Між національним і чужим

Кохання — це стан душі. Це твердження не підлягає сумнівам, не потребує доказів. Коли ж кохання стає професією, тоді представниць кращої половини людства, які перетворили його на джерело свого існування, по-простому, на платні послуги, називають повіями. Відповідно, представників гіршої половини людства, які займаються тим же, зневажливо називають альфонсами. І патріотизм — також стан душі. Шановне панство може уявити патріота, який за любов до своєї Батьківщини, за відданість своєму народові, за свою готовність заради них піти на жертви й подвиги отримує заробітну плату? Я — ні. Ніяк не придумаю як би таку людину назвати, але це не суттєво.

Десь-так останні півроку в Україні посилено проводиться процес зомбування громадськості: мовляв, президент Віктор Ющенко є патріотом № 1 і якщо він не буде обраний на другий термін, то про українську Україну годі й думати, а із зникненням українськості кане в Лету і незалежність. Що ж, нормальна технологія виборчої кампанії, коли вип'ячуються якісь реальні заслуги кандидата і навколо них здіймається несосвітенний тарарам. Складається враження, що В.Ю. працює патріотом, а не президентом держави. Та ні, це просто чудово, що президент у нас національно свідомий, але п'ять років тому ми його найняли на посаду державного менеджера, себто управлінця, організатора діяльності закритого акціонерного товариства “Держава Україна”.

У нормальних державах головним критерієм оцінювання діяльності влади є ступінь виконання нею передвиборчих обіцянок. Т.б.м., оцінка розумом: що зробив і наскільки оце “зробив” поліпшило-погіршило життя громадян. Такий прагматизм, звісно, не для нас, ми все більше довіряємо своєму серцю: подобається — не подобається, наш — не наш, свій — чужий. І вже зовсім не згадуємо про обіцянки, себто попередню виборчу програму кандидата, який повторно претендує на владу. Спробуємо пригадати і принагідно нагадати Віктору Ющенко про його клатвенні передвиборчі обітниці 2004 р.

Віктор Ющенко, 55 р., економіст, Президент України, почесний президент Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Ріжте мене на дрібні шматочки, але я не маю пояснення, чому для В.Ю. таке важливе оце кіношно-фестивальне президентство, що він записав його в анкету кандидата, і за які-такі визначні заслуги він удостоєний цього звання. Кажете, ігумену діло, а братії зась? Ні так ні, я й не наполягаю. Добре вже й те, що за час президентства не “пообвішувався” науковими званнями та ступенями.

Попередня передвиборча програма була озаглавлена конкретно, рішуче і обнадійливо: “Десять кроків назустріч людям”. П'ять років виявилося замало, щоби подолати ці 6-7 м. Видать, після минулих виборів В.Ю. не пішов по прямій до людей, а збився на манівці і так і проблукав усе президентство.

Нинішня передвиборча програма кандидата Ющенка озаглавлена “Вільна, справедлива та сильна Україна”. Красива назва. Якби В.Ю. все ж таки пройшов обіцяні десять кроків, можна було б і повірити в його здатність побудувати таку цяця-ляля Україну.

Цілком закономірно, що всі без винятку передвиборчі програми — це благі наміри кандидатів у президенти, які вони обіцяють реалізувати у самі знаєте якому випадку. Про таких говорять: моя Гапка нехороша, зате гуторка мила. Сімнадцяти кандидатам легше: лепечи що хоч, аби губа не гуляла. Що з них візьмеш? Тут уже питання віри, ну і, звісно, ступені нашої недоумкуватості. Одному Вікторові Ющенку приходиться не тільки плести кошелі із смаженого дуба і наповнювати їх грушами з верби, але й звітуватися за п'ятирічку наших несповнених надій. Що говорити, як немає що сказати? От і приходиться ремигати дві теми: моя заслуга — це відродження історичної пам'яті, а у всьому невиконаному винувата “закосичена відьма”. Першими це знавісніле варнякання не стерпіли волиняки. На урочистостях з нагоди 810 р. з дня заснування Галицько-Волинського князівства вони обуреними криками перервали традиційні “свекрушині” звинувачення В.Ю. і змусили його говорити по темі, себто вітати волинян. А й справді, виступ В.Ю. виглядав як “зі святими упокой” на весіллі.

І на завершення цитата із передвиборчої програми В.Ю. 2004 р.: “Я йду на вибори, щоб подолати бідність і безробіття, забезпечити високі стандарти життя для простих людей... Я знаю, як ці проблеми вирішувати — і я вмію їх вирішувати... Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі — яка дбає про всіх громадян, а не лише про чиновників та олігархів... В Україні буде зручно і затишно усім і кожному”. Які вже тут коментарі?

Володимир Литвин, 53 р., історик, академік Академії правових наук, академік Національної академії наук, професор, Герой України, заслужений діяч науки і техніки, Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки. І ще один статус, про який селянський син соромливо замовчує: учасник бойових дій. Бойові дії полковника запасу СБУ Володимира Литвина полягали в добовому перебуванні цього відчайдушного вояки в розташуванні українського підрозділу миротворчих сил на Балканах. Одне слово, скромний чоловік. Яка ж тут іронія? Бойового ордена за свою участь у добових бойових діях не вициганив? А міг би. Отож бо і є справжня скромність.

Гадаю, оте “усім усе відразу ж як тільки...” переповідати не варто: стандартні передвиборчі обіцянки-цяцянки, про які обіцяльники забувають на другий день після виборів. Прикро, але забуваємо і ми, тому роками і дивимося на одні і ті ж осоружні парсуни. Для нас мало б бути більш важливе не напхане черево, а те, куди ці сусаніни нас поведуть. Судячи з бігбордів, усенька Україна просто-таки б'ється в істериці за Литвином. І я знаю чому! А тому, що він усіх нас поставить розчепірою між Московією і Європою. І нічого я не вигадую, можете переконатися самі:

"... вибудова двох полюсів безпеки держави:

“... налагодження добросусідських відносин з країнами-сусідами;

поглиблення співпраці з міжнародними інституціями та країнами у межах, що

дозволяють гарантувати територіальну цілісність та суверенітет України;

реалізація ідеї єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном;

досягнення угоди з ЄС про співпрацю...”

Неестетичне, скажу я вам, видовище — 46-мільйонний народ розчепірою. Але то ненадовго, оскільки чим горщик накипів, тим і смердітиме. А “накипів” В.Литвин, видать, КГБ-істським вишколом, інакше чого б це він так настійливо агітував за позаблоковий статус України. Щоби залишилися ми сам на сам з москвинською ордою. Отак-от, голос як сурмонька, та чортова душонька.

Анатолій Гриценко, 52 р., Київське вище військове авіаційне інженерне училище, Інститут іноземних мов Міністерства оборони США, Університет Військово-повітряних сил США, Академія Збройних Сил України, кандидата технічних наук, полковник запасу.

Одне слово, військова кісточка і абсолютно природно виглядає гасло його передвиборчої програми: “Присягаю народу України”. (Доречніше було б “українському народу”, але добре і так). Цікава програма. Емоційна і прямолінійна. Її лейтмотивом є чітке і жорстке протистояння - “моя країна — їх держава”. Як не погодитися? Країна — це ж Батьківщина, своя, рідні домівка, а держава — апарат політичної влади в суспільстві. Що за апарат ми маємо, не мені говорити, не вам слухати.

Суть програми полковника-патріота зосереджена в трьох реченнях, по-військовому чітко і однозначно: “Зламаю їхню державу, змушу їх працювати для країни і народу. Для мене — це справа честі! ... І тоді ми назвемо її Нашою Державою”. Красива мрія — злити воєдино Батьківщину і Державу. Навіть не стану ставити на голосування.

Є в програмі п.Анатолія одна “родзинка”, якої немає ні в кого із його суперників на президентських перегонах: “Президент особисто формує і очолює Уряд. Він сам виконує те, що обіцяв. У приміщенні Кабміну. Решта будівель звільняються”. Відповідальність! Як в око вліпив, позаяк у наших можновладців просто талант недолуго керувати, зате вміло грабувати — і ні за що не відповідати.

Признаюся, мені припала до душі прямолінійність п.Анатолія. Приміром, у передвиборчих програмах усі кандидати ну просто вогнем дихають на корупціонерів. Ух, напудили! А в програмі кандидата Гриценка як єлеєм по наших губах: “Я людина військова. А військові мародерів судять швидко і справедливо”. Інколи дуже важливо назвати речі своїми іменами. Мародер — вояк, що грабує вбитих та поранених після бою або мирне населення під час війни. Вісімнадцять років ми боремося за виживання, фактично перебуваємо в стані війни, окупації. За цей час наші втрати — 4 мільйони мирного населення. Оце і є результат мародерства наших мародерів у краватках. Мародерствують і на мертвих, і на живих і на ненароджених.

Юлія Тимошенко, 49 р., економіст, кандидат економічних наук, Прем'єр-міністр України, проживає в м.Дніпропетровську, Голова політичної партії Всеукраїнського об'єднання “Батьківщина”, заміжня.

Гасло передвиборчої програми п. кандидата у Президенти України: “Україна переможе. Україна — це ти!”. Приймається. А далі для мене суцільні тиночки та перетинки. Відверто, як на духу: не зна-ю як прокоментувати чи хоч би зрозуміло переповісти цей художньо-публіцистичний нарис про все. Є одна малесенька зачіпочка, але, попереджую, виглядатиме дивакувато.

Після того, як я сумлінно і без толку читав-перечитував програму Ю.Т., мене осяйнуло: а якщо читати, т.б.м., “від протилежного”? Еге ж, звичайнісінький причинно-наслідковий зв'язок: якщо пропонується вирішення якоїсь проблеми, значить така проблема існує. Приміром, якщо в програмі записано “я вірю в установлення справедливості та порядку”, значить нині ні справедливості, ні порядку немає. Це незаперечна істина, яку під присягою підтвердять 99 % громадян суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави України. (Та, їй-право, не єхидствую я і тим більше не сиплю сіль на рани. То не я, то Конституція України так безчинствує). Або якщо написано, що “без створення чесних правосудних судів...”, то це означає, що чесних правосудних судів у нас кат ма. Хто б сумнівався. О, ще один типовий приклад: “я вірю — корупційний союз влади і олігархії буде знищено”. Читай: владно-олігархічний союз цвіте і пахне. Хтось заперечуватиме? А як вам подобається отакий пасаж: “ стане невідворотною відповідальність влади за порушення Конституції та законів, за корупцію”. Ой, леленько, так це ж, страшно подумати, влада в нас порушує всі закони вкупі з Основним, у робочий час займається корупцією і не несе невідворотної відповідальності! Ніколи б не подумав: з таким обуренням таврують клятих корупціонерів, так чесно дивляться в очі, такими грізними законами їх полохають... І от на тобі, такий конфуз.

Ці декілька прикладів уважатимемо тестовими. Шановне панство переконалося, що моя метода спрацьовує? А це означає цікаву річ: якщо таким чином “від зворотного” прочитати всю передвиборчу програму Ю.Т., то матимемо реальну картину справ, справунків та неподобств станом на кінець 2009 р. Одне слово, побачимо наяву, який-такий спадок дістанеться новообраному президенту. Звісно ж, це буде суб'єктивний погляд Юлії Тимошенко, хоча кому, як не Прем'єр-міністру знати реальний стан речей в державі. Що ж, з Богом, Парасю, заки люди трапляються.

Дев'ятнадцятий рік Незалежності. Три президенти. Шість скликань Верховної Ради. Десь із півтори копи прем'єрів. І наслідки їх гарування на державній нивці.

Кажуть, покаянну голову не січуть. Я — каюся. Добросовісно і скрупульозно вибрав з програми, що в Україні є і чого в ній немає. І відчув, що потихеньку звірію. Вийшла настільки обридлива картина, що було б великим гріхом показувати її шановному панству в переддень Різдв'яних свят. Обмежуся коротким висновком, тим паче, що ви й самі перейшли крізь сито і решето та бачили горох і сочевицю.

В Україні є: корупційний союз влади і олігархії, безвідповідальність, безконтрольність, безкарність влади, бандити у владі.

В Україні немає: справедливості та порядку.

Ось такий “незалежний” ужинок маємо від діяльності нашої (чи ж нашої?) старшини і власної недолугості. З ними все зрозуміло. Цій старшині вже давно виставив діагноз В.Липинський: “Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле”. У наших реаліях можна уточнити: мародерствуючого хама. А ми? Що, заслужили такої зневаги? Певно, що так. Допоки не усвідомимо, що “стабільними в Україні можуть бути тільки дві влади: або українська національна, або чужа” /(С) В.Іванишин/. Думайте, панове українці, коли обиратимете.

25.12.2009,

Богдан Гринчук

Політичні півпарубки

Хто до кого, а я до Параски. Тут уже хочеш-не хочеш, а мусиш продовжувати знайомити шановне панство з рецептами передвиборчих страв, які нам пропонують ТАКІ люди і від яких кожен з нас стане ситим, п'яним і ніс у табаці. Це я так сам до себе, оскільки підозрюю, що високоповажні кандидати в президенти, яких не торкнеться моє сумирне перо, будуть дуже ображені. Торкнеться, позаяк кожен заслужив.

Зпосеред грізного передвиборчого рикання заматерілих політичних зубрів лунає заливисто-нахабне тявкання молодняка. Це — політичні півпарубки, які зіп'ялися на ноги вже в “незалежні” часи. Їх мізки не вражені комуністично-комсомольською пліснявою, мислення не обмежене “совковськими” шорами, держава Україна для них — це їх країна, їх Батьківщина. Ми про них нічого не знаємо, оскільки СИСТЕМА наглухо заблокувала від них владні коридори. Еге ж, ті самі старі міхи і молоде вино.

Олег Рябоконь, 36 р., юрист-міжнародник, магістр міжнародного права. Освіта — тільки руками сплеснути: Український інститут міжнародних відносин, Джоржтаунський та Гарвардський університети (США).

Видать, п. Олег є ревним прихильником Козьми Пруткова, якщо в основу своєї передвиборчої програми поклав одну із його максим: “Зри в корінь!” Отак позрів, потім придивився уважніше, з несмаком покрутив головою — і виніс вердикт:

1. ”Сьогодні ми — раби у власній державі”.
2. “Корінь зла — це порочна система влади”.
3. “Найперше, що ми маємо зробити — побудувати громадянське суспільство”...

Оте саме громадянське суспільство, про яке абсолютна більшість нинішнього суспільства ні сном - ні духом не відає. Тим гірше для нього, оскільки п. Олег виключно розбудоване “від і до” громадянське суспільство вважає безальтернативною панацеєю від усіх наших бід і негараздів. Мовляв, от як ми понастворюємо всіляких громадських об'єднань-кооперацій, та як почнемо контролювати владу, та як виховаємо високопрофесійних громадських управлінців, та як скажемо СИСТЕМІ: “Ану, посунься, дай нам місце за владним столом!”... Романтик, одначе. В українських умовах діє інша мудрість: “Поки бабуся спече книші, у дідуся не буде душі”. Тут доцільніше прислухатися до рішучої поради Івана Франка: “Лупайте сю скалу...” З другого боку, навіть найдовша дорога починається з першого кроку. Одне слово, почин кращий од грошей.

Олександр Пабат, 35 р., лікар-стоматолог, магістр з фінансів, юрист (знай наших!), спец з утворення громадських об'єднань, вождь всеукраїнського громадського руху “Народна Армія Спасіння”.

Свою програму п. Олександр назвав скромно, але з натяком: “Програма Спасіння країни”. І не надійтеся, щоби я своїми неоковирними словами передавав чеканні формулювання крутого кандидата в президенти. Коли ворони каркають, солов'ї не співають. До уваги шановного панства передвиборчі солов'їні трелі гарячого політичного півпарубка:

- Народ довірив мені представляти інтереси мільйонів...

- В Україні не буде безробіття!

- Україна не буде годівничкою олігархів!

- Україна не буде сировинним придатком!

- В Україні не буде панування негідницької корупційної системи!

- В Україні не буде безвідповідальної влади!”

Хто “за”? Одноголосно.Хто “проти”? Процвітаючі на фоні злиденного народу 50 найзаможніших родин — отих самих клятих олігархів. Неподобство!

Роз'юшений на цих супостатів представник, він же довірена особа, мільйонів, гаркнув: “Іду на ви!”

- Я забезпечу чесність влади!

- Я припиню роз'эднання України!

- Я припиню безглузді мовні конфлікти!

- Я поверну Україні землю!”

Після того як “Я” виконає свої клятвенні передвиборчі обітниці (“Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і перед виборами” /(С) Отто фон Бісмарк/) настане ліпота:

Україна буде по-справжньому

- розвиватися!

- рости!

- дружелюбною!

- справедливою!

- народною!”

Одне слово, дав Бог роток, дасть і шматок.

Арсеній Яценюк, 35 р., юрист, економіст з обліку та аудиту, чистокровний (аж до третього коліна) українець, “кіндер-сюрприз” української політики, дитяче прізвисько “кролик Сєня”, позиціонує себе як жорсткий, прагматичний політик наполеонівського штибу. Як на мене, вискакуля і хвалько.

Його поява на виборчому вигоні таки призвела до деякого сум'яття серед більш-менш усталеного політичного стада. Це як жвавий бичок, що вирвався з воловника на волю: гасає, брикається, землю риє, нагнувши голову і наставивши ріжки, пре кудись наосліп. Статечна худоба не те, щоби його боялася, але спочатку сприйняла насторожено, а потім зрозуміла, що він з ними з одного сукна гудзики, а ця показна безкомпромісність, чванькувата зверхність, мовляв, ще й не такі сосни рубали — то все від зеленої молодості, задерикуватості везунчика. По-науковому мовлячи, усі ці передвиборчі вихиляси (орлиний погляд, метал в голосі, чеканні фрази, безкомпромісність тверджень, погрозливий тон) — то є звичайнісінька політтехнологія, гра на публіку, т.б.м., створення собі іміджу “сильної руки”. Чи сильної лапки, як хтось смішливий.

Назвав юний кандидат свою передвиборчу програму не скажу, щоби оригінально: “Новий Курс”. Новий так новий. Добре, що хоч не “короткий”. Суть курсу — у модернізації (осучасненні) і розвитку всієї держави. Усенької без винятків і вилучень! За рецептом “асенізатора революції”: “Закрити, прочистити і знову відкрити”. Під мудрим керівництвом Яценюка-вождя всіх віків і народ... даруйте, занесло.

П'ятирічок не буде, натомість будуть десятирічки. Принаймні А.Я. саме за десять років планує здійснити:

а) індустріалізацію;

б) розвиток сільського господарства;

в) відтворення і зростання здорового і високоосвіченого населення;

г) проектування і побудову боєздатної сучасної армії.

Вам не видається, що це вже було? Достобіса знайоме. Якщо в пункті “б” написати “колективізація”... Тьфу-тьфу-тьфу, згинь, нечиста вусата сило!

Так, пропускаємо традиційні передвиборчі зойки, стогони та прокляття і натикаємося на цікаву новацію: Київ — пуп східноєвропейської цивілізації! Москалі до нас на поклон їздитимуть?! Ех, дожити б... І чого б це я реготав? Чорним по білому надруковано і скріплено печаткою ЦВК: “Київ має повернути собі роль центру та лідера східноєвропейської цивілізації”. Коли в останній раз Київ надував щоки? Десь-так років з тисячу тому при Київській Русі? Лаврентій Павл... та що це за мана?... звісно ж, Арсеній Петрович пішов далі: у сферу впливу і стратегічних інтересів Києва він включив Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Молдову та Росію. Чому не сподобилися милості Арсенія І Узбекистан та Туркменія — се є таїна велика. Вирішив — і все! Не черні ж пояснювати? Ця новація називається “Східноєвропейський проект”.

Якщо шановне панство сподівається, що А.Я. на цьому заспокоїться, то вас чекає велике розчарування: з нашого політичного півпарубка ідеї фонтанують. І не якісь-там містечкові, а глобальні. Як вам подобається проект Великої Європи? Що це ще за лиха година? Е, не нам, у свинниці родившися, між святими обідати. А означає цей проект ось що: Україна виступає ініціатором та співавтором формування єдиного простору Великої Європи від Атлантики до Тихого океану. Гігантоманія чи щось із сфери медицини?

Оце, власне, і все. Як мені житиметься під десницею Арсенія-І у Східно-Європейському Союзі, а потім у Великій Європі? Кажете, якщо виживу та доживу то якось проживу? Хіба що. “Якось” я і зараз живу, тож не звикати.

Олег Тягнибок, 41 р., лікар-хірург, юрист, позиціонує себе як крутий націоналюга № 1 в Україні на кшалт прямого спадкоємця Степана Бандери.

Програма надзвичайно жорстка, т.б.м., у східному напрямку. По суті, це є:

а) оголошення “холодної війни” Московії;

б) план побудови Великої України “від Сяну до Дону”.

Зрозуміло, що прийдеться побити горшки і з “братами ляхами”. Що ж, крайній радикалізм має право на існування на рівні громадського руху, але як державна політика в цивілізованому світі він просто не сприймається. Що ж, кортить п. Олегу подемонструвати неіснуючі м'язи — прапор йому в руки і вперед .

До речі, щодо м'язів. За передвиборчим рецептом О.Т. вони мають бути ядерними. Еге ж, так і записано: “Ядерний статус України”. І взагалі, реалізація його програми “Велика Україна” повинна розпочатися з мілітаризації держави: гармати замість масла! Правда ж, щось знайоме? Тільки замість гармат ядерні боєголовки і ракети, націлені на схід. Якщо вже кортить з москвинами розмовляти з позиції сили, то, як мінімум, треба мати цю силу. Затягнемо пояси, панове, щоби кляті москалі нас боялися! Для цього треба всього-нічого: увійти разом з Північною Кореєю та Іраном у Клуб ядерних ізгоїв, позаяк до клубу ядерних держав нас і на гарматний постріл не підпустять.

Національно стурбований кандидат у президенти Олег Тягнибок при совітах прожив усього 23 р., але, видать, устиг просякнутися більшовицьким духом: нехай не поважають, аби боялися. Може б за взірець брати не лихої пам'яті Совєтський Союз чи нинішню Московію, а ту ж Швецію? Вона-то і без ядерних кулаків шанована у всьому світі.

Реалізація деяких пунктів програми О.Т. викликає, скажімо, запитання. Приміром “Програма односторонніх дій України в разі невиконання РФ зобов'язань щодо виведення Чорноморського флоту РФ з території України до 2017 р.” Що це за “односторонні дії”? Пустимо на дно флот і переб'ємо весь гарнізон в Севастополі? Чи всього-лиш візьмемо в облогу і блокуватимемо до тих пір, аж поки не вимруть від голоду і спраги? Або оцей: “Офіційне визнання, вибачення та компенсація за геноцид українців”. Зрозуміло, вибачатися і сплачувати компенсації повинні москвини. І як їх змусити це зробити? Чи п. Олег діє за принципом: мені б прокукурікати, а там хоч не світай?

Після ознайомлення з цією програмою у мене виникло одне-єдине питання: Олег Тягнибок провокатор чи просто клеїть дурня задля голосів радикально налаштованих виборців?

Людмила Супрун, 44 р., юрист, доктор економічних наук, голова двічі народної партії, Голова Державного агенства України з інвестицій та інновацій.

Відверто кажучи, скучна програма: усе погано, а от як я стану президентом, то все відповідатиме кращим європейським соціальним стандартам. А чому не американським чи японським? Для різноманітності чи хоч би ради сміху. Уся програма мене надихнула хіба що на одне питання до шановного панства: як називається той звір, ухватившися за хвіст якого п. Людмила підтягне Україну до тих самих омріяних і як горизонт недосяжних європейських стандартів життя? Іч, які розумні, відразу вгадали. Дійсно, цей звір називається “Інноваційно-інвестиційні проекти”. Що поробиш, кожна лисиця свій хвостик хвалить.

Юрій Костенко, 58 р., інженер-механік, партійна кар'єра — від члена Центрального Проводу НРУ до Голови УНП, з 1990 р. має абонемент на участь у президентських виборчих перегонах.

Програмове гасло п. Юрія ну дуже національно свідоме: “Роби українське, купуй українське, захищай українське — бо це твоє!” У 30-ті роки минулого століття українська кооперація в Польщі мала лаконічніше гасло: “Свій до свого по своє”.

На мій превеликий жаль передвиборча програма Ю.К. не викликає ні застережень, ні зауважень, ні емоцій. Це, якщо так можна сказати, викладені скоромовкою 56 позицій його бачення виходу із економічної кризи. Нічого ні нового, ні надзвичайного: усе це ми аж до нудоти наслухалися з радіопередач та бридотних політичних ток-шоу. Усі мудрагелі, усі знають, що “не так”, усі знають “як” і всі ж гуртом усе глибше запихають нас у дупу. До честі п. Юрія, у його програмі відсутні як зойки і соплі, так і прокльони. А ще немає згадки про Московію, ніби вона провалилася в тартар і за нашим східним кордоном розкинулася нічия пустеля.

Гадаю, шановне панство зрозуміло, що ні Людмила Супрун, ні Юрій Костенко до політичних півпарубків не відносяться. Жарти жартами, але “лавка запасних” політиків нової формації в нас обурливо коротка. Зрозуміло, наші політичні “старці”, намертво зв'язані ментальною пуповиною із совіцькою епохою, зробили, та й роблять, усе можливе, щоби не допустити свіжий струмінь у своє затхле й ізольоване болото. Ми ж як можемо, так їм у цьому і допомагаємо. Не сумніваюся, що і на цей раз мужньо підставимо шию, а потім носитимемо нашийник наче почесну відзнаку за особисті заслуги.

05.12.2009,

Богдан Гринчук

Біг на місці

Жити красиво не заборонено. Так як і не заборонено жити весело. Якщо з першим твердженням у переважної більшості українського народу постійні, скажімо, непорозуміння, то з другим проблеми практично відсутні: веселощами нас удосталь постачає український, даруйте на слові, істеблішмент. Еге ж, оті, що з грязі та в князі. Кажете, що вони викликають лишень лайку та прокльони? А це вже з якого боку подивитися. Хтось із мудрих сказав, що влада може почувати себе спокійно, коли народ її проклинає, але горе їй, коли народ з неї сміється. Посміємося, панове. Є з чого.

Продовжимо знайомство з передвиборчими програмами пошукачів гетьманських регалій задля служіння народу і державі (і такі диваки є) або чільного місця біля державного корита (що не говори, а своя пазуха ближче). Програми різні, як і різні кандидати. Воно й не дивно, оскільки всі вони з народу, а народ, відомо, як товар у череді — усякого є. Як кажуть, і межи капустою доброю буває багацько гнилих качанів.

Розпочнемо з 50-річного економіста Михайла Бродського. Фігура епатажна. Ні, до Жириновського явно не дотягує, але старається. Спеціалізується, якщо можна так сказати, на скандальних викриттях вождів. Після того як не отримає від них бажаного. Він у нас, знаєте, таке-собі політичне перекотиполе: то до одного пригорнеться, то до другого. Як правило, таке трапляється перед парламентськими виборами. Ну дуже йому кортить обмандатитися. А от дорікати не варто: людина займається крутим бізнесом, а в наш час то справа ризикована. Та ви й самі знаєте як це воно крутитися при наших найгуманніших у світі правоохоронних органах, найсправедливіших у світі судах та найчесніших у світі чиновниках: або шукай собі “волохату спину” за“відкати” або відкупляйся, т.б.м., разово від усієї контролюючої зграї при перевірках, або (голуба мрія кожного бізнесмена!!!) обзаводься парасолькою народнодепутатської недоторканності. Поки що останнє у п. Михайла не складається. У проміжках між парламентськими виборами він приймає участь і в президентських. При чім тут “нульові шанси”? По-перше, людина може собі дозволити викинути псу під хвіст пару-трійку мільйонів грошових одиниць. По-друге, чудова нагода “засвітити” себе в ЗМІ, оскільки публічний політик без реклами — це взагалі не політик. І по-третє, а може це таке хобі?

Щодо передвиборчої програми Михайла Бродського, то від попередньої вона відрізняється хіба що гаслом на початку. Попередня починалася гаслом “Ти знаєш, що ти людина?” Я так зрозумів, що або виборці про це не знали, або сприйняли це як невдалий жарт. Одне слово, тепер гасло “Друзі, давайте жити дружно”. Кіт Леопольд на виборчих перегонах, це ж треба?

Те, що надруковане на півтора сторінках тексту, назвати програмою не зміг би навіть найвідданіший кум. Навіть не знаю як і назвати цей утвір. Складається враження, що “оце” творилося або з великого “будуна”, або вночі, напередодні, або поспіхом за 5 хв. до завершення терміну здачі документів у ЦВК. Можна було б цей утвір назвати курйозною спробою чотирикласника написати публіцистичний нарис на тему взаємин держави і громадянина, посміятися і забути, якби не два рядки четвертого абзацу.

Відтворюю текст як він є: “Потрібно криміналізувати не тільки отримання хабарЯ, але і дачу. Той, хто дає хабар чиновникІВ, повинен нести більше покарання, аніж той, хто отримав його”. Виділені мною граматичні ляпсуси свідчать про інтелектуальний рівень претендентів на керування великою державою. Далі ця тема буде продовжена. Але не в цьому суть: яка мотивація такого драконівського відношення до загнаної, доведеної до відчаю людини, яку бюрократичними викрутасами ЗМУШУЮТЬ давати хабара якомусь чиновницькому щуру? Можновладна зграя за 18 р. вибудувала систему тотальної корупції, беззаконня та безкарності, а відповідати повинен безправний громадянин. Абзацем вище цей, прости, Дажбоже, також кандидат пропонує карати хабарника конфіскацією майна і позбавленням права працювати в органах державної влади. І ніякого позбавлення волі! Невже ми так і не дочекаємося обов'язкової психіатричної експертизи претендентів хоча б на вищі державні посади?

А тепер про веселіше. Що не говори, а Україна багата талантами. Гадаю, панство погодиться, що для того, щоби на двох з половино сторінках друкованого тексту зробити 33 (тридцять три!) граматичні помилки, треба мати неабиякий талант. Чи бути несосвітенним невігласом?

Прошу любити і жалувати: автор цього домашнього твору на тему “Передвиборча програма кандидата на пост Президента України” Сергій Ратушняк, 1961 р.н., освіта вища, закінчив Київський політехнічний інститут, чотири рази обирався міським головою м. Ужгород, головує і нині. Поспівчуваємо місту і його мешканцям. Щодо тексту програми, то і не надійтеся: ніяких “жидків”! Усе добропорядно, хоча складається враження, що автор узагалі не знає, що воно за овоч ця передвиборча програма кандидата в президенти і з чим її їдять. От і вийшов хаотичний набір тез на тему “Благі наміри”. Окрім хіба що п. 4, у якому “двієчник” з української мови вирішив озброїти нашу непереможну і легендарну армію ядерною зброєю власного виробництва. Буває.

Їй-право, з нашими кандидатами не засумуєш. Більшості з них так і хочеться сказати: коли не Кирило, то не пхай там рило. Так ні, пхаються.

Василь Противсіх (у миру Гуменюк), 63 роки, галичанин, юрист, президент Івано-Франківської торгово-промислової палати. Про одних кажуть: “Сивина в бороду, а біс у ребра”. Про других: “У бороді гречка цвіте, а в голові ще й на зяб не орано”. Як на мене, то перші викликають як не заздрість, то принаймні розуміння.

Є така мітингова технологія: перед виступом основного промовця для “розігріву” натовпу випускають горлопанів дрібнішого калібру, причому робиться це поступово від найменш до найбільш відомих. Так от, програма Василя Противсіх є не що інше, як типовий виступ “розігрівальника” на початку мітингу. Стогін і голосіння над знедоленим народом впереміж з гаслами, закликами та прокльонами на адресу всіх: хабарників, крадіїв, можновладців, посадовців, місцевої влади, правоохоронних органів, політиків. Серед цієї сумбурної мітингової маячні для потіхи панства я виділив би декілька моментів. Без коментарів, але за текстом.

“Ми не маємо робити якихось спеціальних програм, “проривів”, писати довгі та надзвичайно брехливі статистичні звіти. У нас розумні та освічені люди, серед яких багато фахівців своєї справи — вони давно вже знають, що, де і як робити для людей”.

“Кожен політик, який болотується до органів влади — має дати письмову обіцянку в разі щонайменшого посадового злочину — хабаря, “відкату”, “кришування” тощо — бути не тільки притягнутим до суду, але й віддати державі майно, що належить йому та його родині”.

“Я йду захищати вас!”

Воістину порожня бочка гучить, а повна мовчить.

Петро Симоненко, 57 р., класичний яничар, демагог, москволюб. Його передвиборчу програму читав, але коментувати не буду. Бридко. Краще я вам оповім про інше.

Декілька тижнів тому рівняни сподобилися лицезріти довірену особу Петра Симоненка — такого-собі товаришечка Станіслава Ніколаєнка. Того, що побив горшки з Олександром Морозом і грюкнув дверима СПУ, уліз у довіру до голови партії “Справедливість”, став його заступником, інтригами його вижив і сам очолив цю кишенькову партію, тепер крутить і задком і передком перед паном Петриком ну в дуже могутньому виборчому об'єднанні “Блок лівих та лівоцентристських сил”. Цей також ну дуже авторитетний товариш, виступаючи по першій програмі обласного радіо, добалакався до того, що Комуністична партія України є прямим спадкоємцем усіх державницьких силУкраїни — від Богдана Хмельницького до Михайла Грушевського. І що тільки не витворяє з людьми цей клятий “свинячий” грип?

Заради об'єктивності необхідно визнати, що найбільш фахово написана передвиборча програма в кандидата на посаду Президента України Олександра Мороза. Аксакал українського політикуму з величезними амбіціями і навіть претензіями на визнання його “совістю нації”. Один хибний крок відкинув його на маргінеси української політики. Назавжди. Тавро ренегата не змивається. Моє суб'єктивне відношення до нього однозначне: слова лисом підшиті, а думки вовком підбиті.

Говорячи про фаховість програми О.М., я мав на увазі чіткість викладення програмових засад діяльності президента Мороза. Тертий калач в політиці О.М. Уміло маскує свої справжні наміри за обтічними формулюваннями. Приміром, він не говорить, що категорично проти вступу України в НАТО.Замість цього пише: “Ініціювати підготовку і скликання міжнародної конференції з питань безпеки і співробітництва, враховуючи ПОЗАБЛОКОВИЙ СТАТУС УКРАЇНИ...” І про розвернення зовнішньо політичного вектора України в східному напрямку він і не згадує. Натомість: “Зняти штучно створені напруження з Росією...” Дає, значить, зрозуміти, що саме українська сторона ці напруження і створила, а Росія така добросусідська, така дружня, що хоч до рани прикладай. І ніякої другої державної мови, таке скажете. Просто: “... використання кожним рідної мови БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ І УТИСКІВ”. Натяк зрозуміли? Натякну і я: як не вертиться собака, а хвіст позаду.

Напевно, то вже вікове (що не говори, а 65 р. - то вже вік, про який делікатно кажуть “шанований”), але О.М. навіть у передвиборчій програмі не втримався, щоби не вилити свої образи. У стилі “а я ж казав — а я попереджував — а ви не послухалися — от тепер і маєте”. І своє ренегатство не проминув виправдати благородною метою: у той час “брати відповідальність на себе за організацію влади, за стабілізацію державного життя”. Якось стає незручно, коли політик не вміє піти з гідністю. Брав би приклад з Леоніда Кравчука.

І сумно, і смішно, і соромно, коли бачиш, з поміж кого нам прийдеться обирати главу держави. А обирати прийдеться. Знову серцем, чи на цей раз розумом? Знаю одне: якщо рве на грудях сорочку “за народ” - начувайся, народе, бо готуються тобі шори на очі, кляп у рот, налигач на шию і їх руки в твоїх кишенях.

30.11.2009,

Богдан Гринчук