Хто нині пам’ятає не гасло, а таку-собі політичну обітницю «Мої діти ніколи не будуть співати «Мурку», яку з веселою безшабашністю скандував Майдан. З належною врочистою міною на майданному подіумі вторили Майдану і вожді. Не пускали півня у цьому хоровому виконанні a capella і Віктор Ющенко з Юлею Тимошенко. Гадаю, на той момент вони в це щиро вірили.
Українські політики своєрідно трактують відому політичну заповідь «ніколи не говори ніколи». У цивілізованому світі для цієї прагматично-цинічної заповіді все ж таки існують певні обмеження. Приміром, їх політик ніколи публічно не здійснить аморальний учинок, оскільки це для нього рівнозначне політичному самогубству. Наша ж, з дозволу сказати, політична еліта з-під совковсько-кримінальної зірки такими дурницями не переймається. Для них «ніколи» означає свавілля без будь-яких моральних гальм. Єдиний критерій, яким вони керуються у своїх учинках, чисто шкурний: а яку вигоду буду мати я, незрівнянний і любимий?
Першим із «подіумних» вождів публічно разом з «регіоналами загорланив» «Мурку» протухла «совість нації» Олександр Мороз. Заради об’єктивності лаври першопрохідця треба віддати Петру Симоненку со товаріщі. Не то вони «Мурку» верещали на мотив «Інтернаціоналу», не то навпаки, але робили це з ідеологічних міркувань: це був найкращий варіант накапостити Україні. Услід за Морозом гуртом і вроздріб у «мурколюби» вервечкою потягнулися кінахи, коновалюки, богословські, стояни, сулковські, загалом десятків з чотири запроданців, т.б.м., за станом душі.
Потім настала черга і на почесного «помаранчевого» вождя, провідника, «батька нації», одне слово, президента-месії. Не знаю, що, де і коли впало йому на тім’ячко, але раптом йому стрілило в голову, що об’єднати Україну можна тільки одночасно підмугикуючи «Мурку» і з долонею на серці виводячи «Ще не вмерла...». «Регіонали» ж пацани конкретні, ну там «порожняк не гонять», «за базар відповідають», одне слово: або «Ющ» визнає «Мурку» Державним Гімном, або «кинемо» так, що ні одної повноважної пір’їни на його президентському тілі не залишиться. До честі В.Ю., на такий капітулянський крок він не пішов, хоча надії зіспіватися з донецькими братками не полишив.
Оскільки в українському політикумі 99,9 % можновладно-політичної «еліти» одного тіста книші, настала черга і на закосичену «українську мадонну», «Жанну д’Арк з Дніпропетровська», «Леді Ю», «залізного канцлера в спідниці» Юлію Тимошенко. Об’єктивно замугикати «Мурку» її змусив В.Ю. зі своєю канцелярською цимборою. Якщо відверто, то в політично-активної частини громадськості довготерпіння Ю.Т. викликає подивування і навіть повагу впереміж із співчуттям. Від такої повені паплюження, облудних звинувачень, підступних провокацій гоноровий мужик давно б уже збив писки на печене яблуко всій президентській канцелярській раті та й самому гаранту, попри його недоторканість, прийшлося б непереливки. То чого дивуватися, що розлючена жінка готова піти на союз хоч із самим чортом, аби принизити своїх кривдників, довести їх нікчемність, поставити їх на місце ? Звісно, теоретично політики такого рівня повинні керуватися не емоціями, а, даруйте на слові, вищими державними та національними інтересами.
До речі, а звідки така голослівна впевненість, що за різкими антипрезидентськими заявами Ю.Т. і навіть за голосувальним злиттям в екстазі з «регіоналами» та комуністами стоять емоції? Як на мене, тут швидше за все головну ролю грає холоднокровний розрахунок з калькулятором у руці та з прицілом на президентські вибори. Продемонструвавши громадськості непорядність президента, наяву показавши В.Ю. потенційну мізерність його влади, використавши «регіоналів» з комуністами в тактичній сутичці майбутньої війни за президентство, Ю.Т., по суті, почала встановлювати свої правила гри. Головне, що майже відкритим текстом Ю.Т. дала зрозуміти В.Ю.: другий термін його президентства стовідсотково перебуває в її тендітних як криця руках. Смішно припускати, що її може цікавити пост президента зі статусом «весільного генерала», а от залишити для В.Ю. пост президента з обрізаними по саме нікуди повноваженнями – це красива помста по-жіночому.
Нині на Печерських пагорбах склалася парадоксальна ситуація. Ніби є явні ознаки політичної кризи, але всі болячки від неї обсідають виключно президента, його канцелярську рать з «нашоукраїнською» «опорою і надією». Демократична коаліція ніби наказала довго жити в зв’язку із заявою (чи наказу із президентської канцелярії ?) «єцнуто»-маріонеткової частини фракції НУ-НС про «зраду» фракції БЮТ, але саме лідерка БЮТ як заклинання твердить про безальтернативність демкоаліції. В.Ю. офіційно заявляє про антиконституційність прийнятих ситуативним «подружжям» БЮТ, ПР та КПУ законів, але навіть не натякає на логічні, зрештою обов’язкові для нього як для Гаранта Конституції дії – оскарження цих «незаконних» законів у Конституційному Суді. Про новий формат коаліції в складі БЮТ+ ПР як про майже доконаний факт не говорять хіба що ліниві або прозорливі, але в очільників ПР, котра найбільше б вигравала від «ширки», при відповіді на натяки щодо «шлюбу» з БЮТ бракне слів, обличчя стають заклопотаними і сумними, а в тоні відчувається явна непевність.
У своєму зверненні до народу В.Ю. погрожує черговими позачерговими парламентськими виборами, але в цей блеф не вірить навіть він сам, оскільки, по-перше, розклад політичних сил у парламенті вони кардинально не змінять, а по-друге, існує велика вірогідність, що президент може позбутися і тієї пропрезидентської дещиці, на яку він нині опирається в парламенті.
Ніби всім зрозуміло, що найлютіший ворог не міг би так нагадити В.Ю. як його «друге» «Я» Віктор Балога, опустивши його «помаранчевий» 52-відсотковий рейтинг до нинішнього сороміцького, але навіть бунт на власному кораблі – у «Нашій Україні» він сприймає як посягання на свої священні права.
А нам-то, українцям, що до цієї політичної шизофренії ? Найпоширеніша реакція низів: та пропадіть ви всі пропадом з вашою гризнею за владу, за гроші, за право творити безправ’я, за безкарність, за свої пільги-привілеї, за бенкети під час чуми, за ваше раювання серед моря вами ж змордованого люду ! Якщо відверто, то народу вже наплювати і на всю цю елітну шпану, з їх як павуків у банці гризнею, і на їх зневажання людських і божих законів. Тільки як же бути з Україною ? Ну добре, най для більшості з цієї можновладно-політичної еліти Україна в кращому випадку територія, місце проживання, а то й узагалі зона збагачення чи й того гірше, тимчасово окупована чужа територія, з якої треба якнайшвидше та якнайбільше грабанути. Це для них – безбатченків, духовних інтернаціоналістів, яничарів. Для нас же, українців, Україна – це ж наша земля обітована, кровно-рідна, свята, предковічна і єдина. І що, віддамо на поталу захланній інтернаціональній потолочі? Чи вже віддали в безстрокову оренду? З нас станеться.
І чого так повільно ростуть ці внуки ?
08.09.2008
Богдан Гринчук
Українські політики своєрідно трактують відому політичну заповідь «ніколи не говори ніколи». У цивілізованому світі для цієї прагматично-цинічної заповіді все ж таки існують певні обмеження. Приміром, їх політик ніколи публічно не здійснить аморальний учинок, оскільки це для нього рівнозначне політичному самогубству. Наша ж, з дозволу сказати, політична еліта з-під совковсько-кримінальної зірки такими дурницями не переймається. Для них «ніколи» означає свавілля без будь-яких моральних гальм. Єдиний критерій, яким вони керуються у своїх учинках, чисто шкурний: а яку вигоду буду мати я, незрівнянний і любимий?
Першим із «подіумних» вождів публічно разом з «регіоналами загорланив» «Мурку» протухла «совість нації» Олександр Мороз. Заради об’єктивності лаври першопрохідця треба віддати Петру Симоненку со товаріщі. Не то вони «Мурку» верещали на мотив «Інтернаціоналу», не то навпаки, але робили це з ідеологічних міркувань: це був найкращий варіант накапостити Україні. Услід за Морозом гуртом і вроздріб у «мурколюби» вервечкою потягнулися кінахи, коновалюки, богословські, стояни, сулковські, загалом десятків з чотири запроданців, т.б.м., за станом душі.
Потім настала черга і на почесного «помаранчевого» вождя, провідника, «батька нації», одне слово, президента-месії. Не знаю, що, де і коли впало йому на тім’ячко, але раптом йому стрілило в голову, що об’єднати Україну можна тільки одночасно підмугикуючи «Мурку» і з долонею на серці виводячи «Ще не вмерла...». «Регіонали» ж пацани конкретні, ну там «порожняк не гонять», «за базар відповідають», одне слово: або «Ющ» визнає «Мурку» Державним Гімном, або «кинемо» так, що ні одної повноважної пір’їни на його президентському тілі не залишиться. До честі В.Ю., на такий капітулянський крок він не пішов, хоча надії зіспіватися з донецькими братками не полишив.
Оскільки в українському політикумі 99,9 % можновладно-політичної «еліти» одного тіста книші, настала черга і на закосичену «українську мадонну», «Жанну д’Арк з Дніпропетровська», «Леді Ю», «залізного канцлера в спідниці» Юлію Тимошенко. Об’єктивно замугикати «Мурку» її змусив В.Ю. зі своєю канцелярською цимборою. Якщо відверто, то в політично-активної частини громадськості довготерпіння Ю.Т. викликає подивування і навіть повагу впереміж із співчуттям. Від такої повені паплюження, облудних звинувачень, підступних провокацій гоноровий мужик давно б уже збив писки на печене яблуко всій президентській канцелярській раті та й самому гаранту, попри його недоторканість, прийшлося б непереливки. То чого дивуватися, що розлючена жінка готова піти на союз хоч із самим чортом, аби принизити своїх кривдників, довести їх нікчемність, поставити їх на місце ? Звісно, теоретично політики такого рівня повинні керуватися не емоціями, а, даруйте на слові, вищими державними та національними інтересами.
До речі, а звідки така голослівна впевненість, що за різкими антипрезидентськими заявами Ю.Т. і навіть за голосувальним злиттям в екстазі з «регіоналами» та комуністами стоять емоції? Як на мене, тут швидше за все головну ролю грає холоднокровний розрахунок з калькулятором у руці та з прицілом на президентські вибори. Продемонструвавши громадськості непорядність президента, наяву показавши В.Ю. потенційну мізерність його влади, використавши «регіоналів» з комуністами в тактичній сутичці майбутньої війни за президентство, Ю.Т., по суті, почала встановлювати свої правила гри. Головне, що майже відкритим текстом Ю.Т. дала зрозуміти В.Ю.: другий термін його президентства стовідсотково перебуває в її тендітних як криця руках. Смішно припускати, що її може цікавити пост президента зі статусом «весільного генерала», а от залишити для В.Ю. пост президента з обрізаними по саме нікуди повноваженнями – це красива помста по-жіночому.
Нині на Печерських пагорбах склалася парадоксальна ситуація. Ніби є явні ознаки політичної кризи, але всі болячки від неї обсідають виключно президента, його канцелярську рать з «нашоукраїнською» «опорою і надією». Демократична коаліція ніби наказала довго жити в зв’язку із заявою (чи наказу із президентської канцелярії ?) «єцнуто»-маріонеткової частини фракції НУ-НС про «зраду» фракції БЮТ, але саме лідерка БЮТ як заклинання твердить про безальтернативність демкоаліції. В.Ю. офіційно заявляє про антиконституційність прийнятих ситуативним «подружжям» БЮТ, ПР та КПУ законів, але навіть не натякає на логічні, зрештою обов’язкові для нього як для Гаранта Конституції дії – оскарження цих «незаконних» законів у Конституційному Суді. Про новий формат коаліції в складі БЮТ+ ПР як про майже доконаний факт не говорять хіба що ліниві або прозорливі, але в очільників ПР, котра найбільше б вигравала від «ширки», при відповіді на натяки щодо «шлюбу» з БЮТ бракне слів, обличчя стають заклопотаними і сумними, а в тоні відчувається явна непевність.
У своєму зверненні до народу В.Ю. погрожує черговими позачерговими парламентськими виборами, але в цей блеф не вірить навіть він сам, оскільки, по-перше, розклад політичних сил у парламенті вони кардинально не змінять, а по-друге, існує велика вірогідність, що президент може позбутися і тієї пропрезидентської дещиці, на яку він нині опирається в парламенті.
Ніби всім зрозуміло, що найлютіший ворог не міг би так нагадити В.Ю. як його «друге» «Я» Віктор Балога, опустивши його «помаранчевий» 52-відсотковий рейтинг до нинішнього сороміцького, але навіть бунт на власному кораблі – у «Нашій Україні» він сприймає як посягання на свої священні права.
А нам-то, українцям, що до цієї політичної шизофренії ? Найпоширеніша реакція низів: та пропадіть ви всі пропадом з вашою гризнею за владу, за гроші, за право творити безправ’я, за безкарність, за свої пільги-привілеї, за бенкети під час чуми, за ваше раювання серед моря вами ж змордованого люду ! Якщо відверто, то народу вже наплювати і на всю цю елітну шпану, з їх як павуків у банці гризнею, і на їх зневажання людських і божих законів. Тільки як же бути з Україною ? Ну добре, най для більшості з цієї можновладно-політичної еліти Україна в кращому випадку територія, місце проживання, а то й узагалі зона збагачення чи й того гірше, тимчасово окупована чужа територія, з якої треба якнайшвидше та якнайбільше грабанути. Це для них – безбатченків, духовних інтернаціоналістів, яничарів. Для нас же, українців, Україна – це ж наша земля обітована, кровно-рідна, свята, предковічна і єдина. І що, віддамо на поталу захланній інтернаціональній потолочі? Чи вже віддали в безстрокову оренду? З нас станеться.
І чого так повільно ростуть ці внуки ?
08.09.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар