Продовження
Чергову частину моєї казки доречно розпочати з відомої крилатої фрази: революцію задумують ідеалісти, здійснюють романтики, а її здобутками користаються негідники. Зрозуміло, що до нашої реальності це не має ніякого відношення. Це ж навіть страшно подумати, що здобутками, приміром, Помаранчевої революції могли скористатися лайдаки. Ні, від такого злостивого наговору благородним гнівом запалає серце кожного свідомого українця.
От у моїй Країні Дурнів таке неподобство органічно ввійшло в заповіді харцизької віри. Звідси й казкова народна мудрість: до Бога високо, до царя далеко, а пани з підпанками й війтами – суціль собаки.
Шановне панство, гадаю, зрозуміло, що шукати справедливості в моєму казковому царстві – марна справа. Була б вона, й казка була інша. Але не все так погано навіть і в Країні Дурнів, ба, навіть є чим гоноритися. Скажімо, у сусідній Гунгарії тамтешня поліція, знічев’я, видать, склала таку-собі карту злочинності на колишніх імперських землях. Зрозуміло, список найкримінальніших міст очолило Москалермо. Наступним, як це не прикро, зі значним відставанням, іде Києвополь – столиця моєї вигаданої Країни Дурнів. А от мені на втіху, почесне третє місце гунгарські поліціянти надали маленькому провінційному містечку Мокачо. До столиць прирівняли ! А я все «цимбора», «гендляри-контрабандисти», «родинний клан Балоччі-Петьоні...» А вони ж злочинці міжнародного класу ! Того й дивися заслужать найвищого визнання – оголошення Інтерполом в міжнародний розшук.
Кому як не мені, хто і придумав усі ці неймовірні події в Країні Дурнів, знати, що підвалини майбутнього визнання тихого повітового містечка Мокачо «кримінальною столицею» нарівні з традиційними центрами злочинності, заклав не хто інший як Мікаело Токаріні – «Гоша». (Гадаю, він до цих пір, десятий рік поспіль, усе ще дає покази св.Петру перед небесними вратами. Самі розумієте, людині таки є в чому покаятися).
Для невтаємничених у закони злочинного світу мойого казкового царства фігура «Гоші» виглядає досить загадковою. (Надалі ви зрозумієте, чому я стільки уваги приділяю цьому своєму придуманому персонажу). У злочинному світі Забугор’я мав «Гоша» статус «коронованого злодія в законі», хоча, бодай для годиться, не мав навіть якогось завалящого тюремного стажу. Більше того, він ні разу (!) не притягувався до кримінальної відповідальності. Заразом, цей достобіса добропорядний, законослухняний громадянин був «дозорцем», себто «авторитето уно», для всіх злочинних угрупувань Забугор’я. Це ж про «Гошу» тоді ще намісник провінції Дон Віто Балоччі з повагою сказав: «Лідер Мокачовського злочинного угрупування навів порядок у провінції, чітко розприділив сфери впливу...» Щоправда, ці слова були сказані про вже упокоєного «Гошу». Спробував би він назвати «Гошу» лідером бандюганів заживо, мордобоєм, як це було в його мерські часи, «виховання» не обмежилося б.
Щодо «непритягнення до кримінальної відповідальності», так «своїх» копи не чіпають: цимбора «Гоші» була ударною силою Забугорської поліції... у ліквідації інших «бандформувань». Показовою була спільна операція доблесних поліцейських «орлів» та «Гошиної» «бригади» під час ліквідації вужоградських «бригад» Аділоні і Андрійканічі. За що перестріляли вужоградську цимбору ? Звісно ж, не заради торжества справедливості чи закону. Привід вагоміший: за контроль над «вікном» для контрабанди на словацькому кордоні. Отут якраз доречно навести заключні слова хвалебного спічу Віто Балоччі на адресу лідера Мокачовського злочинного угрупування: «... викликаючи при цьому повагу навіть місцевих правоохоронців». Ще б пак не викликати: за таку успішну ліквідацію бандформувань керівні «копи» отримували подяки, зірочки на погони, підвищення... і свою долю від бандитської здобичі. «Дахування» - бізнес ризикований, але достобіса прибутковий.
І все ж, щоби стати «авторитето уно» та «дозорцем», недостатньо тільки жити душа в душу з доблесними правоохоронцями. Хтось надзвичайно авторитетний в кримінальному світі повинен був «опікуватися» «Гошею». Був у «Гоші» такий «хресний батько».
Щоби було зрозуміло, що в траві пищить і звідки роги ростуть, у свою казку я мушу ввести два нових персонажі.
Джованні Данкано, мешканець с.Загато, що сусідує з рідним селом Віто Балоччі Завидо. На два села була одна школа, так що Джованні і Віто при зустрічах частенько згадували спільне шкільне босякування. З моїм казковим царством сусідувало споконвіку вороже азіятське царство Москалія з найкриміналізованішою в світі столицею Москалермо. Найкрутішими ж бандюганами в ній заслужено вважалися зарізяки із «Сонячного» злочинного угрупування. Цей «сонячний» розбійницький спрут запустив свої хижі щупальця не тільки в Європії-Азії, але добрався й до самої Амарики. Так от, Федеральний Таємний Приказ Москалії у списках Донів «Сонячних» поруч із їх лідером Сімою Могільманом – «Сєвою» згадує і «селюка» Джованні Данкано. Заслужив таку честь Джованні завдяки своїм довірливим взаєминам із Доном Сімою: був він його «контролером» в Забугор’ї. Провінція ж, нагадую, межувала аж з чотирма царствами, дуже важливим «вікном» для контрабанди. Урозуміли ланцюжок «Сіма Могільман – Джованні Данкано – Мікаело Токаріні («Гоша») – Віто Балоччі з родинним кланом» «Барвеню» ? Пікантна дрібностка: у числі засновників «Барвеню» фігурує Іліо Токаріні – рідний брат «Гоші. І вже ні в кого із мокачовців не викликає подиву просто-таки фантастична кар’єра Іліо: від дрібнокаліберного опришка до... голови Мокачовської повітової думи, а згодом і до голови Мокачовського повітового царського представництва. Ви вже здогадалися, що опришок став царським представником («професіоналізм, патріотизм, порядність» - пам’ятаєте ?) в епоху Бджоліні Трипільського і його «другого «Я», Головного канцеляриста, він же «сірий візир», Віто Балоччі. Якщо ви думаєте, що це було єдине одіозне призначення виплодка «Барвеню» на важливу державну посаду, то ви явно недооцінюєте ступінь залежності царя від опришка.
Підсумовуючи мерсько-намісницький період родинного клану Балоччі-Петьоні з його кримінально-комерційним спрутом «Барвеню», можна зробити тільки один безваріантний висновок: Забугорською провінцією керує «даховане» царем організоване злочинне угрупування, лідером якого є Віто Балоччі. Залишається відкритим дрібне питання: хто в кого «шісткує» ?
Щоби було цікавіше читати мою казку, вигадаю-но я революцію. Не так, щоби справжню, швидше масові гульки на майданах, але гармидер був нівроку. Гріх нарікати, революціонували в комфортних умовах: грошей було вдосталь, вистачило всім ще й залишилося, намети, меню, розважальні програми, демагогія політиків, лицемірство, облуда – усе як і належить при солідно складеному бізнес-проекті. Знайшлися злостивці, котрі назвали це дійство «революцією мільйонерів проти мільярдерів», та чи варто звертати увагу на бочку дьогтю в ложці меду ? Як на мене, то неперевершеним за ступенем дебілізму є визначення інтелектуалки із Донбасії п.Хаміні: мовляв, це була революція «наколотих апельсінов і амарикових валєнок». На тому і зупинимося.
У результаті вселенського розгелдишу на царський трон було короновано Віто Ющоні. З двох причин: а) опинився в потрібний час у потрібному місці; б) під лихий час і кум за собаку. Звідкіля було країнодурцям знати, що обравши такого царя, у «підцарки» вони обирають і Дона Віто Балоччі з цимборою ? Як кажуть мудрі зулуси: якби в Абрама був той розум спереду, що в Івана ззаду, став би він великим чоловіком. Громадяни Країни Дурнів принципово жили виключно заднім розумом. На відміну від нас веломудрих і гонорових громадян України, чи ж не так ?
Про Віто Ющоні надалі згадуватиму тільки у зв’язку з його службою на посаді царя в Царській... ні, таки Цимборській Канцелярії Балоччі. Скажу тільки, що не пройшло й року його царювання, як він перетворився в натурального Бджоліні Трипільського, уявив себе «месією», «батьком нації» - Усезнаючим і Непогрішимим. На те вона Країна Дурнів, щоби нею керувало щось-таке веломудре. Додам, що з появою Ющоні на царському сідалі офіційно завершилася епоха «кучмонізму» (неофіційно духовний «син» і далі продовжував справу свого «батька рідного») і почалася епоха «кумізму».
Загальновідомо, що короля робить оточення. Царя Віто І, котрий наступного ж після інавгурації дня, 24 януара, вирішив, що він не «народний», а «наднародний», відразу ж почали «робити» преторіанці (особиста гвардія). У народі їх ласкаво лаяли «любими друзями».
Треба признатися, що навіть для Країни Дурнів придумав я царя геть негодящого: нерішучого, зрадливого, себелюбного, пихатого, безвідповідального, з «руками, котрі не крали», але від краденого не відмовлялися, принципово нечемного, якщо виходити з того, що точність – це ввічливість королів, ну і, свята справа, патологічно владолюбного. Зрозуміло, що в реальному житті великий, мудрий і гоноровий народ такого царя не обрав би собі ніколи. Хіба що народ такий нікчемний як і його обранець.
Ех, цьому казковому царю пасти б бджоли, склеювати б трипільські горщики, клацати б на рахівниці в якійсь хоружнянській бухгалтерії та поліпшувати б демографічну ситуацію в царстві – і був би він шанованим у царстві громадянином, а не тільки авторитетом для 6% населення.
Одне слово, не встиг ще під присягою царя висохнути атрамент на його підпису, як з «народного» він перетворився в типового Бджоліні Трипільського. Від месіянських завихрень у нього навіть зовнішність змінилася. У казковому царстві це видається за велич на лику, а в реальному житті називається пихатістю. По-простому, одівся чоловік не в свої штани, та ще й явно завеликого розміру, від зарозумілості надувся як вош на мороз і величається мов куций бик у череді. (Про «лик звіра» попліткуємо при іншій нагоді).
Якщо в царстві запроваджено «кумізм», то хто б сумнівався, що для «потаємного» кума Віто Балоччі кум Бджоліні біля царської годівниці виділить хлібне стійло. Враховуючи досвід, не побоюся цього слова, професіоналізм Дона Віто в «дерибані» «повеневої» допомоги під час його намісництва в Забугор’ї, призначив його цар Міністром з виняткових ситуацій. Як кажуть, багатому й чорт яйця носить: то Дон Віто «дерибанив» тільки те, що виділялося з царської казни та гуманітарну допомогу на одну провінцію, а тут у нього в руках опинилися «надзвичайні» кошти для всього царства. Ну звісно ж, поставили вовка сторожем у кошару. А там – відомо: своя пазуха ближче.
Але це – звично, навіть буденно. Я от придумав зовсім неймовірне, щось-таке, що навіть у Країні Дурнів не мало б відбуватися. Отож, читайте і не вірте ні одному слову: такого не може бути, позаяк бути такого не може ніколи.
За морем-океаном в Амарикському царстві була своя цимбора: такі ж круті, нехороші пацани і займалися тими ж неподобствами, тільки й різниці, що називалися «мафія». Звісно ж, амарикська Таємна Служба Безпеки чубилася з цією мафією. Так от, «тайняки» пронюхали, що злочинець № 1 в Амариці Сіма Могільман разом з італьським кланом Дженовезе придумали бізнес-план як заробляти (легально !) щороку сотню-другу мільйонів амарикських талярів на переробці радіоактивних відходів.
Зрозуміло, ні одне шануюче себе царство не погодилося б на розміщення на своїй території всесвітнього ядерного могильника. Моя Країна Дурнів відносилася (і до сих пір відноситься) до нешануючих себе царств, так що словосполучення «національна гідність» офіційно вважається непарламентським виразом, по-простому, лайкою. Закономірно, що клан «Сонячних» Сіми Могільмана і клан Дженовезе запланували розмістити ядерний могильник саме в Країні Дурнів. Тим більше, що там уже була Зона після падіння Зірки Полинь.
Треба віддати належне тирану Леонідо ІІ: навіть він навідріз відмовився перетворювати царство у звалище радіоактивного сміття.
На шість років ця брудна оборудка «заглохла». Аж поки мудрі країнодурці не посадили на царське сідало народного, ліберального і десь-навіть патріотичного (ні, не націоналіста – і не надійтеся) Бджоліні Трипільського. Отоді потаємний кум і Міністр з виняткових ситуацій Віто Балоччі й організував для царя екскурсію в Зону. Які аргументи навів забугорський опришок на користь могильника, цікавитеся ? Звісно, знаю: це ж моя казка. Як цар уже проникнувся «зонною» романтикою, Дон Віто ніби між іншим завів мову про екологію: мовляв, царство твоє, куме, один суцільний смітник, так що могильник радіоактивного сміття в Зоні пасує як улитий; мовляв, ділові люди знають, що твоє, царю, слово тільки для соратників не варте ламаного шеляга, а для власного зиску – мов твердая криця; мовляв, ти тільки дай «добро» - і на твій потаємний рахунок у чужоцарському банку щомісяця капатимуть дармові гроші з шістьмома нулями, хоч у талярах, хоч в євриках.
І що ви думаєте? Умовив-таки забугорський опришок царя ! І слово стало ділом. Здійснилася «голуба мрія» Могільмана і Дженовезе: Країна Дурнів «ощасливилася» ядерним могильником. Зауважте, я ні словечка не сказав про те, що Віто Балоччі запопадливо виконував злочинне доручення міжнародних мафіозі. Якось-так випадково збіглося: мафіозна оборудка з перетворення Країни Дурнів у радіоактивний смітник і раптове рішення Бджоліні Трипільського «облагодіяти» вдячних країнодурців ядерним могильником. Буває, знаєте.
Не так щоб і протер штани Віто Балоччі в міністерському кріслі, як цар Бджоліні вирішив, що «любі друзі» всі гамузом не варті одного забугорського опришка – і призначив кума Віто Царським Канцеляристом. Треба сказати, що Країною Дурнів споконвіку правили не так, щоб царі, як їх фаворити-адміністратори, генеральні писарі. Але про це і про цимбору при владі в найостаннішій частині моєї казки.
13.08.2008
Богдан Гринчук
Чергову частину моєї казки доречно розпочати з відомої крилатої фрази: революцію задумують ідеалісти, здійснюють романтики, а її здобутками користаються негідники. Зрозуміло, що до нашої реальності це не має ніякого відношення. Це ж навіть страшно подумати, що здобутками, приміром, Помаранчевої революції могли скористатися лайдаки. Ні, від такого злостивого наговору благородним гнівом запалає серце кожного свідомого українця.
От у моїй Країні Дурнів таке неподобство органічно ввійшло в заповіді харцизької віри. Звідси й казкова народна мудрість: до Бога високо, до царя далеко, а пани з підпанками й війтами – суціль собаки.
Шановне панство, гадаю, зрозуміло, що шукати справедливості в моєму казковому царстві – марна справа. Була б вона, й казка була інша. Але не все так погано навіть і в Країні Дурнів, ба, навіть є чим гоноритися. Скажімо, у сусідній Гунгарії тамтешня поліція, знічев’я, видать, склала таку-собі карту злочинності на колишніх імперських землях. Зрозуміло, список найкримінальніших міст очолило Москалермо. Наступним, як це не прикро, зі значним відставанням, іде Києвополь – столиця моєї вигаданої Країни Дурнів. А от мені на втіху, почесне третє місце гунгарські поліціянти надали маленькому провінційному містечку Мокачо. До столиць прирівняли ! А я все «цимбора», «гендляри-контрабандисти», «родинний клан Балоччі-Петьоні...» А вони ж злочинці міжнародного класу ! Того й дивися заслужать найвищого визнання – оголошення Інтерполом в міжнародний розшук.
Кому як не мені, хто і придумав усі ці неймовірні події в Країні Дурнів, знати, що підвалини майбутнього визнання тихого повітового містечка Мокачо «кримінальною столицею» нарівні з традиційними центрами злочинності, заклав не хто інший як Мікаело Токаріні – «Гоша». (Гадаю, він до цих пір, десятий рік поспіль, усе ще дає покази св.Петру перед небесними вратами. Самі розумієте, людині таки є в чому покаятися).
Для невтаємничених у закони злочинного світу мойого казкового царства фігура «Гоші» виглядає досить загадковою. (Надалі ви зрозумієте, чому я стільки уваги приділяю цьому своєму придуманому персонажу). У злочинному світі Забугор’я мав «Гоша» статус «коронованого злодія в законі», хоча, бодай для годиться, не мав навіть якогось завалящого тюремного стажу. Більше того, він ні разу (!) не притягувався до кримінальної відповідальності. Заразом, цей достобіса добропорядний, законослухняний громадянин був «дозорцем», себто «авторитето уно», для всіх злочинних угрупувань Забугор’я. Це ж про «Гошу» тоді ще намісник провінції Дон Віто Балоччі з повагою сказав: «Лідер Мокачовського злочинного угрупування навів порядок у провінції, чітко розприділив сфери впливу...» Щоправда, ці слова були сказані про вже упокоєного «Гошу». Спробував би він назвати «Гошу» лідером бандюганів заживо, мордобоєм, як це було в його мерські часи, «виховання» не обмежилося б.
Щодо «непритягнення до кримінальної відповідальності», так «своїх» копи не чіпають: цимбора «Гоші» була ударною силою Забугорської поліції... у ліквідації інших «бандформувань». Показовою була спільна операція доблесних поліцейських «орлів» та «Гошиної» «бригади» під час ліквідації вужоградських «бригад» Аділоні і Андрійканічі. За що перестріляли вужоградську цимбору ? Звісно ж, не заради торжества справедливості чи закону. Привід вагоміший: за контроль над «вікном» для контрабанди на словацькому кордоні. Отут якраз доречно навести заключні слова хвалебного спічу Віто Балоччі на адресу лідера Мокачовського злочинного угрупування: «... викликаючи при цьому повагу навіть місцевих правоохоронців». Ще б пак не викликати: за таку успішну ліквідацію бандформувань керівні «копи» отримували подяки, зірочки на погони, підвищення... і свою долю від бандитської здобичі. «Дахування» - бізнес ризикований, але достобіса прибутковий.
І все ж, щоби стати «авторитето уно» та «дозорцем», недостатньо тільки жити душа в душу з доблесними правоохоронцями. Хтось надзвичайно авторитетний в кримінальному світі повинен був «опікуватися» «Гошею». Був у «Гоші» такий «хресний батько».
Щоби було зрозуміло, що в траві пищить і звідки роги ростуть, у свою казку я мушу ввести два нових персонажі.
Джованні Данкано, мешканець с.Загато, що сусідує з рідним селом Віто Балоччі Завидо. На два села була одна школа, так що Джованні і Віто при зустрічах частенько згадували спільне шкільне босякування. З моїм казковим царством сусідувало споконвіку вороже азіятське царство Москалія з найкриміналізованішою в світі столицею Москалермо. Найкрутішими ж бандюганами в ній заслужено вважалися зарізяки із «Сонячного» злочинного угрупування. Цей «сонячний» розбійницький спрут запустив свої хижі щупальця не тільки в Європії-Азії, але добрався й до самої Амарики. Так от, Федеральний Таємний Приказ Москалії у списках Донів «Сонячних» поруч із їх лідером Сімою Могільманом – «Сєвою» згадує і «селюка» Джованні Данкано. Заслужив таку честь Джованні завдяки своїм довірливим взаєминам із Доном Сімою: був він його «контролером» в Забугор’ї. Провінція ж, нагадую, межувала аж з чотирма царствами, дуже важливим «вікном» для контрабанди. Урозуміли ланцюжок «Сіма Могільман – Джованні Данкано – Мікаело Токаріні («Гоша») – Віто Балоччі з родинним кланом» «Барвеню» ? Пікантна дрібностка: у числі засновників «Барвеню» фігурує Іліо Токаріні – рідний брат «Гоші. І вже ні в кого із мокачовців не викликає подиву просто-таки фантастична кар’єра Іліо: від дрібнокаліберного опришка до... голови Мокачовської повітової думи, а згодом і до голови Мокачовського повітового царського представництва. Ви вже здогадалися, що опришок став царським представником («професіоналізм, патріотизм, порядність» - пам’ятаєте ?) в епоху Бджоліні Трипільського і його «другого «Я», Головного канцеляриста, він же «сірий візир», Віто Балоччі. Якщо ви думаєте, що це було єдине одіозне призначення виплодка «Барвеню» на важливу державну посаду, то ви явно недооцінюєте ступінь залежності царя від опришка.
Підсумовуючи мерсько-намісницький період родинного клану Балоччі-Петьоні з його кримінально-комерційним спрутом «Барвеню», можна зробити тільки один безваріантний висновок: Забугорською провінцією керує «даховане» царем організоване злочинне угрупування, лідером якого є Віто Балоччі. Залишається відкритим дрібне питання: хто в кого «шісткує» ?
Щоби було цікавіше читати мою казку, вигадаю-но я революцію. Не так, щоби справжню, швидше масові гульки на майданах, але гармидер був нівроку. Гріх нарікати, революціонували в комфортних умовах: грошей було вдосталь, вистачило всім ще й залишилося, намети, меню, розважальні програми, демагогія політиків, лицемірство, облуда – усе як і належить при солідно складеному бізнес-проекті. Знайшлися злостивці, котрі назвали це дійство «революцією мільйонерів проти мільярдерів», та чи варто звертати увагу на бочку дьогтю в ложці меду ? Як на мене, то неперевершеним за ступенем дебілізму є визначення інтелектуалки із Донбасії п.Хаміні: мовляв, це була революція «наколотих апельсінов і амарикових валєнок». На тому і зупинимося.
У результаті вселенського розгелдишу на царський трон було короновано Віто Ющоні. З двох причин: а) опинився в потрібний час у потрібному місці; б) під лихий час і кум за собаку. Звідкіля було країнодурцям знати, що обравши такого царя, у «підцарки» вони обирають і Дона Віто Балоччі з цимборою ? Як кажуть мудрі зулуси: якби в Абрама був той розум спереду, що в Івана ззаду, став би він великим чоловіком. Громадяни Країни Дурнів принципово жили виключно заднім розумом. На відміну від нас веломудрих і гонорових громадян України, чи ж не так ?
Про Віто Ющоні надалі згадуватиму тільки у зв’язку з його службою на посаді царя в Царській... ні, таки Цимборській Канцелярії Балоччі. Скажу тільки, що не пройшло й року його царювання, як він перетворився в натурального Бджоліні Трипільського, уявив себе «месією», «батьком нації» - Усезнаючим і Непогрішимим. На те вона Країна Дурнів, щоби нею керувало щось-таке веломудре. Додам, що з появою Ющоні на царському сідалі офіційно завершилася епоха «кучмонізму» (неофіційно духовний «син» і далі продовжував справу свого «батька рідного») і почалася епоха «кумізму».
Загальновідомо, що короля робить оточення. Царя Віто І, котрий наступного ж після інавгурації дня, 24 януара, вирішив, що він не «народний», а «наднародний», відразу ж почали «робити» преторіанці (особиста гвардія). У народі їх ласкаво лаяли «любими друзями».
Треба признатися, що навіть для Країни Дурнів придумав я царя геть негодящого: нерішучого, зрадливого, себелюбного, пихатого, безвідповідального, з «руками, котрі не крали», але від краденого не відмовлялися, принципово нечемного, якщо виходити з того, що точність – це ввічливість королів, ну і, свята справа, патологічно владолюбного. Зрозуміло, що в реальному житті великий, мудрий і гоноровий народ такого царя не обрав би собі ніколи. Хіба що народ такий нікчемний як і його обранець.
Ех, цьому казковому царю пасти б бджоли, склеювати б трипільські горщики, клацати б на рахівниці в якійсь хоружнянській бухгалтерії та поліпшувати б демографічну ситуацію в царстві – і був би він шанованим у царстві громадянином, а не тільки авторитетом для 6% населення.
Одне слово, не встиг ще під присягою царя висохнути атрамент на його підпису, як з «народного» він перетворився в типового Бджоліні Трипільського. Від месіянських завихрень у нього навіть зовнішність змінилася. У казковому царстві це видається за велич на лику, а в реальному житті називається пихатістю. По-простому, одівся чоловік не в свої штани, та ще й явно завеликого розміру, від зарозумілості надувся як вош на мороз і величається мов куций бик у череді. (Про «лик звіра» попліткуємо при іншій нагоді).
Якщо в царстві запроваджено «кумізм», то хто б сумнівався, що для «потаємного» кума Віто Балоччі кум Бджоліні біля царської годівниці виділить хлібне стійло. Враховуючи досвід, не побоюся цього слова, професіоналізм Дона Віто в «дерибані» «повеневої» допомоги під час його намісництва в Забугор’ї, призначив його цар Міністром з виняткових ситуацій. Як кажуть, багатому й чорт яйця носить: то Дон Віто «дерибанив» тільки те, що виділялося з царської казни та гуманітарну допомогу на одну провінцію, а тут у нього в руках опинилися «надзвичайні» кошти для всього царства. Ну звісно ж, поставили вовка сторожем у кошару. А там – відомо: своя пазуха ближче.
Але це – звично, навіть буденно. Я от придумав зовсім неймовірне, щось-таке, що навіть у Країні Дурнів не мало б відбуватися. Отож, читайте і не вірте ні одному слову: такого не може бути, позаяк бути такого не може ніколи.
За морем-океаном в Амарикському царстві була своя цимбора: такі ж круті, нехороші пацани і займалися тими ж неподобствами, тільки й різниці, що називалися «мафія». Звісно ж, амарикська Таємна Служба Безпеки чубилася з цією мафією. Так от, «тайняки» пронюхали, що злочинець № 1 в Амариці Сіма Могільман разом з італьським кланом Дженовезе придумали бізнес-план як заробляти (легально !) щороку сотню-другу мільйонів амарикських талярів на переробці радіоактивних відходів.
Зрозуміло, ні одне шануюче себе царство не погодилося б на розміщення на своїй території всесвітнього ядерного могильника. Моя Країна Дурнів відносилася (і до сих пір відноситься) до нешануючих себе царств, так що словосполучення «національна гідність» офіційно вважається непарламентським виразом, по-простому, лайкою. Закономірно, що клан «Сонячних» Сіми Могільмана і клан Дженовезе запланували розмістити ядерний могильник саме в Країні Дурнів. Тим більше, що там уже була Зона після падіння Зірки Полинь.
Треба віддати належне тирану Леонідо ІІ: навіть він навідріз відмовився перетворювати царство у звалище радіоактивного сміття.
На шість років ця брудна оборудка «заглохла». Аж поки мудрі країнодурці не посадили на царське сідало народного, ліберального і десь-навіть патріотичного (ні, не націоналіста – і не надійтеся) Бджоліні Трипільського. Отоді потаємний кум і Міністр з виняткових ситуацій Віто Балоччі й організував для царя екскурсію в Зону. Які аргументи навів забугорський опришок на користь могильника, цікавитеся ? Звісно, знаю: це ж моя казка. Як цар уже проникнувся «зонною» романтикою, Дон Віто ніби між іншим завів мову про екологію: мовляв, царство твоє, куме, один суцільний смітник, так що могильник радіоактивного сміття в Зоні пасує як улитий; мовляв, ділові люди знають, що твоє, царю, слово тільки для соратників не варте ламаного шеляга, а для власного зиску – мов твердая криця; мовляв, ти тільки дай «добро» - і на твій потаємний рахунок у чужоцарському банку щомісяця капатимуть дармові гроші з шістьмома нулями, хоч у талярах, хоч в євриках.
І що ви думаєте? Умовив-таки забугорський опришок царя ! І слово стало ділом. Здійснилася «голуба мрія» Могільмана і Дженовезе: Країна Дурнів «ощасливилася» ядерним могильником. Зауважте, я ні словечка не сказав про те, що Віто Балоччі запопадливо виконував злочинне доручення міжнародних мафіозі. Якось-так випадково збіглося: мафіозна оборудка з перетворення Країни Дурнів у радіоактивний смітник і раптове рішення Бджоліні Трипільського «облагодіяти» вдячних країнодурців ядерним могильником. Буває, знаєте.
Не так щоб і протер штани Віто Балоччі в міністерському кріслі, як цар Бджоліні вирішив, що «любі друзі» всі гамузом не варті одного забугорського опришка – і призначив кума Віто Царським Канцеляристом. Треба сказати, що Країною Дурнів споконвіку правили не так, щоб царі, як їх фаворити-адміністратори, генеральні писарі. Але про це і про цимбору при владі в найостаннішій частині моєї казки.
13.08.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар