Ми невпинно наближаємося до тієї радісної днини, коли на конституційних засадах можемо гонорово надувати щоки і десь-навіть зверхньо позиркувати на наше ясновельможне жлобство, елітарну шпану та всіляких інших політичних пройдисвітів. Вибори президента! А як ізраїльський бог Ягве розщедриться, то одночасно і парламентські. Ото один день позбиткуємося! За всі п’ять років збиткування над нами.
І оберемо щось-таке… Таке мудре, патріотичне, добропорядне, яке рветься до державних чепіг не задля одноосібної і безмежної влади, а з думкою, намірами, прагненнями, політичною волею розбудови Української держави. Кожен раз на чергових-позачергових виборах саме такою думкою ми багатіємо, чи не так? І щоразу пошиваємося в дурні. А все від того, що нас спокушують, а ми, чого там лукавити, не вельми відбрикуємося від спокус. Дух, видать, слабкуватий, зате плоть вимоглива і вперта.
Нам до сорому, треба визнати, що спокуси-то, загалом, примітивні, відомі і старі як світ. Що, мало чули обіцянок, які так ніколи і не здійснювалися, оскільки ніхто їх і не збирався виконувати? Ще не обридли крокодилячі сльози над народними бідоньками з уст вальяжного, усього-такого від кутюр злодюги-бандюгана? Що, так уже хочеться вірити папланині професійних брехунів про небувалі врожаї грушок з верби, які вони збиратимуть для народу в разі їх обрання президентом чи там депутатом? Не гидко бабратися в помиях, якими так щедро поливають один одного претенденти чи то на президентську кучму, чи на перепустку до парламентського раю? Зрештою, не соромно брати дрібні подачки і продавати разом зі своїм голосом і совість, і майбутнє своїх дітей-внуків?
Уже остогидли виправдовування на кшталт «неминучі і закономірні втрати перехідного періоду від тоталітарного совіцького періоду до демократії». Так у цьому нас переконують ті, хто спочатку нас обдерли як липку, а потім узаконили награбоване. І які ж такі здобутки ми, веломудрі та гонорові, маємо за цей вісімнадцятирічний перехідний період? Ослаблений нашийник, попущений налигач та можливість голосніше гавкати? Є чим пишатися.
Що треба громадянину, щоби почувати себе впевнено, безпечно і комфортно в державі? Стабільність влади, в основі якої є взаєморозуміння еліт, що працюють на державу. Рівність усіх без винятку перед законом і справедливі суди, ідолом яких є Його Величність Закон. Мінімальне втручання держави в бізнесові справи громадянина: якщо не можеш чи не хочеш допомогти, то хоч не заважай та не шкодь. Чиновницька рать, яка СЛУЖИТЬ народу, а не ПРИСЛУЖУЄТЬСЯ зверхникам та не ОБСЛУГОВУЄ криміналітет. І щоби на ці основи правової держави під страхом неминучого покарання не смів зазіхнути ніхто: ні всенародно обраний президент, ні мандатоносні народні слуги, ні партії (коли вони, зрештою, у нас з’являться).
Натомість уся наша бидлоеліта вважає справою «честі, доблесті й геройства» потоптатися, причому відверто, брутально, нахабно, по всіх цих основах. Політична гризня за владу настільки перейшла межі пристойності і здорового глузду, що стала загрозою національній безпеці. «Колядники» в суддівських мантіях безсоромно, цинічно гендлюють «іменем України», сховавшись за глухим парканом недоторканності та «дахуванням» високопосадових «паханів». (Не має сумніву, що «заслужений «колядник» України» І.Зварич дає викривальні зізнання і називає дуже гучні прізвища. Як не має сумніву, що ці свідчення лягають на стіл головного покровителя всіх «колядників», котрі за «дахування» платять йому данину. І вже він вирішує, що сказав суддя-хабарник і що повинно залишитися в кримінальній справі. Тотальна корупція, знаєте). Рівніших серед рівних перед законом уже стільки, що і свині не їдять: окрім конституційно узаконених недосяжних для закону кожен тугий гаманець може купити собі індульгенцію-відпущення від найтяжчих гріхів. Мордування малого і середнього підприємництва владою вже доходить до стадії його знищення. Чиновницька братія, розбещена безкарністю заради збагачення і прислужує і обслуговує, тільки не служить народу. І в цьому смердючому болоті свавілля, уседозволеності, безкарності, цинічного нехтування законом, демонстративної аморальності з-посеред поганого, гіршого і геть нікудишнього ми маємо обрати одного достойного. Даруйте, у лайні знайти діамант. Результати наших попередніх спроб, скажімо, не вражають. Та ми невиправні оптимісти. На межі дебилізму.
Ми і вони, замість «наша влада». Так було, є і так буде принаймні на найближчі п’ять років. Які ми? Розчаровані, роздратовані, зневірені, озлоблені, апатичні, байдужі, але… Най ця бидлоеліта розміняла ідеали Майдану, НАШІ ідеали НАШОГО Майдану, на доляри, євро, фунти чи Юдині срібники. Най помаранчеві ікони насправді виявилися дешевими лубками в демократичних окладах. Майдан залишився в нас і на них ми дивимося через призму Майдану. Вони про це знають. Ще по-справжньому не бояться, але вже змушені рахуватися з електоратом, котрий знає, що може звернути їм шию. Або назло проголосує за щось таке несподіване, від чого або країну затрусить мов у лихоманці, або появиться шизофренік і почне шикувати країну по стойці «Струнко!»
Ми знаємо, що політика по-українськи – це вміння збрехати, обманути, «кинути», зрадити, продатися, купити, знищити заради шкурних інтересів: влади або грошей, чи одного й другого разом. Ми знаємо, що нинішні українські політики – це пройдисвіти, покидьки, шахраї, злодії, розпусники – піна, яка піднялася до владних пагорбів. І все ж ми не втрачаємо надію. Ми – в очікуванні нової сили, нової еліти, якій ми повіримо і яка нас не зрадить.
Якщо є попит, пропозиції не забаряться. Де ще ті вибори, а претенденти в національні керманичі вже спішать «засвітитися»: миготять на телеекранах, швендяються по Україні, одне слово, сліпицею лізуть в очі. Поки що не вилазять з наїждженої колії: гуторять про «усе не так». Ніби ми на собі не відчуваємо цей загальноукраїнський бардак. Маємо надію, що «нова сила» - Яценюк, Гриценко, Тигіпко, Тягнибок і кого там ще опанує гетьманська сверблячка зберуться з духом і людською мовою розтолкують нам, простакам, ЯК саме треба та як цього «як треба» досягти. Звісно, треба було б розпочати із закону про люстрацію, який би загнав у резервацію всіх нинішніх керівних аборигенів та злодіїв у законі. Та хто ж за цей богоугодний закон проголосує, коли під його дію підпали б три чверті чинного парламенту? Зачароване коло, одначе.
І все ж попри все моє бурчання нам є чим гоноритися: ніхто не вміє так, як не вміємо ми! Приміром, якщо в нормальних державах вибори – це звичайнісінький процес, який може привести хіба що до зміни особистостей усередині стабільної системи, ні в найменшій мірі не загрожуючи самій системі, ні, тим більше, не посягаючи на демократичні цінності, то в нас що не вибори, то ризик або розшматувати державу, або взагалі її знищити, перетворивши в Малоросійську губернію. Відпочивайте, вороженьки, українська бидлоеліта своєю тупістю, захланністю, неспроможністю домовлятися зробить за вас чорну справу – нашкодять Україні так, що вам залишиться тільки нагнутися і підібрати уламки того, що називалося суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Та хто їм це дозволить? Досвід-то вже є. Спроба владно-кримінальної бидлоеліти зазіхнути лишень на нашу свободу вибору породила Майдан. Посягання на нашу Свободу викличе таку бурю, у порівнянні з якою Майдан видаватиметься невинною дитячою забавкою в козаки-розбійники. Ми до цього вже готові.
06.06.2009,
Богдан Гринчук
І оберемо щось-таке… Таке мудре, патріотичне, добропорядне, яке рветься до державних чепіг не задля одноосібної і безмежної влади, а з думкою, намірами, прагненнями, політичною волею розбудови Української держави. Кожен раз на чергових-позачергових виборах саме такою думкою ми багатіємо, чи не так? І щоразу пошиваємося в дурні. А все від того, що нас спокушують, а ми, чого там лукавити, не вельми відбрикуємося від спокус. Дух, видать, слабкуватий, зате плоть вимоглива і вперта.
Нам до сорому, треба визнати, що спокуси-то, загалом, примітивні, відомі і старі як світ. Що, мало чули обіцянок, які так ніколи і не здійснювалися, оскільки ніхто їх і не збирався виконувати? Ще не обридли крокодилячі сльози над народними бідоньками з уст вальяжного, усього-такого від кутюр злодюги-бандюгана? Що, так уже хочеться вірити папланині професійних брехунів про небувалі врожаї грушок з верби, які вони збиратимуть для народу в разі їх обрання президентом чи там депутатом? Не гидко бабратися в помиях, якими так щедро поливають один одного претенденти чи то на президентську кучму, чи на перепустку до парламентського раю? Зрештою, не соромно брати дрібні подачки і продавати разом зі своїм голосом і совість, і майбутнє своїх дітей-внуків?
Уже остогидли виправдовування на кшталт «неминучі і закономірні втрати перехідного періоду від тоталітарного совіцького періоду до демократії». Так у цьому нас переконують ті, хто спочатку нас обдерли як липку, а потім узаконили награбоване. І які ж такі здобутки ми, веломудрі та гонорові, маємо за цей вісімнадцятирічний перехідний період? Ослаблений нашийник, попущений налигач та можливість голосніше гавкати? Є чим пишатися.
Що треба громадянину, щоби почувати себе впевнено, безпечно і комфортно в державі? Стабільність влади, в основі якої є взаєморозуміння еліт, що працюють на державу. Рівність усіх без винятку перед законом і справедливі суди, ідолом яких є Його Величність Закон. Мінімальне втручання держави в бізнесові справи громадянина: якщо не можеш чи не хочеш допомогти, то хоч не заважай та не шкодь. Чиновницька рать, яка СЛУЖИТЬ народу, а не ПРИСЛУЖУЄТЬСЯ зверхникам та не ОБСЛУГОВУЄ криміналітет. І щоби на ці основи правової держави під страхом неминучого покарання не смів зазіхнути ніхто: ні всенародно обраний президент, ні мандатоносні народні слуги, ні партії (коли вони, зрештою, у нас з’являться).
Натомість уся наша бидлоеліта вважає справою «честі, доблесті й геройства» потоптатися, причому відверто, брутально, нахабно, по всіх цих основах. Політична гризня за владу настільки перейшла межі пристойності і здорового глузду, що стала загрозою національній безпеці. «Колядники» в суддівських мантіях безсоромно, цинічно гендлюють «іменем України», сховавшись за глухим парканом недоторканності та «дахуванням» високопосадових «паханів». (Не має сумніву, що «заслужений «колядник» України» І.Зварич дає викривальні зізнання і називає дуже гучні прізвища. Як не має сумніву, що ці свідчення лягають на стіл головного покровителя всіх «колядників», котрі за «дахування» платять йому данину. І вже він вирішує, що сказав суддя-хабарник і що повинно залишитися в кримінальній справі. Тотальна корупція, знаєте). Рівніших серед рівних перед законом уже стільки, що і свині не їдять: окрім конституційно узаконених недосяжних для закону кожен тугий гаманець може купити собі індульгенцію-відпущення від найтяжчих гріхів. Мордування малого і середнього підприємництва владою вже доходить до стадії його знищення. Чиновницька братія, розбещена безкарністю заради збагачення і прислужує і обслуговує, тільки не служить народу. І в цьому смердючому болоті свавілля, уседозволеності, безкарності, цинічного нехтування законом, демонстративної аморальності з-посеред поганого, гіршого і геть нікудишнього ми маємо обрати одного достойного. Даруйте, у лайні знайти діамант. Результати наших попередніх спроб, скажімо, не вражають. Та ми невиправні оптимісти. На межі дебилізму.
Ми і вони, замість «наша влада». Так було, є і так буде принаймні на найближчі п’ять років. Які ми? Розчаровані, роздратовані, зневірені, озлоблені, апатичні, байдужі, але… Най ця бидлоеліта розміняла ідеали Майдану, НАШІ ідеали НАШОГО Майдану, на доляри, євро, фунти чи Юдині срібники. Най помаранчеві ікони насправді виявилися дешевими лубками в демократичних окладах. Майдан залишився в нас і на них ми дивимося через призму Майдану. Вони про це знають. Ще по-справжньому не бояться, але вже змушені рахуватися з електоратом, котрий знає, що може звернути їм шию. Або назло проголосує за щось таке несподіване, від чого або країну затрусить мов у лихоманці, або появиться шизофренік і почне шикувати країну по стойці «Струнко!»
Ми знаємо, що політика по-українськи – це вміння збрехати, обманути, «кинути», зрадити, продатися, купити, знищити заради шкурних інтересів: влади або грошей, чи одного й другого разом. Ми знаємо, що нинішні українські політики – це пройдисвіти, покидьки, шахраї, злодії, розпусники – піна, яка піднялася до владних пагорбів. І все ж ми не втрачаємо надію. Ми – в очікуванні нової сили, нової еліти, якій ми повіримо і яка нас не зрадить.
Якщо є попит, пропозиції не забаряться. Де ще ті вибори, а претенденти в національні керманичі вже спішать «засвітитися»: миготять на телеекранах, швендяються по Україні, одне слово, сліпицею лізуть в очі. Поки що не вилазять з наїждженої колії: гуторять про «усе не так». Ніби ми на собі не відчуваємо цей загальноукраїнський бардак. Маємо надію, що «нова сила» - Яценюк, Гриценко, Тигіпко, Тягнибок і кого там ще опанує гетьманська сверблячка зберуться з духом і людською мовою розтолкують нам, простакам, ЯК саме треба та як цього «як треба» досягти. Звісно, треба було б розпочати із закону про люстрацію, який би загнав у резервацію всіх нинішніх керівних аборигенів та злодіїв у законі. Та хто ж за цей богоугодний закон проголосує, коли під його дію підпали б три чверті чинного парламенту? Зачароване коло, одначе.
І все ж попри все моє бурчання нам є чим гоноритися: ніхто не вміє так, як не вміємо ми! Приміром, якщо в нормальних державах вибори – це звичайнісінький процес, який може привести хіба що до зміни особистостей усередині стабільної системи, ні в найменшій мірі не загрожуючи самій системі, ні, тим більше, не посягаючи на демократичні цінності, то в нас що не вибори, то ризик або розшматувати державу, або взагалі її знищити, перетворивши в Малоросійську губернію. Відпочивайте, вороженьки, українська бидлоеліта своєю тупістю, захланністю, неспроможністю домовлятися зробить за вас чорну справу – нашкодять Україні так, що вам залишиться тільки нагнутися і підібрати уламки того, що називалося суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Та хто їм це дозволить? Досвід-то вже є. Спроба владно-кримінальної бидлоеліти зазіхнути лишень на нашу свободу вибору породила Майдан. Посягання на нашу Свободу викличе таку бурю, у порівнянні з якою Майдан видаватиметься невинною дитячою забавкою в козаки-розбійники. Ми до цього вже готові.
06.06.2009,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар