по собі – це ще безпечно. Негаразди починаються, коли товкач попадає в руки такого достойника.

29.06.2008
Богдан Гринчук

Із зачарованого кола в глухий кут

Говорити про українську політику, тим паче про родимих політиків, і сумно, і смішно, і огидно. Здебільше, звісно, гидливо. Один до одного, як в анекдоті, коли баба, щоби дохідливіше пояснити діду, яке аморальне і відразливе видовище стриптиз, узяла і роздяглася сама. Дід глянув на неї і погодився: «І справді огидно!»

Отак і ми, спостерігаючи за поступовим оголенням душ наших політиків відчуваємо омерзіння. А яке ж іще почуття має викликати видовище ясновельможного жлобства? На наших очах точиться нещадна боротьба всіх проти всіх за владу: за збереження влади, за захоплення влади, за абсолютну владу, за владу ляльководів, за владу маріонеток. І навіть за безлад. Радієте, мовляв, он скільки борються за владу «в ім’я і на благо народу». Усе жартуєте. У Народному домі на стіні «громадської приймальні» над унітазом висить дружня порада анонімного реаліста: «Не тіш себе – підійди ближче». Це я відносно явної переоцінки прагнень наших владоголіків творити благо для народу. «Не тіште себе – королі голі» - це вже щире побажання народу. От і порозмірковуємо про голих королів, т.б.м., духовних нудистів, і, звісно ж, про «капусту», себто американську «зелень».

Розпочнемо самокритично із визнання безспірного факту: ми – дальтоніки. Політичні, зрозуміло. Розрізняємо тільки два кольори: білий – у «наших», себто демократів, чорний – у «не наших», себто бандюковичів, яничарів і всіляких інших «потрібних Україні». Щоправда, за останні півроку «наші» все більше стають рябенькими-чорними в білий горошок. Це вже наша вина: явно передчасно і поспіхом із простих смертних, яким не чуже ніщо людське, самі собі понамальовували ікони, та й планку своїх сподівань на них підняли явно зависоко. Тепер-от маємо нудоту, млості, головний біль і замакітрення – типові симптоми «майданного» похмілля. Кажуть, п’яниця – проспиться, дурень – ніколи, а от до якої категорії себе віднести, тут уже всякий Веремій сам розумій.

Попри всеохоплюючий владний безлад все ж таки спробуємо визначити кінцеву мету, не побоюся нажити слави єретика, нав’язливу ідею кожного із основних гравців у цій, по суті, безглуздій грі без правил.

Віктор Ющенко – Усевідаючий, Веломудрий Месія, котрий хоч і на налигачі, але приведе український народ в європейську землю обітовану. Щоби там вдячні українці проголосили його «Королем Сонце».

Юлія Тимошенко – типова владоголічка, ідеалом якої є «залізний» Бісмарк у спідниці «від кутюр».

Верховна Рада – колективний гравець. Найбільш високооплачувані, найпривілейованіші, найнедоторканіші, найбезкарніші державні нероби, вони ж ледарі, лежні. Мета примітивна як обух – робити «бабки» в будь-якій твердій валюті. Засоби – не гребують навіть тим, чим люди встидаються.

Основний попередній наслідок боротьби всіх проти всіх – народ став заручником, делікатно кажучи, певних непорозумінь між В.Ю. і Ю.Т. Якщо просто з мосту, то від їх затятої гризні, не стільки за «шапку Мономаха», скільки за диктаторські повноваження, лихоманить усю країну. Це – безглуздя, яке стало нормою державного життя. «Геть!», «Ганьба!», «На палю!» - розворохобилися? Нічого не вийде: у нас, в Україні, щоби змінити владу, в першу чергу треба змінити виборців, себто народ, а це, зрозуміло, нереально: по-перше, сам від себе ніде не дінешся, а по-друге, можновладцям треба саме такий дурнуватий і продажний, ні, не народ, а електорат, себто виборці. Звідси висновок: занадто повільно вимираємо, вельмишановні дідусі-бабусі, тому й нав’язуємо дітям-внукам таку безтолкову владу.

Якось так стихійно складається, що всі, кого ми приводимо (чи нам кажеться, що приводимо) до влади, мають звихнене переконання, що дурити і обдирати народ можна безконечно. Мовляв, людське стадо все витерпить. Можна погодитися, але з дрібним уточненням: стадо з «совковсько»-рабською душею. А таких стає все менше. А рівень довіри громадян дітородного віку до можновладної шпани невпинно падає. А зневіра у вчорашніх кумирів поступово переходить у зневагу.

Не тішимо себе ілюзіями, ніби Україна наближається до революційної ситуації, коли верхи не можуть, а низи не хочуть. Усе значно гірше, оскільки ми потрапили в зачароване коло: вибори – коаліція – політична проституція – криза – вибори – коаліція – проституція... і далі «була в попа собака...»

Верхи це коло не розірвуть, оскільки саме вони і загнали суспільство в цей круговерть політичних домовленостей задля вирішення проблем особистої влади з необмеженими повноваженнями.

А порозмірковуємо не всерйоз, а так, навмисно, ніби нічого не знаємо ні про триста омандачених жирних котів, ні про ляльководів, родимих і «забугорних», ні про «руки які ніколи не крали», а тільки брали крадене, ні про «наших» сукиних синів, які виявилися просто сволотою... Уявімо, що ми поставлені перед уже традиційним вибором без вибору з-поміж Ющенка-Тимошенко-Януковича та, прошу не шкіриться, Ахметова. Уявімо, що брудна, гидотно-брехлива виборча повінь схлинула і в президентському кріслі ми побачили геть закаляного, зате всенароднообраного достойника із цієї четвірки.

А в країні залишилося все як сьогодні: корупція, безлад, беззаконня, свавілля, бездуховність, організовані олігархічні угрупування. Одне слово, усі ті «принади», з якими так затято ніби боролися ці достойники (на Ахметова не грішити!) і які від цієї «боротьби» тільки розросталися чортополохом.

І що ж зміниться в державі після чергових виборів? Ні-чо-го! Хіба що біля державного корита дещо поміняється розташування все тих же жирних свиней: одні займуть місце біля кінця з наваристою юшкою, а інші будуть відтіснені до краю з пісною бурдою. А тут ще появилася велика підозра, що в наших можновладних цабе просто відсутня політична воля щось змінювати.

А якщо отак усенародно до них заволати: «Дорогенькі-рідненькі! Та зійдіть же зі своїх бутафорських постаментів, поки остаточно всім не осточортіли, не заступайте дороги молодшим, поряднішим, професійнішим, патріотичнішим!»? Еге ж, кричіть заки пуп не розв’яжеться. Ніколи добровільно вони не підуть: і ментальність така, і побоювання як би не прийшлося відповідати за свої справунки. І даремно. Не було ще в історії незалежної України випадку, щоби собака собаці хвоста відкусила.

Навіть коли уявити неймовірне, що всі наші кумири, кумирчики і просто сукині діти добровільно пішли в політичне небуття і на їх місце прийшли молоді, не обтяжені «совковським» компартійно-комсомольським минулим політики... І нічого не зміниться. Це буде як камінь, кинутий у болото: кола підуть, ряска сколихнеться, бульки появляться і лопнуть – і все заспокоїться. Так працює СИСТЕМА.

То що, ударимо лихом об землю і зачнемо змінювати систему? І ще раз не тіште себе: систему можуть змінити тільки ті, хто її створив і жирує на ній. А вони хоч і жлобська шпана, але знають, за який кінець ложку тримати. Нині вони придумали майже ідеальну виборчу систему, яка гарантує їм безкарність, безвідповідальність і спадковість влади. І ви хочете в нашому верховно-олігархічному відстійнику знайти 300 дурнів, які самі відрізали б гілляку, на якій сидять?

То чи є вихід з цієї безвиході? Напевно є, тільки я його не знаю. Але про це порозмірковуємо наступного разу.

27.06.2008
Богдан Гринчук

Ценз на єдність

Усе квилимо та жебраємо. І не соромно, бач, з такими гоноровими предками колінкувати та випрошувати ласки як старець милостині. «Боже, нам єдність подай !» А в самих, значить, кишка коротка. До речі, а якої єдності випрошуємо ? Єдності навколо догм, канонів, ритуалів, себто єдності рабів божих ? Чи єдності духу нації задля Батьківщини?

«... нам Україну храни», мелодійно скиглимо. Отак-от, найняли Бога в охоронці, а самим хоч вовк траву їж: чубимося, продаємося, зраджуємо, роз’єднуємося... – у ім’я єдності, зрозуміло. Ніби не ми самі повинні оберігати свою землю, свої святині, свою духовну спадщину. А Дажбог-то, за великим рахунком, свою справу зробив, причім бездоганно: дав нам вільнолюбство, працьовитість, шляхетну вдачу, красу тіла, щирість віри, дав щедру, мальовничу землю і життєдайне сонце над нею. І найцінніший дарунок – свободу вибору.

(Між іншим, цікаві результати дало нещодавнє інтернет-опитування учасників Помаранчевого Майдану. На питання «Що на вашу думку було головним ідеалом Майдану?», найвищими цінностями, відстоювати які народ вийшов на Майдан, було визнано:

1. право вибору;
2. свобода людини;
3. справедливість.

Із 17 запропонованих критеріїв «Ющенко – президент», приміром, на 14 місці і навіть такий популярний слоган як «Бандитам – тюрми» тільки на п’ятому місці. Це означає, що саме моральні цінності є найвищими навіть для нинішньої зневіреної і достатньо збайдужілої громадськості).

Не Бог роз’єднує українців. Це свідомий вибір, точніше, свідомі, цілеспрямовані зусилля конкретних політичних, фінансових та клерикальних сил, спрямованих на знищення держави України і, в кінцевому підсумку, української нації. Навіщо це їм, питаєте? А навіщо мільярдер прагне ще і ще збільшити свої статки? Хтивість, панове, вона ж зажерливість, пожадливість, ненаситність, плюс владолюбство.

Імперська зажерливість вимагає загарбання чужих земель. Шовіністська пожадливість прагне поневолити і знищити всі нації, щоби «обрана» нація вивищилася і панувала над ними. Політично-владна ненаситність спрямовує всі зусилля вождів до абсолютизації влади – до диктатури. Якщо якась церква чи секта проголошують свою віру «єдиноістиною», свої ритуальні танці навколо аналоя «єдиноканонічними», свої «Святі Книги» «єдинобогонатхненними», а все інше проголошують богомерзістю, єрессю, гріхом – це та ж сама зажерливість, прагнення одноосібно поработити людські душі, безроздільно запанувати над ними.

Хто бачив як працює ілюзіоніст, той не міг не подивуватися вправності його рук у демонстрації неймовірних фокусів. І все нібито на видноті, сховати щось просто нікуди, а різні речі все появляються нізвідкіля. А секрет фокусів полягає в тому, що фокусник уміло відволікає нашу увагу, а далі вправність рук і ніякої магії.

До певної міри можна назвати фокусниками і наших політиків. Це ж вони нас переконали, що розкол України проходить по лінії Схід – Захід, НАТО – антиНАТО, «мова» - «язык», «москалі – вороги» - «русскіє – братья». Це ж вони так переконливо нам демонструють помаранчево-біло-блакитну чи біло-сердечно-сімразрябеньку непримиренність. Усе ніби і насправді так є, а заразом це і є тими відволікаючими рухами політичних ілюзіоністів, які уміло маскують суть фокусу – шкурні інтереси «акул бізнесового фронту».

Уважно вдивіться в партійні списки парламентських партій-блоків. Та не в першу рекламну п’ятірку, а далі, бо ж останнє прохідне місце робить народного депутата такою ж «священною коровою» як і перше. А тепер поцікавтеся біографією цих «кращих із кращих» представників народу, тільки не з офіційною, а з точки зору «хто з ким спить»: хто з ким дружить, хто кому служить, хто від кого залежить, хто з ким був подільником у справах бізнесових чи кримінальних, хто з яких доходів живе... І проявиться перед вами цікава картинка: у ВР представлені всі без винятку олігархічні клани та найбільш впливові мафіозні угрупування України. А також найагресивніше в парламенті проросійське лобі, себто агенти Московії, котрі офіційно і потаємно, у сесійній залі і кулуарах, шляхом блокування роботи ВР і підкупу та шантажу справляють тиск на парламентарів чи урядовців з метою прийняття або провалу тих чи інших законів, які відповідали б національним інтересам Московії.

А тепер з цієї позиції погляньмо на всеукраїнську війну всіх проти всіх. Розбрат і безлад створюють саме ту каламутну воду, в якій кучка скоробагатьків ловить свою жирну, брудну рибу. І криваву. Смерть кожної дитини, яку не вдалося врятувати через відсутність грошей на лікування – на їх совісті. Хоча ні, де ж там совість: просто кожну дитину вони вбили власноруч.

«Де згода в сімействі, там мир і тишина». Від одної згадки про можливу згоду вся ця ненаситна шпана покривається холодним потом як від кошмарного сновидіння. Вони ж можуть жирувати тільки при нашій роз’єднаності. То будемо єднатися чи як ? Поки що «чи як». Не вважати ж єднанням «ЄЦнуте» блазнювання навколо карликових партійок із чванливою обіцянкою створення страх якої могутньої президентської партійної «гвардії». Це так, бач, закарпатська цимбора з населення взялася творити політичну націю. Ну-ну, з Богом, Парасю, заки люди трапляються. Видать, хлопці тільки під школою ночували, раз не знають, що скільки нулів не додавав би, у результаті буде той же нуль.

А націю творити треба, точніше, відтворювати. Відроджувати треба національну ідентичність, себто усвідомлення себе українцем, корінним жителем території, яка йменується Україною і є для нас рідним краєм, Батьківщиною. Нині вона перетворена в напівмоскальське-напівсовковське багновище з густим москвинським смородом. Завдяки відсутності політичної волі можновладців, включно з нинішніми, народними. Якби була ця воля до творення нації, то депутати Донецької міської ради після свого українофобського антиконституційного рішення про заборону відкриття українських шкіл у місті, відразу б і надовго сіли в буцегарню.

Можна і треба вшановувати пам’ять жертв голодоморів, благородна справа добиватися міжнародного визнання Голодомору 32-33 р.р. Геноцидом українського народу, для престижу держави варто відкрити Мистецький Арсенал, необхідно присуджувати Шевченківські премії, навіть якщо вони не завжди співпадають з народним визнанням.

Усе це і ще в сотні разів більше треба робити, але не буде з цього пуття, якщо в Україні не стане невідворотним покарання кожного, незалежно від партійності, соціального статусу, службового рангу, хто займається антиукраїнськими діяннями. Без цього дополітикуємося до того, що не стане українців, котрі відвідували б український Мистецький Арсенал.

Замість викидати шалені гроші на престижні іномарки під можновладні сідниці на ці кошти запросити б тих же московитів для обміну досвідом як треба захищати національні інтереси та як об’єднувати націю. Принаймні знали б яким шляхом не треба йти.

Світовим досвідом доведено взаємозв’язок якісного складу владних структур і з моральним станом суспільства: чим нижчий моральний, культурний, освітній, духовний рівень можновладної еліти, тим більше руйнується, деградує суспільство. Те, що нині твориться в Україні викликає великі підозри щодо моральності, культури, духовності правлячої верхівки. Ніяково відведемо очі від Верховної Ради, оскільки безлад, немирство, протистояння, які вона успішно продукує, свідчать про абсолютну аморальність, уроджене хамство та дрімуче невігластво більшості «народних обранців».

Нічого дивного, що партійні списки формуються з двох категорій громадян – багатих і вірнопідданих вождю, якщо цими ж скоробагатьками-глитаями в народне волевиявлення законодавчо введено майновий ценз – грошову заставу при реєстрації політичної сили на виборах. Загальновідомо, що чесність завжди охайна, але ходить у латаних штанах. Уявна Партія чесних громадян не зможе прийняти участь у виборчих перегонах, якщо не продасться багатію-вискочці, щоби внести чималу грошову заставу. Отак до всіх наших рукотворних розколів додано ще один майновий. Одне слово, згідно цієї норми політик має бути або багатий, або продажний, що ми і спостерігаємо.

І ви хочете, щоби оце, не при дітях мовлячи, хоч би пальцем поворушило заради нашої єдності ? Щоби ми, об’єднані кишкнули їх від влади як шкодливу курку з городу?

А ми самі хочемо об’єднуватися?

17.06.2008
Богдан Гринчук

«Порно» послуги. Дорого

Ми з вами вже дорослі хлопці і дівчата, а дехто вже й не пам’ятає, коли втратив цнотливість, отож, порозмовляємо на сексуальні теми. Як відомо, при совітах сексу не було, відповідно, дітей знаходили в капусті або їх приносили боцюни. Треба було дочекатися розвалу Великого Совка, щоби затуркана громадськість прозріла від цього святенницького комуністичного ідіотизму і з полегшенням зітхнула: нарешті і ми по-людськи почали і робити, і родити дітей !

На відміну від тієї лихої пам’яті держави в демократичній, незалежній Україні є все. Якщо чогось немає, то воно нам просто непотрібне, зайве чи навіть шкідливе. Приміром, немає в країні ладу, себто порядку, так на кий ляд він нам треба? Була б при ньому суцільна нудьга. Зате при безладі в нас забуяли такі пікантні явища, що куди там братися дурнуватим москальським серіалам «Маша любить Сашу, але живе з Пашею, хоча завагітніла від Гриші, а Паша...»

Одне слово, величаймося, панове: по кількості політичної порнографії загалом і політичних проституток зокрема на душу населення ми попереду всієї Європи, а мо’, аж дух забиває, і всенького світу. Залишки суспільної моралі, які ще не зовсім зачахли серед нормальних громадян, змушують їх відноситися до проституції (надавання сексуальних послуг за плату) осуджуюче, ніяково або принаймні робити вигляд ніби ми її не помічаємо, до неї непричетні, не говорячи вже про таке неподобство як користування такого роду послугами. Лукавимо, звісно, але по-дріб’язковому, що навіть на гріх не тягне, так собі, грішок.

Оскільки наша політична «елітна» шпана живе окремою кастою як ракова пухлина в здоровому тілі за своїми законами, то й величається вона тим, чим порядна людина встидається. Тим-то політична проституція стала нормою, способом життя, методом заробляння грошей, преференцій, кар’єрного росту.

Політична проституція до нас не занесена як, приміром, колорадський жук. Витоки її наші, родимі і шукати їх треба в політичній порнографії. У політиці це означає публічну демонстрацію непристойного відношення до своїх моральних зобов’язань перед своїми виборцями: ну там «Бандитам – тюрми !», «Закон один для всіх !», меморандумики, універсалики, круглі столики, закулісно-підкилимові перемовини з цими самими бандитами, нагородження державними нагородами, у т.ч. і найвищими, усяку наволоч, призначення на високі державні посади представників далекого від національної ідеї табору, меншовартісність у відносинах з московинами, зрада соратників, ставити шкурні інтереси вище державних і т.і.

Надивившися на таку «порнуху», слабкий духом народний депутат (і яким це боком народ приліплений до цих партійних «священних корів» ?) вирішує: що вільно панові, то чому б це не було вільно й Іванові ? І пустилися берега.

Ви, гадаю, ще не забули як весною минулого року ВР охопила епідемія політичної проституції і як на «регіональну» панель гуртом і вроздріб кинулася всяка політична наволоч – від вождів до дрібномережаної шпани. Постала реальна загроза, що Україною керуватиме Верховний Бардак. Як наслідок – розгін борделю, з четвертої спроби дочасні вибори. У перших трьох спробах президент спробував, даруйте на слові, підіткнутися народом: мовляв, народні обранці своїм переходом в «антикризову» коаліцію «спотворили народне волевиявлення». Виявилося, «спотворення» не є конституційною підставою для дочасних виборів. Таку вже маємо Конституцію, у якій наше волевиявлення не варте дірявого шеляга.

Тепер от знову ввійшла в моду політична проституція, т.б.м., демократична. Нібито колір партійної хоругви міняє суть проституції: моральна розпуста не має партійності. На цей раз «спотворили народне волевиявлення», себто вийшли з демкоаліції, по одному члену БЮТ і НУНС, конкретніше «Народної самооборони»: відповідно, Ігор Рибаков та Юрій Бут.

Несподіванка ? Не тіште себе ілюзіями: сталося те, що рано чи пізно мало статися. Просто черговий пункт у президентському, хоча ні, у нього навіть на це не вистачає рішучості, балогінському плані знищення Юлі і переформатуванні демкоаліції в «ширку». Не спішіть співчувати Юлі, жалісливі ви мої: вона сама собі підклала їжака, а тепер-от виникають такі незручності. Мається на увазі формування виборчого списку БЮТ за гроші, навіть не перевіряючи кандидатів у гонорове білосердечне товариство.

Принаймні Михайло Бродський, вірити якому варто з певними застереженнями, публічно стверджує, що 78 місце Ігора Рибакова обійшлося йому в $ 4 млн. через посередництво Богдана Губського, який $ 2 млн. вніс у партійну касу, а $ 2 млн. – у власну кишеню. Бізнес є бізнес.

Потрачене «бабло» Рибаков сподівався повернути з «наваром» на посаді голови Державної митної служби. Не вигоріло. Цією посадою Ю.Т. розплатилася з Валерієм Хорошковським за лояльність до неї телеканалу «Інтер», власником якого є цей мультимільйонер. А далі все передбачувано: ображені амбіції, посиденьки з Балогою, непереборне бажання накапостити Юлі... Фінал відомий.

Розмову про Юрія Бута треба розпочинати з Юрія Луценка. З його клятвенного запевнення, що він несе відповідальність за кожного, кого він рекомендував до списку НУНС на вибора-2007. А Юрій Бут, № 61, потрапив у небожителі за особистою протекцією нашого бравого головного самооборонця, хоча... Страх як хотілося б знати, з яких-таких міркувань наш землячок поручився за завідомо непевну людину, яка тільки три роки як стала громадянином України, а до того переймалася національною безпекою та обороною Московії: Бут працював у Військовій академії ракетних військ стратегічного призначення та Академії державної служби при президенті РФ. Щось цей 41-річний юрист ніяк не виглядає патріотом-народносамооборонцем, а швидше засланим козачком.

До речі, щось не чути з Секретаріату Президента волань про «спотворення народного волевиявлення». Нормально: знає кіт, чиє сало з’їв. Зрештою, забагато честі цим, за делікатним висловом Арсенія Яценюка, зрадникам, а насправді типовим політичним повіям, щоби ще розбиратися в їх психології. Корисніше для громадян вияснити традиційне питання: кому це вигідно ? Ну і попутно: навіщо цей гидотний спектакль та з чиєї мовчазної згоди політична проституція стала використовуватися як засіб політичної боротьби всередині демократичної коаліції ?

Нагадаю шановному панству, що першою «порно-зіркою» серед, назвімо їх так, демократів став статечний і хоч собі на умі, але загалом нібито добропорядний Іван Плющ. Його ще якось можна зрозуміти: за потаємним планом Балоги (президента ? Та яка різниця) він мав за квотою НУНС очолити парламент і правдами-неправдами замість демкоаліції зварганити «ширку». Не вигоріло. У результаті: за ображені амбіції Іван Плющ помстився відмовою написати заяву про своє входження в коаліцію і тим самим порвав одну з трьох ниток-голосів, на яких тримається результативність голосувань коаліції; В.Ю. таким «свавіллям» «своєї» фракції відчув себе приниженим і затаїв глибоку образу на свою, як він гадав, покірливу «придворну» фракцію.

Потім Балога зі своєю закарпатською цимборою у ВР своїм виходом із «Нашої України» як чорт суху грушу почали трусити коаліцію аж до «ЄЦнутості». Для розвалу коаліції цього виявилося замало, а на вихід з коаліції «шісток» Балоги і любої кумасі Оксаночки В.Ю. «добро» не дав, оскільки навіть бабі Парасці стало б зрозуміло, що в траві пищить.

Наступним етапом порно-спектаклю під назвою «Знищити коаліцію або «ширка» для президента» став вихід на панель двох вищезгадуваних типів. Юридичних наслідків цей демарш за собою не потягнув, але для антидемкоаліційної істерії став чудовим приводом. (До речі, як перша демократична «порно-зірка», так і ці двоє прост...и, Господи, не в тім’я биті: ні один з них не написав заяву про вихід з фракції, оскільки це автоматично означало б позбавлення депутатських повноважень. Як кажуть, знає свиня, що морква).

Дозволю собі декілька ну дуже завуальованих натяків щодо політичної порнографії у верхніх ешелонах української владної демократії, яка і послужила живильним середовищем для розвою політпроституції.

У медицині є таке поняття як несумісність груп крові. Це означає, що при переливанні крові несумісної групи хворий гарантовано вріже дуба. Існує несумісність психологічна, від якої співжиття перетворюється в пекло. Є несумісність політична, подолати яку можна тільки зрадою, себто політичною проституцією. Приміром, «Міністр закордонних справ» в опозиційному «Уряді» на посаді амбасадора України в Московії.

Є несумісність ідеологічна, коли точок дотику не існує в принципі. Вона існує в площині державницьких-антидержавницьких засад. Приміром, яничарська «ідеологія» «п’ятої колони» московитів в Україні: «НАТО – нет !», «Янки – нет !», «Россия – навеки вместе !», «Язык – государственный !», «ОУН-УПА – предатели !», «Российская церковь – единственно каноническая !». Зрозуміло, що це ніяка не ідеологія, а звичайна підривна діяльність проти нашої незалежності.

Загальну картину взаємин у нашій владно-політичній верхівці шановне панство, гадаю, уяснило. Пора познайомитися і з політичною порнографією. Порнографія – це, знаєте, як би чай уприкуску з таком: бачиш чи чуєш щось вельми спокусливе, а в натурі помацати нічого. Приклади, вимагаєте ? Ні, ви неможливі: 17 років, без перерв на обід і вихідних, каста можновладців і політиканів вас згодовує політпорнографією, а все ще її сприймаєте за чесну політику ? Добре, най ваш дідько буде старшим.

Про обіцяний соціальний рай навіть не згадуватиму. Зазначу лишень, що для того, щоби дурна курка потрапила в горщик, її спершу заманюють жменею зерна. Натяк зрозуміли. Щоби розвіяти сумніви довірливого панства щодо наявності і дієвості політичної порнографії, злегка торкнуся проблеми справедливості, себто того, про що так натхненно, не говорив, а карбував словом В.Ю. на Майдані: «Це перемога свободи над тиранією, права над беззаконням, майбутнього над минулим». Про те, як натовп буквально вибухнув сотнітисячним ревом «Слава !», «Ю-щен-ко !» і щось-там ще істерично-екстатичне скромно промовчу. Наразі зроблю декілька незручних зауважень.
1. Хотілося б узнати адресу тієї буцегарні, у якій відбувають заслужене покарання екс-високопосадові бандити, котрих самі знаєте хто нам обіцяв посадити в тюрми.
2. Хто «подахував» замовників і організаторів фальсифікації виборів-2004? Громадськість хоче в лице знати своїх «героїв» - і одних, і других.
3. Під чиїм контролем нині знаходиться знаменитий «транзитний сервер», з допомогою якого було «спотворено народне волевиявлення»?
4. У якій шуфляді свого стола Генеральний прокурор ховає свідчення екс-голови Фонду держмайна Михайла Чечетова з прізвищами корупціонерів найвищого державного калібру?
5. Хто наглухо заблокував слідство в справі вбивства Гії Гонгадзе, та так, що вище організатора генерала Пукача до замовників слідчим не велено пхати носа?
6. За які-такі заслуги, таланти чи послуги «тиран» Кучма указом президента Ющенка був уведений в наглядову раду Київського Національного університету ім. Т.Шевченка і яку-таку свою демократичну лепту він вносить в навчально-виховний процес?
7. Яким боком приліпити до демократії підтримку президентом і його канцелярською раттю одіозного Леоніда Черновецького?

Достатньо, гадаю. Коли хтось хоче продовжити, немає проблем: заплющ очі, пригадай будь-якого політика, згадай його клятвенні обітниці, а потім розплющ очі і озирнися довкола. Оце і є політична порнографія.

Ви вже «дістали» своїм «що робити?» Можна в черговий раз переставити меблі, а можна змінити кадри.

У першому випадку завідомо програєте, у другому – є шанс на виграш.

15.06.2007
Богдан Гринчук