Продовження
Добрий газда на приватизованому, себто власному обійсті старається добре ж господарювати. Щоби і собі зиск був, і перед людьми було чим погоноритися, і кесарю віддати кесарове. Цимбора подібними дурницями не переймається. Приватизувавши Мокачо і переконавшись у своїй безкарності, вона почала свавільничати. Як окупанти-загарбники. Про атмосферу в Мокачо після окупації його кланом Балоччі-Петьоні чи не найвлучніше сказав корінний мокачовець Ернесто Нусеріні (законно обраний мер Мокачо, затероризований цимборою Віто Балоччі до такого стану, що змушений був «добровільно» відмовитися від посади): «Мокачо – це інфаркт, який завжди з нами». Після нього мером Мокачо був обраний... Категорично не вірите? Мовляв, у Мокачо, на приватизованому обійсті клану Балоччі-Петьоні – і вільні вибори? Маєте рацію, визнаю, що мій жарт невдалий. Одне слово, на мера Мокачо цимборою був коронований ще один «гідний син Забугор’я» Базіліо Петьоні – кузен і вірний холуй Віто Балоччі.
Базіліо любив жити красиво. Вам не треба пояснювати як шикує шпана, коли відчує себе «хазяями життя»: грошей неміряно, дурі вистачає своєї, тільки викобелюйся та поглядай звисока на «біомасу». Шикував і Базіліо, звісно, з красунею «пальчики оближеш». На розкішному червоному джипі з наворотами, сам увесь такий крутий, фасонився Базіліо з кралею по барах-ресторанах. І раптом красуня зникла. Безслідно і таємниче. Тільки що була, цвіла молодою красою, викликала захоплення і заздрість – і враз щезла ніби й не існувала. Стривожена передчуттям біди, мама кинулася в поліцію. Там її вислухали, заяву прийняли, навіть поспівчували: мовляв, безвідповідальна нині молодь пішла, батьків не слухається, живе сьогоднішнім днем, різними непотребствами займається... Але в порушенні кримінальної справи відмовили. Яка може бути справа, коли Базіліо Петьоні зникненням своєї подруги не стурбований, поводить себе ніби нічого не сталося і взагалі «добро» від «хазяїна міста» не отримано?
Через декілька місяців обгризений щурами до невпізнаності труп дівчини знайшли в підвалі будинку по вул. Росвигайло. Мама ледь впізнала доньку по залишках одягу і прикрасах, на які такий щедрий був бой-френд покійної. Наявність прикрас відразу ж відкидає версію вбивства з метою пограбування. Залишилося без відповіді два питання: за що вбили юнку-красуню та хто насмілився підняти руку на подругу всесильного «співгосподаря міста» ? Волею-неволею, а прокуратура змушена була порушити кримінальну справу по факту вбивства. І на цьому «вмила руки»: може в слідчих шуфлядах, мо’ в прокурорських сейфах, а може в чиїйсь схованці чекає свого часу «компра» на Базіліо.
На цьому загадкові події навколо справи з убивства подруги Базіліо Петьоні не припинилися. Згодом з міста зникла зарьована мама вбитої красуні. Так само несподівано і таємниче. А там дійшла черга і до дільничного поліціянта, котрий першим знайшов труп дівчини і першим же почав нишпорити, виясняючи обставини її загибелі. Не знав, видать, служака, що знання примножують скорботу і вкорочують вік. Звісно ж, помер. Раптово, зрозуміло. Щоби не встиг зайвого бовкнути. Оце і вся сумна історія. Ні, Базіліо Петьоні на могилку вбитої красуні квіти не носить. Чи не мучить його совість, не гризе сумління? І приверзеться людям така несусвітня нісенітниця. Ви б ще в моїх героїв пошукали християнські чесноти... Сказано ж, цимбора, опришки.
А тепер для любителів гострих відчуттів обіцяний «жахливчик» по-мокачовськи.
Так як християни щиро вірять, що і волосинка не впаде без волі Божої, так і мокачовчани твердо знають, що будь який бізнес у Мокачо не може існувати без дозволу родинного клану Балоччі-Петьоні. Цей незаперечний факт раджу запам’ятати.
У моєму вигаданому Мокачо біля залізничної станції була, відповідно, і вулиця Станційна. Тиха така вулиця, непримітна. Був на цій вулиці будинок № 24. За імперських часів займала цей будинок якась будівельна організація, а опісля тут мирно зжилися дві фірми – «Європшик» та «Крістіна». «Європшик» нас не повинен цікавити, а от «Крістіна» варта уваги. Була ця фірма якась нетовариська: ні вона нічого не виробляла і не контактувала з іншими, ні з нею ніхто з підприємців справи не вів. Єдиною ознакою діяльності «Крістіни» були здоровенні криті фури, які регулярно заїжджали на подвір’я. Що привозили, що вивозили – невідомо. Зате відомо, що опікувався цією таємничою «Крістіною» не хто-небудь, а сам начальник Мокачовського ДДОЗ полковник Базіліо Бангровичіні. Звідки вам знати, що в моїй Країні Дурнів при кожному Управлінні поліції в кожній провінції був дуже важливий Департамент «дахування» організованої злочинності – ДДОЗ. Особливо опікувався пан полковник фурами: професійно убезпечував їх від любителів утикати носа в чужі справи.
Не можу придумати розумного пояснення, чому ця «Крістіна» при такому «дахуванні» і при такому мері як Базіліо Петьоні пішла на самозахоплення приміщення, у якому знаходилася – на підробку договору купівлі-продажу цієї будівлі та ще й нахабно пробувала приватизувати земельну ділянку на території садиби № 24 по вул.Станційній, яка юридично належала фірмі «Європшик». Маю пояснення, але не скажу, чому мер Базіліо Петьоні в суді, де вирішувався цей земельно-майновий рекет, так заповзято відстоював інтереси саме «Крістіни». Самі розумієте.
Видать, щось надзвичайно цінне було в цій «Крістіні», раз полковник поліції після судового рішення, яке позбавило цю фірму «прихватизованого» приміщення, організував цимбору і повів (озброєну арматурою, відрізками труб та дрюками) банду на штурм приміщення. Щось таки було, якщо під прикриттям бандюганів поспіхом і під охороною було вивезено фури, а от на «зачистку» приміщення часу не залишилося.
Таємницю привідкрили дітлахи, які з цікавості залізли в приміщення і в одній з кімнат побачили бутлі і пляшки з невідомою рідиною та ящики армійського зразка, ущент заповнені протигазами і костюмами протихімічного захисту. Не були б то пацани, якби не прихопили як трофеї і пару-трійку протигазів, і пляшку-другу з невідомою рідиною. На щастя, їх помітили працівники «Європшику» і конфіскували «трофеї». І оціпеніли: на пляшках на етикетках було написано – «Сірчана кислота».
Чи не вперше за час діяльності «Крістіни» в її приміщення зайшли посторонні дорослі. І побачили там... Кімнати, обкладені плиткою... Ванни, вмуровані в підлогу... Величезну кількість бутлів і пляшок із сірчаною кислотою... Шкаф в одному з кабінетів, через дверці якого можна було зайти в потаємну кімнату... Протигази і гумові комбінезони з армійських комплектів протихімічного захисту.
Через декілька днів було знайдено декілька замурованих справжніх тюремних камер з нарами та рештками одягу і взуття.
Оскільки «дослідники» підписки про нерозголошення не давали, то й розповіли про бачене всім, хто хотів слухати. І пішли гуляти по Мокачо чутки, одні жахливіші других. Мовляв, тут був «хімічний» крематорій для померлих мігрантів: їх тіла розчиняли у ваннах з сірчаною кислотою. Бр-р-р!
Узагалі-то в Забугор’ї незаконна міграція перетворилася в прибутковий бізнес. Вуйко-провідник через кордон – це так-собі, дрібничка, дилетантство. От поліцейський генерал Джорджі Рахівськоні – справжній «профі»: із морально нестійких поліціянтів і таких же прикордонників організував злочинну зграю, яка з табору для утримання мігрантів у с.Павшино Мокачовського повіту сотнями викрадала мігрантів. Що за дурниця, дивуєтеся ? Мовляв, який зиск з цієї голоти? Темні ви люди. А якщо їх ув’язнити в потаємній арештанській, та добряче помордувати, та змусити написати слізні листи родичам у Китаї, Пакистани, Афганістани, щоби ті слали перекази на контрольовані метикуватим генералом рахунки в м.Вужоград, то тортури навіть дуже гойно оплачуються: за один рік спокійно можна вибити десь-так з півмільйона американських талярів. Не із зарплати ж п.генерал збудував собі розкішну віллу на вул.Кошича.
Були, звісно, і «виробничо-технологічні» втрати: ну там якась дитина чи жінка не витримають тортур і помруть. Без проблем: свої люди в міграційному таборі вмить сфальсифікують папера про висилку такого-то за межі провінції – і кінці у воду. Трупи? Закопували як здохлих собак.
На терені Забугор’я діяла ще одна злочинна зграя із поліціянтів-перевертнів. Вона «спеціалізувалася» на захопленні фур з товарами на трасі Чопо-Києполь. Невідомі опришки були в поліцейській формі і «полювали» неподалік від Мокачо. Фури зникали безслідно, а водіїв декілька днів тримали в якомусь невідомому місці, а потім викидали в лісі. Додайте два до два і здогадаєтеся, для чого призначалися таємні арештантські фірми «Крістіна».
У знаючих людей, приміром, у «авторитетів» Мокачо, версія «хімічного» крематорію викликає здоровий сміх. Мовляв, який ідіот завдаватиме собі стільки клопоту з розчинянням тіл мігрантів, коли достатньо лопати і двох квадратних метрів землі. А от для лабораторії з виготовлення наркотиків сірчана кислота, точніше сірчаний ангідрид у таких кількостях навіть дуже потрібний. «Специ» із Таємного приказу однозначно підтримують цю версію.
Гадаю, у шановного панства вже склалося правильне враження про закон і демократію «від Балоччі». А чим же займався сам Дон Віто? Увесь у клопотах і основний з них – викорінення з владних, правоохоронних та суддівських структур чесних, порядних працівників і заміна їх «своїми» кадрами. Кадри вирішують усе ! А продажні, вірнопіддані і контрольовані – поготів. «Навіщо?» – питання недоречне, оскільки відповідь лежить на поверхні: щоби перетворити Забугор’є у «вільну кримінальну зону» родинного клану Балоччі-Петьоні. Як програма-мінімум. З розбуханням цього мокачовського чиряка до загальнонаціональних масштабів програма змінювалася: згодом свої кадри будуть потрібні для посилення своєї особистої влади і для боротьби зі своїми особистими ворогами вже в межах царства.
Пам’ятаєте епізод із моєї казки про Магістра Трояндового ордену Дона Віто Медвіді і про його далеко не епізодичну ролю в перетворенні дрібного гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру»? Облагодіяний опришок віддячив йому по-опришківськи: «кинув» по-повній програмі. Та так, що від правлячого на той час в Забугор’ї Трояндового ордену залишилися одні друзки. А скільки було розрекламованих гучних кримінальних справ проти практично всіх «трояндових» керівників провінції! То вже не мало значення, що в судах вони тихо розвалювалися: судові рішення не рекламувалися ж. Цікавитеся, з якого-такого дива так роз’єрепенився Віто Балоччі. Маю достатньо правдоподібну версію: мій герой з-під темної зірки «кинув» свого «трояндового» покровителя, оскільки не мав на нього вагомого компромату, а значить не міг на нього впливати. Натомість хитрий опришок «поставив» на Віто Ющоні, позаяк мав на нього «залізну компру». Угадав як у воду дивився.
І замість «трояндового» ордену, правлячим у Забугор’ї став орден «нашодурнянський», а Дон Віто Балоччі очолив Забугорську провінційну організацію проющонського ордену «Наша Дурня». А тут якраз доречно підійшли вибори і появилася можливість продемонструвати патрону-благодійнику свою вірнопідданість. У майже приватизованому кланом Балоччі-Петьоні Забугор’ї та ще й маючи цимбору в «агітаторах» результати виборів можна було «малювати» які-завгодно. Хто б сумнівався, що з найкращим у царстві серед провінцій результатом у Забугор’ї премогла «Наша Дурня». Воно нібито голоси виборців найменшої в царстві провінції не дуже-то й вплинули на загальноцарський результат «Нашої Дурні», зате цифра відсотків у провінції так потішила Віто Ющоні, що він увірував в організаційний талант свого кума Дона Віто Балоччі. Про те, що насправді це кримінальний талант він і слухати не хотів. Коли п’ятьма роками пізніше в Дона появилася можливість підтвердити свій організаційний талант у загальноцарському масштабі, він оконфузився по-повній програмі: провалив виборчу кампанію «Нашої Дурні» з результатом, про який прихильники царя говорили крізь зуби і ніяково потупивши очі. Але то вже ніяк не вплинуло на його взаємини з царем, оскільки на той час він уже був при ньому «сірим візиром» і довіра царя до нього перейшла межі здорового глузду. Чи не стільки довіра, скільки залежність? Але про це в заключній частині моєї казки.
04.08.2008
Богдан Гринчук
Добрий газда на приватизованому, себто власному обійсті старається добре ж господарювати. Щоби і собі зиск був, і перед людьми було чим погоноритися, і кесарю віддати кесарове. Цимбора подібними дурницями не переймається. Приватизувавши Мокачо і переконавшись у своїй безкарності, вона почала свавільничати. Як окупанти-загарбники. Про атмосферу в Мокачо після окупації його кланом Балоччі-Петьоні чи не найвлучніше сказав корінний мокачовець Ернесто Нусеріні (законно обраний мер Мокачо, затероризований цимборою Віто Балоччі до такого стану, що змушений був «добровільно» відмовитися від посади): «Мокачо – це інфаркт, який завжди з нами». Після нього мером Мокачо був обраний... Категорично не вірите? Мовляв, у Мокачо, на приватизованому обійсті клану Балоччі-Петьоні – і вільні вибори? Маєте рацію, визнаю, що мій жарт невдалий. Одне слово, на мера Мокачо цимборою був коронований ще один «гідний син Забугор’я» Базіліо Петьоні – кузен і вірний холуй Віто Балоччі.
Базіліо любив жити красиво. Вам не треба пояснювати як шикує шпана, коли відчує себе «хазяями життя»: грошей неміряно, дурі вистачає своєї, тільки викобелюйся та поглядай звисока на «біомасу». Шикував і Базіліо, звісно, з красунею «пальчики оближеш». На розкішному червоному джипі з наворотами, сам увесь такий крутий, фасонився Базіліо з кралею по барах-ресторанах. І раптом красуня зникла. Безслідно і таємниче. Тільки що була, цвіла молодою красою, викликала захоплення і заздрість – і враз щезла ніби й не існувала. Стривожена передчуттям біди, мама кинулася в поліцію. Там її вислухали, заяву прийняли, навіть поспівчували: мовляв, безвідповідальна нині молодь пішла, батьків не слухається, живе сьогоднішнім днем, різними непотребствами займається... Але в порушенні кримінальної справи відмовили. Яка може бути справа, коли Базіліо Петьоні зникненням своєї подруги не стурбований, поводить себе ніби нічого не сталося і взагалі «добро» від «хазяїна міста» не отримано?
Через декілька місяців обгризений щурами до невпізнаності труп дівчини знайшли в підвалі будинку по вул. Росвигайло. Мама ледь впізнала доньку по залишках одягу і прикрасах, на які такий щедрий був бой-френд покійної. Наявність прикрас відразу ж відкидає версію вбивства з метою пограбування. Залишилося без відповіді два питання: за що вбили юнку-красуню та хто насмілився підняти руку на подругу всесильного «співгосподаря міста» ? Волею-неволею, а прокуратура змушена була порушити кримінальну справу по факту вбивства. І на цьому «вмила руки»: може в слідчих шуфлядах, мо’ в прокурорських сейфах, а може в чиїйсь схованці чекає свого часу «компра» на Базіліо.
На цьому загадкові події навколо справи з убивства подруги Базіліо Петьоні не припинилися. Згодом з міста зникла зарьована мама вбитої красуні. Так само несподівано і таємниче. А там дійшла черга і до дільничного поліціянта, котрий першим знайшов труп дівчини і першим же почав нишпорити, виясняючи обставини її загибелі. Не знав, видать, служака, що знання примножують скорботу і вкорочують вік. Звісно ж, помер. Раптово, зрозуміло. Щоби не встиг зайвого бовкнути. Оце і вся сумна історія. Ні, Базіліо Петьоні на могилку вбитої красуні квіти не носить. Чи не мучить його совість, не гризе сумління? І приверзеться людям така несусвітня нісенітниця. Ви б ще в моїх героїв пошукали християнські чесноти... Сказано ж, цимбора, опришки.
А тепер для любителів гострих відчуттів обіцяний «жахливчик» по-мокачовськи.
Так як християни щиро вірять, що і волосинка не впаде без волі Божої, так і мокачовчани твердо знають, що будь який бізнес у Мокачо не може існувати без дозволу родинного клану Балоччі-Петьоні. Цей незаперечний факт раджу запам’ятати.
У моєму вигаданому Мокачо біля залізничної станції була, відповідно, і вулиця Станційна. Тиха така вулиця, непримітна. Був на цій вулиці будинок № 24. За імперських часів займала цей будинок якась будівельна організація, а опісля тут мирно зжилися дві фірми – «Європшик» та «Крістіна». «Європшик» нас не повинен цікавити, а от «Крістіна» варта уваги. Була ця фірма якась нетовариська: ні вона нічого не виробляла і не контактувала з іншими, ні з нею ніхто з підприємців справи не вів. Єдиною ознакою діяльності «Крістіни» були здоровенні криті фури, які регулярно заїжджали на подвір’я. Що привозили, що вивозили – невідомо. Зате відомо, що опікувався цією таємничою «Крістіною» не хто-небудь, а сам начальник Мокачовського ДДОЗ полковник Базіліо Бангровичіні. Звідки вам знати, що в моїй Країні Дурнів при кожному Управлінні поліції в кожній провінції був дуже важливий Департамент «дахування» організованої злочинності – ДДОЗ. Особливо опікувався пан полковник фурами: професійно убезпечував їх від любителів утикати носа в чужі справи.
Не можу придумати розумного пояснення, чому ця «Крістіна» при такому «дахуванні» і при такому мері як Базіліо Петьоні пішла на самозахоплення приміщення, у якому знаходилася – на підробку договору купівлі-продажу цієї будівлі та ще й нахабно пробувала приватизувати земельну ділянку на території садиби № 24 по вул.Станційній, яка юридично належала фірмі «Європшик». Маю пояснення, але не скажу, чому мер Базіліо Петьоні в суді, де вирішувався цей земельно-майновий рекет, так заповзято відстоював інтереси саме «Крістіни». Самі розумієте.
Видать, щось надзвичайно цінне було в цій «Крістіні», раз полковник поліції після судового рішення, яке позбавило цю фірму «прихватизованого» приміщення, організував цимбору і повів (озброєну арматурою, відрізками труб та дрюками) банду на штурм приміщення. Щось таки було, якщо під прикриттям бандюганів поспіхом і під охороною було вивезено фури, а от на «зачистку» приміщення часу не залишилося.
Таємницю привідкрили дітлахи, які з цікавості залізли в приміщення і в одній з кімнат побачили бутлі і пляшки з невідомою рідиною та ящики армійського зразка, ущент заповнені протигазами і костюмами протихімічного захисту. Не були б то пацани, якби не прихопили як трофеї і пару-трійку протигазів, і пляшку-другу з невідомою рідиною. На щастя, їх помітили працівники «Європшику» і конфіскували «трофеї». І оціпеніли: на пляшках на етикетках було написано – «Сірчана кислота».
Чи не вперше за час діяльності «Крістіни» в її приміщення зайшли посторонні дорослі. І побачили там... Кімнати, обкладені плиткою... Ванни, вмуровані в підлогу... Величезну кількість бутлів і пляшок із сірчаною кислотою... Шкаф в одному з кабінетів, через дверці якого можна було зайти в потаємну кімнату... Протигази і гумові комбінезони з армійських комплектів протихімічного захисту.
Через декілька днів було знайдено декілька замурованих справжніх тюремних камер з нарами та рештками одягу і взуття.
Оскільки «дослідники» підписки про нерозголошення не давали, то й розповіли про бачене всім, хто хотів слухати. І пішли гуляти по Мокачо чутки, одні жахливіші других. Мовляв, тут був «хімічний» крематорій для померлих мігрантів: їх тіла розчиняли у ваннах з сірчаною кислотою. Бр-р-р!
Узагалі-то в Забугор’ї незаконна міграція перетворилася в прибутковий бізнес. Вуйко-провідник через кордон – це так-собі, дрібничка, дилетантство. От поліцейський генерал Джорджі Рахівськоні – справжній «профі»: із морально нестійких поліціянтів і таких же прикордонників організував злочинну зграю, яка з табору для утримання мігрантів у с.Павшино Мокачовського повіту сотнями викрадала мігрантів. Що за дурниця, дивуєтеся ? Мовляв, який зиск з цієї голоти? Темні ви люди. А якщо їх ув’язнити в потаємній арештанській, та добряче помордувати, та змусити написати слізні листи родичам у Китаї, Пакистани, Афганістани, щоби ті слали перекази на контрольовані метикуватим генералом рахунки в м.Вужоград, то тортури навіть дуже гойно оплачуються: за один рік спокійно можна вибити десь-так з півмільйона американських талярів. Не із зарплати ж п.генерал збудував собі розкішну віллу на вул.Кошича.
Були, звісно, і «виробничо-технологічні» втрати: ну там якась дитина чи жінка не витримають тортур і помруть. Без проблем: свої люди в міграційному таборі вмить сфальсифікують папера про висилку такого-то за межі провінції – і кінці у воду. Трупи? Закопували як здохлих собак.
На терені Забугор’я діяла ще одна злочинна зграя із поліціянтів-перевертнів. Вона «спеціалізувалася» на захопленні фур з товарами на трасі Чопо-Києполь. Невідомі опришки були в поліцейській формі і «полювали» неподалік від Мокачо. Фури зникали безслідно, а водіїв декілька днів тримали в якомусь невідомому місці, а потім викидали в лісі. Додайте два до два і здогадаєтеся, для чого призначалися таємні арештантські фірми «Крістіна».
У знаючих людей, приміром, у «авторитетів» Мокачо, версія «хімічного» крематорію викликає здоровий сміх. Мовляв, який ідіот завдаватиме собі стільки клопоту з розчинянням тіл мігрантів, коли достатньо лопати і двох квадратних метрів землі. А от для лабораторії з виготовлення наркотиків сірчана кислота, точніше сірчаний ангідрид у таких кількостях навіть дуже потрібний. «Специ» із Таємного приказу однозначно підтримують цю версію.
Гадаю, у шановного панства вже склалося правильне враження про закон і демократію «від Балоччі». А чим же займався сам Дон Віто? Увесь у клопотах і основний з них – викорінення з владних, правоохоронних та суддівських структур чесних, порядних працівників і заміна їх «своїми» кадрами. Кадри вирішують усе ! А продажні, вірнопіддані і контрольовані – поготів. «Навіщо?» – питання недоречне, оскільки відповідь лежить на поверхні: щоби перетворити Забугор’є у «вільну кримінальну зону» родинного клану Балоччі-Петьоні. Як програма-мінімум. З розбуханням цього мокачовського чиряка до загальнонаціональних масштабів програма змінювалася: згодом свої кадри будуть потрібні для посилення своєї особистої влади і для боротьби зі своїми особистими ворогами вже в межах царства.
Пам’ятаєте епізод із моєї казки про Магістра Трояндового ордену Дона Віто Медвіді і про його далеко не епізодичну ролю в перетворенні дрібного гендляра-контрабандиста Віто Балоччі в «політичну фігуру»? Облагодіяний опришок віддячив йому по-опришківськи: «кинув» по-повній програмі. Та так, що від правлячого на той час в Забугор’ї Трояндового ордену залишилися одні друзки. А скільки було розрекламованих гучних кримінальних справ проти практично всіх «трояндових» керівників провінції! То вже не мало значення, що в судах вони тихо розвалювалися: судові рішення не рекламувалися ж. Цікавитеся, з якого-такого дива так роз’єрепенився Віто Балоччі. Маю достатньо правдоподібну версію: мій герой з-під темної зірки «кинув» свого «трояндового» покровителя, оскільки не мав на нього вагомого компромату, а значить не міг на нього впливати. Натомість хитрий опришок «поставив» на Віто Ющоні, позаяк мав на нього «залізну компру». Угадав як у воду дивився.
І замість «трояндового» ордену, правлячим у Забугор’ї став орден «нашодурнянський», а Дон Віто Балоччі очолив Забугорську провінційну організацію проющонського ордену «Наша Дурня». А тут якраз доречно підійшли вибори і появилася можливість продемонструвати патрону-благодійнику свою вірнопідданість. У майже приватизованому кланом Балоччі-Петьоні Забугор’ї та ще й маючи цимбору в «агітаторах» результати виборів можна було «малювати» які-завгодно. Хто б сумнівався, що з найкращим у царстві серед провінцій результатом у Забугор’ї премогла «Наша Дурня». Воно нібито голоси виборців найменшої в царстві провінції не дуже-то й вплинули на загальноцарський результат «Нашої Дурні», зате цифра відсотків у провінції так потішила Віто Ющоні, що він увірував в організаційний талант свого кума Дона Віто Балоччі. Про те, що насправді це кримінальний талант він і слухати не хотів. Коли п’ятьма роками пізніше в Дона появилася можливість підтвердити свій організаційний талант у загальноцарському масштабі, він оконфузився по-повній програмі: провалив виборчу кампанію «Нашої Дурні» з результатом, про який прихильники царя говорили крізь зуби і ніяково потупивши очі. Але то вже ніяк не вплинуло на його взаємини з царем, оскільки на той час він уже був при ньому «сірим візиром» і довіра царя до нього перейшла межі здорового глузду. Чи не стільки довіра, скільки залежність? Але про це в заключній частині моєї казки.
04.08.2008
Богдан Гринчук
Немає коментарів:
Дописати коментар