Початок до статті "Опір".
Ударимо лихом об землю, панове нащадки вільнолюбивих лицарів-козаків, і все ж таки висунемо голову з державного болота, протремо засліплені можновладною брехнею очі, прочистимо законопачені їх словоблудством вуха, виплюнемо з рота жвачку їх обіцянок-цяцянок і на кінець-то уяснимо: у яке-таке лайно ми вляпалися і як з цього лайна виборсатися? Тільки, цур, не шукати крайнього, бо знову гепнемося в те ж лайно
Самокритично почнемо із самих себе. Не зі всіх, а тільки з тих, хто в дітородному віці вийшов з імперії зла. У основній масі ми ж то з неї вийшли ущербними, із зараженими «совковістю» душами. «Совковість» же багатогранна. Тут вам і наївна дитяча віра в те, що всі мої проблеми вирішить, та що там, зобов’язана вирішити держава. Еге ж, те саме «от приїде дідич, він нас і розсудить». Але найбільше нас розбестило оте совіцьке, показушне і принизливе, «батьківське піклування» про народ – по суті підкуп певної частини громадян подачками в різній формі. Ось цей патерналізм плавно, разом із «совками», елітними і простими, перелився в незалежну Україну. Маємо канонічний приклад: «любимые бабушки и дедушки», делікатно кажучи, дивного мера столиці Черновецького. Відверто, нахабно, цинічно, безкарно купує їх голоси на виборах – і вся державна потуга нібито безсила позбавити столицю цього сороміцтва. Звернули увагу на моє «нібито»? Та не хоче цей апарат державної влади позбавляти Київ цього «косміта»: знайшли дурнів рубати гілляку, на якій сидить уся ця елітна шпана. Вам що, настільки очі засліпило, що ви не бачите очевидного? Усі наші вибори – це суцільний підкуп: кого кульком гречки, щоби «правильно» голосував, кого долярами, щоби фальсифікував, кого обіцянками-цяцянками, щоби думкою багатів, кого хлібним місцем біля державного корита, щоби ставав «лицем партії» і брехав, дурив, словоблудствував…
А оце «мамотерезівське» слиняве патякання про «захист соціально незахищених»? Та на фіг цим злидарям ваш захист?! Ти прийшов газдувати, так не кради з державної комори, не жируй на людській біді, будь господарем і віддай людині їй належне. Це ж не ви, а ми будували і будуємо, орали і оремо, учили-лікували і учимо-лікуємо, годували вас і годуємо. Вас же захланність і жадоба чавлять як жаба. Вам же соціально незахищені потрібні як вошам кров, бо ж злидарі – ЗАЛЕЖНІ. Від вас залежні. Тому що за щоденним виживанням їм не до високих матерій про дух нації, національну гідність, історичну пам’ять, традиції предків, узагалі до українства. Хіба ж може наша інтернаціонально-малороська влада зробити їх соціально захищеними, себто незалежними?
Я не симпатизую Віктору Ющенку ні як президенту, ні як громадянину. У дещо меншій мірі не відчуваю симпатій і до Юлії Тимошенко. (Кому більше дано, з того, знаєте, більше і питається). З великою антипатією відношуся, зрозуміло, до Віктора Януковича. За великим рахунком, не бачу політика, котрий викликав би в мене пошану і довіру. Їй-право, не тому що я якийсь патологічно вередливий. Усі вони НЕЩИРІ. Зрозуміло, політика – це мистецтво компромісу, але в нас вона перетворилася в мистецтво продажності, зрадливості, безпринципності, безхарактерності, захланності і просто ницості. Усі вони, як у нас кажуть, НЕСЛОВНІ, не дотримуються даного слова. Колись мій дід Василь-муляр з діда-прадіда, спокій його душі, сказав по-простому: «Мужик без твердого слова – гівно на паличці. Віри такому – перший і останній раз». Переберіть у пам’яті всіх наших політиків і пригадайте, скільки раз кожен з них злукавив?
Можна складати долоні дашком і щиро говорити про національні трагедії, можна грізним батьківським тоном викривати злочинні пустощі всіх, окрім своєї канцелярської цим –бори, можна давати компетентним органам сотні доручень «розслідувати-покарати», але якщо за словами не наступають дії, то грош тобі, державний муже, ціна в базарний день. Сусіда-балабон – це ще якось терпимо, але балабон на вершечку владного Олімпу – це вже небезпечно. Для мене особисто.
Видать, не з нашим щастям знати правду про наших політиків. На відміну від політиків та державних мужів за «бугром». Там, бідолаги, постійно живуть немов у похабній москальській програмі «За склом». Пронирливі журналюги відразу винюхають і оприлюднять що, де, коли, з ким, скільки. І, головне, чи законно. А що вже всілякі податківці нишпорять по можновладних кишенях, чи, бува, не осіла там державна копійчина незаконно і чи всі доходи задекларовано, так просто жах. І нічого, звикли: така вже плата за владу – бути під постійною підозрою в нечесності чи аморальності.
Про наших можновладців ми не знаємо нічого. Не вважати ж знаннями офіційні повідомлення в ЗМІ чи замовні матеріали-компромати на радіо-телеканалах ворогуючих за владу кланів. Ага, ще ж є декларації про доходи. Брешуть мов шовком шиють. Була б у цій декларації графа «Офшорні рахунки», може й повірив би. Не стовідсотково, оскільки маю підозру, що перша «державна професія», якою вони оволодівають, зайнявши кабінет, не значиться в Державному реєстрі професій. Гадаю, вона називається «Як украсти і сховати». Враження, що всі відмінники.
Оця нещирість, непрозорість влади стосується не тільки втаємниченості їх статків, праведних, не мовлячи вже про неправедні. Найбільше вони нам брешуть замовчуванням. Знають про злочини і своїх соратників, тим паче ворогів, тримають на короткому повідку перших, погрожують, публічно, але натяками, другим… одне слово, бавляться в політику по-українськи. До речі, укривання злочину – також злочин, так що «злочинна влада» ніякий не політичний евфемізм, а сама що на є брутальна реальність.
А може нам варто їх пожаліти. Ну добре, ми не знаємо, як жирують за державний, а ще більше за злочинний рахунок, наші можновладці зі своїм канцелярським кодлом. Не знаємо, у скільки грошей платників податків обходиться один день перебування їх ясновельможної дупи у «Феофанії». Державною таємницею зробили вартість утримання 16 (шістнадцять!) президентських резиденцій (на кий ляд, узагалі, стільки їх треба). Під грифом «Цілком таємно» ефективність польотів президента по всіх-усюдах. Чи не більше користі було б на зекономлені кошти щось збудувати в державі –чи школу, чи дитячий садочок,чи, принаймні, пасіку. А знати все це ми маємо ПРАВО, позаяк це ми найняли їх на роботу державними службовцями, це за наші кошти вони жирують, це нам вони присягали на вірність. І все ж не заздріть їм: який-там сон на крадених подушках?
Інколи стає ніяково від плаксивих статей ющенколюбів – добрих людей, щирих патріотів, буває, що й мучеників за Україну. Єдиний аргумент на користь президента: він і тільки він, богоданий, відроджує і впроваджує українство, а без нього москаль з ляхом і турком уже панували б в Україні. От лиха година! І як це я прогледів, що за чотири роки хоружівського президентства сподобився жити в УКРАЇНСЬКІЙ Україні? Агов, президентолюби, а тицьніть-но мене, невігласа, носом у щось незворотно українське, окрім, навіть повірю, що щирих слів президента про Голодомор, УПА, Батурин та хрестів, хрестів, хрестів «у пам’ять жертв» по всій Україні, і покажіть, чим ще він уславився в очах українства? Чи з’явилася УКРАЇНСЬКА влада? Не вважати ж національно свідомою мукачівську цимбору? Чи з’явився в Україні український інформаційний простір – один з наріжних каменів національної безпеки? Чому влада так скаредна, за залишковим принципом, на видатки на культуру? Голі ляжки українських юнок за спиною «співаючого ректора» - Героя України – ось і все відродження духовності «від Ющенка». Ой, вибачайте, ще були нагородження державними орденами, аж до Героя України, одіозних персонажів, уключно з явними україножерами, та присвоєння звань «Народних артистів України» чогось страх якого українського на кшалт Філіпа Кіркорова чи Вєрки Смердючки. Також запишемо в заслуги президенту. На нивці відродження національної духовності московським хамом і чимось трансверситоподібним із знущальною пародією на українську мову.
Знаєте, я оце, трішки охолов, подумав і зрозумів: перегнув я палицю з отією нещирістю-щирістю. Напевно політик усе ж таки мусить бути нещирим. Служба, видать, така собача. Приміром, що хорошого в тому, що і Вітя, і Юля вже стільки років демонструють нам і всьому світу щиру ненависть один до одного. На рівні «Дурепа! Злодійка! Зрадниця!» - «Сам дурень. Тюхтій! Нездара!» Нам від цього стало краще жити? Добавилося авторитету моїй країні? Зросла повага до влади? Єдиний позитивний результат від цього владного бардаку все ж таки є. Більшість громадян, кажеться, уже дозріла, щоби сказати: «Та пішли ви всі під три чорти вибриком!»
Самі не підуть. Заслинявлять злидарям мізки виборами-перевиборами, затуманять обіцянками, домовляться між собою, мовляв, я на трішки піду в опозицію, а ти тимчасом посиди в моєму кабінеті – і все повернеться на круги своя. Ні, їх треба викорінювати, вимітати і з кабінетів, і з офісів – однаково злодійських кубел. Перша ластівка вже є – штурм розлюченими свавіллям влади киянами Київради. Бунт доведених до відчаю. Поки що не кривавий. Поки що. Європа відсахнеться? Якось переживемо. Очистимося від паразитів, заживемо по-людськи, себто гідно – сама постукає в двері. У нас же під ногами Саудівська Аравія упереміж з таблицею Мєндєлєєва. Господаря немає, отака-от бідонька.
Далі буде.
13.02.09,
Богдан Гринчук
Ударимо лихом об землю, панове нащадки вільнолюбивих лицарів-козаків, і все ж таки висунемо голову з державного болота, протремо засліплені можновладною брехнею очі, прочистимо законопачені їх словоблудством вуха, виплюнемо з рота жвачку їх обіцянок-цяцянок і на кінець-то уяснимо: у яке-таке лайно ми вляпалися і як з цього лайна виборсатися? Тільки, цур, не шукати крайнього, бо знову гепнемося в те ж лайно
Самокритично почнемо із самих себе. Не зі всіх, а тільки з тих, хто в дітородному віці вийшов з імперії зла. У основній масі ми ж то з неї вийшли ущербними, із зараженими «совковістю» душами. «Совковість» же багатогранна. Тут вам і наївна дитяча віра в те, що всі мої проблеми вирішить, та що там, зобов’язана вирішити держава. Еге ж, те саме «от приїде дідич, він нас і розсудить». Але найбільше нас розбестило оте совіцьке, показушне і принизливе, «батьківське піклування» про народ – по суті підкуп певної частини громадян подачками в різній формі. Ось цей патерналізм плавно, разом із «совками», елітними і простими, перелився в незалежну Україну. Маємо канонічний приклад: «любимые бабушки и дедушки», делікатно кажучи, дивного мера столиці Черновецького. Відверто, нахабно, цинічно, безкарно купує їх голоси на виборах – і вся державна потуга нібито безсила позбавити столицю цього сороміцтва. Звернули увагу на моє «нібито»? Та не хоче цей апарат державної влади позбавляти Київ цього «косміта»: знайшли дурнів рубати гілляку, на якій сидить уся ця елітна шпана. Вам що, настільки очі засліпило, що ви не бачите очевидного? Усі наші вибори – це суцільний підкуп: кого кульком гречки, щоби «правильно» голосував, кого долярами, щоби фальсифікував, кого обіцянками-цяцянками, щоби думкою багатів, кого хлібним місцем біля державного корита, щоби ставав «лицем партії» і брехав, дурив, словоблудствував…
А оце «мамотерезівське» слиняве патякання про «захист соціально незахищених»? Та на фіг цим злидарям ваш захист?! Ти прийшов газдувати, так не кради з державної комори, не жируй на людській біді, будь господарем і віддай людині їй належне. Це ж не ви, а ми будували і будуємо, орали і оремо, учили-лікували і учимо-лікуємо, годували вас і годуємо. Вас же захланність і жадоба чавлять як жаба. Вам же соціально незахищені потрібні як вошам кров, бо ж злидарі – ЗАЛЕЖНІ. Від вас залежні. Тому що за щоденним виживанням їм не до високих матерій про дух нації, національну гідність, історичну пам’ять, традиції предків, узагалі до українства. Хіба ж може наша інтернаціонально-малороська влада зробити їх соціально захищеними, себто незалежними?
Я не симпатизую Віктору Ющенку ні як президенту, ні як громадянину. У дещо меншій мірі не відчуваю симпатій і до Юлії Тимошенко. (Кому більше дано, з того, знаєте, більше і питається). З великою антипатією відношуся, зрозуміло, до Віктора Януковича. За великим рахунком, не бачу політика, котрий викликав би в мене пошану і довіру. Їй-право, не тому що я якийсь патологічно вередливий. Усі вони НЕЩИРІ. Зрозуміло, політика – це мистецтво компромісу, але в нас вона перетворилася в мистецтво продажності, зрадливості, безпринципності, безхарактерності, захланності і просто ницості. Усі вони, як у нас кажуть, НЕСЛОВНІ, не дотримуються даного слова. Колись мій дід Василь-муляр з діда-прадіда, спокій його душі, сказав по-простому: «Мужик без твердого слова – гівно на паличці. Віри такому – перший і останній раз». Переберіть у пам’яті всіх наших політиків і пригадайте, скільки раз кожен з них злукавив?
Можна складати долоні дашком і щиро говорити про національні трагедії, можна грізним батьківським тоном викривати злочинні пустощі всіх, окрім своєї канцелярської цим –бори, можна давати компетентним органам сотні доручень «розслідувати-покарати», але якщо за словами не наступають дії, то грош тобі, державний муже, ціна в базарний день. Сусіда-балабон – це ще якось терпимо, але балабон на вершечку владного Олімпу – це вже небезпечно. Для мене особисто.
Видать, не з нашим щастям знати правду про наших політиків. На відміну від політиків та державних мужів за «бугром». Там, бідолаги, постійно живуть немов у похабній москальській програмі «За склом». Пронирливі журналюги відразу винюхають і оприлюднять що, де, коли, з ким, скільки. І, головне, чи законно. А що вже всілякі податківці нишпорять по можновладних кишенях, чи, бува, не осіла там державна копійчина незаконно і чи всі доходи задекларовано, так просто жах. І нічого, звикли: така вже плата за владу – бути під постійною підозрою в нечесності чи аморальності.
Про наших можновладців ми не знаємо нічого. Не вважати ж знаннями офіційні повідомлення в ЗМІ чи замовні матеріали-компромати на радіо-телеканалах ворогуючих за владу кланів. Ага, ще ж є декларації про доходи. Брешуть мов шовком шиють. Була б у цій декларації графа «Офшорні рахунки», може й повірив би. Не стовідсотково, оскільки маю підозру, що перша «державна професія», якою вони оволодівають, зайнявши кабінет, не значиться в Державному реєстрі професій. Гадаю, вона називається «Як украсти і сховати». Враження, що всі відмінники.
Оця нещирість, непрозорість влади стосується не тільки втаємниченості їх статків, праведних, не мовлячи вже про неправедні. Найбільше вони нам брешуть замовчуванням. Знають про злочини і своїх соратників, тим паче ворогів, тримають на короткому повідку перших, погрожують, публічно, але натяками, другим… одне слово, бавляться в політику по-українськи. До речі, укривання злочину – також злочин, так що «злочинна влада» ніякий не політичний евфемізм, а сама що на є брутальна реальність.
А може нам варто їх пожаліти. Ну добре, ми не знаємо, як жирують за державний, а ще більше за злочинний рахунок, наші можновладці зі своїм канцелярським кодлом. Не знаємо, у скільки грошей платників податків обходиться один день перебування їх ясновельможної дупи у «Феофанії». Державною таємницею зробили вартість утримання 16 (шістнадцять!) президентських резиденцій (на кий ляд, узагалі, стільки їх треба). Під грифом «Цілком таємно» ефективність польотів президента по всіх-усюдах. Чи не більше користі було б на зекономлені кошти щось збудувати в державі –чи школу, чи дитячий садочок,чи, принаймні, пасіку. А знати все це ми маємо ПРАВО, позаяк це ми найняли їх на роботу державними службовцями, це за наші кошти вони жирують, це нам вони присягали на вірність. І все ж не заздріть їм: який-там сон на крадених подушках?
Інколи стає ніяково від плаксивих статей ющенколюбів – добрих людей, щирих патріотів, буває, що й мучеників за Україну. Єдиний аргумент на користь президента: він і тільки він, богоданий, відроджує і впроваджує українство, а без нього москаль з ляхом і турком уже панували б в Україні. От лиха година! І як це я прогледів, що за чотири роки хоружівського президентства сподобився жити в УКРАЇНСЬКІЙ Україні? Агов, президентолюби, а тицьніть-но мене, невігласа, носом у щось незворотно українське, окрім, навіть повірю, що щирих слів президента про Голодомор, УПА, Батурин та хрестів, хрестів, хрестів «у пам’ять жертв» по всій Україні, і покажіть, чим ще він уславився в очах українства? Чи з’явилася УКРАЇНСЬКА влада? Не вважати ж національно свідомою мукачівську цимбору? Чи з’явився в Україні український інформаційний простір – один з наріжних каменів національної безпеки? Чому влада так скаредна, за залишковим принципом, на видатки на культуру? Голі ляжки українських юнок за спиною «співаючого ректора» - Героя України – ось і все відродження духовності «від Ющенка». Ой, вибачайте, ще були нагородження державними орденами, аж до Героя України, одіозних персонажів, уключно з явними україножерами, та присвоєння звань «Народних артистів України» чогось страх якого українського на кшалт Філіпа Кіркорова чи Вєрки Смердючки. Також запишемо в заслуги президенту. На нивці відродження національної духовності московським хамом і чимось трансверситоподібним із знущальною пародією на українську мову.
Знаєте, я оце, трішки охолов, подумав і зрозумів: перегнув я палицю з отією нещирістю-щирістю. Напевно політик усе ж таки мусить бути нещирим. Служба, видать, така собача. Приміром, що хорошого в тому, що і Вітя, і Юля вже стільки років демонструють нам і всьому світу щиру ненависть один до одного. На рівні «Дурепа! Злодійка! Зрадниця!» - «Сам дурень. Тюхтій! Нездара!» Нам від цього стало краще жити? Добавилося авторитету моїй країні? Зросла повага до влади? Єдиний позитивний результат від цього владного бардаку все ж таки є. Більшість громадян, кажеться, уже дозріла, щоби сказати: «Та пішли ви всі під три чорти вибриком!»
Самі не підуть. Заслинявлять злидарям мізки виборами-перевиборами, затуманять обіцянками, домовляться між собою, мовляв, я на трішки піду в опозицію, а ти тимчасом посиди в моєму кабінеті – і все повернеться на круги своя. Ні, їх треба викорінювати, вимітати і з кабінетів, і з офісів – однаково злодійських кубел. Перша ластівка вже є – штурм розлюченими свавіллям влади киянами Київради. Бунт доведених до відчаю. Поки що не кривавий. Поки що. Європа відсахнеться? Якось переживемо. Очистимося від паразитів, заживемо по-людськи, себто гідно – сама постукає в двері. У нас же під ногами Саудівська Аравія упереміж з таблицею Мєндєлєєва. Господаря немає, отака-от бідонька.
Далі буде.
13.02.09,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар