Продовження.
Я перервав свою казку на, як згодом виявилося, визначальному рішенні родинного клану Балоччі. На сімейному сходняку дрібні гендлярі-контрабандисти-махлярчуки одноголосно ухвалили стратегічне рішення: іти у владу ! Так би мовити, зі свинячою мордою в бубличний ряд. А чом би ні ? Часи були такі, що в царстві панувала всяка звірина, тільки й різниці, що метикуватіша, себто раніше встигла до влади дорватися.
Треба згадати, що в прадавні непевні і десь-навіть темні часи, років так з 15 тому, коли царство тільки-тільки спиналося на ноги і в муках та крові ділилося на ясновельможну шпану і холопів, на його теренах появилися організовані зграї звироднілих істот: зовні в людській подобі, а сутність – хижаків. Харчувалися вони розбоями, рекетом, злодійством, здирництвом, убивствами, у т.ч. і на замовлення, одне слово, повним джентльменським набором «романтиків з великої дороги». На сході царства їх називали «братва», на заході – «цимбора». Було то таке-собі бандитське Гуляйполе. Аж поки їх не підпорядкували і не поставили собі на службу також звироднілі істоти вищого рівня – такі собі почвари від суміші бандюганів та бізнесменів. Так зародилися олігархічні клани, ті ж самі організовані злочинні угрупування, тільки з владними повноваженнями чи впливом на владні інституції.
Як я вже говорив, на Забугорську провінцію накинув оком Трояндовий орден, себто клан на чолі з Доном Віто Медвіні. Згадував і про інспекційну поїздку цього «справжнього мужика» та про щасливий випадок, який анцибол підкинув дрібному гендляру містечкового масштабу Віто Балоччі. Справа в тім, що Дон Віто завітав на край царства з цілком конкретною метою: підібрати кадри для свого штурмового загону, звісно, з місцевих опришків. Підбір здійснювався за трьома критеріями: вірнопідданість, слухняність, повна відсутність моральних гальмів. Саме таких опришків Магістр Трояндового ордену вважав достойними ліцензії на владу, себто на безпечне, у смислі безкарне свавілля без меж із супутнім «дерибаном».
Я розумію, що шановному панству в принципі неможливо повірити в таке неподобство. Ми ж то з вами звикли, що в нашій демократичній державі всі, від дрібного клерка аж до САМОГО, відповідають зовсім іншим міркам: професіоналізму, порядності, патріотизму. Зрештою, на те вона і казка, щоби в ній відбувалися речі неймовірні.
Окрім згадуваних «трояндових» критеріїв, була у Віто Балоччі ще й голуба мрія, яку можна висловити однією фразою: «Що ж то за Віто, який не хоче стати Доном Віто і щоб «козачкував» при ньому сам цар-месія ?» Як на мене, то з такою мрією прожити довго, та ще й її здійснити можна тільки в казці. Історія людства знає чимало всіляких фаворитів, «сірих кардиналів», але абсолютна більшість із них погано кінчали. Утім, звідки вам про це знати? Хіба що з чуток.
Видать, антихрист усе ж таки підмітав стежку перед кланом Балоччі, позаяк під їх «іду у владу» якраз нагодилися вибори мера Мукачо. Мер, щоб ви знали, це по-нашому щось ніби як війт, але зі значно більшими можливостями творити неподобства задля гойних прибутків для себе, любимого, та для своєї цимбори.
І настав день виборів. Тихе і десь-навіть патріархально-сонне містечко завирувало і жахнулося від «виборчих технологій» клану Балоччі з його агресивними, озброєними «агітаторами». Про подібні безчинства говориться: «Ні в казці сказати, ні пером описати». Оскільки я розповідаю казку, то й обмежуся цією класичною формулою.
Перемігши з величезною перевагою, хто б у цьому сумнівався, своїх перепуджених і деморалізованих суперників... Ні, занадто прозаїчно, не казково. Навівши терор у Мукачо і захопивши владу, Віто Балоччі через куплених з тельбухами борзописців і націоналізовані своїм кланом часописи (і чого тільки не буває в казковому царстві !) оголосив свою цимбору «командою молодих реформаторів». Правдивим тут є слово «молодих». Перекладаючи на вишукану мову доблесних правоохоронців, «команда реформаторів» означає «організоване злочинне угрупування». У моїй казці немає доблесних правоохоронців, а діють продажні поліціянти-садисти, котрі зневажають закон, а честь уважають шкідливою і десь-навіть ганебною звичкою.
«Економічні реформи» клану Балоччі розпочалися з негласної монополізації найприбутковішого в далеко не індустріальному Мокачо торговельного бізнесу. Спочатку підприємці не усвідомили свого щастя. Диваки, скажу я вам: їм по хорошому пропонують віддати свій бізнес «благодійній» фірмі «Барвеню», при чому не «за так», а в обмін на спокій та непотурбоване здоров’я їх та їх рідних, а вони комизяться, права качають. Наївні були, не усвідомили, що для клану Балоччі існує право: «Конкурентів не створюють, їх знищують».
Далі було як у казці: багатолюдні пікети, мітинги підприємців – і делікатна, не побоюся цього слова, інтелігентна роз’яснювальна робота спецпідрозділів поліції з «аргументаторами» в мужніх руках, звісно, у тісній співпраці з місцевою цимборою з битами та залізними прутами. З особливо непогамовними дружню бесіду продовжували вірні наглядачі за дотриманням законності – прокурори і непідкупні слуги богині Феміди – судді. І ви знаєте, таки переконали. І родинна фірма клану Балоччі «Барвеню» стала монополістом у мокачовській торгівлі і не тільки.
Особисто мер Віто Балоччі займався благодійницькою діяльністю. Дещо сцифічно і спрямованою виключно на своїх дружбанів. Один із них, Базілію Чепоні (більш відомий під кличкою «Базіліо Ресторан»), по молодості і по дурості відсидівши декілька років по чисто бандитській статті, став на шлях виправлення і пішов «на перековку» в ОЗУ дуже авторитетного серед цимбори Серджо Андрійканічі (до речі, кузена не менш скандально відомого «політика» Несторело Шуфричіні). Ці «працівники ножа і сокири» на хліб насущний заробляли здирством, сутенерством, постачанням у сусідні царства сексрабинь, не гребували й рекетом і примітивним розбоєм. Одне слово, благочестива компанія з розкритими обіймами прийняла непутящого блудного сина, але з випробуванням. «Базіліо Ресторан», він же просто «Чепа» з гідністю з нього вийшов: у ресторані «Вірменська кухня» з автомата розстріляв «авторитета» Мікаело Бряникані. Не таким уже й авторитетним виявився цей «авторитет» для доблесних правоохоронців, якщо по факту вбивства навіть кримінальна справа не була заведена. А й справді, якщо по кожній сімейній розборці переводити папери...
І вдосконалювався «Базіліо Ресторан» в благородній професії «романтика з великої дороги», аж поки десь-так в році 2005 вже не «Базіліо Ресторан», тим більше не «Чепа», а самий що не є шанований Базіліо Чепоні став радником Віто Балоччі з питань... культури. І донині радить щось дуже культурне.
Якось так випадково склалося, що в приятелях Віто Балоччі числилися виключно достойники, котрі принципово конфліктували із законом. Показовою можна вважати, м’яко кажучи, симпатію мера Віто до не останнього авторитету серед мокачівської цимбори «Бені» (у миру Мікаело Ланьоті). Із «Беньою» сталася дріб’язкова, але прикра пригода: він сів в автомобіль «Міцубісі галант» до також «авторитета» «Козі» (у миру Ів Вінеріні), щоби, знаєте, разом помилуватися краєвидами, а через декілька годин в автівці знайшли одного застріленого «Козі». Нагадую, що то були часи, коли Віто Балоччі ще не став Доном Віто, а був просто мером із місцевою цимборою за плечима і такою-сякою моральною підтримкою Трояндового ордену. Це вже потім він стане найбільшою жабою на Забугорській купині і сам вирішуватиме, кому сидіти-не сидіти, хто яку посаду займатиме в ЙОГО губернії, хто яку данину сплачуватиме. Одне слово, «Беню», як головного підозрюваного у вбивстві, закрили в арештанську. І сидіть би йому довго і скучно, якби не благодійність мера Віто та його кума-комісара Мокачовського муніціпального відділку поліції Віто Чепако (завдяки сердечній доброті вже Дона Віто Балоччі нині він у чині генерал-майора керує доблесною поліцією всієї губернії. Кадр свій, перевірений, кров’ю пов’язаний). Тепер «Беня» шанована в Забугор’ї людина: депутат губернської думи, шеф найпотужнішої в провінції цимбори, яка займається нелегальною міграцією, наркобізнесом, контрабандою цуйки, виготовленням «дурі» - «первітіну» та «амфітаміну» і подібними благочестивими діяннями. «Дахують» цю цимбору народний делегат Царської Ради Базіліо Петьоні та губернський комісар поліції Віто Чепако).
Можна ще дуже довго перераховувати воістину казкових за своїми кримінальними біографіями нерозлийвода приятелів Віто Балоччі, але, гадаю, їх бандитська суть вам зрозуміла. Як кажуть, скажи мені, кого ти «дахуєш», і я назву тобі статтю Карного Кодексу. Я вже й сам починаю дивуватися із порядків у цьому казковому збоченому царстві.
У кожній порядній казці відбувається якась ключова подія, яка, приміром, робить Івана-дурника цесаревичем з півцарством задурно і доважком у виді царівни, щоби життя медом не здавалося. У моїй казці такою подією стала зустріч колишнього товарознавця (не від «знавець товару», а від «комбінатор, котрий знає як розпорядитися чужим товаром для власної вигоди») Віто Балоччі з екс-заступником головного бухгалтера колгоспу с.Яворино з подальшою кар’єрою «із грязі та в князі» аж до царської ярмулки Божоліно Трипільським (у миру Віто Ющоні).
Дивним чином якось-так співпало, що життєві шляхи і службові кар’єри цих двох достойників тісно переплелися. Що спільного було між дрібним шахрайчуком і добропорядним держслужбовцем, достеменно не відомо. Далі покладатимуся не на свою буйнесеньку уяву, а на легенду, себто народне сказання про фантастичні пригоди героя, історичної постаті чи просто якогось відомого сукиного сина.
Легенда оповідає, що примхлива доля розпорядилася, щоб тодішній цар Леонідо ІІ накинув оком на свого головного банкіра: послушний, услужливий, зірок з неба не хватає, бере все більше усидливістю, а що вже вірнопідданий, то його фраза «він (Леонідо ІІ) був як батько рідний» стала обов’язковою настінною оздобою керівних кабінетів усіх холуїв царя-батенька. Кращого візира годі й шукати. І став Віто Ющоні візиром, себто правою рукою Леонідо ІІ і покірливим виконавцем його царських забаганок. Звісно, що всіх без винятку.
Зрозуміло, велотрудні державні обов’язки виснажували високодостойне тіло візира. Відновлювати потрачені сили візир полюбляв на Забугорських полонинах Морозного лісництва Мокачовського повіту, а точніше, у санаторії «Синякермо». Цілком випадково, цей санаторій перебував, делікатно кажучи, у зоні впливу Віто Балоччі. Для поновлення сил охлялого візира аж із столиці царства за вказівкою Віто Балоччі привозили юну весталку Гіпократа, яка і медитувала з високодостойним пацієнтом за найдревнішою в світі методою бога Ероса. І сталося диво із див: не інакше як від візирового духа юна весталка опинилася в пікантному положенні. І в зазначений природою день розродилася столична весталка донечкою, де б ви думали?, у пологовому відділенні Мокачовського повітового шпиталю, де незмінним керівником з тих пір і донині є Базиліо Васюті.
Ви будете сміятися, але опікувався усім цим незбагненним дивом... Угадайте з трьох разів прізвище цього безкорисливого доброго самаритянина. Іч, які здогадливі: звісно ж, Віто Балоччі. Благодійне нутро, знаєте, не зміниш.
А далі буде казка про попелюшку і благородних лицарів-держслужбовців. Після родів юна весталка-мама раптом зникла безвісти: навіть прощальної писульки візиру не залишила. Зрештою, ніхто її не шукав, позаяк кому треба, той знав куди і в якому виді вона ділася, а всім – зась до справунків високодостойної шпани.
Переходжу до тієї частини легенди, переповідати яку без сліз умиління може хіба що черствий, бездушний казкар. Я ж не такий, я – добрий і тому далі не оповідаю, а умильно сюсюкаю. Маленьку Софі (так назвали плід весталки і візирового духа) улаштовують в Забугорський сиротинець м.Свалявіно і зробив це, о, славна у віках і така всім знайома чиновницька людяність, сам начальник провінційної управи освіти Олегерд Гавашині. Чи багато ви знаєте випадків, щоби чиновник такого рівня особисто возив байстрят із пологового відділення в сиротинець ? І знати не можете, бо не живете в казковому царстві.
На цьому дивовижні пригоди Попелюшки-Софі не закінчилися. Світ, у т.ч. і казковий не без добрих людей. І найяскравіший приклад цього – благородний «джентльмен удачі» Віто Балоччі. Це ж він безкорисливо, без ніякого розрахунку на подальший шантаж... удочерив крихітку Софі. Отак просто за велінням серця і підсвідомої, потаємної мислі: «У хазяйстві знадобиться !» Приємно вражений таким благородством і добросердям свого на той час уже близького приятеля і в чомусь-навіть поплічника візир Віто Ющоні з радістю погодився стати хресним батьком Попелюшки-Софі.
І ще два штрихи, які підкреслюють неправдоподібність цієї легенди. Добряче хильнувши цуйки та розхоробрившись як заєць напідпитку, епізодично згадуваний у легенді Базіліо Васюті якось спробував злегка пошантажувати Дона Віто крихіткою Софі і безвісти зниклою весталкою. Реакція Дона Віто на таке нечуване нахабство була миттєвою: він тут же до півсмерті віддухопелив зухвальця. От що значить уроджена доброта ! А міг же вбити, причому безкарно.
Легенда оповідає, що Віто Ющоні і надалі відновлював своє здоров’я в гостинному санаторії. І процедури приймав ті самі, від Ероса. Тільки весталкам, яких люб’язно постачав гостинний господар, на час «обслуговування» високодостойного епікурійця зав’язували очі. Оце я розумію, благородство: завдяки такій пересторозі ні одна весталка
не зникла !
І вже зовсім фантастична деталь з легенди. Нібито Віто Балоччі так заповажав
Віто Ющені, що вирішив залишити собі на пам’ять відеознімки «процедурних сесій» свого благородного кума з невидющими весталками. Молодому чоловіку, котрий робив цю відеокомпру, не повезло: йшов, послизнувся, упав, ударився головою об сходинку, помер. Залишився один відеокомпромат. Угадайте, у кого.
І хто б сумнівався, що при візирі Віто Ющені намісником Забугорської провінції став Віто, даруйте, Дон Віто Балоччі.
На цьому перерву свою переповідь популярної в забугорському народі легенди про Попелюшку, яка хоч і не стала принцесою, але зробила із дрібного гендляра-контрабандиста «друге «Я» царя. Сльози, знаєте, перехопили подих. Не то умиління. Не то омерзіння. Легенди, виявляється, також можуть викликати гидливість.
26.07.2008,
Богдан Гринчук
Я перервав свою казку на, як згодом виявилося, визначальному рішенні родинного клану Балоччі. На сімейному сходняку дрібні гендлярі-контрабандисти-махлярчуки одноголосно ухвалили стратегічне рішення: іти у владу ! Так би мовити, зі свинячою мордою в бубличний ряд. А чом би ні ? Часи були такі, що в царстві панувала всяка звірина, тільки й різниці, що метикуватіша, себто раніше встигла до влади дорватися.
Треба згадати, що в прадавні непевні і десь-навіть темні часи, років так з 15 тому, коли царство тільки-тільки спиналося на ноги і в муках та крові ділилося на ясновельможну шпану і холопів, на його теренах появилися організовані зграї звироднілих істот: зовні в людській подобі, а сутність – хижаків. Харчувалися вони розбоями, рекетом, злодійством, здирництвом, убивствами, у т.ч. і на замовлення, одне слово, повним джентльменським набором «романтиків з великої дороги». На сході царства їх називали «братва», на заході – «цимбора». Було то таке-собі бандитське Гуляйполе. Аж поки їх не підпорядкували і не поставили собі на службу також звироднілі істоти вищого рівня – такі собі почвари від суміші бандюганів та бізнесменів. Так зародилися олігархічні клани, ті ж самі організовані злочинні угрупування, тільки з владними повноваженнями чи впливом на владні інституції.
Як я вже говорив, на Забугорську провінцію накинув оком Трояндовий орден, себто клан на чолі з Доном Віто Медвіні. Згадував і про інспекційну поїздку цього «справжнього мужика» та про щасливий випадок, який анцибол підкинув дрібному гендляру містечкового масштабу Віто Балоччі. Справа в тім, що Дон Віто завітав на край царства з цілком конкретною метою: підібрати кадри для свого штурмового загону, звісно, з місцевих опришків. Підбір здійснювався за трьома критеріями: вірнопідданість, слухняність, повна відсутність моральних гальмів. Саме таких опришків Магістр Трояндового ордену вважав достойними ліцензії на владу, себто на безпечне, у смислі безкарне свавілля без меж із супутнім «дерибаном».
Я розумію, що шановному панству в принципі неможливо повірити в таке неподобство. Ми ж то з вами звикли, що в нашій демократичній державі всі, від дрібного клерка аж до САМОГО, відповідають зовсім іншим міркам: професіоналізму, порядності, патріотизму. Зрештою, на те вона і казка, щоби в ній відбувалися речі неймовірні.
Окрім згадуваних «трояндових» критеріїв, була у Віто Балоччі ще й голуба мрія, яку можна висловити однією фразою: «Що ж то за Віто, який не хоче стати Доном Віто і щоб «козачкував» при ньому сам цар-месія ?» Як на мене, то з такою мрією прожити довго, та ще й її здійснити можна тільки в казці. Історія людства знає чимало всіляких фаворитів, «сірих кардиналів», але абсолютна більшість із них погано кінчали. Утім, звідки вам про це знати? Хіба що з чуток.
Видать, антихрист усе ж таки підмітав стежку перед кланом Балоччі, позаяк під їх «іду у владу» якраз нагодилися вибори мера Мукачо. Мер, щоб ви знали, це по-нашому щось ніби як війт, але зі значно більшими можливостями творити неподобства задля гойних прибутків для себе, любимого, та для своєї цимбори.
І настав день виборів. Тихе і десь-навіть патріархально-сонне містечко завирувало і жахнулося від «виборчих технологій» клану Балоччі з його агресивними, озброєними «агітаторами». Про подібні безчинства говориться: «Ні в казці сказати, ні пером описати». Оскільки я розповідаю казку, то й обмежуся цією класичною формулою.
Перемігши з величезною перевагою, хто б у цьому сумнівався, своїх перепуджених і деморалізованих суперників... Ні, занадто прозаїчно, не казково. Навівши терор у Мукачо і захопивши владу, Віто Балоччі через куплених з тельбухами борзописців і націоналізовані своїм кланом часописи (і чого тільки не буває в казковому царстві !) оголосив свою цимбору «командою молодих реформаторів». Правдивим тут є слово «молодих». Перекладаючи на вишукану мову доблесних правоохоронців, «команда реформаторів» означає «організоване злочинне угрупування». У моїй казці немає доблесних правоохоронців, а діють продажні поліціянти-садисти, котрі зневажають закон, а честь уважають шкідливою і десь-навіть ганебною звичкою.
«Економічні реформи» клану Балоччі розпочалися з негласної монополізації найприбутковішого в далеко не індустріальному Мокачо торговельного бізнесу. Спочатку підприємці не усвідомили свого щастя. Диваки, скажу я вам: їм по хорошому пропонують віддати свій бізнес «благодійній» фірмі «Барвеню», при чому не «за так», а в обмін на спокій та непотурбоване здоров’я їх та їх рідних, а вони комизяться, права качають. Наївні були, не усвідомили, що для клану Балоччі існує право: «Конкурентів не створюють, їх знищують».
Далі було як у казці: багатолюдні пікети, мітинги підприємців – і делікатна, не побоюся цього слова, інтелігентна роз’яснювальна робота спецпідрозділів поліції з «аргументаторами» в мужніх руках, звісно, у тісній співпраці з місцевою цимборою з битами та залізними прутами. З особливо непогамовними дружню бесіду продовжували вірні наглядачі за дотриманням законності – прокурори і непідкупні слуги богині Феміди – судді. І ви знаєте, таки переконали. І родинна фірма клану Балоччі «Барвеню» стала монополістом у мокачовській торгівлі і не тільки.
Особисто мер Віто Балоччі займався благодійницькою діяльністю. Дещо сцифічно і спрямованою виключно на своїх дружбанів. Один із них, Базілію Чепоні (більш відомий під кличкою «Базіліо Ресторан»), по молодості і по дурості відсидівши декілька років по чисто бандитській статті, став на шлях виправлення і пішов «на перековку» в ОЗУ дуже авторитетного серед цимбори Серджо Андрійканічі (до речі, кузена не менш скандально відомого «політика» Несторело Шуфричіні). Ці «працівники ножа і сокири» на хліб насущний заробляли здирством, сутенерством, постачанням у сусідні царства сексрабинь, не гребували й рекетом і примітивним розбоєм. Одне слово, благочестива компанія з розкритими обіймами прийняла непутящого блудного сина, але з випробуванням. «Базіліо Ресторан», він же просто «Чепа» з гідністю з нього вийшов: у ресторані «Вірменська кухня» з автомата розстріляв «авторитета» Мікаело Бряникані. Не таким уже й авторитетним виявився цей «авторитет» для доблесних правоохоронців, якщо по факту вбивства навіть кримінальна справа не була заведена. А й справді, якщо по кожній сімейній розборці переводити папери...
І вдосконалювався «Базіліо Ресторан» в благородній професії «романтика з великої дороги», аж поки десь-так в році 2005 вже не «Базіліо Ресторан», тим більше не «Чепа», а самий що не є шанований Базіліо Чепоні став радником Віто Балоччі з питань... культури. І донині радить щось дуже культурне.
Якось так випадково склалося, що в приятелях Віто Балоччі числилися виключно достойники, котрі принципово конфліктували із законом. Показовою можна вважати, м’яко кажучи, симпатію мера Віто до не останнього авторитету серед мокачівської цимбори «Бені» (у миру Мікаело Ланьоті). Із «Беньою» сталася дріб’язкова, але прикра пригода: він сів в автомобіль «Міцубісі галант» до також «авторитета» «Козі» (у миру Ів Вінеріні), щоби, знаєте, разом помилуватися краєвидами, а через декілька годин в автівці знайшли одного застріленого «Козі». Нагадую, що то були часи, коли Віто Балоччі ще не став Доном Віто, а був просто мером із місцевою цимборою за плечима і такою-сякою моральною підтримкою Трояндового ордену. Це вже потім він стане найбільшою жабою на Забугорській купині і сам вирішуватиме, кому сидіти-не сидіти, хто яку посаду займатиме в ЙОГО губернії, хто яку данину сплачуватиме. Одне слово, «Беню», як головного підозрюваного у вбивстві, закрили в арештанську. І сидіть би йому довго і скучно, якби не благодійність мера Віто та його кума-комісара Мокачовського муніціпального відділку поліції Віто Чепако (завдяки сердечній доброті вже Дона Віто Балоччі нині він у чині генерал-майора керує доблесною поліцією всієї губернії. Кадр свій, перевірений, кров’ю пов’язаний). Тепер «Беня» шанована в Забугор’ї людина: депутат губернської думи, шеф найпотужнішої в провінції цимбори, яка займається нелегальною міграцією, наркобізнесом, контрабандою цуйки, виготовленням «дурі» - «первітіну» та «амфітаміну» і подібними благочестивими діяннями. «Дахують» цю цимбору народний делегат Царської Ради Базіліо Петьоні та губернський комісар поліції Віто Чепако).
Можна ще дуже довго перераховувати воістину казкових за своїми кримінальними біографіями нерозлийвода приятелів Віто Балоччі, але, гадаю, їх бандитська суть вам зрозуміла. Як кажуть, скажи мені, кого ти «дахуєш», і я назву тобі статтю Карного Кодексу. Я вже й сам починаю дивуватися із порядків у цьому казковому збоченому царстві.
У кожній порядній казці відбувається якась ключова подія, яка, приміром, робить Івана-дурника цесаревичем з півцарством задурно і доважком у виді царівни, щоби життя медом не здавалося. У моїй казці такою подією стала зустріч колишнього товарознавця (не від «знавець товару», а від «комбінатор, котрий знає як розпорядитися чужим товаром для власної вигоди») Віто Балоччі з екс-заступником головного бухгалтера колгоспу с.Яворино з подальшою кар’єрою «із грязі та в князі» аж до царської ярмулки Божоліно Трипільським (у миру Віто Ющоні).
Дивним чином якось-так співпало, що життєві шляхи і службові кар’єри цих двох достойників тісно переплелися. Що спільного було між дрібним шахрайчуком і добропорядним держслужбовцем, достеменно не відомо. Далі покладатимуся не на свою буйнесеньку уяву, а на легенду, себто народне сказання про фантастичні пригоди героя, історичної постаті чи просто якогось відомого сукиного сина.
Легенда оповідає, що примхлива доля розпорядилася, щоб тодішній цар Леонідо ІІ накинув оком на свого головного банкіра: послушний, услужливий, зірок з неба не хватає, бере все більше усидливістю, а що вже вірнопідданий, то його фраза «він (Леонідо ІІ) був як батько рідний» стала обов’язковою настінною оздобою керівних кабінетів усіх холуїв царя-батенька. Кращого візира годі й шукати. І став Віто Ющоні візиром, себто правою рукою Леонідо ІІ і покірливим виконавцем його царських забаганок. Звісно, що всіх без винятку.
Зрозуміло, велотрудні державні обов’язки виснажували високодостойне тіло візира. Відновлювати потрачені сили візир полюбляв на Забугорських полонинах Морозного лісництва Мокачовського повіту, а точніше, у санаторії «Синякермо». Цілком випадково, цей санаторій перебував, делікатно кажучи, у зоні впливу Віто Балоччі. Для поновлення сил охлялого візира аж із столиці царства за вказівкою Віто Балоччі привозили юну весталку Гіпократа, яка і медитувала з високодостойним пацієнтом за найдревнішою в світі методою бога Ероса. І сталося диво із див: не інакше як від візирового духа юна весталка опинилася в пікантному положенні. І в зазначений природою день розродилася столична весталка донечкою, де б ви думали?, у пологовому відділенні Мокачовського повітового шпиталю, де незмінним керівником з тих пір і донині є Базиліо Васюті.
Ви будете сміятися, але опікувався усім цим незбагненним дивом... Угадайте з трьох разів прізвище цього безкорисливого доброго самаритянина. Іч, які здогадливі: звісно ж, Віто Балоччі. Благодійне нутро, знаєте, не зміниш.
А далі буде казка про попелюшку і благородних лицарів-держслужбовців. Після родів юна весталка-мама раптом зникла безвісти: навіть прощальної писульки візиру не залишила. Зрештою, ніхто її не шукав, позаяк кому треба, той знав куди і в якому виді вона ділася, а всім – зась до справунків високодостойної шпани.
Переходжу до тієї частини легенди, переповідати яку без сліз умиління може хіба що черствий, бездушний казкар. Я ж не такий, я – добрий і тому далі не оповідаю, а умильно сюсюкаю. Маленьку Софі (так назвали плід весталки і візирового духа) улаштовують в Забугорський сиротинець м.Свалявіно і зробив це, о, славна у віках і така всім знайома чиновницька людяність, сам начальник провінційної управи освіти Олегерд Гавашині. Чи багато ви знаєте випадків, щоби чиновник такого рівня особисто возив байстрят із пологового відділення в сиротинець ? І знати не можете, бо не живете в казковому царстві.
На цьому дивовижні пригоди Попелюшки-Софі не закінчилися. Світ, у т.ч. і казковий не без добрих людей. І найяскравіший приклад цього – благородний «джентльмен удачі» Віто Балоччі. Це ж він безкорисливо, без ніякого розрахунку на подальший шантаж... удочерив крихітку Софі. Отак просто за велінням серця і підсвідомої, потаємної мислі: «У хазяйстві знадобиться !» Приємно вражений таким благородством і добросердям свого на той час уже близького приятеля і в чомусь-навіть поплічника візир Віто Ющоні з радістю погодився стати хресним батьком Попелюшки-Софі.
І ще два штрихи, які підкреслюють неправдоподібність цієї легенди. Добряче хильнувши цуйки та розхоробрившись як заєць напідпитку, епізодично згадуваний у легенді Базіліо Васюті якось спробував злегка пошантажувати Дона Віто крихіткою Софі і безвісти зниклою весталкою. Реакція Дона Віто на таке нечуване нахабство була миттєвою: він тут же до півсмерті віддухопелив зухвальця. От що значить уроджена доброта ! А міг же вбити, причому безкарно.
Легенда оповідає, що Віто Ющоні і надалі відновлював своє здоров’я в гостинному санаторії. І процедури приймав ті самі, від Ероса. Тільки весталкам, яких люб’язно постачав гостинний господар, на час «обслуговування» високодостойного епікурійця зав’язували очі. Оце я розумію, благородство: завдяки такій пересторозі ні одна весталка
не зникла !
І вже зовсім фантастична деталь з легенди. Нібито Віто Балоччі так заповажав
Віто Ющені, що вирішив залишити собі на пам’ять відеознімки «процедурних сесій» свого благородного кума з невидющими весталками. Молодому чоловіку, котрий робив цю відеокомпру, не повезло: йшов, послизнувся, упав, ударився головою об сходинку, помер. Залишився один відеокомпромат. Угадайте, у кого.
І хто б сумнівався, що при візирі Віто Ющені намісником Забугорської провінції став Віто, даруйте, Дон Віто Балоччі.
На цьому перерву свою переповідь популярної в забугорському народі легенди про Попелюшку, яка хоч і не стала принцесою, але зробила із дрібного гендляра-контрабандиста «друге «Я» царя. Сльози, знаєте, перехопили подих. Не то умиління. Не то омерзіння. Легенди, виявляється, також можуть викликати гидливість.
26.07.2008,
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар