Десятий круг пекла?

Якою основною рисою характеру повинен володіти достойник, котрий вирішив претендувати на гетьманські клейноди? Мудрість, упевнені? Ви що, не бачите, яка «проФФесура» як бугай до злучки рветься до влади? Патріотизм, ніяково промимрили? Та хто цих патріотів допустить хоча б до огорожі президентської резиденції? Інтернаціональна Юля? Єнакієвський пацан із до кісткового мозку змосковщеною душею? Етнічно чужі і ворожі українству олігархи-глитаї Фірташ, Коломойський, Ахметов? Хоружівський месія, патріотичні патякання якого про національні інтереси вже набили оскомину? І скільки це відвертих антиукраїнських вражин і національних грабіжників-бандюганів він посадив у тюрми? То чого варті його національно-свідомі просторікування замість жорсткого застосування д них сили закону? Порядність, пригадали? Правда ж, самим ніяково стало. Дурницю ляпнули, еге ж? Буває. В українській політиці порядність – гандж невибачальний. У нас порядний політик звучить так само правдоподібно, як суха вода чи гарячий лід.

Що, фантазія вичерпалася? Гаразд, підкажу вам, наївнякам-простакам. Претендент на президентську кучму в першу чергу повинен бути неабияким нахабою, себто людиною, котра діє зухвало, безцеремонно, порушуючи моральні норми, і не зважає на ставлення до нього інших. Одні жахнулися, другі недовірливо покрутили головою? Мовляв, Віктор Ющенко не такий. Можливо, хоча однозначно стверджувати я б не ризикнув. П’ять років тому сільський бухгалтер із типовою совковською ментальністю волею долі опинився в потрібний час у потрібному місці. Із-за відсутності альтернативи право-центристи проголосили його демократом, дали йому в руки жовто-блакитну корогву, нашвидкуруч навчили націонал-патріотичним гаслам, поставили поперед себе – і… Чого Івась не навчився, того й Іван не буде вміти. Або навпаки: чого Івася навчили, те й Іван робитиме. За чотири з половиною роки переконалися, чого Вітю навчили, чи не так?

У народі кажуть: на одній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаб ловить. Це про наш президентсько-виборчий вигін. Усі там є: і воли – претенденти-«важковаговики»; і бузьки – претенденти без будь-якої перспективи на перемогу, котрі беруть участь у виборчих перегонах виключно заради рекламування своєї партії (з прицілом на майбутні парламентські вибори); і жабенята – технічні кандидати, найняті для обскубування електорату основних гравців.

Ніби завчасно говорити про президентські вибори, але, як слушно підмітив народ, тільки в могилу ніколи не пізно і завжди зарано. Тим більше, що ВР в першому читанні вже прийняла законопроект «Про вибори Президента України», одне із положень якого передбачає скорочення терміну виборчої кампанії зі 120 до 90 днів. А це означає, що принаймні на чверть насиченіші будуть помиї, якими поливатимуть один одного кандидати, на чверть смердючішим буде бруд компроматів, на чверть збільшиться концентрація брехні, словоблудства, єхидства, наклепів. Одне слово, Україну на 90 днів накриє дев’ятий вал взаємокандидатського бруду. Як уникнути цієї бридоти, жахаєтеся? Є вихід: виключити телевізор і радіо, не брати в руки часописи, йдучи вулицею, дивитися тільки під ноги і ні в якому разі в сторони, позаяк усе, що тверде і стоїть на місці – паркани, стовпи, фасади будинків, дерева, собачі будки і т.і. будуть спаскуджені рекламною макулатурою з вождівсько-батьківськими парсунами кандидатів.

Про майбутніх претендентів на гетьманство ми ще будемо розмірковувати багато-багато, аж до обридніння. Звісно ж, об’єктивно, неупереджено і говоритимемо правду, одну тільки правду, нічого, крім правди. Якщо я десь і дозволю собі оціночні судження, то це буде виключно в межах закону. Надіюсь. А тепер проведемо таке собі шапкове знайомство з достойниками, котрі вже публічно заявили про свій намір брати штурмом Маріїнський палац.

Про політичних «волів» - «важковаговиків» - Януковича, Тимошенко, Ющенка (т.б.м., «віл» за посадою) нічого нового сказати не можна. Зрештою, нічого нового і вони не запропонують. Усі вони вже «ретро», хоча поки що не здогадуються. Директор-господарник, «залізна» леді, самозваний месія – такі різні, чи не так? А ніби з одного інкубатора вийшли: кожен домагається не просто влади, а одноосібного абсолютного володарювання. Янукович готовий стверджувати свій авторитет кулаками по пиках ослушників. Юля мстить по-жіночому: ослушник перестає для неї існувати. Ющенко – він і є Ющенко, а тому і діє боягузливо і підленько: учорашні друзі взнають про його неласку і свою відставку із ЗМІ. Між Янеком, Юлею і Ющем є і фундаментальна відмінність: якщо перші двоє разом з владою готові взяти на себе і відповідальність (цікаво, а перед ким це збираються відповідати ці потенційні диктатори?), то наш месія-сибарит панічно її боїться. До всеукраїнського сорому, схоже, що і на цей раз ми вкотре проявимо національний дебілізм і оберемо президентом когось із цієї нечестивої трійці. І в черговий раз пошиємося в дурні.

«Спрямувати…», «Запровадити…», «Гарантувати…», «Зменшити…», «Сприяти…», «Залучити…», «Збільшити…», «Відновити…», «Створити…», «Забезпечити…». Це перші слова із зобов’язань Віктора Ющенка, викладених у його передвиборчій програмі – 2004. «Десять кроків назустріч людям». Усього таких зобов’язань було 60 і всі до одного в такому ж стилі «вшануймося ж за те, завдяки чому, ми, незважаючи ні на що, завжди готові». Усе це було словоблудством і, зрозуміло, ні один пункт не був виконаний. Ні, Ющенко не виняток. Подібним політичним шарлатанством грішать усі без винятку доблесні представники, назвімо їх, старої чи постсовіцької бидлоеліти. Так я ж і говорю, що шарлатани, по-науковому пройдисвіти. От коли замість базікання ні про що з клятвенними обіцянками зробити все і негайно від кандидата ви почуєте конкретний план вирішення проблеми (законопроекти, бізнес-плани, джерела фінансування, термін виконання, результати на виході), до такого кандидата варто придивитися уважніше. Можливо, це політик нової генерації, ота нова сила, яку ми з таким нетерпінням, аж перебираючи ногами, очікуємо.

«Звільнити суддів, які заплямували себе корупцією…», «Очистити правоохоронні органи від корупціонерів…» - це все з тих же «Десять кроків…» Ну дуже ефективно, чи не так? Звільнив і очистив – і стали судді та правоохоронці такими чесними, що проби ніде ставити. Це також любимий коник політпройдисвітів – гучно горланити: «Тримай злодія!» Перефразуючи відомий вислів, можна сказати: «Для того, щоб побороти корупцію, треба її очолити». Очолили. Для боротьби з корупцією понастворювали комісій, комітетів, відділів, управлінь… Залишилося створити міністерство. Зрозуміло, що всі ці антикорупційні органи очолили корупціонери. Воно і не дивно: при тотальній корупції чесні працівники просто не приживаються. Отож, уважно прислухайтеся до кандидата, а ще краще прочитайте його передвиборчу програму. Якщо замість конкретного, детального реформування системи правосуддя там будуть загальні гасла «Подолаємо корупцію!», «Бандитам – тюрми!», «Закон один для всіх!» - перед вами пройда, у якого рило в корупційному пушку. Було б вірніше бачення кандидатом плану реформування системи правосуддя поставити на перше місце, оскільки в демократичних державах саме судова гілка влади є головною. Ви гадаєте, у НИХ державний апарат суціль із янголів, схимників і черниць? Нічого подібного, але вони просто бояться порушити закон, позаяк знають, що за цим настане невідворотне покарання незалежно від чину, положення в суспільстві чи статків. Це гарантується реальною, а не декларативною, незалежністю судової системи.

«Нехай тому трясця, кому війна щастя» - категорично стверджує народна мудрість. Псевдополітичні ханурики вміло зіштовхують нас лобами і ми з вибалушеними очима осатаніло боремося з тими, хто думає не так як ми, хоча і в нас, і в них житейські проблеми однакові. Нічого нового в цьому немає. Згадайте-но лихої пам’яті совіцькі часи і постійні заклики червонопузої керівної сволоти до боротьби: за мир і проти світового імперіалізму, за комунізм і проти українського буржуазного націоналізму, за перевиконання соціалістичних зобов’язань і проти буржуазної ідеології, за врожай і проти спекулянтів… Нині тільки заклики змінилися (за союз з Московією і проти НАТО, за двомовність і проти націоналізму), а мета залишилася та ж сама: розділяй і володарюй. По-суті, 18 років панівна бидлоеліта нас тримає в стані перманентної холодної громадянської війни. Ми осатаніло боремося, а вони підсміюються в кулака і панують. Панують, погрожуючи розшматувати Україну. І по цьому легко розпізнати мурло бидлоеліти.

Гарячково вишуковуючи способи залишитися при владі, політичні «наперсточники» традиційно перед виборами «здіймають хвилю» щодо форми правління –президентська чи парламентська республіка, та яка з них буде найкращою в Україні. Чергова дурилка. Америка, Франція – президентські республіки, Швеція, Німеччина – парламентські. Яким чином форма правління в цих державах відображається на їх демократичності, рівні життя і соціальній захищеності громадян? Суть же не в формі, а в змісту, ключовим фактором якого є відповідальність влади. Генадій Люк на сайті «УП» («Нова еліта. Тест на право бути лідером») вивів базову формулу системи ефективної демократичної влади: дуже широкі повноваження + персональна відповідальність за результат + потужна система противаг і контролю. Я б ще добавив: невідворотність покарання. Еге ж, оте саме «крок вправо, крок уліво від закону – неминуча буцегарня». Маємо перед очима взірець владної безвідповідальності – Президента України, з руками, які ніколи не крали. Уже викликає відразу його втикацька манера керування країною: втручається у всі без винятку сфери діяльності уряду, дає сотні цінних вказівок, доручень (ніхто їх не виконує, а йому це байдуже за принципом «аби прокукурікати, а там хоч не світай») – ні перед ким ні за що не відповідає. Коли в програмі кандидата ви побачите не тільки пункт про жорстку відповідальність влади за свої дії або бездіяльність, а й чітко виписаний механізм контролю суспільства, перед вами представник нової еліти.

І насамкінець. Ми маємо УКРАЇНСЬКУ державу. Наше національне коріння сягає тисячоліть і неприродно виглядав би очільник держави з інтернаціональним духом. Попри сичання, скавуління, гавкання, звинувачення всіляких безбатьченків-москволюбів у націоналізмі, наш обранець повинен любити свою країну і ця його любов повинна бути з кулаками.

За такими ознаками і відрізнятимемо політичних крутіїв з патологічною жадобою влади заради влади і нормальних політиків, для яких вищою метою є національні інтереси.

Претендентів на новоелітну родословну поки що троє – Яценюк, Гриценко, Тигіпко. Не сумнівайтеся, невдовзі псевдоеліта почне вигулькувати як гриби після дощу. Хоча в нас усе ще не вистачає кебети обрати справді достойного, але політичну шпану таки навчилися вираховувати і відсікати. Ще б прикупити дещицю розуму зі здоровим глуздом упридачу, щоби обрати національного газду, - і горенька б не знали.

Арсеній Яценюк. Інформаційний фантом з вражаючою трудовою книжкою (цікаво було б знати, на чиїх шлейках тримаються його кар’єрні штани?), без команди, без програми, з невідомою системою поглядів. Про погляди, зрештою, можна судити опосередковано, за принципом «з ким поведешся, того й наберешся». Для планування своєї виборчої кампанії Арсеній Яценюк запросив одних із найодіозніших російських політтехнологів – Тімофєя Сєргєйцева, Дмітрія Кулікова та Іскандера Валітова. Ця компанія в 2004 році працювала в таємному штабі В.Януковича в Музейному провулку і саме вони розпланували виборчу вакханалію, яка завершилася Майданом. Пікантність ситуації полягає в тому, що своїми політтехнологами (а їм він повинен довіряти за визначенням) Арсеній Яценюк обрав дрімучих українофобів.

У 2007 р. в московському журналі «Профіль» була опублікована стаття «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА… Запануєм і ми браття у своїй сторонці?» Познайомтеся панове, із фрагментом (мовою оригіналу): «…украинские политики, проводящие «десоветизацию», игнорируют значимый исторический факт: сегодняшняя Украина исключительно продукт деятельности советской власти. Сегодняшняя Украина была собрана по частям советской властью и объявлена ею государством… Делигитимизация советского периода автоматически ведет к дефрагментации государства Украина в нынешнем виде…» Отак-то, українці, ніколи не було ніякої України і тільки благодійники Лєнін-Сталін змилостивилися і її створили, а якщо ви і далі відмовлятиметеся дивитися на історію очима московітів, то залишитеся зі своєю державою в межах Галичини, а все інше повернеться на круги своя і стане «исконно русской» Малоросією. То які затаєні погляди Арсенія Яценюка, враховуючи народну мудрість «хто з псами лягає, той з блохами встає»?

Анатолій Гриценко. У його законопроекті «Про зміни і доповнення до Конституції України» є однозначна пропозиція: «Президент очолює Кабінет Міністрів України». Цим самим він жорстко прив’язує очільника держави до відповідальності за стан справ у країні. Викликає здивування його публічна пасивність. Розум і тверду державницьку позицію треба демонструвати не тільки в комітеті ВР.

Сергій Тигіпко. Секретар комітету ЛКСМУ, заввідділом пропаганди і агітації Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, у 1989-1991 р.р. – перший секретар обкому комсомолу, банкір, партнер мільярдерів Ігоря Коломойського та Генадія Боголюбова, позаштатний консультант Леоніда Кучми, віце-прем’єр в уряді Павла Лазаренка, та ж посада в уряді Валерія Пустовойтенка, міністр в уряді Ющенка, у 2002 р. народний депутат за списком « За Єдину Україну», у 2004 р. довірена особа В.Януковича, керівник його передвиборчого штабу, з 18.03.2008 р. радник Юлії Тимошенко. За версією журналу «Фокус» у 2008 р. статки С.Тигіпка оцінювалися в $ 900 млн. То як, нова еліта чи з молодих та ранніх?

Від запліднення до народження дитини проходить дев’ять місяців. Чи встигне суспільство до виборів породити нову еліту, якщо є суперечливою дата зачаття і сумнівним факт вагітності? Чи ми все ж таки приречені на десятий круг пекла?

08.06.2009,
Богдан Гринчук

Ми і вони. Несумісність

Ми невпинно наближаємося до тієї радісної днини, коли на конституційних засадах можемо гонорово надувати щоки і десь-навіть зверхньо позиркувати на наше ясновельможне жлобство, елітарну шпану та всіляких інших політичних пройдисвітів. Вибори президента! А як ізраїльський бог Ягве розщедриться, то одночасно і парламентські. Ото один день позбиткуємося! За всі п’ять років збиткування над нами.

І оберемо щось-таке… Таке мудре, патріотичне, добропорядне, яке рветься до державних чепіг не задля одноосібної і безмежної влади, а з думкою, намірами, прагненнями, політичною волею розбудови Української держави. Кожен раз на чергових-позачергових виборах саме такою думкою ми багатіємо, чи не так? І щоразу пошиваємося в дурні. А все від того, що нас спокушують, а ми, чого там лукавити, не вельми відбрикуємося від спокус. Дух, видать, слабкуватий, зате плоть вимоглива і вперта.

Нам до сорому, треба визнати, що спокуси-то, загалом, примітивні, відомі і старі як світ. Що, мало чули обіцянок, які так ніколи і не здійснювалися, оскільки ніхто їх і не збирався виконувати? Ще не обридли крокодилячі сльози над народними бідоньками з уст вальяжного, усього-такого від кутюр злодюги-бандюгана? Що, так уже хочеться вірити папланині професійних брехунів про небувалі врожаї грушок з верби, які вони збиратимуть для народу в разі їх обрання президентом чи там депутатом? Не гидко бабратися в помиях, якими так щедро поливають один одного претенденти чи то на президентську кучму, чи на перепустку до парламентського раю? Зрештою, не соромно брати дрібні подачки і продавати разом зі своїм голосом і совість, і майбутнє своїх дітей-внуків?

Уже остогидли виправдовування на кшталт «неминучі і закономірні втрати перехідного періоду від тоталітарного совіцького періоду до демократії». Так у цьому нас переконують ті, хто спочатку нас обдерли як липку, а потім узаконили награбоване. І які ж такі здобутки ми, веломудрі та гонорові, маємо за цей вісімнадцятирічний перехідний період? Ослаблений нашийник, попущений налигач та можливість голосніше гавкати? Є чим пишатися.

Що треба громадянину, щоби почувати себе впевнено, безпечно і комфортно в державі? Стабільність влади, в основі якої є взаєморозуміння еліт, що працюють на державу. Рівність усіх без винятку перед законом і справедливі суди, ідолом яких є Його Величність Закон. Мінімальне втручання держави в бізнесові справи громадянина: якщо не можеш чи не хочеш допомогти, то хоч не заважай та не шкодь. Чиновницька рать, яка СЛУЖИТЬ народу, а не ПРИСЛУЖУЄТЬСЯ зверхникам та не ОБСЛУГОВУЄ криміналітет. І щоби на ці основи правової держави під страхом неминучого покарання не смів зазіхнути ніхто: ні всенародно обраний президент, ні мандатоносні народні слуги, ні партії (коли вони, зрештою, у нас з’являться).

Натомість уся наша бидлоеліта вважає справою «честі, доблесті й геройства» потоптатися, причому відверто, брутально, нахабно, по всіх цих основах. Політична гризня за владу настільки перейшла межі пристойності і здорового глузду, що стала загрозою національній безпеці. «Колядники» в суддівських мантіях безсоромно, цинічно гендлюють «іменем України», сховавшись за глухим парканом недоторканності та «дахуванням» високопосадових «паханів». (Не має сумніву, що «заслужений «колядник» України» І.Зварич дає викривальні зізнання і називає дуже гучні прізвища. Як не має сумніву, що ці свідчення лягають на стіл головного покровителя всіх «колядників», котрі за «дахування» платять йому данину. І вже він вирішує, що сказав суддя-хабарник і що повинно залишитися в кримінальній справі. Тотальна корупція, знаєте). Рівніших серед рівних перед законом уже стільки, що і свині не їдять: окрім конституційно узаконених недосяжних для закону кожен тугий гаманець може купити собі індульгенцію-відпущення від найтяжчих гріхів. Мордування малого і середнього підприємництва владою вже доходить до стадії його знищення. Чиновницька братія, розбещена безкарністю заради збагачення і прислужує і обслуговує, тільки не служить народу. І в цьому смердючому болоті свавілля, уседозволеності, безкарності, цинічного нехтування законом, демонстративної аморальності з-посеред поганого, гіршого і геть нікудишнього ми маємо обрати одного достойного. Даруйте, у лайні знайти діамант. Результати наших попередніх спроб, скажімо, не вражають. Та ми невиправні оптимісти. На межі дебилізму.

Ми і вони, замість «наша влада». Так було, є і так буде принаймні на найближчі п’ять років. Які ми? Розчаровані, роздратовані, зневірені, озлоблені, апатичні, байдужі, але… Най ця бидлоеліта розміняла ідеали Майдану, НАШІ ідеали НАШОГО Майдану, на доляри, євро, фунти чи Юдині срібники. Най помаранчеві ікони насправді виявилися дешевими лубками в демократичних окладах. Майдан залишився в нас і на них ми дивимося через призму Майдану. Вони про це знають. Ще по-справжньому не бояться, але вже змушені рахуватися з електоратом, котрий знає, що може звернути їм шию. Або назло проголосує за щось таке несподіване, від чого або країну затрусить мов у лихоманці, або появиться шизофренік і почне шикувати країну по стойці «Струнко!»

Ми знаємо, що політика по-українськи – це вміння збрехати, обманути, «кинути», зрадити, продатися, купити, знищити заради шкурних інтересів: влади або грошей, чи одного й другого разом. Ми знаємо, що нинішні українські політики – це пройдисвіти, покидьки, шахраї, злодії, розпусники – піна, яка піднялася до владних пагорбів. І все ж ми не втрачаємо надію. Ми – в очікуванні нової сили, нової еліти, якій ми повіримо і яка нас не зрадить.

Якщо є попит, пропозиції не забаряться. Де ще ті вибори, а претенденти в національні керманичі вже спішать «засвітитися»: миготять на телеекранах, швендяються по Україні, одне слово, сліпицею лізуть в очі. Поки що не вилазять з наїждженої колії: гуторять про «усе не так». Ніби ми на собі не відчуваємо цей загальноукраїнський бардак. Маємо надію, що «нова сила» - Яценюк, Гриценко, Тигіпко, Тягнибок і кого там ще опанує гетьманська сверблячка зберуться з духом і людською мовою розтолкують нам, простакам, ЯК саме треба та як цього «як треба» досягти. Звісно, треба було б розпочати із закону про люстрацію, який би загнав у резервацію всіх нинішніх керівних аборигенів та злодіїв у законі. Та хто ж за цей богоугодний закон проголосує, коли під його дію підпали б три чверті чинного парламенту? Зачароване коло, одначе.

І все ж попри все моє бурчання нам є чим гоноритися: ніхто не вміє так, як не вміємо ми! Приміром, якщо в нормальних державах вибори – це звичайнісінький процес, який може привести хіба що до зміни особистостей усередині стабільної системи, ні в найменшій мірі не загрожуючи самій системі, ні, тим більше, не посягаючи на демократичні цінності, то в нас що не вибори, то ризик або розшматувати державу, або взагалі її знищити, перетворивши в Малоросійську губернію. Відпочивайте, вороженьки, українська бидлоеліта своєю тупістю, захланністю, неспроможністю домовлятися зробить за вас чорну справу – нашкодять Україні так, що вам залишиться тільки нагнутися і підібрати уламки того, що називалося суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Та хто їм це дозволить? Досвід-то вже є. Спроба владно-кримінальної бидлоеліти зазіхнути лишень на нашу свободу вибору породила Майдан. Посягання на нашу Свободу викличе таку бурю, у порівнянні з якою Майдан видаватиметься невинною дитячою забавкою в козаки-розбійники. Ми до цього вже готові.

06.06.2009,
Богдан Гринчук

Конституційна диктатура «від Ющенка». Замаскована

За куценьку історію незалежної України так уже склалося, що замалим не кожні президентські та парламентські вибори, образно кажучи, вагітні як не змінами та доповненнями до чинної на той час конституції, то її новою редакцією. Ніби й не в понеділок у 1996 р. народні обранці, з великими потугами, щоправда, але розродилися першою Конституцією незалежної держави, а от не везло їй – і край. Видать, наврочено. Ким? Національно свідомий українець навіть спросоння відрапортує: москалями, комуняками, жидами. Моє ж серце підказує: родимими яничарами, браття. Зрештою, усе однаково – що Яким, що Яків. Яким би не був ідеальним Основний Закон, він не коштуватиме і виїденого яйця, заки його не виконуватимуть, а з цим у нас традиційно великі проблеми.

Останнім часом В.Ю. і його клеврети настирливо рекламують, т.б.м., президентський проект закону «Про внесення змін до Конституції України». Чому «так би мовити»? Та тому, що ніякі це не зміни, а повністю нова редакція конституції. Конституції президентсько-парламентської республіки з явним акцентом на першій.

Основним аргументом замалим не ідеальності президентського варіанту КУ наводиться висновок Венеціанської комісії щодо його демократичності та відповідності європейським правовим нормам. Мовляв, висновок загалом позитивний, хоча деякі зауваження таки були. Порадіємо за новоявленого великого знавця конституційного права, хоча серед громадськості укорінилося тверде переконання: з цим-самим правом наш президент, делікатно кажучи, далеко не на «ти». Також хотілося б знати, що ж це за зауваження, які так уперто замовчують і В.Ю., і його ревні прихильники?

Подиву гідна самовпевненість В.Ю.: конституція-то писана «під Ющенка». Саме в такій державі і так він хотів би правити: ні за що не відповідаючий самовладець, убезпечений державною силовою потугою під час правління і гарантованою сенаторською недоторканністю опісля. Виходить, піде-таки на вибори В.Ю. та ще й з твердим переконанням у вікторії. Як на мене, результатом його перемоги буде переставляння меблів у всеукраїнському бардаку, щоби ще комфортніше почувалися повії і їх клієнти.

Але до теми. Приміром, я все більше украплююся в єретичній думці: а чи істинно українська душа в народного президента? Звісно, трипільські черепки, рушники, вишиванки, бджоли – це може навіть викликати розчулення. Але це декор. І відзначення на державному рівні національних поразок і трагедій також можна віднести до заслуг В.Ю. як його вклад у відновлення історичної пам’яті. Гірше із сьогоденням.

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що в основі повзучої русифікації в страх як незалежній Україні лежить недоношена ст.10 чинної КУ. Це ж якими рабами, підніжками, гряззю Москви треба бути, щоби в Основному Законі суверенної України держава розвиток і функціонування української, державної мови тільки забезпечує, а розвиток, використання і захист іноземної, російської ГАРАНТУЄ. Текст цієї конституційно-національної соромоти повністю перенесено в конституцію «від Ющенка». Що це, як не меншовартісність, малоросійство та національне самоприниження? Одне слово, крутить наш лідер нації і задком і передком перед паном москальком.

Уся наша ясновельможна шпана, і владна, і опозиційна, не перестає горлати, галасувати, репетувати, верещати про зняття депутатської недоторканності. Та так переконливо, з таким щирим запалом, що простий люд завмер в очікуванні: уже взавтра, принаймні на цій сесії, відразу ж після дощику в четвер, як тільки рак свисне це конституційне безглуздя буде ліквідоване. І така дурилка для простаків продовжується роками. А як щиро, з обуренням про це правове неподобство неодноразово говорив гарант усіх наших прав і свобод. Не вір вухам своїм, а вір написаному. А написано, що в тій правовій державі, у якій хотів би жити В.Ю. народним депутатам та сенаторам і далі буде ліцензія на безкарність і вседозволеність, аж до відстрілу бидла, себто отих хрещених та простих. Виключивши із чинної ст.80 найбільш одіозне узагальнююче положення («Народним депутатам гарантується депутатська недоторканність»), усе інше слово в слово перенесено в президентський законопроект. Ось така вона рівність перед законом по-президентськи.

Щодо докорінної зміни структури законодавчої влади, яку так настирливо пропагує В.Ю., уже стільки говорено-писано, що згадаю про це скоромовкою. Замість Верховної Ради мають бути двопалатні Національні Збори. Нижня – Палата депутатів. Така-собі робоча конячка, яка має тягнути державного воза і відповідати за все. (Щодо відповідальності, то я явно перегнув палицю. Відповідальність-то колективна, себто повна персональна безвідповідальність). Верхня палата – Сенат. Таке-собі позапартійне Політбюро з контролюючими та розпорядними функціями. До речі, якщо дострокове припинення повноважень Палати депутатів передбачено, то в президентському варіанті недоторканими є не тільки сенатори (з латини senatus – старець, старий), а й Сенат загалом – ніхто й ніщо не може припинити його повноважень. З якого-такого дива така пільга Сенату?

А президент-то в нас хоч і не так, щоби дуже народний, зате хитрющий. За формулою: мудрість – це розум для всіх, хитрість – це розум для себе. Образа най-най посадової особи в Україні, чується закид? Якщо в державі правда, сказана про президента, найнятого народом, в тому числі і мною, тимчасово на роботу, сприймається як зневага, то якась неправильна ця держава. Велено тільки хвалити? А я що, я як усі. Буду славити.

І не сперечайтеся зі мною: наш чоловік президент, українського, ех, де моє не пропадало, повстанського гарту. Далеко куцому до зайця, пхикаєте? Мовляв і нерішучий, і слабовольний, і балабон, і безвідповідальний, і взагалі сибарит. Це ви так накопирстилися на хорошого хлопця, а я з ним дітей не хрестив, так що, даруйте, вірю тому, що можу помацати принаймні очима. А ліплю я п’ятивідсотково обожнюваного народного президента до лицарів духу і чину-славних воїнів УПА за однією спільною в них рисою: завбачливість. Повстанці заздалегідь підготовляли криївки, щоби було де перепочити та набратися сил для нових акцій проти окупантів, коричневих і червоних, та всіляких запроданців-яничарів. І В.Ю. також підготовив сховок. Для екс-президентів. У Сенаті. Щоби за сенаторською недоторканністю надійно сховатися від закону. Така вже, знаєте, делікатна натура в наших керманичів: терпіти не можуть відповідальності. А відповідати є за що. До речі, криївка для екс-президентів мала б бути довічною. Усівся такий «екс» в сенаторське сідало – і все, ніхто, ні за яких обставин, ніколи його звідти не виколупає. Так і наживатиме геморой автоматично, навіть не встаючи з насидженого крісла, переходячи із скликання до скликання.

Про яке президентське гарування мріє чинний президент? Обов’язків на себе звалив – і на воловій шкурі не списати: призначає, звільняє, розпускає, ухвалює, утворює, надає, присвоює, нагороджує, підписує, скасовує, ну і, свята справа, здійснює керівництво. Це ж яке здоров’я треба мати, щоби перти такого важелезного державного плуга?! А ще ж кортить пошвендяти по світу. І -надцять президентських резиденцій відвідати. І з «любими друзями» та кумами погомоніти за чаркою міцного чаю. А батьківські та подружні обов’язки що, чужий дядько виконуватиме? А ви заздрите кучерявому президентському життю. То ж великомученики! І що вони з цього мають? А, видать, таки мають, раз охочих погарувати до біса і ще щіпка.

У президентському законопроекті є одна пікантна цікавинка: президент начисто ігнорує Палату депутатів. Оце після виборів подав запропоновану більшістю кандидатуру Прем’єр-міністра – і горіть ви синім полум’ям. Надалі контакт з нардепами обмежується накладанням вето на прийняті ними закони, та й то тільки після того, як ці закони пройдуть сенатське чистилище. Ну і формальна консультація з прем’єром у випадку розпуску Палати депутатів. Більше того, якщо із запитом до прем’єра може звернутися тільки група нардепів (не менше тридцяти), то запитів до президента взагалі не передбачено. Це що, не царське діло чи не дай, Боже, з хама пана?

Загалом же, судячи з поданого законопроекту, В.Ю. мріє «підім’яти» під себе зовнішньополітичне відомство, армію, судову систему, Генеральну прокуратуру, Службу безпеки, Національне бюро розслідувань, Службу зовнішньої розвідки та інші державні органи, що здійснюють досудове слідство, по половині Ради Національного банку та Ради з питань телебачення і радіомовлення. Що ще треба для добротної демократичної диктатури?

Щодо судової системи «від Ющенка», то:

• а) суддям гарантується недоторканність;
• б) суддя призначається безстроково;
• в) президент утворює суди та визначає судові округи;
• г) президент та Сенат призначають 8 з 16 членів Вищої ради юстиції;
• д) Вища рада юстиції вносить подання про призначення на посади та звільнення з посад суддів.

Питань немає і бути не може: слава найнезалежнішому в світі українському суду!

Що там ще лишилося не приватизоване президентом? Конституційний Суд? Ураховано! «Суддя Конституційного Суду призначається на посаду за поданням Президента України рішенням Сенату… строком на дев’ять років…» А у президента із Сенатом дружба і любов! І знову ж без питань.

І насамкінець підстраховка «від Ющенка», яка максимально ускладнює, фактично майже унеможливлює внесення змін до «президентської» конституції. Для цього треба схвалення:

• а) двома третинами Палати депутатів;
• б) двома третинами Сенату;
• в) рішення президента про проведення референдуму;
• г) референдум, який може бути проведений не раніше, ніж через 90 днів і не пізніше, ніж через рік після схвалення законопроекту Сенатом. Одне слово, заки баба спече книші, у діда не стане душі.

Що це я все про страшне та сумне? Ану вдаримо лихом об землю і пошкіримося. «Перехідні положення» п.2: «ВРУ, обрана у 2007 р., з дня набуття чинності цією Конституцією здійснює повноваження Палати депутатів та Сенату». (Безграмотність не моя!) То як же звертатимемося до цих достойників? Пане нардепо-сенаторе? Навпаки? Чи фамільярно «сенадеп»?

А загалом, шановне панство хотіло б жити під такою Конституцією «від Ющенка»?

03.07.2009,
Богдан Гринчук