Канікули лежнів

І нехай собі як знають, божеволіють, конають наші вороженьки, але не все так погано в нашому житті. Більше того, вередлива богиня щасливої долі Фортуна щороку розвертається до нас на 180 градусів і ми, замість хоч і симпатичного, та все ж нижчеспиння, сподобляємося лицезріти її всміхнений лик. Не помічаєте? Оце , супостати, затуркали народ: радість сама йому на тім’ячко валиться, а він і вухом не веде. Усе ще не допетрали? Ну як же, а щорічні літні канікули народних лежнів, коли вони після виснажливого законотворчого байдикування відправляються в світи нагулювати жирок та набиратися сил перед наступним гультяюванням-босякуванням.

А оце ваше сичання щодо 35 тис. «оздоровчих», які отримав кожен соціально незахищений мільярдер-мільйонеер, зовсім недоречне. По-перше, за щастя треба платити. По-друге, ніхто не підраховував, у яку суму збитків державі, себто нам з вами, обходиться кожен робочий день народних слуг, точніше, прийняті ними рішення. По-третє, півтора місяця не бачити на телеекранах осоружні парсуни та не чути їх істерично-брехливі голоси, погодьтеся, усе ж таки благотворно впливає на здоров’я пересічного українця. І головне: півтора місяця без гарантованих законотворчих капостей загальнонаціонального масштабу, їй-право, варті таких грошей. Ось вам свіжісінький приклад: зібралися 21 серпня на позачергову сесію - і Партія регіонів з БЮТ зметикували на двох усенародну підлянку. Еге ж, 325 голосами подолали президентське «вето» на нахраписто-цинічні регіонально-бютівські зміни та доповнення до ЗУ «Про вибори Президента України». Про це ще колись погуторимо.

Ого, а це хто-там такий політично підкований, що дорікає народним неробам «нерозруленням» політичної кризи? Пояснюю для них та заклопотаних іншими несуттєвими проблемами. Приміром, як вижити.

По-перше, в Україні політична криза – це нормальний стан, ба, необхідна умова функціонування як влади загалом, так і Верховної Ради зокрема.

По-друге, для чого, власне, так рвуться в народні депутати? Тільки попрошу без дурнуватих відповідей на кшталт «дбати про благо Вітчизни та добробут українського народу… незалежність України… інтереси співвітчизників і т.і.» Усі ці «присяжні» теревені забуваються відразу ж після підписання присяги. Далі починаються шкурні будні. (Місяців зо три тому з’явилася інформація про таємне розпорядження Володимира Литвина, яке він видав за місяць до завершення свого попереднього головування у ВР. Цим розпорядженням він ДОВІЧНО забезпечив себе і своїх наступників кабінетом у будівлі ВР, службовим автомобілем «для постійної роботи», помічником та радником. За державний кошт, звісно. Усе нормально: він утілює в життя гасло «Усе для людини!» Розпочав із себе, любимого. Між іншим, і О.Мороз, і А.Яценюк користуються цією жлобською захланністю чорт-зна для чого «потрібного Україні»). Отже, правильна відповідь буде така: «У народні депутати рвуться, щоби задовільнити свої шкурні інтереси».

По-третє, наші народні умільці із-під стоячого подошву випорювати наловчилися жирну державну рибку ловити в мутній політичній воді. От і каламутять. Спільна зацікавленість, знаєте, інтерес. Оскільки до верховнорадівської частини державного корита дозволено підходити стадом у не менш, ніж 226 голів (не по-нашому це називається «коаліція»), то й іде запекла боротьба за стійла. Оце неподобство і подається в пристойній обгортці «політичної кризи».

І який же напрошується висновок у ситуації перманентної політичної кризи? Аж два і обидва суто українські. Ставитися до неї обережно, як до дозрілого чиряка, щоби, убережи, Дажбоже, не торкнутися, бо ж болітиме. Мовляв, пропади вони пропадом, нехай гризуться між собою, аби нам у нашій хаті скраю не заважали ремигати. Це раз. Кажуть, один раз на віку і курка може закукурікати. Точнісінько як ми грізно загарчали на Майдані. Ух і наробили переполоху! Ух і змінили шило на швайку! Отож, як усі нинішні партійні ідоли нам остогиднуть гірше осоружної свекрухи, на зло всенькому світу і самим собі оберемо президентом якогось Льоню-«космоса» -і заблагоденствуємо. З нас станеться. Це два.

Щастя, знаєте, як трасця: кого нападе, того й трусе. Це до нас п’ється. Єдина втіха, що воно в нас куценьке як заячий хвіст. Отак і з канікулами нашої ясновельможної шпани: не встигли усвідомити свого щастя, глядь, а парламентський цирк із власним звіринцем уже повертається. Ото вже возрадуємося від лицезріння знайомих аж до омерзіння ликів омандачених блазнів, фокусників, ілюзіоністів, очамріємо від їх істеричного верещання, тупого бубніння, облудного голосіння, знавіснілого сичання. А звіринець… Нормальний звіринець із звірів і тварюк. Тут тобі і хитрі лиси, і вперті осли, і тупі барани, і хижі яструби, і сумирні ягнята, і трупоїдні шакали, і вимуштрувані дворняги, і жирні коти, і горласті півні… Одне слово, цирк як цирк, тільки й того, що не на самоокупності, а на ну дуже щедрому державному утриманні та всі, і персонал, і звірі з худобою, омандачені. Шановне панство вже здогадалося, що розташований цей цирк на Грушевського, 5 (місто не називатиму, щоби зберегти інтригу) і усі панькаються з ним як з надтріснутим тухлим яйцем: не дай, Дажбоже, лусне – уся околиця від смороду очамріє. Ага, у цього цирку є одна ексклюзивна родзинка: окрім традиційних блазнювань, інтермедій, реприз, фокусів, трюків у проміжках між ними ці циркачі спільно із звіринцем вигадують закони. Хто б сумнівався, що для себе, під себе та заради себе.

Геть забув про одне, спільне для них, хобі (пристрасть до чого-небудь, захоплення чим-небудь, улюблене заняття): вони брешуть. Еге ж, смаленого дуба плетуть, туманять світу, брешуть, як шовком шиють, як гребінцем чешуть, аж пальці видно, побріхують, оббріхують, прибріхують, брехню точать… Ну добре, як ви вже такі принципові, то брешуть не всі: три відсотки не брешуть. А звідкіля ви взяли, що вони правдолюби, якщо вони увесь час мовчать?

У зв’язку з цим для наших омандачених слуг пропоную шкалу добропорядності по-українськи: у виступах 30 % брехні – кришталево чесний політик; 50 % брехні – просто чесний політик, милий брехунець; 75 % брехні – умовно-чесний політик; 100 % брехні – московський прихвостень, яничар і цілком вірогідний кандидат у Великі українці (за шкалою Савіка Шустера).

З таким підходом «обліко моралє» нашого парламенту виглядатиме цілком пристойно: 3 % чесно-брехливих під знаком питання мовчунів; 2 % кришталево чесних; 20 % просто чесних; 40 % умовно чесних; 35 % потенційних кандидатів у Великі українці.

Звідкіля така бідонька на наші веломудрі голови і в що вірити, квилимо? Дзеркало під рукою є? Ось вам і відповідь на перше питання. Тепер горланимо: «Та вони всі з вавкою в голові! Депутатів на палю!» Від сорому горланимо. І від образи, що обрали таке бидло. Нам за це соромно, а їм – ні. Для них стид не дим – очей не виїсть. Ніколи їм соромитися. У них важливіші справи: як більше вкрасти, цинічно оббрехати, нахабніше «кинути», улесливіше лизнути, вірнопідданіше підтакнути. Та й перед ким соромитися? Перед цією отарою бидла, голотою, черню? Але ж і дурнуваті ці «елітні» чиряки на нашому тілі. Засліплені своєю захланністю, відгородившись від народу охороною, глухими парканами, тонованими шклами крутих іномарок, натворивши «під себе» законів, які гарантують їм пільги, привілеї, безкарність, вони впевнені, що наше презирство і ненависть вічно виливатимуться тілки на кухнях та в барах за кухлем пива. Воістину історія вчить, що вона нічому не вчить. І коли ненависті стане більше, ніж зневаги…

Після Кучми і реальної загрози приходу до влади «Хама», ми щиро повірили і довірилися всьому, що хоч трішки здавалося демократичним. А ще коли почули те, що всіма фібрами душі жадали почути, то й зовсім самозазомбувалися. Де вже нам тоді, майже п’ять років тому, було розгледіти дешеві лубки, фальшиву позолоту, театральний реквізит… І повну політичну імпотенцію наших кумирів.

Прозріли, гоноритеся? Ну-ну, дочекаємося результатів президентських виборів. Щось мій скептицизм підказує, що ви будете вкрай здивовані своїм вибором. Звісно, якщо цей вибір буде вашим, у чому є чималі підстави сумніватися. Ми ж поки що так і не навчилися тверезо оцінювати реальні вчинки, дії своїх кумирів, практичні результати їх державницьких потуг. У нас же все на емоціях (люблю-ненавиджу, хочу-не хочу). Частенько складається враження, що ми обираємо під «будуном».

Зневірені, розчаровані, озлоблені, збайдужілі, налякані, розгублені… У що ж вірити далі? А запитаймо себе: за що ми готові вмерти? За Юлю? Вікторів? Арсенія? Чи «потрібного» полковника запасу СБУ Володю? Чи за якусь партію? Сміх та й годі. Самопожертва там, де захищають, борються за щось, що вкорінене в душу, без чого життя не життя. Що ми готові захищати навіть ціною власного життя? Сім’ю, родину, дім, місце, де народилися, живете. Те, що звемо малою Батьківщиною. З таких малих і складається велика Батьківщина – Україна. Не абстрактна територія на мапі, а для кожного єдина, рідна по-своєму. Це і є національна ідея, у яку треба вірити, заради якої варто покласти голову. А ще треба вірити в себе. Не найманець же захистить твій дім, не чужинець прикриє грудьми твою родину.

А щодо ясновельможно-високожлобної елітної шпани, так ця брудна піна спаде, каламуть, спричинена ними в державі і наших головах, осяде. Очистимося. Ще не цього разу, але так неодмінно буде. У це також треба вірити.

24.08.2009,

Богдан Гринчук