І до яких тільки капостей удається з вредності дріб’язкова людина, щоби нашкодити ближньому? У ген-ген прадавню епоху розвинутого комунально-кухонного соціалізму діапазон капостей був, треба визнати, обмежений: від «тайком плюнути в каструлю клятому сусідові» до «настукати в КГБ». Причім, зауважте, ці межі стосувалися всіх, незалежно відмісця сидіння на ієрархічній драбині, знання-незнання таблички множення, форми носа, розрізу очей і навіть від того, хто з ким спить. Тепер же, в епоху незалежності та українського дикого капіталізму, які-тільки можливості нагадити ближньому відкриваються для чоловічка амбіційного і нерішучого, мстивого і боягузливого, балакучого і безвідповідального, а на додачу ще й обтяженого комплексом патерналізму («батьківського піклування»). А коли комунальною кухнею стає всенька країна, а накапостити можна всенькому народу... Від таких можливостей аж дух забиває: так можна позабавитися!
Щодо забав. Кожен дідько в свою дудку грає. Себто кожен бавиться своїми любимими цяцьками. І яка ж тут вина Віктора Ющенка, що від його забавки-забаганки-дочасних виборів тіпає всеньку Україну? Охота, знаєте, гірше неволі. Особливо якщо ця кортячка до дочасних виборів не просто безневинне завихрення в голові громадянина зі, скажімо, своєрідною самооцінкою. Є думка, що завищеною, але, переконаний, це наговір безвідповідальних злостивців. Ну не може відповідальний громадянин, котрому дано конституційне право призначати-не призначати дочасні вибори зловживати цим правом задля задоволення своєї манії. Чи може?
Ще й як може, хто б у цьому сумнівався. Факти – уперта річ: двоє дочасних виборів за рік з куценьким хвостиком – це вже діагноз. Ні, не одного болящого чоловіка, а всього українського політикуму. А от кирпу дерти не варто: чортополох-то не чужоземний, а свій, родимий. То як, порозмірковуємо про голих королів, ярмаркові лубки, фальшиві цінності і про нас, мудрих як лях по шкоді?
Коли оцінювати взаємини вождів і народу, то прослідковується певна закономірність: чим цинічніше вони дурять цей народ, тим з більшим нахабством апелюють до нього. Винятків не пригадую. Пригадуєте оте сакраментальне вождівське «нехай народ вирішує»? Це коли напаскудять так, що в своєму ж лайні самі топляться, а народ на виборах має їх з нього витягувати. І знову в тарапатах шестивідсотково народний президент. І знову звертається до нас з проханням прибрати після нього: мовляв, як же ви без мене, Короля Сонця, отож, рятуйте, хто в Бога вірує, інакше всім вам олігархічно-москальська жаба цицьки дасть.
Я не тільки прослухав, а й уважно перечитав звернення Президента до народу, яке він зі скорботно-погрозливою міною виголосив вечором 8 жовтня. Не беруся визначати, у яких пропорціях там присутні лукавство, лицемірство і цинізм, але для придання цьому зойку душі такої-сякої правдоподібності маю декілька дрібних пропозицій-поправок. По-перше, після звернення «шановний Український народе, дорогі співвітчизники» аж напрошується фраза: «Ви будете сміятися, але...» І далі за текстом «...я говоритиму просто і відверто». Правда ж, звучить значно щиріше?
По-друге, у восьмому, ключовому абзаці треба змінити одне слово – і все стане на свої місця: «Демократичну коаліцію, переконаний, глибоко переконаний, зруйнувало одне – людська амбіція. Людська амбіція ОДНІЄЇ особи...» Оце виділене мною слово замінимо на «ДВОХ осіб» і тоді стане правдивим і зрозумілим дальший текст: «Жадоба до влади, розходження в цінностях, у перевазі особистих інтересів над національни-ми». Ми ж то, отой самий народ, уже переконалися, що і «батько нації» Віктор і «великомучениця» Юля – одного тіста книші, а щодо «жадоби влади» так, узагалі, який їхав, таку стрів.
Особисто в мене викликало просто-таки умиління неперевершено наївне нахабство останнього пасажу президентського звернення: «... За вами – найвища в цій державі відповідальність, оскільки саме ви обираєте до влади українських політиків». Отакої, політики з президентом включно творять неподобства, компрометують державу, на найближчі роки перекреслили євро-атлантичні прагнення, а відповідальність за свою політичну непристойність перекладають на нас. А вина-то наша в одному: обираємо їх за словами, а потерпаємо – від їх справунків. Зрештою, маємо неспростовний доказ, на підставі якого нас виправдає будь-який суд, від найсправедливішого в світі Печерського районного до Європейського: вибирать-то приходиться між поганим, ще гіршим і геть негодящим.
Не знаю, який баляндрасник розпустив чутки, мовляв, українці по-дитячому наївні, довірливі, а що вже фантазери, так їх хлібом не годуй, а дай сотворити собі кумирів-ідолів та поклонами їм набити собі гулі на лобі. Мо’ й так. Може й справді ми занадто влюбчиві: легко зачаровуємося нами ж придуманими божками і довго відходимо від «будуна» розчарування. Спочатку все шукаємо виправдань благоглупостям, а то і диким вибрикам, своїх кумирів, а потім лаємо себе за легковірність. Еге ж, це про нас: якби знаття, що в кума пиття, то сам би пішов і діток привів. А вже як вивітриться хміль від сліпого захоплення, то здивовано зарепетуємо: «Оце перед цим дешевим лубком ми били поклони?» І ну шукати тих богомазів-дурисвітів, котрі з пересічного дрібного чоловічка сотворили ікону. А чого тут шукати? Глянь у дзеркало – і сплюнь спересердя.
У лихі часи богообраному народові завжди являвся месія-рятівник, визволитель. Було так споконвіків і в різних народів. І нас не оминула ця благодать. Бувало й інакше: народ помилявся і сам собі обирав лже-месію. Не від легковірності, а від довгого очікування героя-збавителя і сліпої довірливості. І це ще не лихо, а так-собі, півбідонька. Справжня біда приходить, коли цей лже-месія сам повірить у своє месіанство, хоча немає для цього ні характеру, ні сили волі, ні мудрості, ні рішучості, а про самопожертву і згадувати смішно. Одне слово, ліцензії на месіанство від Бога немає, а цим бізнесом займається. А це вже кваліфікується як шарлатанство. Як у кумирах розпізнати лже-месій? Простіше простого: по їхніх плодах пізнаєте їх. Це я для тих, хто вчуває грізний рик в овечому беканні та орлиний клекіт у квоктанні зарозумілої курки. А насправді бундючного павича хоч на сало ложи, то павич павичем.
Відразу ж розчарую роз’юшене панство: лаяти-винити Віктора Ющенка не буду, позаяк, шануючий себе українець стадію звинувачення вже пройшов і перебуває на стадії самобичування: «І як я примудрився так дешево купитися?» Зі щирим єхидством докину і свої два шеляги: і вкотре!
Не беруся назвати точної дати, коли В.Ю. переконав себе (чи його переконали), що мільйонолюдний Майдан збирався виключно заради того, щоби поскандувати «Ю-щен-ко», проголосити його провідником, національним ідолом, батьком нації, месією... На уособлення Бога ніби ще не претендує. Поки що.
Гадаю, увірувавши в свою місію, В.Ю. у своїй майстерні власноруч виготовив важелезного хреста, вирізьбив на ньому красиві гасла «Єдність», «Голодомор – геноцид», «Євроінтеграція», «Членство в НАТО», запатентував у небесній канцелярії своє монопольне право на ці привабливі слогани і почав месіанствувати. Що ж тут лихого, дивуєтеся? А й справді, тільки супостат може бути проти, приміром, єднання українців. Та ж на кожному українському застіллі на певній стадії розчулення лунає:
То чим же В.Ю. не вгодив вередливим українцям, та так, що за неповні чотири роки правління розчарував у собі аж ніяково казати, яку кількість раніше зваблених своїх прихильників? Не будемо гадати-злословити, а просто почимчикуємо вслід за президентом його стовбовим шляхом до всеукраїнського єднання-братання. У нас же і справді є українці, а є малороси, є рідномови, а є «язичнікі», є патріоти, а є яничари, є євроінтеграційники, а є москволюби. Одне слово, є нація, а є «насєлєніє».
Дозволю собі лишень одну нетактовність: нагадаю шановному панству про базову програму діяльності Президента України Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Серед цих десяти незроблених кроків є і такий: «Сприяти єдності народу України». (Звертаю увагу українства, що в цій програмі український народ уперто називається «народом України», як полюбляють його обзивати комуняцькі україножери. Нормально: чого Івась не навчився, того й Іван не буде вміти). Щоби створити благосний настрій у здебільш зневіреного панства з почуттям глибокого задоволення процитую, т.б.м., узагальнюючу клятвенну обітницю Ющенка – ще не месії: «... Я знаю, які проблеми хвилюють кожного громадянина України. Я знаю, як ці проблеми вирішувати – і я вмію їх вирішувати. Всі мої дії на посаді Президента будуть законними, прозорими... рішучими, послідовними і ефективними. Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі...» Щодо граматичних помилок, то з пісні слів не викинеш, а от відносно привільного і радісного життя в державі, «яка дбає про всіх» і в якій «буде зручно і затишно усім і кожному», то щось, видать, не спрацювало. Нагадую, що ці благі наміри датуються 2004 роком.
Кажуть, яку дорогу вибере людина, туди й прийде. Як у казці: наліво підеш... направо підеш... прямо підеш... В.Ю. свою дорогу вибрав і крокує по ній із сліпою вірою в її єдиноістинність. Що ж, озброїмося і ми здоровим глуздом та досвідом останніх чотирьох років і оцінимо месіянський шлях В.Ю. за простими критеріями:
В.Ю. такими проблемами не переймається, оскільки переконаний, що хибних кроків не робив, не робить і робити не може в принципі. Мені здається, що свій перший крок, який і визначив усю його подальшу дорогу, він зробив у грудні 2004 р., коли дав «добро» на публічне гвалтування цілком пристойної Конституції України. Злі язики стверджують, що ця «трояндова» соціалісто-комуняцька міна сповільненої дії під саму незалежність і державність країни була «освячена» В.Ю. в обмін на гарантії його президенства. У випадку, якщо В.Ю., мовляв, почне єрепенитися, тоді «донецькі», жах-то який, улаштують заворушки, кровопролиття, громадянську війну і ще хто-зна які апокаліптичні неподобства. Звісно, блефували на відчай душі, а В.Ю.... Ні, най краще панство саме вибере мотивацію цього першого кроку: або В.Ю. повірив у блеф і перепудився до мокрих штанців, або бажання попрезиденствувати взяло верх над долею України. Вибір, розумію, поганенький, але, як кажуть, на що Бог споміг, тим і ділюся. На цьому фоні видання Кучмі і Сім’ї індульгенції на всі їх скоєні гріхи виглядає невинними пустощами.
Гадаю саме цей крок і визначив увесь подальший шлях В.Ю., дороговкази на якому розставляли амбіція, владолюбство і звичайні шкурні інтереси.
Усі подальші кроки були обумовлені цими віхами і в цьому відношенні його навіть можна назвати послідовним. Гадаю, дріботіти слід у слід за В.Ю. по його президентському хоч і куценькому, зате повному неблаговидних пригод шляху не варто – і без цього є чим настрій псувати. Згадуватимемо окремі визначальні кроки «народного» президента і подумки примірятимемо їх до його ж рекламних фішок – єднання, рівність перед законом, тюрми для бандитів, марш Мендельсона під вінцем з Євросоюзом і НАТО, ну і для всіх життя як вареники в сметані.
Такий визначальний крок В.Ю. зробив тоді, коли перед ним на ребро постав вибір між шкурними інтересами «любих друзів» і «близьких родичів» та прем’єрством нелюбої Юлії Тимошенко. Це ж треба бути такою нетактовною, щоби взятися всерйоз виконувати рекламно-виборчу «десятикрокову» програму В.Ю.! Ні, най би пробувала казку зробити дійсністю, але наступати на жирні хвости президентських улюбленців – це вже нахабство. Зрозуміло, що президент зробив крок назустріч «любим друзям»: відправив у відставку занадто популярну прем’єршу. Виглядає, скажімо, і не дуже мудро, і не по-чоловічому заздрісно-мстиво. Тут уже нічого не вдієш: що в горщик налито, тим і смердітиме.
І все ж як на мене най-найвизначальнішим спотиканням В.Ю. був горезвісний Меморандум про порозуміння. І треба ж бути таким недотепою, щоби утіяти таку несосвітенну дурницю! Ситуація для наведення ладу в державі була ідеальна: Партія регіонів була в повній прострації на межі небуття, на фальсифікаторів виборів було заведено тисячі кримінальних справ, «братки» готові були стрункими колонами йти з повинними, судді готовилися брати підвищені зобов’язання, працювати наднормово і навіть брати роботу до хати, появилася реальна можливість реприватизації пограбованого народного майна, перепуджені вельможні грабіжники притьмом кинулися в закордонний, у основному московський вирій, у В.Ю. в руках майже диктаторські повноваження і моральна підтримка більшості громадян, щоби кардинально почистити кадри в силових структурах та державних інституціях... Які ще більш ідеальні умови треба для очищення українських Авгієвих стаєнь? Натомість ми з огидою спостерігали черговий вибрик незбагненної мудрості В.Ю. – порозуміння з бандитами та фактичну амністію Донецької мафії. Ця президентська благоглупість ні до якого єднання, звісно, не привела, зате «донецькі» висновок для себе зробили: а президент-то «лох», так що «кидати» його не тільки можна, а й треба.
Вибори 2006 р. все ще давали шанс зробити незворотним шлях України до цивілізованого, демократичного світу. Натомість манія єднання по-ющенківськи, себто залучення бандитів у владу, настільки оволоділа В.Ю., що заради «широкої коаліції» він був готовий розтоптати ідеали Майдану, сподівання мільйонів українців, вірність «помаранчевим» побратимам, зрештою, свої ж клятвенні обітниці. Оце і є причиною сороміцької «коаліціяди» 2006 р., точніше, принизливого, ганебного збиткування над безсумнівним і безальтернативним кандидатом на прем’єрствоЮлією Тимошенко. Наслідки відомі: Олександр Мороз со товаріщі подався в ренегати, пара-трійка десятків омандачених політичних повій кинулися на панель, щоби якнайдорожче продати свої послуги з душами впридачу очманілим від такого «фарту» «донецьким», президенту реально почало припікати веломудре нижчеспиння... Одне слово, не до поросят свині, коли свиню смалять. (Пікантна деталь: усе це «кидалово» відбувалося на фоні Універсалу національної єдності – чергової «єднальної» політичної бульбашки нашого «великого об’єднувача». Ото вже дійсно «Не зрадь Майдану!»)
Ще до подання президентом кандидатури двічі несудимого «проФФесора» на затвердження ВР на посаду прем’єр-міністра, стурбована громадськість очікувала логічного в такій ситуації указу президента про розпуск парламенту та призначення дострокових виборів. Подейкують, відеокасета із записом такого звернення Президента України була навіть відправлена на основні телеканали, але в ніч перед її опублікуванням відбулася потаємна зустріч «лоха» з «кидалою», даруйте, Віктора Ющенка з Віктором Януковичем. У Януковича знайшлися не то аргументи, не то пропозиції, від яких Ющенко не зміг відмовитися. Одне слово, В.Ю. відкликав відеокасету і тим самим чесно заробив головного болю і великих пригод на своїй дорозі до чогось тільки йому відомого.
Далі, як відомо, були три недолугі з погляду права укази про розпуск ВР та позачергові вибори, аж поки Юлії Тимошенко не надокучило спостерігати над незугарністю президента і вона дала наказ своїм дисциплінованим омандаченим «кнопкодавам» здати мандати і тим самим піднесла на тарілочці з голубою окантівочкою законну підставу для видання В.Ю. четвертого указу.
Не був би то «батько нації» з манією величі, усезнайства і непогрішимості, якби по повній програмі не «віддячив» Ю.Т. за цю люб’язність. Не беруся називати точної дати, коли його не то осяйнуло, не то в нього було видіння чи голос згори, але він увірував, що єдиною перепоною до здійснення його місії месії є оця закосичена відьма. Спалити б її привселюдно – і українці в екстазі об’єдналися б, і Європа розкрила б обійми, і НАТО взяло б під козирок. Жаль. Цивілізація, шляк би її трафив.
Прийшлося вдаватися до дрібних комунально-кухонних капостей, благо канцелярська гвардія підібрана морально неперебірлива, слухняна, т.б.м., хоч нечестива, зате особисто віддана. Я б сказав, віддані до маразму, тому що взаємини В.Ю. і його канцелярської цимбори з Прем’єр-міністром України (обраної, до речі у т.ч. і пропрезидентським блоком НУ-НС) уже перейшли у сферу психіатрії. Складається враження, що про це не здогадується одна-єдина людина – Віктор Ющенко.
Пожартували - і досить. Маю на увазі всі ці теревені про єднання, євроінтеграцію, членство в НАТО і ще щось-там вельми правильне і десь трішки національне.
Шанують, знаєте, ікону, а не оклад на ній, навіть якщо він із щирого золота і оздоблений діамантами. Боюся, ми маємо справу з дешевим лубком в оправі з «циганського» золота. Благородні цілі в оздобі красивих слів насправді є всього-лиш засобом для досягнення надмети, яка перетворилася в нав’язливу ідею, манію, - другого терміну президентства. Замість велоречивих державницько-патріотичних просторікувань підставте владолюбство і все стане на свої місця. Стане зрозумілим, для чого фаворитом при В.Ю. став саме Балога, на основі яких критеріїв підбирається президентська свита, чому двічі виключно руками В.Ю. знищувалася демократична коаліція, яка причина лютої ненависті до Юлії Тимошенко, чиїми інтересами, особистими чи національними, керується В.Ю., послідовно, цілеспрямовано знищуючи коаліційний уряд, яка справжня мета двох за рік дочасних виборів парламенту. Зрештою, українці не в тім’я биті і межи капустою доброю розрізнять гнилого качана, так що на ура-патріотичній риториці їх уже не проведеш. Звідсіля і сороміцький рейтинг їх довіри до самозванного месії.
А як там земля обітована – Європа реагує на владний бардак у наших пенатах, викликаний владолюбними вибриками В.Ю.? Загалом, насторожено, розчаровано і делікатно осуджуюче. Один характерний приклад. У Києві побувала канцлер Німеччини Ангела Меркель. Звісно, відбулася офіційна зустріч з В.Ю. Відомо, що найбільшим противником приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО була саме вона. Ця зустріч могла змінити негативне, та що там ховати голову в пісок, вороже ставлення щодо натовських прагнень України одного з найвпливовіших політиків Європи. Натомість А.Меркель достроково припинила зустріч і бесіду з В.Ющенком. Чому? Джерело з близького оточення канцлера переповіло пояснення самої Ангели Меркель: мовляв, вона була неприємно вражена поведінкою українського президента, який бесіду перетворив у монолог і самолюбування. Більшості з того, що говорив В.Ющенко німецький канцлер взагалі не зрозуміла, тому що слів і жестів було багато, а змісту і логіки ніяких. Що тут скажеш: точна замальовка з натури.
Отак гарненько ми погутарили, десь стиха лайнулися, десь скрушно похитали головою, десь розуміюче переглянулися, але кожен уже визначився з відповіддю на прості і зрозумілі питання: наскільки сьогодні об’єднані українці? наскільки наблизилися ми до Європи? наскільки зріс престиж України? наскільки Україна стала «іншою державою»? наскільки реалізовані ідеали Майдану? наскільки, зрештою, Віктор Ющенко став «народним президентом»?
У мене на всі ці питання відповідь одна. Прикро, але негативна. Був би радий помилятися.
18.10.2008,
Богдан Гринчук
Щодо забав. Кожен дідько в свою дудку грає. Себто кожен бавиться своїми любимими цяцьками. І яка ж тут вина Віктора Ющенка, що від його забавки-забаганки-дочасних виборів тіпає всеньку Україну? Охота, знаєте, гірше неволі. Особливо якщо ця кортячка до дочасних виборів не просто безневинне завихрення в голові громадянина зі, скажімо, своєрідною самооцінкою. Є думка, що завищеною, але, переконаний, це наговір безвідповідальних злостивців. Ну не може відповідальний громадянин, котрому дано конституційне право призначати-не призначати дочасні вибори зловживати цим правом задля задоволення своєї манії. Чи може?
Ще й як може, хто б у цьому сумнівався. Факти – уперта річ: двоє дочасних виборів за рік з куценьким хвостиком – це вже діагноз. Ні, не одного болящого чоловіка, а всього українського політикуму. А от кирпу дерти не варто: чортополох-то не чужоземний, а свій, родимий. То як, порозмірковуємо про голих королів, ярмаркові лубки, фальшиві цінності і про нас, мудрих як лях по шкоді?
Коли оцінювати взаємини вождів і народу, то прослідковується певна закономірність: чим цинічніше вони дурять цей народ, тим з більшим нахабством апелюють до нього. Винятків не пригадую. Пригадуєте оте сакраментальне вождівське «нехай народ вирішує»? Це коли напаскудять так, що в своєму ж лайні самі топляться, а народ на виборах має їх з нього витягувати. І знову в тарапатах шестивідсотково народний президент. І знову звертається до нас з проханням прибрати після нього: мовляв, як же ви без мене, Короля Сонця, отож, рятуйте, хто в Бога вірує, інакше всім вам олігархічно-москальська жаба цицьки дасть.
Я не тільки прослухав, а й уважно перечитав звернення Президента до народу, яке він зі скорботно-погрозливою міною виголосив вечором 8 жовтня. Не беруся визначати, у яких пропорціях там присутні лукавство, лицемірство і цинізм, але для придання цьому зойку душі такої-сякої правдоподібності маю декілька дрібних пропозицій-поправок. По-перше, після звернення «шановний Український народе, дорогі співвітчизники» аж напрошується фраза: «Ви будете сміятися, але...» І далі за текстом «...я говоритиму просто і відверто». Правда ж, звучить значно щиріше?
По-друге, у восьмому, ключовому абзаці треба змінити одне слово – і все стане на свої місця: «Демократичну коаліцію, переконаний, глибоко переконаний, зруйнувало одне – людська амбіція. Людська амбіція ОДНІЄЇ особи...» Оце виділене мною слово замінимо на «ДВОХ осіб» і тоді стане правдивим і зрозумілим дальший текст: «Жадоба до влади, розходження в цінностях, у перевазі особистих інтересів над національни-ми». Ми ж то, отой самий народ, уже переконалися, що і «батько нації» Віктор і «великомучениця» Юля – одного тіста книші, а щодо «жадоби влади» так, узагалі, який їхав, таку стрів.
Особисто в мене викликало просто-таки умиління неперевершено наївне нахабство останнього пасажу президентського звернення: «... За вами – найвища в цій державі відповідальність, оскільки саме ви обираєте до влади українських політиків». Отакої, політики з президентом включно творять неподобства, компрометують державу, на найближчі роки перекреслили євро-атлантичні прагнення, а відповідальність за свою політичну непристойність перекладають на нас. А вина-то наша в одному: обираємо їх за словами, а потерпаємо – від їх справунків. Зрештою, маємо неспростовний доказ, на підставі якого нас виправдає будь-який суд, від найсправедливішого в світі Печерського районного до Європейського: вибирать-то приходиться між поганим, ще гіршим і геть негодящим.
Не знаю, який баляндрасник розпустив чутки, мовляв, українці по-дитячому наївні, довірливі, а що вже фантазери, так їх хлібом не годуй, а дай сотворити собі кумирів-ідолів та поклонами їм набити собі гулі на лобі. Мо’ й так. Може й справді ми занадто влюбчиві: легко зачаровуємося нами ж придуманими божками і довго відходимо від «будуна» розчарування. Спочатку все шукаємо виправдань благоглупостям, а то і диким вибрикам, своїх кумирів, а потім лаємо себе за легковірність. Еге ж, це про нас: якби знаття, що в кума пиття, то сам би пішов і діток привів. А вже як вивітриться хміль від сліпого захоплення, то здивовано зарепетуємо: «Оце перед цим дешевим лубком ми били поклони?» І ну шукати тих богомазів-дурисвітів, котрі з пересічного дрібного чоловічка сотворили ікону. А чого тут шукати? Глянь у дзеркало – і сплюнь спересердя.
У лихі часи богообраному народові завжди являвся месія-рятівник, визволитель. Було так споконвіків і в різних народів. І нас не оминула ця благодать. Бувало й інакше: народ помилявся і сам собі обирав лже-месію. Не від легковірності, а від довгого очікування героя-збавителя і сліпої довірливості. І це ще не лихо, а так-собі, півбідонька. Справжня біда приходить, коли цей лже-месія сам повірить у своє месіанство, хоча немає для цього ні характеру, ні сили волі, ні мудрості, ні рішучості, а про самопожертву і згадувати смішно. Одне слово, ліцензії на месіанство від Бога немає, а цим бізнесом займається. А це вже кваліфікується як шарлатанство. Як у кумирах розпізнати лже-месій? Простіше простого: по їхніх плодах пізнаєте їх. Це я для тих, хто вчуває грізний рик в овечому беканні та орлиний клекіт у квоктанні зарозумілої курки. А насправді бундючного павича хоч на сало ложи, то павич павичем.
Відразу ж розчарую роз’юшене панство: лаяти-винити Віктора Ющенка не буду, позаяк, шануючий себе українець стадію звинувачення вже пройшов і перебуває на стадії самобичування: «І як я примудрився так дешево купитися?» Зі щирим єхидством докину і свої два шеляги: і вкотре!
Не беруся назвати точної дати, коли В.Ю. переконав себе (чи його переконали), що мільйонолюдний Майдан збирався виключно заради того, щоби поскандувати «Ю-щен-ко», проголосити його провідником, національним ідолом, батьком нації, месією... На уособлення Бога ніби ще не претендує. Поки що.
Гадаю, увірувавши в свою місію, В.Ю. у своїй майстерні власноруч виготовив важелезного хреста, вирізьбив на ньому красиві гасла «Єдність», «Голодомор – геноцид», «Євроінтеграція», «Членство в НАТО», запатентував у небесній канцелярії своє монопольне право на ці привабливі слогани і почав месіанствувати. Що ж тут лихого, дивуєтеся? А й справді, тільки супостат може бути проти, приміром, єднання українців. Та ж на кожному українському застіллі на певній стадії розчулення лунає:
Де згода в сімействі,
там мир і тишина...
То чим же В.Ю. не вгодив вередливим українцям, та так, що за неповні чотири роки правління розчарував у собі аж ніяково казати, яку кількість раніше зваблених своїх прихильників? Не будемо гадати-злословити, а просто почимчикуємо вслід за президентом його стовбовим шляхом до всеукраїнського єднання-братання. У нас же і справді є українці, а є малороси, є рідномови, а є «язичнікі», є патріоти, а є яничари, є євроінтеграційники, а є москволюби. Одне слово, є нація, а є «насєлєніє».
Дозволю собі лишень одну нетактовність: нагадаю шановному панству про базову програму діяльності Президента України Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Серед цих десяти незроблених кроків є і такий: «Сприяти єдності народу України». (Звертаю увагу українства, що в цій програмі український народ уперто називається «народом України», як полюбляють його обзивати комуняцькі україножери. Нормально: чого Івась не навчився, того й Іван не буде вміти). Щоби створити благосний настрій у здебільш зневіреного панства з почуттям глибокого задоволення процитую, т.б.м., узагальнюючу клятвенну обітницю Ющенка – ще не месії: «... Я знаю, які проблеми хвилюють кожного громадянина України. Я знаю, як ці проблеми вирішувати – і я вмію їх вирішувати. Всі мої дії на посаді Президента будуть законними, прозорими... рішучими, послідовними і ефективними. Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі...» Щодо граматичних помилок, то з пісні слів не викинеш, а от відносно привільного і радісного життя в державі, «яка дбає про всіх» і в якій «буде зручно і затишно усім і кожному», то щось, видать, не спрацювало. Нагадую, що ці благі наміри датуються 2004 роком.
Кажуть, яку дорогу вибере людина, туди й прийде. Як у казці: наліво підеш... направо підеш... прямо підеш... В.Ю. свою дорогу вибрав і крокує по ній із сліпою вірою в її єдиноістинність. Що ж, озброїмося і ми здоровим глуздом та досвідом останніх чотирьох років і оцінимо месіянський шлях В.Ю. за простими критеріями:
- наскільки сьогодні об’єднані українці?
- наскільки наблизилися ми до Європи та до НАТО?
- наскільки зріс престиж України?
- наскільки Україна стала «іншою державою»?
- наскільки реалізовані ідеали Майдану?
- наскільки, зрештою, В.Ю. став народним президентом?
В.Ю. такими проблемами не переймається, оскільки переконаний, що хибних кроків не робив, не робить і робити не може в принципі. Мені здається, що свій перший крок, який і визначив усю його подальшу дорогу, він зробив у грудні 2004 р., коли дав «добро» на публічне гвалтування цілком пристойної Конституції України. Злі язики стверджують, що ця «трояндова» соціалісто-комуняцька міна сповільненої дії під саму незалежність і державність країни була «освячена» В.Ю. в обмін на гарантії його президенства. У випадку, якщо В.Ю., мовляв, почне єрепенитися, тоді «донецькі», жах-то який, улаштують заворушки, кровопролиття, громадянську війну і ще хто-зна які апокаліптичні неподобства. Звісно, блефували на відчай душі, а В.Ю.... Ні, най краще панство саме вибере мотивацію цього першого кроку: або В.Ю. повірив у блеф і перепудився до мокрих штанців, або бажання попрезиденствувати взяло верх над долею України. Вибір, розумію, поганенький, але, як кажуть, на що Бог споміг, тим і ділюся. На цьому фоні видання Кучмі і Сім’ї індульгенції на всі їх скоєні гріхи виглядає невинними пустощами.
Гадаю саме цей крок і визначив увесь подальший шлях В.Ю., дороговкази на якому розставляли амбіція, владолюбство і звичайні шкурні інтереси.
Усі подальші кроки були обумовлені цими віхами і в цьому відношенні його навіть можна назвати послідовним. Гадаю, дріботіти слід у слід за В.Ю. по його президентському хоч і куценькому, зате повному неблаговидних пригод шляху не варто – і без цього є чим настрій псувати. Згадуватимемо окремі визначальні кроки «народного» президента і подумки примірятимемо їх до його ж рекламних фішок – єднання, рівність перед законом, тюрми для бандитів, марш Мендельсона під вінцем з Євросоюзом і НАТО, ну і для всіх життя як вареники в сметані.
Такий визначальний крок В.Ю. зробив тоді, коли перед ним на ребро постав вибір між шкурними інтересами «любих друзів» і «близьких родичів» та прем’єрством нелюбої Юлії Тимошенко. Це ж треба бути такою нетактовною, щоби взятися всерйоз виконувати рекламно-виборчу «десятикрокову» програму В.Ю.! Ні, най би пробувала казку зробити дійсністю, але наступати на жирні хвости президентських улюбленців – це вже нахабство. Зрозуміло, що президент зробив крок назустріч «любим друзям»: відправив у відставку занадто популярну прем’єршу. Виглядає, скажімо, і не дуже мудро, і не по-чоловічому заздрісно-мстиво. Тут уже нічого не вдієш: що в горщик налито, тим і смердітиме.
І все ж як на мене най-найвизначальнішим спотиканням В.Ю. був горезвісний Меморандум про порозуміння. І треба ж бути таким недотепою, щоби утіяти таку несосвітенну дурницю! Ситуація для наведення ладу в державі була ідеальна: Партія регіонів була в повній прострації на межі небуття, на фальсифікаторів виборів було заведено тисячі кримінальних справ, «братки» готові були стрункими колонами йти з повинними, судді готовилися брати підвищені зобов’язання, працювати наднормово і навіть брати роботу до хати, появилася реальна можливість реприватизації пограбованого народного майна, перепуджені вельможні грабіжники притьмом кинулися в закордонний, у основному московський вирій, у В.Ю. в руках майже диктаторські повноваження і моральна підтримка більшості громадян, щоби кардинально почистити кадри в силових структурах та державних інституціях... Які ще більш ідеальні умови треба для очищення українських Авгієвих стаєнь? Натомість ми з огидою спостерігали черговий вибрик незбагненної мудрості В.Ю. – порозуміння з бандитами та фактичну амністію Донецької мафії. Ця президентська благоглупість ні до якого єднання, звісно, не привела, зате «донецькі» висновок для себе зробили: а президент-то «лох», так що «кидати» його не тільки можна, а й треба.
Вибори 2006 р. все ще давали шанс зробити незворотним шлях України до цивілізованого, демократичного світу. Натомість манія єднання по-ющенківськи, себто залучення бандитів у владу, настільки оволоділа В.Ю., що заради «широкої коаліції» він був готовий розтоптати ідеали Майдану, сподівання мільйонів українців, вірність «помаранчевим» побратимам, зрештою, свої ж клятвенні обітниці. Оце і є причиною сороміцької «коаліціяди» 2006 р., точніше, принизливого, ганебного збиткування над безсумнівним і безальтернативним кандидатом на прем’єрствоЮлією Тимошенко. Наслідки відомі: Олександр Мороз со товаріщі подався в ренегати, пара-трійка десятків омандачених політичних повій кинулися на панель, щоби якнайдорожче продати свої послуги з душами впридачу очманілим від такого «фарту» «донецьким», президенту реально почало припікати веломудре нижчеспиння... Одне слово, не до поросят свині, коли свиню смалять. (Пікантна деталь: усе це «кидалово» відбувалося на фоні Універсалу національної єдності – чергової «єднальної» політичної бульбашки нашого «великого об’єднувача». Ото вже дійсно «Не зрадь Майдану!»)
Ще до подання президентом кандидатури двічі несудимого «проФФесора» на затвердження ВР на посаду прем’єр-міністра, стурбована громадськість очікувала логічного в такій ситуації указу президента про розпуск парламенту та призначення дострокових виборів. Подейкують, відеокасета із записом такого звернення Президента України була навіть відправлена на основні телеканали, але в ніч перед її опублікуванням відбулася потаємна зустріч «лоха» з «кидалою», даруйте, Віктора Ющенка з Віктором Януковичем. У Януковича знайшлися не то аргументи, не то пропозиції, від яких Ющенко не зміг відмовитися. Одне слово, В.Ю. відкликав відеокасету і тим самим чесно заробив головного болю і великих пригод на своїй дорозі до чогось тільки йому відомого.
Далі, як відомо, були три недолугі з погляду права укази про розпуск ВР та позачергові вибори, аж поки Юлії Тимошенко не надокучило спостерігати над незугарністю президента і вона дала наказ своїм дисциплінованим омандаченим «кнопкодавам» здати мандати і тим самим піднесла на тарілочці з голубою окантівочкою законну підставу для видання В.Ю. четвертого указу.
Не був би то «батько нації» з манією величі, усезнайства і непогрішимості, якби по повній програмі не «віддячив» Ю.Т. за цю люб’язність. Не беруся називати точної дати, коли його не то осяйнуло, не то в нього було видіння чи голос згори, але він увірував, що єдиною перепоною до здійснення його місії месії є оця закосичена відьма. Спалити б її привселюдно – і українці в екстазі об’єдналися б, і Європа розкрила б обійми, і НАТО взяло б під козирок. Жаль. Цивілізація, шляк би її трафив.
Прийшлося вдаватися до дрібних комунально-кухонних капостей, благо канцелярська гвардія підібрана морально неперебірлива, слухняна, т.б.м., хоч нечестива, зате особисто віддана. Я б сказав, віддані до маразму, тому що взаємини В.Ю. і його канцелярської цимбори з Прем’єр-міністром України (обраної, до речі у т.ч. і пропрезидентським блоком НУ-НС) уже перейшли у сферу психіатрії. Складається враження, що про це не здогадується одна-єдина людина – Віктор Ющенко.
Пожартували - і досить. Маю на увазі всі ці теревені про єднання, євроінтеграцію, членство в НАТО і ще щось-там вельми правильне і десь трішки національне.
Шанують, знаєте, ікону, а не оклад на ній, навіть якщо він із щирого золота і оздоблений діамантами. Боюся, ми маємо справу з дешевим лубком в оправі з «циганського» золота. Благородні цілі в оздобі красивих слів насправді є всього-лиш засобом для досягнення надмети, яка перетворилася в нав’язливу ідею, манію, - другого терміну президентства. Замість велоречивих державницько-патріотичних просторікувань підставте владолюбство і все стане на свої місця. Стане зрозумілим, для чого фаворитом при В.Ю. став саме Балога, на основі яких критеріїв підбирається президентська свита, чому двічі виключно руками В.Ю. знищувалася демократична коаліція, яка причина лютої ненависті до Юлії Тимошенко, чиїми інтересами, особистими чи національними, керується В.Ю., послідовно, цілеспрямовано знищуючи коаліційний уряд, яка справжня мета двох за рік дочасних виборів парламенту. Зрештою, українці не в тім’я биті і межи капустою доброю розрізнять гнилого качана, так що на ура-патріотичній риториці їх уже не проведеш. Звідсіля і сороміцький рейтинг їх довіри до самозванного месії.
А як там земля обітована – Європа реагує на владний бардак у наших пенатах, викликаний владолюбними вибриками В.Ю.? Загалом, насторожено, розчаровано і делікатно осуджуюче. Один характерний приклад. У Києві побувала канцлер Німеччини Ангела Меркель. Звісно, відбулася офіційна зустріч з В.Ю. Відомо, що найбільшим противником приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО була саме вона. Ця зустріч могла змінити негативне, та що там ховати голову в пісок, вороже ставлення щодо натовських прагнень України одного з найвпливовіших політиків Європи. Натомість А.Меркель достроково припинила зустріч і бесіду з В.Ющенком. Чому? Джерело з близького оточення канцлера переповіло пояснення самої Ангели Меркель: мовляв, вона була неприємно вражена поведінкою українського президента, який бесіду перетворив у монолог і самолюбування. Більшості з того, що говорив В.Ющенко німецький канцлер взагалі не зрозуміла, тому що слів і жестів було багато, а змісту і логіки ніяких. Що тут скажеш: точна замальовка з натури.
Отак гарненько ми погутарили, десь стиха лайнулися, десь скрушно похитали головою, десь розуміюче переглянулися, але кожен уже визначився з відповіддю на прості і зрозумілі питання: наскільки сьогодні об’єднані українці? наскільки наблизилися ми до Європи? наскільки зріс престиж України? наскільки Україна стала «іншою державою»? наскільки реалізовані ідеали Майдану? наскільки, зрештою, Віктор Ющенко став «народним президентом»?
У мене на всі ці питання відповідь одна. Прикро, але негативна. Був би радий помилятися.
18.10.2008,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар